Цей Високоповажний — не король драми

Смак у Чу Ваньніна був справді жахливий.

Сухий. Одноманітний. Безнадійний.

Тільки погляньте на ці пошарпані старі книги, що наповнюють його книжкову шафу!

«Каталог стародавніх печаток», «Ілюстрований каталог екзотичних рослин», «Ноти ордену Жуфен із Ліньї», «Збірник про рослини» — стільки книг, і лише деякі з них можна вважати прийнятним для читання матеріалом. Наприклад: «Дорожні нотатки Баш У» або «Рецепти Баш У».

Мо Жань обрав кілька нових книжок, які Чу Ваньнін, судячи з усього, читав нечасто, і нашкрябав купу порнографічних малюнків та написів на сторінках.

Малюючи, Мо Жань розмірковував: «Гм, тут принаймні вісім, якщо не десять тисяч книжок. Хтозна, скільки часу мине, поки Чу Ваньнін помітить, що деякі з них були видозмінені настільки, що претендують на звання заборонених. І коли цей час настане, дізнатися, хто автор такої творчості, уже буде неможливо. Гніватися — це все, що залишиться робити Вчителю. Просто прекрасно! Чудово!»

Прокручуючи ці думки в голові, Мо Жань не зміг стримати сміху.

— Хе-хе-хе! — видихнув він, обіймаючи книжки зі своїми шедеврами.

Мо Жань дав волю своїй багатій уяві і, не зупиняючись, уніс корективи в понад десяток книг. Під його руками з’являлися все нові й нові найрізноманітніші зображення розпусних сцен. Кожен його риска виходила піднесеною та витонченою. А з використанням художнього прийому Цаої*, мазки виглядали так, наче їх овіяв легкий бриз. Якщо хтось, позичаючи книги в Старійшини Юхена, випадково обере одну із цих, неважко уявити, які чутки поповзуть.

曹衣 (cáoyī) — прийом у живописі, введений художником Цао Чжунда (曹仲达).

«Старійшина Юхен дійсно звір у людській подобі, якщо вставляє непристойні малюнки чоловіків та жінок між сторінками «Очищення душі».

Старійшина Юхен лише вдає хорошого та порядного вчителя, а сам ховає ілюстрації з чоловіками-блудодійниками в посібниках із техніки меча.

Який, у біса, Безсмертний Бейдов, та це буквально звір із людською шкірою!»

Чим більше Мо Жань думав про це, тим смішніше йому ставало. Врешті він аж почав качатися по землі з пензликом у руці. Він реготав, тримаючись за живіт і брикаючи ногами від радості. Він настільки захопився, що навіть не помітив, як чийсь силует з’явився у дверях бібліотеки.

Ши Мею, що увійшов до бібліотеки, розгорнулася достатньо цікава картина: Мо Жань валявся серед купи книжок і сміявся, як божевільний.

Ши Мей:

— …А-Жаню, що ти робиш?

Оговтавшись після декількох секунд заціпеніння, Мо Жань швидко сів і почав поспішно ховати за собою всі непристойні малюнки. Він зробив максимально серйозне обличчя і відповів:

— Підлогу мию.

Ши Мей ледве стримав сміх.

— Своїм одягом?

— Я не зміг знайти ганчірку. А що ти тут робиш у такий час, Ши Мею?

— Тебе не було в кімнаті, тому я вирушив на пошуки, і мені підказали, що ти маєш бути в Учителя. — Він зайшов у бібліотеку і, м’яко всміхаючись, допоміг прибрати розкидані на підлозі книжки.

— Нічого було робити, тому вирішив відвідати тебе.

Ці слова приємно здивували Мо Жаня та зробили його дуже щасливим. І яким би бовтуном він не був, зараз зміг лише зніяковіло піджати губи, утративши вміння говорити.

— Так… Е-е… Прошу, сідай! — Мо Жань не міг знайти собі місця від щастя, у його голосі відчувалася нотка хвилювання. — Я принесу тобі чаю!

