Цей Високоповажний бездоганно тлумачить прислів'я!

Шановні поціновувачі ерхи, наша команда шукає технічного редактора (коректора). Будемо раді всім охочим віком 18+! Відгукуватися можна в коментарях до розділу або ж в пп у телеграмі @kira_snowfall

Коли Чу Ваньнін нарешті прокинувся, сонце було в зеніті. Ароматна тапірова роса виявилась досить ефективною — вночі його геть не турбували кошмари. Він ліниво сів на ліжку та позіхнув.

— Мо Жаню? — Його учень любив поспати набагато більше за нього, тому було неочікувано не побачити його згорнутого калачиком на підлозі. Чу Ваньнін кліпнув очима й знову покликав.

Жодної відповіді.

Він підвівся та розправив одяг, пригладив пальцями довгі шовковисті пасма волосся та зібрав їх наверх, а тоді попрямував до ширми, що розділяє кімнату. Ширму прикрашала витончена картина диких птахів, які кружляли серед пронизаних гірськими вершинами хмар. Із-за перегородки здіймалася пара — по той бік хтось приймав ванну.

Він завагався та покликав знову.

— Мо Жань.

Усе одно жодної відповіді. Запідозривши щось, Чу Ваньнін постукав по дерев'яній рамі перегородки. Не отримавши результату, він нарешті нахмурився й обійшов ширму.

Ця частина кімнати була призначена для вмивання та купання, тут стояла велика купіль з камфорного дерева. Чу Ваньнін кинув на неї швидкий погляд — її наповнювала гаряча, паруюча вода, на поверхні якої плавали трави для купання, заздалегідь підготовлені корчмою. Однак усередині нікого не було.

Він знов озирнувся й помітив, що одяг Мо Жаня акуратно складений на дерев’яній рамі. Не міг же він помитися й піти собі в чому мати народила? 

Скроні Чу Ваньніна запульсували, він швидко відкинув цю жахаючу думку. Його обличчя зблідло, а губи міцно стислися. Він розвернувся й уже збирався піти, коли раптом почув булькання позаду. Озирнувшись, Чу Ваньнін побачив, як із-під трав і пелюсток, що плавали на поверхні води, піднімаються бульбашки. То тут хтось є?

Щойно в нього промайнула ця думка, як із купелі, розсипаючи бризки, винирнув голий юнак, неначе дракон, що велично здійнявся з води. Ошелешений Чу Ваньнін мимоволі відступив на два кроки. 

Виходить, Мо Жань затримав дихання й пірнув, тому й не чув, як Чу Ваньнін кликав його. А коли повітря забракло, хлопець виліз назовні, піднявши торс із води, і по-собачому струсивши воду з волосся  прямо на одяг Чу Ваньніна.

— Мо Жаню!

— Га? — Мо Жань застиг та вирячив очі. Він явно не очікував зіткнутися з Чу Ваньніном і здивовано вигукнув: — Учителю!

— Ти... — Очі Чу Ваньніна ковзнули по міцній статурі юнака. Плечі Мо Жаня стали ширшими, а лінії його тіла зміцніли, набули чіткості, пружності й підтягнутості. Краплі води окреслювали натреновані груди, збираючись у тонкі струмочки, які стікали нижче, виблискуючи на сонячному світлі.

Наполовину занурений у воду, він виглядав, наче прекрасний русал: його очі блищали, а в мокрому волоссі, що чіплялося до шкіри, застрягли кілька пелюсток. Мо Жань витер вологу з обличчя й нахилився вперед, схрестивши руки на краю купелі. Його лопатки рухалися, наче в леопарда. Хлопець схилив голову та яскраво посміхнувся Чу Ваньніну.

Чу Ваньнін раптом відчув легке запаморочення, його щоки потепліли й він бездумно запитав: 

— Що це ти робиш?

— Миюся.

— Уранці?

— Хех, — Мо Жань винувато хихотнув. Насправді він занурився в холодну воду в спробі потушити вогонь бажання. Це спрацювало досить непогано. А якщо вже роздягнувся — можна й помитися заодно. Купання підняло йому настрій, тому він пірнув, щоб потренувати затримку дихання, геть не очікуючи, що Чу Ваньнін ось так просто зайде.

