Учитель цього Високоповажного — профі

Прекрасна постать чоловіка, який увійшов до зали, біліла, наче сніг. Чу Ваньнін стояв, зчепивши руки за спиною, його шовковиста й м’яка одежа скидалася на пухкі хмаринки, а широкі рукави сягали до самої землі. Образ заклинача був сповнений невдаваної гідності та зібраності, та придивившись, можна було помітити, що погляд його був злегка спрямований догори, а повіки навпаки напівопущені. За цією ввічливістю ховалися презирство і зверхність у рівних пропорціях. 

Лі Вусінь не так уявляв собі Старійшину Юхена. Його лице одразу ж зблідло: 

— Чу, Чу…

— Лі-джванджу, — спокійно промовив Чу Ваньнін, — радий знову бачити вас живим та здоровим. 

— Це справді ви? — Лі Вусінь, що ще зовсім нещодавно мів язиком, наче помелом, утратив дар мови. Обличчя його зробилося наче сухий віск. — Ми не отримали від вас жодної звістки, відколи ви покинули орден Жуфен. Гадали, що ви мандруєте світом. Ніколи б не подумав, що насправді ви тут: розкидаєте перли перед свинями!

Чу Ваньнін коротко всміхнувся, холодно дивлячись на чоловіка: 

— То, на вашу думку, я перлина? Утішно. 

Лі Вусінь був надто приголомшений, щоб відповісти.

— Гаразд, годі порожніх балачок. Перейдімо до справи. Чув, буцімто ви вважаєте, що я практикував заборонені чари й убив п’ятсот мешканців містечка Кольорових Метеликів. Я не маю до цього жодного стосунку, і, хоч Лі-джванджу подолав такий довгий шлях, боюся, що все це прикра помилка. У мене є важливі справи, тож я не складу вам компанії у подорожі до павільйону Тяньїнь. Якщо у голови маєтку залишились якісь питання, прошу ставити їх тут. 

Договоривши, Чу Ваньнін відчув, що втомився стояти і, змахнувши рукавом, сів на місце старійшини. Кожен старійшина мав своє місце у палаці Вушань, тож Чу Ваньнін розташувався ліворуч від Сюе Дженйона на тонкому бамбуковому килимку за наполовину опущеною завісою. Порівняно з сидінням старійшини Луцвеня поруч, укритим свіжими квітами, місце Чу Ванніна було облаштовано напрочуд просто.

Покинувши орден Жуфен, Чу Ваньнін ніколи не намагався прикидатися кимось іншим, але справді волів триматися в тіні. Отож, коли представники нового покоління маєтку Бітань* чули про Юхена, у них не було жодного уявлення про те, наскільки той був могутнім. 

*Бітань (碧潭, bìtán) — досл. нефритово-зелений ставок.

Але не в Лі Вусіня. Він був добре обізнаний у справах Верхнього Царства Вдосконалення. Хіба така людина могла не чути про славнозвісного Юхена, Старійшину ночі? 

Голова маєтку міцно стиснув кулаки у своїх рукавах, обмінюючись поглядами з паничем Чан. 

Якби Лі Вусінь не отримав величезної суми грошей від сім’ї Чан, то нізащо б не взявся за цю прикру справу. Він думав, що старійшина Юхен із піку Сишен — якийсь нікому невідомий заклинач, та аж ніяк не Чу Ваньнін, який так довго не з’являвся серед людей!

Якби ж знати наперед, ким насправді був той Юхен, тоді Лі Вусінь ні за що б не забрів у ці каламутні води, які б вигоди на нього за це не чекали. Та зараз він не міг ні наступати, ні відступати — все ж таки нелегко злізти з тигра, коли вже сидиш на ньому верхи. То що ж робити?..

Обличчя Лі Вусіня не видавало його думок, проте всередині він безупинно картав себе.

