Хто посмів торкнутися Вчителя Цього Високоповажного?!

Жива душа Чу Ваньніна мандрувала всередині бар’єра. 

Куди б він не пішов, усюди зустрічав блукаючих духів і потвор. Але справді моторошними були спотворені трупи —  у кожного з них перед смертю вирвали серце, і  їхні грудні клітки спорожніли. Подеколи з тієї порожнечі визирали шматки плоті й обірваних артерій, а інколи навіть білі, мов сніг, кістки. 

Чу Ваньнін знав, що щось тут не так. Але захисний бар’єр над містечком Кольорових Метеликів слабшав із кожною хвилиною, тож він не міг дозволити собі вагатися. А отже, Старійшина Юхен поспішив до маєтку сім’ї Чень. 

Прибувши до маєтку, він побачив чотири котли заввишки з половину людини, розташовані один навпроти одного. З них ішла дедалі густіша пара, але не звичного білого кольору, а червоного, блакитного, коричневого та навіть золотого. 

Під котлами палав вогонь, а з вінців крапала кров. Підійшовши ближче, Чу Ваньнін побачив, що в киплячій крові плавала плоть. 

Це людські серця!

Кожен із чотирьох котлів був битком набитий серцями, які вирвали з мертвих тіл мешканців містечка.

— Вежа з піщинок... — пробурмотів Чу Ваньнін. 

Раптом він зрозумів, чому навіть після багатотижневих пошуків вони не змогли натрапити на слід цієї людини. Хто б міг подумати, що цей божевільний зайде так далеко!

Так звана Вежа з піщинок — це техніка, для використання якої серця людей, що володіли однаковими духовними коренями, виривали та збирали разом. Хоча сила таких душ поступалася силі справжніх духовних сутностей, але її підкріплювала нестерпна скорбота жорстоко вбитих людей. Саме тому Вежа з піщинок, хоч і ненадовго, давала заклиначеві неабияку силу.

Але чому містечко Кольорових Метеликів? 

Чому саме Лво Сяньсянь?..

Чу Ваньнін зайшов у маєток сім’ї Чень. На подвір’ї та в залах панував безлад, усюди були розкидані меблі. Там він знайшов пана і пані Чень, які хиталися на балках попід стелею, позбавлені сердець. На відміну від інших містян, вони не ожили, адже нижче пояса обидва тіла були розідрані невідомою силою: замість ніг залишилися самі лише шматки плоті, що мало нагадували людські кінцівки.

Чу Ваньнін оглянув головну залу, але Лво Сяньсянь тут не було. Він попрямував далі, аж поки не дійшов до родинного вівтаря, де перед кожною табличкою з іменами предків сім’ї Чень стояло підношення — миски з м’ясним фаршем. Придивившись, Чу Ваньнін виявив, що у м’ясо були замішані очні яблука та фаланги пальців…

Одного погляду вистачило, щоб Чу Ваньніну до горла підступила нудота, але щойно він вирішив піти, десь згори пролунав дзвінкий сміх.

Він швидко перевів погляд. Білі паперові ліхтарі злегка захиталися, коли в них одна за одною почали загоратися свічки.

Лво Сяньсянь сиділа на балці попід стелею, одягнена в яскраво-червоні весільні шати, і гойдала босими ніжками, білими, як нефрит. Дівчина легенько похитувалася вперед і назад, трішки схиливши голову й роздивляючись Чу Ваньніна. Раптом вона весело розсміялася:

— Ай-я! От я й попалася. 

З вигляду вона була такою ж, як пам’ятав Чу Ваньнін, але жвава й зовсім нестримана поведінка дівчини разюче відрізняли її від сором’язливого духа з їхньої останньої зустрічі. Її великі круглі очі тепер світилися криваво-червоним лиховісним сяйвом — небезпечним і неприборканим, як полум’я.  

Лво Сяньсянь стала демоном.

Тяньвень могла допитати духа лише раз, і Чу Ваньнін уже використав цей шанс, коли вперше приїздив до містечка Кольорових Метеликів. Цей спосіб більше не спрацює. Він міг хіба що притлумити демонічну сутність її душі, прикликати справжню та спробувати поговорити.