— Це необов’язково. У нас будуть проблеми, якщо Вчитель дізнається, що я потайки прийшов сюди.

Мо Жань почухав потилицю.

— Гадаю, так…

«Чу Ваньнін, цей виродок! Рано чи пізно я позбудуся його контролю та влади над собою!»

— Ти, напевно, ще не їв, так? Я приніс тобі трохи їжі.

Очі Мо Жаня засвітилися.

— Вонтони?

— Пфф, вони тобі ще не набридли, га? Павільйон Червоного Лотоса далеченько, і я гадав, що вонтони охолонули б, поки я приніс їх сюди, тому я обрав дещо інше. Спробуй, можливо, це сподобається тобі ще більше.

Ши Мей розкрив коробочку з їжею. Усередині виявилося декілька гострих страв: свинячі вуха шуньфен, свинина в рибному соусі, курка Ґунбао, биті огірки та рис.

— Цього разу ти додав перцю?

— Я боявся, що ти напихатимешся їжею, тому додав зовсім трохи, — сказав Ши Мей, усміхаючись. Обидва полюбляли гостре, і він, звісно, розумів, що їсти без приправ — невелике задоволення. — Твої рани ще не загоїлися, тому я поклав лише дрібку, тільки для кращого смаку. Краще так, аніж взагалі без спецій.

Мо Жань жадібно жував, його ямочки у світлі свічки виглядали солодкими, як мед.

— Ва! Я настільки зворушений, що зараз заплачу!

Ши Мей, стримуючи сміх, сказав:

— Не варто, їжа охолоне, поки будеш плакати. Спочатку вечеря — потім сльози.

Мо Жань промугикав на знак згоди, його палички рухались із дивовижною швидкістю.

Мо Жань завжди їв, як голодний пес. Чу Ваньнін ненавидів його неналежний спосіб споживання їжі, але Ши Мей не зважав на це.

Ши Мей завжди добре ставився до нього. Він, сміючись, попросив їсти повільніше й запропонував горнятко чаю. Коробочки спорожніли миттєво. Мо Жань погладив себе по животі й задоволено зітхнув, а його очі радісно звузилися.

— Хух, наївся.

Ши Мей ніби ненароком запитав:

— Що краще, вонтони чи ці страви?

Що стосується їжі — Мо Жань присвячував їй себе, як першому коханню. Він нахилив голову, його м’які та блискучі чорні очі подивилися на Ши Мея, і він з усмішкою відповів:

— Вонтони.

— !.. — Ши Мей похитав головою усміхаючись. Після чого заговорив: — А-Жаню, дозволь мені допомогти тобі змінити пов’язку та накласти ліки.

Лікарську мазь зробила пані Ван.

Пані Ван була послідовницею медичного ордену Ґуюеє*, її бойові навички не вражали, та вона і не любила битися, зате їй подобалося вивчати медицину. Пік Сишен мав власний сад лікарських рослин, де вона особисто посадила багато цінних трав, щоб ліки ордену ніколи не закінчувалися.

孤月夜 (gūyuèyè) — досл. «Самотня місячна ніч».

Мо Жань зняв верхній одяг і сів спиною до Ши Мея. Його шрами ще трохи боліли, але теплі пальці Ши Мея ніжно наносили мазь, і він поступово забував про біль, а його голову заповнювали зовсім інші думки.

— Усе, — Ши Мей обмотав новими бинтами Мо Жаня й обережно затягнув їх. — Одягайся.

Мо Жань повернув голову, щоб подивитися на Ши Мея. У тьмяному жовтому світлі свічок його шкіра виглядала блідою, як сніг, і жага Мо Жаня розросталася все більше та сильніше. У нього пересохло в горлі, він не хотів одягатися, але після хвилини вагання, нахилив голову й натягнув халат на плечі.

— Ши Мею.

— Мм?