Ще й його учні вирішили продемонструвати власне невігластво. Вірячи, що Старійшина Юхен поводиться нерозсудливо, а їхній наставник не наважується відповісти, один учень, завваживши себе найрозумнішим, заговорив:

— Старійшино Чу, ви навідалися до містечка Кольорових Метеликів, щоб вигнати демонів, чи не так?

Чу Ваньнін припідняв повіки, поглянувши на молодика.

— Усе так.

— Тож це ви запечатали того привида нареченої? 

— Ти про Лво Сяньсянь? 

— Я… — хлопець затнувся. Він знав лише, що зле створіння, яке наслало лихо на селище, було привидом нареченої, не більше. Тож коли Чу Ваньнін відповів запитанням на запитання, у юнака не знайшлося відповіді. Його вуха, як і лице, умить почервоніли.

— У будь-якому разі це був привид дівчини! До чого всі ці запитання? Вона була юною, приблизно п’ятнадцяти чи шістнадцяти років. Чи багато молодих людей помирають від такої жорстокої несправедливості у настільки маленькому містечку? 

Чу Ваньнін холодно посміхнувся. 

— У містечку Кольорових Метеликів поширений звичай посмертного шлюбу. Воно таїть щонайменше п’ятдесят, якщо не сотню, привидів наречених, тож я справді не розумію, котру з них ти маєш на увазі.

— Ти!.. 

Лі Вусінь перебив його: 

— Що за «ти» у звертанні до Старійшини! Невгомонний нахабо! — розібравшись зі своїм самовпевненим учнем, Лі Вусінь умить змінив тактику — тепер він зробився ввічливим та ґречним:  — Прошу вибачення за мого учня, Чу-дзонши. Він уперше спустився з гір, тож ще не надто добре знайомий із правилами. Привид нареченої, про якого він говорив, справді за життя носив ім’я Лво Сяньсянь. 

Чу Ваньнін злегка нахмурив брови.

— Дух несправедливо вбитої Лво Сяньсянь оскаженів? 

— Так, — Лі Вусінь зітхнув. — Цей привид збожеволів. Вона не зупинилася на вбивстві сім’ї Чень, а вирізала все містечко. Коли я і мої учні прибули, щоб запечатати її, там майже нікого не залишилося.

— Як це можливо… — пробурмотів Чу Ваньнін. 

— Я чув, що Старійшина Юхен із піку Сишен був залучений до цієї справи. Вочевидь, із нею щось не так, тож ми прийшли з вами порадитися. На додачу, перебуваючи у містечку Кольорових Метеликів, я заволодів двома предметами. Чу-дзонши, будь ласка, уважно огляньте їх і скажіть, чи вони мають до вас якесь відношення.

Лі Вусінь витягнув із рукава закривавлений шматок тонкого жовтого шовку, маючи намір передати його Чу Ваньніну. 

Проте Сюе Мен раптом зробив крок уперед. Він став перед Лі Вусінем і роздратовано фиркнув: 

— Давайте мені!

— Це…

— Мій Учитель ненавидить бруд. Він не візьме нічого з рук незнайомця!

Це, звісно, було перебільшенням — Чу Ваньнін просто старався не брати речей від людей, які йому не подобалися. Але те, що заклинач терпіти не міг Лі Вусіня, було правдою. Він ні словом не перебив Сюе Мена, лише трохи опустив повіки, надпиваючи чай, принесений Ши Меєм.

Лі Вусінь проковтнув своє обурення. Йому довелося з посмішкою передати жовтий шовк Сюе Мену.

Під мерехтливим світлом свічок очі усіх присутніх прикипіли до шматка тканини. 

Чу Ваньнін розгорнув його. Було достатньо лиш одного погляду, щоб на обличчі старійшини Юхена з’явилося здивування. 

— Заклинання Визволення… 

— Саме так. Чу-дзонши, я провів дослідження і з’ясував, що це ви тимчасово запечатали дух Лво Сяньсянь, котра померла несправедливою смертю. Перед тим, як піти, ви дали копію цього заклинання Визволення єдиній дочці сім’ї Чень і сказали, що вони повинні переписувати і перечитувати його щодня впродовж десяти років, чи не так? 