— Лво Сяньсянь, чому ти тут? — коли Чу Ваньнін заговорив, його рука, схована в рукаві, уже була готова застосувати чари. 

— П-ф-ф. Захотілося, — виплюнула у відповідь дівчина. — Це тебе не стосується. 

Чу Ваньнін похитав головою. Він так сильно нахмурився, що зморшки між бровами стали схожими на шрами. 

— Оті миски з підношеннями... це кровний брат Чень Бохваня? 

— Га? — байдуже відказала Лво Сяньсянь. — Тільки в тих, що зліва. Справа — та мала сука Яо. 

Чу Ваньніну перехопило подих. 

— На світі так багато чоловіків, а вона вкрала мого, лише тому що дочка урядовця. Найменше, чого вона заслуговує — це бути порубаною на фарш! 

Стало зрозуміло, що Лво Сяньсянь остаточно втратила себе. Це виказував не лише її норов, який тепер не мав нічого спільного з тим, що був за життя — вона також зовсім забула «братика Яньлво», який колись боровся, щоб урятувати її від несправедливої смерті.

Коли Чу Ваньнін дізнався, що на пані Чень Яо чекала така ж доля, у нього ще більше захололо на серці. 

— Тоді... — тихо сказав він, — молодша дочка сім’ї Чень...

— Вона була доброю до мене, я б не образила її, — Лво Сяньсянь посміхнулася, і її губи здавалися такими червоними, немов були вкриті кров’ю. 

Вона погладила свій живіт і радісно продовжила: 

— Тому вона тут. Я з’їла її. Тепер сестричка завжди буде зі мною, і їй ніхто не нашкодить. 

— Ти справді збожеволіла. 

У цей момент із його долоні вирвалося сліпуче світло, золотий блиск якого вмить освітив усі темні закутки кімнати. Лво Сяньсянь здивовано скрикнула, коли Чу Ваньнін підскочив і метнув заклинання прямо в її чоло. 

Вереск безлічі демонів заповнив кімнату.

Далі Чу Ваньнін діяв із божественною швидкістю. За мить він прикликав десять золотих кайданів і закував у них Лво Сяньсянь. 

Його обличчя було мов похмурий холодний день, а в очах спалахнула вбивча блискавиця, коли він натиснув холодними кінчиками білих довгих пальців між брів дівчини. 

Тонкі бліді вуста Чу Ваньніна ледь помітно затремтіли, коли він подумки проказував заклинання. 

Лво Сяньсянь вирячила очі, з кутика її рота крапнула слина. Під дією чарів колись гарне лице набуло зловісної, зовсім перекрученої подоби.

— Замовкни! Відпусти! Їхня кров за мою! Я не зробила нічого поганого! 

Чу Ваньнін не звертав на неї уваги: у його опущеному додолу погляді була холодна врівноваженість, а світло на кінчиках пальців ставало дедалі яскравішим. 

Дівчина почала істерично верещати. 

— Відпусти! Відпусти мене! Голова болить! Болить! Я більше не витримаю! 

Вона кричала і завивала, а потім різко зупинилася. В очах демона загорілося зловісне полум’я, кутики рота моторошно смикнулися вгору. 

Раптом її струсила легка дивна посмішка.

— Ти це сподівався почути, пане безсмертний?

У феніксових очах Чу Ваньніна промайнув переляк. Він миттю забрав руку й відстрибнув на джан назад. 

Перед очима промайнула біла тінь. Він вчасно ухилився від Душогубного удару Лво Сяньсянь і м’яко приземлився в кінці коридору, змахнувши в повітрі білим шовком вбрання.

Лво Сяньсянь повільно випросталася, від її награного болю не лишилося й сліду. Чари  очищення геть не спрацювали; навпаки, вона здавалася ще сильнішою, ніж раніше. 

— Ти справді думав, що це мізерне очищення якось на мене подіє? — Лво Сяньсянь зареготала. — Я поглинула життєву силу більш ніж тисячі людей у цьому містечку й ось-ось отримаю людське тіло. А тоді поверну свого чоловіка з потойбіччя, і ми покинемо це місце, не озираючись. Як я можу дозволити тобі зруйнувати все це?! 