— Що це за дурнувата посмішка? — Чу Ваньнін насупив брови, намагаючись приховати за холодним тоном жар, що захопив його розум. — Чого не розбудив мене, якщо вже прокинувся раніше? Ось так граєшся, розкидаєш свій одяг усюди, де твоє вихо…

— Учителю, у вас вода на обличчі, — Мо Жань з плюскотом підняв руку й протер щоку Чу Ваньніна.

— …вання.

Юнак засміявся. Він забув, що його долоня теж була мокрою, а тому тільки ще більше намочила щоку Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін застиг на місці. Здавалося, повітря навколо нього похололо на кілька градусів. Його обличчя було напружене, губи міцно стиснуті, тільки вії злегка тремтіли. Він почувався так, ніби намагався дресирувати мисливського пса, а хитре цуценя натомість потерлось об нього носиком.

— Вилазь і вдягайся. Нам треба повертатися до ордену. — Урешті сказав Чу Ваньнін із крижаним виразом обличчя й вийшов, змахнувши рукавами.

Проте Мо Жань не помітив, що кінчики вух Учителя почервоніли. І так само Чу Ваньнін не бачив, як вологі, сповнені складними почуттями й бажанням очі безпорадно стежили за ним, поки він не зник за ширмою.

Милу усмішку Мо Жаня змінив вираз ненависті. Він роздратовано плеснув по воді, а потім зачерпнув жменю й люто потер обличчя.

Що за чортівня.

Що з ним сьогодні не так? Усього лише глянув на Чу Ваньніна й легенько торкнувся його щоки. Тільки-но він узяв під контроль своє збудження, і от знову...

— Ти хіба оце щойно не вдягався? Чому так довго? — дорікнув йому Чу Ваньнін. Він відвернувся від вікна, явно роздратований. Його шати м'яко розвівалися на вітрі, а тонкі пасма волосся спадали на нефритові щоки.

Мо Жань закашлявся.

— Я сушив волосся заклинанням, — невпевнено пробурмотів він. — Але в-в мене це не дуже виходить, тому затримався. Перепрошую, що змусив Учителя чекати.

Ця несподівана шанобливість дещо збила Чу Ваньніна з пантелику. Він ще раз кинув погляд на свого учня, перш ніж сказати:

— Якщо закінчив митися, іди збирайся. Ми попливемо на човні. Мені не хочеться летіти на мечах, і від коней я теж утомився. Попливемо, заодно насолодимося спокоєм.

— Гаразд, звучить чудово, — Мо Жань не насмілювався довго дивитися на нього та ще кілька разів кашлянув, аби приховати зніяковіння.

Чу Ваньнін насупився.

— В тебе щось із горлом?

— Н-нічого, — поспіхом відповів Мо Жань та пішов збирати речі.

Вони зайшли до крамниці за закусками та сухими пайками для подорожі, а тоді вирушили до причалу шукати човен.

Мо Жань із Чу Ваньніном попливли вниз за течією Янцзи. Подолавши ту частину шляху, що йшла по воді, вони розгорнули дерев’яні крила човна й за допомогою магії злетіли в повітря. Такий спосіб пересування був не надто швидким, зате подорож заспокоювала й розслабляла.

За вісім днів вони прибули на пік Сишен. Дерев'яний човен плавно причалив до гірських воріт. Мо Жань підняв бамбукову завісу, дозволяючи Чу Ваньнінові вийти з каюти першим, а тоді сам пішов слідом. Уже стояла ніч, у небі висів яскравий місяць. Старішина Юхен написав Сюе Дженйонові з чітким проханням не відправляти нікого їх зустрічати, тому вони нікого й не зустріли, аж поки не піднялися сходами до головних воріт. Тут на варті стояло четверо учнів.

— Старішина Юхен!

— Мо-ґондзи!

Із якоїсь причини на обличчях учнів промайнула паніка, щойно ті їх побачили. Не встигли Чу Ваньнін і Мо Жань зреагувати, як усі четверо опустилися навколішки й із тривогою заговорили:

— Старійшино, ґондзи, до ордену прийшли люди, що бажають помститися вам! Глава ордену надіслав голуба, щоби попередити вас триматися подалі, але, схоже, той товстий птах виявився занадто повільним! Будь ласка, сховайтеся в містечку Вучан на деякий час. Хай там що, але не заходьте зараз усередину!

Чу Ваньнін зіщулив очі:

— Що сталося? Що за паніка?