Їх тільки двоє в бібліотеці, вони наодинці, сховані від усіх — атмосфера якраз хороша для таких самотніх хлопців, як вони. Мо Жань хотів сказати щось романтичне, але, на жаль, він був безграмотною людиною, яка навіть епоху свого правління назвала «Дзіба». Тиша тривала доволі довго, врешті він із почервонілим обличчям зміг видавити із себе лише три слова:

— Ти дуже хороший.

— Чого це ти раптом? Я ж завжди такий.

— Я теж хочу бути хорошим для тебе, — Мо Жань ретельно слідкував, щоб його голос залишався спокійним, але руки невпинно пітніли, видаючи бурхливі переживання серця.

— Коли я стану сильним, я нікому не дозволю тебе ображати. Навіть Учителю.

Ши Мей не знав, чому той раптом почав говорити щось подібне, і на мить завагався, але однаково тепло відповів:

— Гаразд, відтепер я буду покладатися на а-Жаня.

— Мгм… — пробурмотів у відповідь Мо Жань. Схвилювання відчувалося дедалі сильніше під чаруючим поглядом Ши Мея. Не наважившись глянути на нього, він сором'язливо опустив голову.

Він завжди поводився обережно із цією людиною, але іноді був занадто нав’язливим та впертим.

— Ох, Учитель наказав тобі прибрати всі ці книги та упорядкувати їх протягом ночі?

Мо Жань вважав своїм обов'язком зберегти обличчя перед людиною, яка йому подобається.

— Не так усе й погано, я впораюся, але мені потрібно трохи прискоритися.

Ши Мей промовив:

— Дозволь допомогти.

— Нізащо, якщо Вчитель дізнається, він і тебе покарає, — рішуче відповів Мо Жань. — Уже пізно, тобі потрібно повертатись і лягати спати, у нас завтра зранку заняття.

Ши Мей узяв його руку, тихо сміючись.

— Не хвилюйся, він не помітить. Ми будемо дуже тихо…

Він навіть не встиг закінчити речення, як крижаний голос перервав його.

— Що ви будете робити тихо?

Вони не помітили, як Чу Ваньнін покинув майстерню. Він стояв на порозі бібліотеки в тонких білих одежах і дивився на них без жодної емоції. Від його обличчя віяло холодом, а очі фенікса по вінця сповнилися кригою. Перш ніж відвести погляд, очі Вчителя на мить затрималися на їхніх сплетених руках.

— Ши Міндзін*, Мо Вейю, а ви, я бачу, сміливці.

师明净: 师 (shī) — учитель; майстер; зразок. 明净 (míngjìng) — світлий, чистий.

Обличчя Ши Мея миттєво зблідло, і він одразу відпустив руку Мо Жаня, тихо сказавши:

— Учителю…

Зрозумівши, що ситуація доволі кепська, Мо Жань опустив голову.

— Учителю.

Чу Ваньнін увійшов, ігноруючи Мо Жаня, і поглянув на Ши Мея, який стояв навколішки на підлозі.

Він холодно сказав:

— По всій площі павільйону Червоного Лотоса стоять мої бар’єри, ти справді думав, що я не дізнаюся, якщо хтось раптово завітає сюди?

Ши Мей, оповитий страхом, вклонився до землі.

— Цей учень зробив помилку.

Мо Жаня охопила паніка.

— Учителю, Ши Мей прийшов допомогти мені змінити бинти й уже збирався йти. Будь ласка, не карайте його.

Ши Мей теж запанікував.

— Учителю, це не має нічого спільного з Мо-шиді. Цей учень помилився і бажає прийняти покарання.

— …

Бліде обличчя Чу Ваньніна почало синіти.

Він майже нічого ще не сказав, а ці двоє вже поспішно намагалися виправдати один одного, наче натрапили на лихо, проти якого мали об’єднатися. Чу Ваньнін якийсь час мовчав, насилу стримуючи здригання брів, після чого холодно промовив:

— Які міцні стосунки між учнями ордену, це так зворушливо. Я, здається, єдине зло в цій кімнаті.

Мо Жань:

— Учителю.

— Не говори зі мною.