Колишня Лво Сяньсянь померла. Єдине, чого вона бажала тепер — вічно бути поруч із Чень Бохванем. 

Чу Ваньніну дещо спало на думку. Він тихо спитав: 

— Хто тобі сказав, що таким способом можна здобути людське тіло? 

— А тобі що до того?

— Хто б це не був, він збрехав, — холодно відповів Чу Ваньнін. — Твоє справжнє тіло вже давно перетворилося на прах. Єдиний спосіб отримати інше — це пройти цикл реінкарнації. Переродження шляхом пожирання життєвої сили тисячі людей неможливе. Він збрехав тобі, щоб ти вирізала все містечко, а сам забрав їхні серця для власних потреб. 

Очі Лво Сяньсянь сповнилися жаху.

— Такого не може бути! Він би мені не брехав! 

— Хто «він»? 

— Він... це... — бурмотіла вона знову і знову. Примара схопилася за голову й заверещала: — Я не знаю! Я не знаю! Я хочу тіло! Хочу жити! Я не хочу помирати! Він не брехав мені... Він не брехав мені... Це ти брешеш. Так, ти брешеш! — змахнувши червоним шовком і випустивши гострі кігті, вона кинулася до Чу Ваньніна.

У цю мить десь у небі прогримів гучний вибух. Чу Ваньнін ухилився від удару Лво Сяньсянь і, озирнувшись, помітив довгу вузьку тріщину в захисному бар’єрі, що не витримував сили гніву замордованих містян. Життєва сила істот по той бік бар’єра просочувалася крізь тріщину, і на ціле містечко пролунав пронизливий рев мертвоблудів.  

Бар’єр от-от упаде. 

Немає часу!

Якщо він не пробудить свідомість Лво Сяньсянь, не залишиться іншого вибору, окрім як убити її. 

А з нею — їхню єдину зачіпку…

 

По той бік бар’єра Лі Вусінь витріщився на жахливу тріщину в небі. 

— І навіть зараз не можна лагодити бар’єр?! — закричав він Сюе Дженйону. — Ми повинні це зробити! Якщо він зламається і тисячі мертвоблудів вирвуться назовні, ти зможеш їх зупинити?

— Ще трохи! — Сюе Дженйон також спохмурнів, великі краплі поту стікали його чолом. — Не зараз. Юхен досі всередині. Почекаймо ще трохи. 

Лі Вусінь вилаявся собі під ніс. Його серце билося, як навіжене від вигляду бар’єра, що скидався на тріснуте яйце. Він прогарчав: 

— Ти знаєш, скільки крові тут проллється, якщо бар’єр упаде?! Як ви після цього будете дивитись у вічі всьому світу вдосконалення? — він розвернувся, щоб крикнути до своїх учнів: — Ви погукали допомогу? Коли прибудуть інші ордени?! 

Учень, що відповідав за повідомлення, увесь змокрів від нервового поту.

— Інші вісім великих орденів сказали, що про таку серйозну ситуацію спершу мають дізнатися їхні очільники. Тоді голови орденів і старійшини зберуться на нараду та приймуть рішення про необхідність посилати допомогу.

Обличчя Лі Вусіня спохмурніло ще більше. 

— Як щодо ордену Жуфен? Безсмертний Старійшина Наньґон завжди був відважним. Невже й він такий безхребетний?  

— Емм... — поки учень підшукував правильні слова, талісман зв’язку засвітився знову. Він проглянув його та швидко й щасливо оголосив: — Орден Жуфен прямує до нас! Вони відповіли коротко: допомога вже в дорозі!

Не встигла б ще охолонути піала чаю, як уздовж небокраю зібралася череда блакитних хмар. Щойно вона наблизилася, стало видно, що це зовсім не хмари, а майже тисяча заклиначів, убраних у блакитні плащі, прикрашені чаплею ордену Жуфен. Усі вони, як один, летіли на мечах у бездоганній формації.

Групу очолювали Наньґон Си і Є Вансі. 

Наньґон Си летів верхи на своєму вовкові Наобайдзіні, перекинувши нефритовий лук через плече та з повним сагайдаком стріл на спині. Він мав неймовірний вигляд, але обличчя юнака було пихатим і по-молодецькому зухвалим.