— Усе так. 

— Заклинання Визволення написане рукою Чу-дзонши, вірно? 

— Це правда. 

— Проте наприкінці кожного рядка цього заклинання вписаний додатковий магічний символ, — Лі Вусінь підвищив голос. — Припускаю, ви знаєте його? 

— Знак Ваньтао Хвейлан* — обернене закляття! 

*Ваньтао Хвейлан (万涛回浪, wàntāohuílàng) — безліч великих хвиль, що повертаються назад.

— Щоразу, коли сім’я Чень переписувала заклинання Визволення, вони малювали цей знак, таким чином перетворюючи чари, призначені для впокоєння мертвих, на ті, що знищують печатку, допоки Лво Сяньсянь не перетворилася на божевільного привида! Сім’я Чень була цілком необізнаною у методах Шляху. Окрім Старійшини Юхена, який особисто дав їм цей шовк, я не можу уявити жодної особи, яка б навчила їх такого заклинання!

— А-ну годі розбризкувати кров*, стариганю! — обурився Сюе Мен. — Якби мій Учитель хотів їхньої смерті, то навіщо б використовував такий обхідний метод?! Якесь заклинання, обернені символи — хіба почерк не можна підробити? Гадаєте, Чу Ваньнін написав ці ієрогліфи? Ну, а я думаю, що якийсь сучий син домалював їх, щоб підставити мого Вчителя, і я дивлюся прямо на нього! 

*Тобто безпідставно розкидатися звинуваченнями.

Лі Вусінь зобразив посмішку. 

— Паничу Сюе, хіба вас не вчили не перебивати розмову старших? 

Заговорив Сюе Дженйон: 

— Пане Лі, хіба справедливо звинувачувати Старійшину Юхена, маючи з доказів лише шматок шовку? Мій син має рацію — почерк можна підробити. Якби хтось хотів підставити Юхена, вони могли б просто кілька разів переписати його заклинання, добившись правдоподібності.

— Тоді скажіть, чи має Чу-дзонши заклятих ворогів, які пішли б на таке, аби заподіяти йому шкоду? 

Мо Жань, який увесь цей час тихо стояв збоку, сухо засміявся. 

Лі Вусінь поглянув на нього. Він згадав про цього молодика, який раніше розповідав неподобства про «ступку і товкач», і нахмурився.

— Що тут смішного? 

— А те, що ви вже стільки часу говорите, але зовсім забули одну просту річ.

— Яку річ? — зацікавлено спитав Сюе Дженйон. — Жань-ере, про що ти? 

— Хоч я й не дуже освічений, але так сталося, що трохи знаю про цей знак і навіть вмію його малювати, — Мо Жань засміявся. — Отак, хіба ні? — кінчик його пальця засвітився червоним. Хлопець ліниво сперся об стовп, а духовна енергія заметалася перед ним. Скоро у повітрі зблиснув майстерно створений знак Ваньтао Хвейлан — яскравий, наче феєрверк. 

Сюе Мен був шокований. 

— Отакої, псяча ти мордо! Чудово! Коли ти цього навчився? 

Мо Жань засміявся. 

— Та це все є у Вчителевих книжках. Я подумав, що знак має цікаву форму, от і запам’ятав, — він торкнувся сяючого червоного заклинання, і воно почало підніматися догори, поки не нависло над головами усіх присутніх. Знак яскраво світився, розкидаючи довкола ламані відблиски. — Ну як? А тепер порівняйте його з тим, що на тканині — вони однаковісінькі. 

Учні піку Сишен завжди першими лізли у будь-яку цікаву справу. Побачивши, що Чу Ваньнін байдуже кинув шовкову тканину на стіл, мовчки погоджуючись із Мо Жанем, вони без вагань зібралися довкола клаптика, щоб уважно порівняти заклинання. 

Відвідувачі з маєтку Бітань спершу на мить заклякли. Але вже зовсім скоро чи то з цікавості, чи бажаючи переконатися в словах Мо Жаня, також підійшли ближче. 