Чу Ваньнін махнув своїми широкими рукавами, не бажаючи більше нічого казати. Мо Жань не знав точну причину, чому Вчитель так розлютився. Можливо, через те що той ніколи не любив чуйність у будь-яких її проявах, і, незалежно від того, що саме відбувалось, це завжди виглядало брудом у його очах.

Усі троє довго мовчали.

Чу Ваньнін різко повернувся, щоб піти.

Кутики очей Ши Мея почервоніли, і він розгублено промовив:

— Учителю?

— Перепишеш правила ордену десять разів. Можеш йти.

Ши Мей опустив вії, помовчав мить і тихо відповів:

— Зрозумів…

Мо Жань стояв на колінах на тому ж самому місці.

Ши Мей підвівся, глянув на нього, повагався деякий час і, знову опустившись на коліна, став благати Чу Ваньніна:

— Учителю, рани Мо-шиді тільки почали загоюватися. Цей учень хоче проявити нахабство й попросити вас не бути занадто суворим із ним.

Чу Ваньнін, не промовивши і слова, завмер у мерехтливому світлі ліхтарних свічок. Згодом він повернув до них голову, звів стрімкі брови до палаючих вогнем очей і зі злістю промовив:

— Досить базікати! Чому ти ще досі тут?

Чу Ваньнін був надзвичайно вродливим, але йому не вистачало лагідності, а коли він злився, виглядав ще більш лякаючим. Ши Мей здригнувсь і, щоб не розлютити Вчителя ще більше й не створити неприємностей Мо Жаню, швидко поклонився і пішов.

Вони залишилися в бібліотеці лише вдвох. Мо Жань про себе зітхнув і промовив:

— Учителю, цей учень помилився. Цей учень негайно продовжить впорядковувати книги.

Несподівано Чу Ваньнін, не повертаючи голови, сказав:

— Ти можеш іти перепочити, якщо втомився.

Мо Жань здивовано підняв голову.

Чу Ваньнін крижаним голосом продовжив:

— Я тебе не триматиму.

«Чому ти відпускаєш мене так просто?! Це пастка?!»

Мо Жань кмітливо відповів:

— Я не піду.

Чу Ваньнін зупинився й холодно посміхнувся.

— Добре, якщо ти цього хочеш.

Після цих слів, він махнув широкими рукавами, повернувся й пішов.

Мо Жань був приголомшений… Хіба це не пастка? Він був упевнений, що Чу Ваньнін дасть йому ще пару тумаків вербовою лозою.

До пізньої ночі він все-таки закінчив і, позіхаючи, вийшов із бібліотеки.

Було надто пізно, але в кімнаті Чу Ваньніна виднілося слабке світло. Га? Цей настирливий демон ще не спить?

Перед тим, як піти, Мо Жань вирішив попрощатися із Чу Ваньніном. Зайшовши всередину, він побачив, що Чу Ваньнін уже заснув, але забув загасити свічки.

Або, можливо, він так стомився, що заснув прямо за роботою. Глянувши на макет Нічного Вартового біля ліжка, металеві рукавички на руках Чу Ваньніна й механічну застібку, яку він усе ще щільно стискав у руці, Мо Жань впевнився, що саме так усе й було.

Чу Ваньнін не виглядав таким суворим і холодним, коли спав, згорнувшись калачиком у своєму ліжку, заваленому деталями механічного воїна, пилами та сокирами. Через купу розкиданих навколо речей місця, щоб вільно розміститися на ліжку, майже не залишилося, тому він згорнувся в маленький клубок. Довгі та тонкі вії звисали з його очей. Неочікувано він здався дещо самотнім.

Мо Жань деякий час дивився на нього.

Чому Чу Ваньнін так розлютився сьогодні?

Невже лише тому, що Ши Мей увійшов до павільйону Червоного Лотоса й хотів допомогти з впорядкуванням книг?

Мо Жань підійшов до ліжка й закотив очі. Він нахилився до вуха Чу Ваньніна і спробував покликати дуже-дуже тихим голосом:

— Учителю.