— Вони прибули з Верхнього Царства Вдосконалення! Звинувачують Старійшину в темному заклинацтві й хочуть відправити вас до павільйону Тяньїнь на допит!

— Павільйон Тяньїнь? — з тривогою перепитав Мо Жань. — Хіба це не в'язниця, створена десятьма славетними орденами для утримання найжахливіших злочинців?

— Саме так! В-вони прийшли через справу в містечку Кольорових Метеликів! — схвильовано додала одна з чотирьох, молода дівчина. — Старійшина пам'ятає? Тоді Вас покарали кийками!

— Це було щонайбільше зловживання заклинацькими техніками щодо простих смертних. Крім того, Учитель уже поніс покарання за це. Чому вони раптом знову згадали ту давню справу, ще й павільйон Тяньїнь залучили? — Мо Жань насупився. — І до чого тут темний шлях?

— Ми самі не знаємо подробиць, — продовжила дівчина, — але чули, що всі в містечку Кольорових Метеликів загинули за одну ніч, убиті якоюсь напів-примарою, напів-божеством. Вона нібито діяла за чиїмось наказом. Це створіння неймовірно сильне, тому середній мандрівний заклинач точно не зміг би ним керувати. Люди з Верхнього Царства п-підозрюють, що це справа рук Старійшини Юхена!

Чу Ваньнін не дібрав слів.

— Пфф, — Мо Жань засміявся. — А я вже почав хвилюватися. Це просто непорозуміння, яке легко пояснити. Не треба ховатися. — Він обернувся й усміхнувся до Чу Ваньніна. — Учителю, от що за люди? Виженеш дрібну нечисть — скажуть, що відбираєш здобич у молоді; знищиш сильного демона — звинуватять у темному заклинацтві й  утриманні на службі примари-божества. Їх послухати, так краще взагалі нічого не робити й медитувати вдома цілими днями, як вони.

Але Чу Ваньнін не сміявся. Його обличчя набуло жахливого виразу. Він стояв мовчки деякий час, а тоді запитав:

— Усі до єдиного в містечку Метеликів загинули?

— Так кажуть. Уцілілих немає, зовсім.

Чу Ваньнін не зронив ні слова, лише заплющив очі.

Молода учениця помітила дивний вираз його обличчя.

— Старійшино? — стривожено запитала вона.

— Хоча це не мої діяння, можливо, це наслідок того, що я не повністю позбувся привида, — тихо промовив Чу Ваньнін, повільно розплющивши очі. — Якщо це дійсно так, я не уникатиму відповідальності. Мо Жаню, ходімо всередину.

Стіни палацу Вушань прикрашали дванадцять бронзових ламп, кожна з яких сягала десяти чи у висоту та мала дев'ять ярусів гілок, що виходили з центральної стійки: коротші зверху й довші внизу. Триста п'ятдесят шість свічкових ліхтарів на цих гілках так яскраво освітлювали головний палац піку Сишен, що вночі було ясно, мов удень.

Одягнений у бойові обладунки Сюе Дженйон поважно стояв на високій трибуні. Схожий на чавунну статую, він пильним поглядом хижака оглядав людей унизу.

— Лі-джванджу*, повторюю востаннє. Старійшини Юхена зараз немає на території ордена. Ба більше, я готовий власну голову покласти — він не причетний до трагедії містечка Кольорових Метеликів. Тому припиніть розкидатися цими безпідставними... еее як їх там...

庄主 (zhuāngzhǔ) — господар маєтку й прилеглих до нього територій. Титул за значенням близький до титулу лорд.

Пані Ван, що стояла поруч, прошепотіла з-за рукава:

— Звинуваченнями.

— Ага, припиніть розкидатися цими безпідставними, як їх там, звинуваченнями! — оголосив Сюе Дженйон, розмахуючи рукою в широкому переконливому жесті.

Пані Ван забракло слів.

Не враховуючи вартових з піку Сишен, у залі зібралося близько тридцяти людей. Усі вони носили нефритово-зелені шати й чорні квадратні капелюхи, а в руках тримали ритуальні віники з кінського волосу. Певно, це адепти молодого й стрімко зростаючого маєтку Бітань з Верхнього Царства Вдосконалення. Групу очолював чоловік років п’ятдесяти з довгими, мов у сома, вусами, які звисали з його щік і гойдалися на вітерці. Це був ніхто інший, як голова маєтку Бітань, Лі Вусінь.