Обидва ордени доволі довго вивчали тканину й ієрогліфи та врешті дійшли однакового висновку: знак, що його намалював Мо Жань, було не відрізнити від заклинання на клаптику шовку, ніби вони були написані однією рукою. 

Учень-дурень Лі Вусіня аж затрусився. Він указав на Мо Жаня: 

— Чудово! От ти й зізнався! Убивця!

Мо Жань мовчки глянув на нього.  

— Як звати цього малого учня?  — спокійно запитав Чу Ваньнін. 

— Гм? Це ви до мене звертаєтеся? — питання застало цього недалекого учня зненацька. Утім, він випростав спину, високо задер підборіддя і випнув груди, гордовито промовивши: — Я тринадцятий учень Вусіня, Джень Цонмін*.

*Ім’я омонімічне до 真聰明 zhēncōngmíng, «дуже розумний».

Мо Жань пирхнув. 

Чу Ваньнін же ніяк не відреагував на «дуже розумного» учня, зрештою, він і сам обрав собі ім’я Ся Сині. Натомість Старійшина холодно промовив: 

— Коли говорять старші, молодші мають уміти тримати язика за зубами.

Усім було очевидно, що Чу Ваньнін таким чином передражнив попередній коментар Лі Вусіня щодо Сюе Мена, тож коли голова маєтку це почув, його обличчя вмить набуло кольору свинячої печінки. Він був геть знічений, але не зміг придумати достойної відповіді, тому, незадоволено фиркнувши, промовив:  

— Учні Чу-дзонши — справді видатні юнаки. Їм навіть не бракує вміння написати заклинання точнісінько як Чу-дзонши.

— Не лише я так можу, — відказав Мо Жань. — Якби ви знали цей символ, то написали б його так само, як я та мій Учитель.

Лі Вусінь поглянув на Мо Жаня. 

— На що це ти натякаєш?! 

Мо Жань засміявся. 

— Заплутані риски знаку Ваньтао Хвейлан, сила натиску, відтінок чорнила — усе це має точно відповідати умовам заклинання. Саме тому неважливо, хто його малюватиме — символ буде однаковим. Індивідуальний почерк ролі не грає. Найменша помарка — і заклинання не спрацює.

— Безглуздя! — Вусінь аж закипів від злості на те, що його отак прилюдно повчав якийсь юнак. Кожна волосинка на його бороді стала дибки від обурення. — Та яке заклинання у цьому світі може бути таким вибагливим? Мені не потрібно писати цей знак, щоб зрозуміти, що все це суцільна маячня. Не вигадуй, малий нахабо!

— Він не вигадує,  — сказав Чу Ваньнін.

Тут Лі Вусінь таки не стримався. 

— Чу Ваньніне, — злісно вигукнув він, — це балачки без доказів! Як ти можеш знати?! Особливості й тонкощі заклинання достеменно знає лише його творець. Ти смієш називати себе творцем знаку Ваньтао Хвейлан?

Чу Ваньнін із незворушним виразом обличчя звів на нього очі. Він відпив ще чаю, а тоді ліниво відповів: 

— Чого ж мені не сміти? Дослухайся до моїх слів. 

Лі Вусінь збентежено витріщився на нього. 

— Я і є творець знаку Ваньтао Хвейлан.

---

Нотатки авторки:

Чу Ваньнін: Ся Сині (夏司逆 - 吓死你 xiàsǐnǐ — «налякав тебе до смерті»).

Сюе Мен: Бу Дзилянь (步紫莲 - 不自恋 bùzìliàn — «не самозакоханий»).

Ши Мей: Джень Байлянь (甄白莲 - 真白脸 zhēnbáiliǎn — «справжня красуня»).

Є Вансі: Нань Хайдзи (南海梓 - 难孩子 nánháizi — «складна дитина»).

Мей Ханьсюе: Бу Хаосе (步昊瑟 - 不好色 búhàosè — «не хтивий»).

*Імена інтерпретовано перекладачем.