— ...Гм, — Чу Ваньнін тихо простогнав і ще міцніше обійняв холодні деталі механічного воїна. Він міцно спав, його дихання було рівним. Гострі зубці металевих рукавичок на руках, упиралися йому в обличчя, нагадуючи кігті кішки чи леопарда.

Побачивши, що той навряд чи скоро прокинеться, Мо Жань відчув, як серце затремтіло. Він примружив очі, а кутики його губ скривилися в посмішці. Схилившись до вуха Чу Ваньніна, він тихо промовив:

— Учителю, прокиньтеся.

— ...

— Учителю.

— …

— Чу Ваньнін?

— …

— Хех, він дійсно міцно спить, — Мо Жань був у захваті. Він поклав руки на подушку та, посміхаючись, подивився на Вчителя.

— Прекрасно, я скористаюся цією можливістю, щоб поквитатися з тобою.

Не здогадуючись про наміри Мо Жаня, Чу Ваньнін спав без задніх ніг. Його вродливе обличчя виглядало досить спокійним.

Мо Жань прийняв величну позу. На жаль, він виріс у музичній трупі й не здобув гарної освіти. Із самого дитинства його оточували вуличні сварки та хуабені*, тому його репліки виходили особливо кульгавими та смішними.

— Чу, зухвалий баламут, брехливий зрадник, ти смієш зневажати свого шановного імператора? Ти… Гм, ти...

话本 (huàben) — китайська міська народна повість, що виникла з усної оповіді.

Він почухав голову, йому бракувало слів. Навіть коли він став імператором, з його вуст постійно виривалося щось на кшталт «лярва» або «сучий син». Але ці слова здавалися недоречними, коли мова йшла про Чу Ваньніна.

Витративши на роздуми деякий час, він раптом згадав те, що казали сестри з музичної трупи. Хоча він не був упевнений, що правильно розуміє значення цих слів, здавалося, вони мають підійти. Насупивши брови, він мовив суворим голосом:

— Ти! Байдуже, невдячне й мерзенне віслюче копито! Чи ти визнаєш свої помилки?

Чу Ваньнін:

— …

— Твоє мовчання Цей Високоповажний вважатиме за зізнання!

Мабуть, Мо Жань сказав це достатньо голосно, щоб потривожити Чу Ваньніна. Той спросоння щось тихо пробурчав, але потім далі засопів, обіймаючи механічного воїна.

— Твій злочин надзвичайно серйозний. Згідно з законом, Цей Високоповажний засуджує тебе... Гм, засуджує тебе до покарання рота! Євнух Льов!

Він викрикнув це ім'я за звичкою й лише потім усвідомив, що євнух Льов залишився в минулому житті.

Мо Жань трохи подумав і вирішив, що й сам може зіграти роль євнуха. І він почав улесливим тоном:

— Ваша Високосте, ваш старий слуга тут.

Потім прокашлявся й урочисто промовив:

— Виконайте покарання негайно.

— Як накажете, Ваша Високосте.

«Добре, я закінчив із формальностями».

Мо Жаню не терпілося* розпочати «покарання» Чу Ваньніна.

摩拳擦掌 (mó quán cā zhǎng) — досл. «розтирати кулаки та потирати долоні». Горіти бажанням приступити до чогось; не терпиться; рватися в бій.

Цього так званого «покарання рота» ніколи не було, Мо Жань придумав його щойно. Тож як має бути виконано це імпровізоване покарання?

Колишній імператор-тиран Мо Жань урочисто прокашлявся. З холодним і зловісним поглядом він повільно нахилився до обличчя Чу Ваньніна, яке виглядало крижаним, як чисте джерело в сніжній долині, і поступово почав наближатися до пари блідих губ.

А потім...

Мо Жань зупинився. Дивлячись на Чу Ваньніна, він вилаявся, повільно й чітко вимовляючи кожне слово:

— Чу Ваньніне, у сраку тебе! Тебе і твою незрівнянну дріб’язковість.

Хлоп. Хлоп.