Є Вансі був, як завжди, в чорному. У довгому плащі з вишитою чаплею ордену Жуфен він на три чверті сяяв доблестю справжнього героя й лиш на чверть випромінював м’яку жіночну красу.

— Що це таке?! — побачивши жалюгідний стан бар’єра, Наньґон Си спалахнув. Він окинув гнівним поглядом усіх заклиначів унизу, минаючи адептів піку Сишен, що належали до Нижнього Царства Вдосконалення, аж поки не зупинився на єдиній людині, котра за статусом бодай якось годилася йому в співрозмовники. — Лі Вусіню! Ти що, не бачиш тріщини в бар’єрі? Чому ти стоїш? Не знаєш, як його лагодити?! 

Лі Вусінь був старшим за Наньґон Си, але до нього звертався єдиний спадкоємець провідного ордену світу вдосконалення. Старий заплющив очі на таку зневагу й зобразив силувану посмішку, хоч обличчя його все ж почервоніло.

— Молодий пане Наньґон, мушу вас проінформувати, що бар’єр залишається таким лише на вимогу голови ордену Сюе.

Ось так під гарячу руку потрапив Сюе Дженйон. 

— Пік Сишен? — Наньґон Си глянув на Сюе Дженйона та презирливо форкнув. Він махнув рукою й звернувся до особистого слуги. — Залатай цей клятий горщик. Увесь цей галас змусив мене думати, що сталося щось серйозне.

Є Вансі спробував його зупинити:

— Молодий пане…

Але Наньґон Си навіть не глянув на нього. Ще дивнішим було те, що Сон Цьовтон також прибула з ними. Її лице прикривала вуаль із білого шовку, очі були опущені — стримана й слухняна, як завжди. Але сьогодні вона стояла поруч із Наньґон Си, а не з Є Вансі. 

Учні ордену Жуфен завжди діяли швидко, але підкорялися лише своєму очільнику. Особливо це стосувалося чотирьох прихвоснів Наньґон Си, яких він особисто видресував. Вони, як один, виступили вперед, не дослухаючись до спроб пояснити ситуацію, і почали негайно накладати печаті й застосовувати техніки, щоб полагодити бар’єр. 

— Ані руш! — вигук Сюе Дженйона перервав чотирьох чи п’ятьох людей, але інші вже сформували захисну печать, і її блакитне світло прямувало до тріщини в бар’єрі. 

Сюе Дженйон зблід. 

— Юхене!

Раптом почувся вибух, вусібіч полетіли іскри. За мить до того, як печать мала дістатися бар’єру, її, ніби кривавою блискавкою, розкололо надвоє. 

Усі підняли голови й побачили юнака, що стояв перед бар’єром на мечі та тримав у руці вербову лозу. Його від народження приязне обличчя, зазвичай випромінювало теплоту, але зараз було сповнене холодної непохитності. Погляд хлопця палав, мов смолоскип, і ще дужче палала лоза в його руці, оповита криваво-червоним світлом. З кожного її листочка сипалися іскри.

Мо Жань похмуро заговорив:

— Хіба я не казав не чіпати цей бісовий бар’єр? Ви тут поглухли всі? Чи, може, не розумієте людської мови?! 

Може, він і ненавидів Чу Ваньніна, але це було лише між ними двома. 

Хоч у минулому, хоч у цьому житті, навіть під загрозою смерті він не дозволить нікому, окрім себе, торкнутися й волосини на голові Чу Ваньніна. 

Мо Жань уже казав: лише йому дозволено вбити ненависного чоловіка, лише йому дозволено нищити й катувати його.

У нападі гніву якась частинка його невтамованої люті з минулого життя знову вирвалася на волю, і зараз він був ні на дрібку не схожий на того веселого й безтурботного хлопчака, що ганяв котів і ловив собак.

Не те що учні ордену Жуфен — навіть Сюе Дженйон, Сюе Мен і Ши Мей, побачивши такого Мо Жаня, застигли, немов уражені громом.

---

Нотатки авторки:

І ось наприкінці розділу Песика 1.0 фактично захопили Песик 0.5 та його домінантна аура, ха-ха-ха-ха. Тож назвімо його Песик 0.75~