— Пане Сюе, — Лі Вусінь насмішкувато вишкірився й змахнув віником, — я прийшов вести з вами перемовини лише тому, що ваш орден досі вважався доброчесним. Трагедія в містечку Кольорових Метеликів сталася після того, як Старійшина Юхен разом з учнями провів там обряд вигнання нечисті. Окрім цих трьох, родина Чень не мала жодних контактів із заклиначами. Ми маємо й докази, і свідків. У цьому випадку у вас немає вибору, окрім як визнати провину.

Сюе Мен, що стояв поруч із батьком, не міг більше стримуватися.

— І яке, в біса, право ви маєте говорити такі речі? Відколи це ваше кодло турбують поневіряння Нижнього Царства? Ви лише й можете, що сидіти склавши руки у спробах досягти безсмертя. Та тільки-но щось трапилося, і ось ви збіглися та намагаєтеся звалити провину за все на мого Вчителя! Це називається справедливість?!

— Молодий пане Сюе, — спокійно промовив Лі Вусінь, зміривши Сюе Мена багатозначним поглядом. — Чув, вас називають сином фенікса. Утім, побачивши на власні очі вас і вашу, хаха, «грацію і стриманість», я дещо прозрів.

— Ти!..

Лі Вусінь закотив очі та повернувся до Сюе Дженйона.

— Пане Сюе, ми у Верхньому Царстві суворо дотримуємося законів і маємо намір докопатися до істини. Якщо ви відмовитеся співпрацювати й не передасте нам Юхена, Мо Жаня та інших, я буду змушений звернутися до провідного ордену заклинацького світу, ордену Жуфен, аби вони прибули та відновили справедливість!

Сюе Дженйон завжди мав запальну вдачу. Він зневажливо форкнув на цю погрозу.

— Я добре знаю, що маєток Бітань має гарні стосунки з орденом Жуфен, та навіть якби переді мною зараз стояв сам Наньґон Льов, я сказав би те саме — я не віддам їх. Юхен до цього ніяк не причетний.

— Ну що ж, — підтримав Сюе Мен, — Лі-джванджу, будь ласка, покиньте приміщення!

— Усі це чули?! Бачите, які вони вперті та нестерпні? Вони переховують і заохочують злочинців! — із натовпу пробився тремтячий голос. — Так само було й тоді, коли той пройдисвіт на прізвище Мо обікрав мого друга. Ми прийшли сюди й ґречно просили справедливості, а на нас махнули рукою та вигнали! Пане Лі, ви переконалися? Якщо дозволити піку Сишен і надалі так безсоромно порушувати закони, то Нижнє Царство Вдосконалення приречене!

Щойно він договорив, як зі сторони входу прозвучав низький сміх.

Усі обернулися до дверей. Там, у тіні, куди не сягало світло з зали, стояв молодий чоловік у блакитному одязі та легких обладунках. Він невимушено спирався на мудрувато різьблену багряну дверну раму та з байдужим обличчям спостерігав за сценою всередині. У сяйві свічок гладенька шкіра цього надзвичайно вродливого юнака практично світилася.

— Скажіть на милість, молодий пане Чан, коли ж це я встиг украсти щось у вашого друга? — його посмішка була привітною та чарівною. — Цей Жон Сань... чи його звали Жон Дзьов? Не можу згадати. Так чи інакше, той гарненький юнак, ваш друг чи коханець? Досить лукаво з вашого боку недоговорювати, еге ж? А раптом ви поранили його почуття?

Чоловік, що так жалісливо скаржився, був тим самим купцем Чаном з Їджов, який кілька місяців тому грозився, що Пік Сишен ще почує про нього.

Пан Чан різко повернув голову. Він здивувався, побачивши Мо Жаня, але щось промайнуло в його очах, і він знову завив від горя:

— Мо Вейю, ти мерзотник! Моя дружба з Дзьов-ером була невинна, мов у товкача і ступки!* Він трагічно загинув від рук твоїх злочинних спільників, а ти ще й наважуєшся зводити на нього наклеп!

