Цей Високоповажний знову побачив Небесний Розлом

На обличчі Наньґон Си промайнуло невдоволення, а його погляд обпікав, немов розплавлене залізо. Він озирнувся, на мить затримавши очі на червоно-гарячому батогу Мо Жаня.

— Це хто?

— Це панич із Піку Сишен на прізвище Мо, — відповів Є Вансі.

— Мо? — Наньґон Си насупився. — Той, якого підібрали з вулиці кілька років тому?

— Мгм.

Наньґон Си скосив погляд на Є Вансі.

— Ти його знаєш?

— Ми були сусідами в Персиковому джерелі.

Наньґон Си зневажливо пирснув. Невідомо, що він хотів цим сказати, але Є Вансі, почувши його реакцію, геть знітився. Його спокійне й витончене обличчя потьмяніло, вії опустилися, а губи стиснулися в тонку лінію.

— Якщо він просить зачекати, зробимо йому таку ласку, —  вирішив Наньґон Си. —  Цей хлопець став господарем божественної зброї в такому юному віці. Цікаво, на що він здатен?

Однак Мо Жаню зараз не було діла до адептів ордену Жуфен. Він розвернувся, шелеснувши рукавами. Бар’єр уже тріснув, часу обмаль…

«Чу Ваньніне, ти ще не закінчив?»

Ф’ю! Кігті Лво Сяньсянь розірвали завісу. Біла тканина пурхнула в повітрі, дешевий матеріал розсипався на безліч клаптиків, які снігом осипалися додолу.

Чу Ваньнін відчув наближення надзвичайно знайомої аури. Його очі широко розплющилися від раптового усвідомлення.

—  Тяньвень?!

Ні.

Не Тяньвень.

Але під час бою він відчув, що енергія привида дуже схожа на енергію його божественної зброї.

Внутрішні завіси розлогого маєтку Чень скидалися на прозорий туман, що ув’язнив живу душу та знавіснілого привида. Вони обмінялися ще десятком ударів. З кожною атакою картинка в голові Чу Ваньніна ставала дедалі яснішою, аж раптом його осяяло —  усе стало на свої місця.

—  Верба, що вириває серце...

Лво Сяньсянь давно померла, її тіло згоріло на попіл. Минулого разу їй довелося використовувати пані Чень, щоб докучати родині. Чому ж зараз вона змогла прийняти свою справжню подобу? 

Той загадковий чоловік узяв мертву лозу божественної верби й створив тимчасову оболонку для її душі. Надворі, здіймаючи густу пару, варилися серця міщан: метал, вода, вогонь, земля... Не вистачало лише дерева —  гілки Верби, що вириває серце.

Що він задумав?

Невже він доклав стількох зусиль лише для того, щоб Лво Сяньсянь отримала тіло й, убиваючи всіх навколо, змогла прорватися до світу примар та возз’єднатися з Чен Бохванем? Хто зайшов би так далеко заради неї? Уся її рідня давно мертва.

Рідня…

Рідня!

Серце Чу Ваньніна тьохнуло, а кров стугоніла в жилах. Він пригадав: під час їхньої першої зустрічі Лво Сяньсянь щось говорила про брата, який зник багато років тому. Невже це він?

—  Усі на моєму шляху загинуть!

Зараз Лво Сяньсянь мала тілесну оболонку, а Чу Ваньнін —  тільки душу. Дівчина не могла зрівнятися з ним у силі, але вона була матеріальною, а він —  лише проекцією. Важко сказати, хто переможе в цій битві.

Наступної миті її криваво-червоні пазурі знову націлилися на серце Чу Ваньніна. Він швидко ухилився, щоби не пошкодити душу, а тоді легким рухом торкнувся її чола.

—  Усе марно. Дарма стараєшся: очищувальне заклинання не здатне мені зашкодити! —  вона дико засміялася, а тоді закинула голову й завила до небес, звертаючись до розкиданих навколо мертвих містян: —  Гей ви, блукаючі душі, слухайте мій наказ! Приходьте поласувати плоттю й утамувати спрагу крові!