Він відпустив два ляпаси...

Хе-хе, він зміг покарати Вчителя!

Так, трясця!

Мо Жань був у самому розпалі, коли відчув поколювання в шиї. Збагнувши, що щось тут не так, він різко опустив очі, і його погляд зустрівся з глибокими та холодними очами фенікса.

Мо Жань:

— ...

Голос Чу Ваньніна бринів, мов нефрит, що розбиває крижане озеро. Важко сказати, чого більше було в його тоні: витонченості небожителя чи пронизливого морозу.

— Що ти робиш?

— Цей Високоповажний... тьфу. Ваш старий слуга... тьфу-тьфу-тьфу! — На його щастя, він це промовив тихим, подібним дзижчанню комара, голосом. Чу Ваньнін трохи насупився, але, здається, не почув. Охоплений раптовою ідеєю, Мо Жань простяг руку й ще двічі хльоснув в повітрі біля обличчя Чу Ваньніна.

— ....

Той виглядав дедалі суворішим, а колишній імператор світу криво посміхнувся.

— Цей учень убивав комарів біля Вчителя.

---

Нотатки авторки:

Вітаємо у випуску rbtv, що присвячений рубриці «Персонажі». Сьогоднішнім нашим поважним гостем є Імператор періоду правління Ванба — Мо Вейю. Будь ласка, привітайте нашого спеціального ведучого — Сюе Менмена (^▽^)

Сюе Менмен: Поки звичайні люди вдосконалюються для піднесення, ти вдосконалюєшся для того, щоб називати себе Імператором. Мо Жаню, я давно хотів спитати тебе, чому ти так тримаєшся за статус Імператора, якщо в назві навіть і не згадується про Імператора чи Генерала?

Мо Вейю: Історія розвивається у двох напрямках, чи не так?

Сюе Менмен: Здається, у цьому немає нічого поганого.

Мо Вейю: Тоді я тебе запитаю: чи бачив ти колись жовту шовковицю, що прагне до вдосконалення?

Сюе Менмен: (⊙o⊙)… Е... Це...

Мо Вейю: Якщо не можеш згадати, то я тобі нагадаю. Як називали Імператора Дзя Дзіна?

Сюе Менмен: ??? Ця людина вочевидь не в тому ж вимірі, що і вони. Вчитель не розповідав про нього.

Мо Вейю: Твій двоюрідний старший брат готовий навчити тебе. Його називали Імператором Небожителів, Безсмертним мудрецем, Об’єднувачем трьох початків*, Володарем блискавок, Безсмертним всевишнім Сюаньду.

三元 — sānyuán — три початки (небесне, людське, земне).

Сюе Менмен: …

Мо Вейю: Люди заздрили, бо також хотіли, щоб їх називали Імператором Небожителів, Безсмертним мудрецем, Сяючим духом, Об’єднувачем трьох початків, Володарем п’яти громів, Безсмертним всевишнім Сюаньду, «Тим, хто наступає на Безсмернтих», Володарем Мо Вейю.

Сюе Менмен: …Забирайся звідси! Я не знайомий із тобою!

Мо Вейю: Чому лише Імператор може претендувати на безсмертя, а звичайному даосу заборонено проголосити себе Імператором?

Картка персонажа

Мо Жань

Друге ім'я: Вейю.

Посмертне ім’я: почесне божество великої редьки, святий пурпурового гомосексуального довголіття, хрипкий дух, що дратує Вчителя, сертифікований найкращий лайновий актор, король драми, немов громом ударений, безсоромний «Той, хто наступає на Безсмертних».

Посада: Імператор (мертвий)

Соціальний образ: неписьменний

Поточний фаворит: Ши Мей

Улюблена їжа: Чу Ваньнін, вонтон у пряній олії

Не подобається: коли інші зневажають його

Зріст: 1,86 м перед смертю. Цей поважний чоловік став одухотвореним юнаком після реінкарнації, максимальна висота ще не досягнута, навіщо про це публічно оголошувати? Хммммм