*Це ідіома, що означає людей, які є друзями незалежно від статусу чи матеріального становища. Є легенда, що в часи династії Східна Хань вчений на ім'я Ґун Шаму, щоб зібрати кошти для навчання в Імператорській академії, убрався в простий одяг і знайшов роботу, на якій молотив рис товкачем у ступці в резиденції чиновника на ім'я Ву Йов. Ву Йов побачив у ньому людину культурну та красномовну, став його другом й оплатив його подальше навчання. Ґун Шаму став видатним чиновником.

— Що ти сказав? — холод пронизав Мо Жаня, його очі округлилися від шоку. — Жон Дзьов мертвий?

— Його батьки з містечка Кольорових Метеликів, — у гнівному розпачі продовжував пан Чан. — Він потрапив у біду, коли гостював удома кілька днів тому. Тоді я й дізнався про ваші зі Старійшиною злочини! Ось чому я звернувся до Лі-джванджу за справедливістю!

Мо Жань був далеко не високої думки про Жон Дзьова, тому впоравшись із шоком, відмахнувся від пана Чана коротким жестом руки.

— Дружба, мов у товкача і ступки? То ти товк його ступку? Не знаю, яким чином це невинно, але гаразд.

— М-мо Жань! — пан Чан не очікував такого й не на жарт обурився. — Ти безграмотний негіднику! Ти, ти…

— Кхе-кхем, — пані Ван теж здалося, що це вже занадто.

Сюе Дженйон лише мовчки блимнув очима. Товкачі, ступки… З якого боку не поглянь, нічого доброго це не віщувало. Він відчував, що слова його племінника мали сенс. Усе він правильно каже.

З темряви ночі поза палацом долинуло зітхання, схоже на стукіт нефриту або тріск першого льоду на замерзлому озері — глибоке й незрівнянно прекрасне. Тонка охайна долоня простягнулася...

Та безцеремонно ляснула Мо Жаня по обличчю.

— Яка безсоромність! «Дружба товкача і ступки» означає дружбу, яка існує, незважаючи на статус та матеріальне становище, як між Ґон Шаму та Ву Йов, — сердитим тоном сказав Чу Ваньнін, що з похмурим обличчям стояв у дверях. — Ти мене соромиш! Чого застряг на порозі, заходь уже!

— Учителю!

— Учителю!

Сюе Мен та Ши Мей радісно кинулися вперед, аби привітати його. Але очі Сюе Дженйона округлилися від обурення.

— Юхене, що ти тут робиш?

— Як довго ти би протримався, якби я не прийшов? — Чу Ваньнін спокійно увійшов до палацу Вушань. Його вродливе обличчя в сяйві свічок було схожим на лик безсмертного, неперевершеного у своїй витонченій грації. Він зупинився перед золотим троном у залі, кивнув Сюе Дженйону, а тоді, махнувши широкими рукавами, розвернувся до тих, хто прийшов скаржитися.

— Чу Ваньнін із піку Сишен, скромний носій титулу Старійшини Юхен. Здається, у вас є до мене питання, і я не відмовлюся на них відповісти.

Лі Вусінь приголомшено витріщився, але Чу Ваньнін лиш скоса глянув на нього подібними на дим феніксовими очима й продовжив рівним голосом:

— Будьте ласкаві, просвітіть мене.

---

Нотатки авторки:

Ті, хто не піднявся на борт човна вчора, ще можуть піднятися сьогодні. «Мʼясистий король демонів» (肉乎乎大魔王) на Вейбо, завтра квиточків уже не буде ~

Цікаво, чи хтось пам’ятає про Жон Дзьова та пана Чана? Перший — повія, яку Риб’ячий Корм образив після відродження, а другий — його коханець.

 

Міні театр «Персонажі просять поради»

Чу Ваньнін: Я чув, що всі вважають мене недостатньо агресивним. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

Риб’ячий Корм: Я чув, усі вважають, що мені бракує навичок. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

Сюе Мен: Я чув, усі думають, що я не натурал. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

*直男 досл. може бути перекладено як «прямолінійний» або «гетеросексуальний».

Ши Мей: Я чув, усі думають, що я чорносердий лотос. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

Є Вансі: Я чув, усі думають, що я дівчина. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

Мей Ханьсюе: Я чув, усі думають, що я вже з’явився на сцені. Хе-хе, будьте ласкаві, просвітіть мене.

М’ясний Пиріжок: Звертаюся до пана на прізвище Мей. Ніхто не думає, що ти вже з’явився на сцені. Хе-хе, якщо ти не згоден, будемо битися.