Жахливі стогони й крики залунали звідусіль. Містечко Кольорових Метеликів поринуло в хаос, оскаженілі мертвоблуди один за одним збігалися до маєтку Чень, підкорюючись її заклику. Вони хлинули, наче повінь, виття скидалося на ревіння вітру серед штормових хвиль. Схожі на лемент битви звуки, від яких студеніла кров, розліталися на сотні лі, дзвінко лунали, як у межах бар’єру, так і далеко за ним.

Заклиначі по той бік бар’єру застигли від жаху, а Чу Ваньнін усередині продовжував битися сам-один.

Лво Сяньсянь протистояла лише його самотня душа —  одягнений у біле прозорий силует. Дівчина шалено реготала, божевілля й лють виблискували в глибині її очей. Однак Чу Ваньнін тримався благородно, мов бамбук, залишаючись незворушним навіть перед сотнями привидів. Лише його брови насупилися, і злегка потемніли очі. 

—  Лво Сяньсянь, ти пам'ятаєш, що колись мені сказала?

—  Гм? —  вона не очікувала такого питання й була трохи спантеличена.

Скориставшись її розгубленістю, Чу Ваньнін білим вихором злетів на дах маєтку Чень. Чисті й незаплямовані шовкові чоботи легко приземлилися на карниз із чорного сандалу.

—  Ти сказала, що ніколи не бажала ставати лютим привидом. Говорила, що не хочеш нікому зашкодити.

Його голос затих, заливши по собі лише шелест вітру. Чу Ваньнін озирнувся на мертвоблудів, які наступали зусібіч. Він насупився й змахнув широкими рукавами. Його білі шати затріпотіли в потоках зловісного вітру, а між долонями засяяло золоте світло.

— Пробач мені.

Тисячі вербових гілок раптом почали проростати з-під землі.

Залиті потоками крові й переповнені мерцями вулиці містечка Кольорових Метеликів укрилися численними тріщинами, із яких підіймалися міцні вербові лози. Сяючі сліпучим золотом стебла, немов ланцюги, скували втікаючих мертвоблудів.

Чу Ваньнін заплющив очі. Його обличчя залишалося холодним, наче камінь на дні засніженої гірської річки, лише волосся хаотично розвівалося на вітру.

— Тяньвень, — суворо промовив він, — Десять тисяч домовин!

Його очі різко розплющилися, сяйнувши, наче блискавка.

Золоті вербові паростки спалахнули ще дужче, а тоді почали ообростати тонкими гілочками, що обплітали знавіснілих мерців. Наступної миті в стовбурі кожного дерева зі скреготом розкрилася щілина. Ці розломи розширювалися, поки повністю не поглинули мертвоблудів, аби запечатати їх у десять тисяч домовин.

Найбільша верба виросла у дворі маєтку Чень. Її лози, мов гострі стріли, намагалися схопити Лво Сяньсянь, що прудко ухилялася від них. Однак її теперішнє тіло було створене з гілки Верби, що вириває серце. Воно, так само, як Тяньвень і Дзяньґвей, колись було частиною божественного дерева, принесеного до світу смертних Піднесеним Ґовченем. Отож, навіть Десять тисяч домовин Тяньвені не змогли одразу схопити в’юнке дівчисько.

Вишитий золотом фенікс на яскраво-червоному вбранні Лво Сяньсянь кружляв у бурхливому вихорі. Верба, наздоганяючи її, розрослася настільки сильно, що її гілля пробило бар’єр і простяглося до самого неба.

Люди по той бік бар’єру приголомшено завмерли, споглядаючи дерево, яке сягало хмар. Ті, у кого було менше духовної сили, не витримали: під вагою вражаючої аури Чу-дзонши їхні ноги підкосилися, і вони важко попадали на коліна.

Верба, утворена з духовної енергії Тяньвень, росла все вище й вище. Здавалося, вона ось-ось дістане аж до яскравого місяця. Чу Ваньнін вивільнив небачену силу. У деяких заклиначів, що оточували містечко Кольорових Метеликів, очі налилися кров'ю. Навіть Наньґон Си, попри свій рівень удосконалення, відчув, як важко стало дихати — йому закололо в грудях, а серце несамовито калатало.

— Отака людина знайшлася на піку Сишен? Хто цей Старійшина Юхен? — зціпивши зуби, спитав панич.

Лі Вусінь поруч із ним зберігав незворушність. Зрештою, він був головою ордену, тож умів тримати себе в руках.

— Пане Наньґон, це Чу Ваньнін.

— Що?! — Наньґон Си, що перебував під тиском сильної духовної енергії, був настільки приголомшений, що закашлявся кров’ю. — Це... Чу-дзонши?

— Молодий пане, будь ласка, не говоріть більше, — побачивши, що він поранений, Є Вансі торкнувся акупунктурних точок Наньґон Си, аби поділитися духовною енергією. Але замість того, щоби подякувати, той грубо відштовхнув простягнуту руку та витер кров із губ.

— Не чіпай мене.

Є Вансі замовк.

— Пане Є, дозвольте мені, — тихо запропонувала Сон Цьовтон.

Оскільки вона належала до клану кістяних метеликів, на неї майже не вплинула хвиля енергії Чу Ваньніна. Дівчина граційно зробила крок уперед і сором’язливо підвела очі на Є Вансі.

Але цього разу Є Вансі не виглядав так доброзичливо, як під час їхньої першої зустрічі — він геть не звернув на неї уваги.

Отримавши таку холодну реакцію, Сон Цьовтон зі сльозами на очах повернулася до Наньґон Си. Ставлення панича до неї за цей час значно покращилася, але він теж відмовився.

— Мені не потрібна допомога. Я просто здивувався, почувши про людину, яку не бачив багато років. Я не настільки слабкий. Якщо не зайнята, краще попіклуйся про інших.  

Мо Жань не чув їхньої розмови. Він опустився біля порожнього тіла Чу Ваньніна й спостерігав за тим, як душа Вчителя запекло б’ється з Лво Сяньсянь. Дивися на орду мертвоблудів, тимчасово запечатаних тисячами вербових гілок. Його серце мимоволі стислося від тривоги.

Таке заклинання навіть у звичайних умовах потребувало неймовірної кількості духовної енергії. А Чу Ваньнін, крім того, зараз ще й перебував поза смертним тілом. Наскільки ж надзвичайною була сила цього чоловіка?..

Перш ніж Мо Жань встиг завершити цю думку, повітря розірвав оглушливий крик.

Зів’яла гілка Верби, що вириває серце, не могла зрівнятися з Тяньвенню. Під світлом самотнього місяця лози схопили Лво Сяньсянь, пишне листя стрімко повністю покрило її тіло. У величезному, висотою до небес, дереві розкрилася тріщина, яка проковтнула мертву дівчину. Урешті, стародавня верба, що тільки-но торкалася хмар, повільно почала зменшуватися, опускаючись донизу, доки не зрівнялася зі звичайними деревами.

На той момент бар’єр було повністю зруйновано. Але Десять тисяч домовин Тяньвені все ще стримували мертвоблудів, тож вони не могли нікому нашкодити.

Попри все Сюе Дженйон не наважувався розслаблятися й наказав людям піку Сишен розділитися й стати на сторожі біля кожної верби. Інші ж кинулися прямо до маєтку Чень. Ситуація була критичною, тому Мо Жань, не вагаючись, підхопив крижане тіло Чу Ваньніна й поквапився за рештою.

Коли група прибула, стародавня верба, яка запечатала Лво Сяньсянь, перетворилася на труну. Вираз обличчя дівчини, що лежала всередині, змінювався від люті до скорботи, а її очі спалахували то ненавистю, то жалем. 

Із її вуст навперемінно звучали два голоси. Один божевільно верещав:

— Чому ви мене зупиняєте?! Чому заважаєте?! Ви всі заслуговуєте на смерть! Кожен із вас!

Інший безпомічно шепотів:

— Братику Яньлво, це ти?.. Це ти прийшов? Благаю, урятуй мене… Я не хочу нікому шкодити. Прошу…

Голоси по черзі лунали й стишувалися, доки врешті в труні не запанувала мертва тиша.

Духовна енергія душі Чу Ваньніна вже майже вичерпалася. Тримаючись лише силою волі, він торкнувся пальцями між брів дівчини в труні.

— Назви своє ім’я, — промовив він.

Примарна дівчина повільно розплющила криваво-червоні очі.

— А щоб тебе! — раптом вигукнув Лі Вусінь. Він уже був готовий кинутися вперед та покінчити з привидом, але Чу Ваньнін підняв палець, і блискавка вдарила перед Лі Вусінем, зупинивши його.

— Чу Ваньніне, ти!..

Чу Ваньнін не звернув на того уваги. Його погляд був прикутий до тендітної дівчини, яка нерішуче сіла у вербовій труні. У її багряних очах не залишилося й сліду вбивчої люті, у них відбивалися лише розгублена тривога.

— Я Лво Сяньсянь.

Почувши її відповідь, Чу Ваньнін нарешті видихнув із полегшенням. Його вії опустилися, а проекція душі розчинилася в повітрі. За мить чоловік на руках Мо Жаня злегка сіпнувся. Хлопець швидко опустив його на землю, сперши спиною на стовп у дворі, а тоді опустився на одне коліно, аби їхні очі опинилися на одному рівні.

— Учителю, ви повернулися?

Знадобилося кілька секунд, щоби туманні очі Чу Ваньніна сфокусувалися на Мо Жані. Він мав слабке духовне ядро й використав занадто багато духовної енергії, тому зараз виглядав дещо крихким. Його обличчя було так само блідим, як і тоді, коли душа мандрувала поза тілом.

— Мгм, — відповів Чу Ваньнін. Він якийсь час залишався на місці, а потім обережно підвівся, притримуючись за стовп. Учитель повільно наблизився до Лво Сяньсянь й опустив погляд на дівчину.

Тонкі губи Лво Сяньсянь злегка розкрилися, вона ошелешено витріщилася на Чу Ваньніна.

— Баритку Яньлво... Чому я тут? Що... що сталося?

— Про це потім, — Чу Ваньнін був виснажений, але його очі залишалися ясними й проникливими. Він одразу перейшов до суті: — Скажи мені, хто створив для тебе тіло? Ти пам'ятаєш? Це дуже важливо.

— Я…

Чу Ваньнін напружено чекав, настільки сильно вчепившись у кам'яний стовп, що його нігті мало не тріскали.

— Я точно не пам’ятаю, лише деякі уривки... — пробурмотіла Лво Сяньсянь. — Це був чоловік, він... Він...

Сюе Мен поряд із ними вже втрачав терпіння.

— Подумай як слід!

Лво Сяньсянь гарячково порпалася в своїй пам'яті.

— Усе було немов у тумані. Я не бачила його обличчя, але чула голос. Він мав легкий північний акцент... Схожий на... На... А! — вона раптом скрикнула, а на обличчі з’явився переляк. — Я згадала! Це він! Це він! Крадій мандаринів!

— Який іще крадій мандаринів? — буркнув Сюе Мен. — Що за маячня...

Однак Чу Ваньнін зрозумів одразу: вона мала на увазі того божевільного, якого зустріла в дитинстві, чоловіка, що зрубав мандаринове дерево!

Жив у Ліньї молодик; у двадцять років його серце стало.

Хто ж це був?

Ліньї. Невже хтось із ордену Жуфен? Або ж…

Цієї миті небеса розірвав гучний гуркіт грому, нависла над містечком Кольорових Метеликів шахівниця раптом спалахнула червоним.

— Паскудство! — вигукнув Сюе Дженйон. — Пильнуйте Десять тисяч домовин! Творець техніки Фігур Дженьлон, мабуть, уже помітив нас. Зараз щось буде!

Здійнявся пісок, загуркотіло каміння, містечко наповнила густа курява. Заклиначі були напоготові, вони стояли спина до спини, із мечами наголо перед собою.

Очі Чу Ваньніна потемніли, він повернувся до Лво Сяньсянь.

— Уставай! Той чоловік залишив у твоєму тілі білий камінець. Не дозволяй йому керувати тобою. Я допоможу його позбутися. Щойно витягнемо білий камінець, негайно тікай. Вирушай до потойбіччя та повертайся до циклу переродження. Не затримуйся у світі смертних!

Промовляючи ці слова, він зосередив світло в долоні й приклав її до грудей Лво Сяньсянь. Духовна енергія Чу Ваньніна пройшла крізь тіло дівчини, але присутності білої фігури Дженьлон він так і не відчув. 

Чу Ваньнін завмер, мороз ухопив його за плечі. А наступної миті він підсвідомо відчув небезпеку й закричав Лво Сяньсянь:

— Тікай, швидко!

Але було надто пізно. Пронизливий крик розітнув повітря.

Ядро техніки Фігур Дженьлон у небі над ними засяяло криваво-червоним світлом і вдарило, мов блискавка, прямо в вербове тіло Лво Сяньсянь. Земля здригнулася, вогонь здійнявся до небес.

— Лво Сяньсянь!

Силует дівчини викривився у вирі полум'я. За мить легка душа злетіла до небес разом із важкими, отруйними випарами. Вона тремтіла, розчиняючись у димі, доки не злилася з ним в одне ціле.

Там, де щойно стояла Лво Сяньсянь, до неба піднімався промінь нефритово-зеленого світла.

— Духовна сутність дерева?! — обличчя Чу Ваньніна зблідло, а в очах спалахнула лють. Він помилявся! Певно, Лво Сяньсянь за життя володіла сильною духовною енергією деревної стихії. Лиходій за лаштунками від початку не збирався приносити в жертву Джайсінь Льов сутності металу, вогню, води та землі. Натомість, він чекав поки гнітюча енергія образи накопичиться й ударить блискавкою по тілу Лво Сяньсянь, перетворюючи її знавіснілий дух на джерело енергії для залишків Верби, що вириває серце.

Метал, дерево, вода, вогонь, земля. Усі п'ять елементів зібралися разом. Тепер він міг робити все, що завгодно.

Чу Ваньнін підняв голову й поглянув на небо. Усі дивилися вгору. Завмерло навіть листя на деревах. Настала жахлива, моторошна тиша.

А тоді раптом загуркотіла земля. 

Усе відбувалося так само, як у стародавньому Ліньані, який вони з Мо Жанем бачили в ілюзії в Персиковому джерелі.

У небі над містечком Кольорових Метеликів розверзлася гігантська фіолетово-чорна тріщина. Там, усередині, панував кривавий хаос, що ніс чуму, смерть, ненависть і біль. Ніби око демона розплющилося прямо над ними. 

Лі Вусінь вказав на розлом.

— Безмежне пекло! — тремтячим голосом закричав він. — Бар'єр до Безмежного пекла — він... він зламаний!

— Небо над містечком Кольорових Метеликів розірвано! Двері до потойбічного світу відчинені!

---

Нотатки авторки:

Бажаю всім щасливого нового року ~ ~

З новим роком ~ ~

Песик: Це ж рік собаки… Усім щасливого року собаки ~ ~