Цей Високоповажний на початку свого шляху

На щастя, Чу Ваньнін не чув тієї сценки з «покаранням рота», яку розіграв Мо Жань. Той дивом обдурив Учителя й вийшов із води сухим, наговоривши різних нісенітниць.

Коли Мо Жань повернувся до своєї кімнати, було вже дуже пізно, він знесилено впав на ліжко та швидко заснув. Прокинувшись за розкладом — рано вранці, він відправився на ранкові заняття. Після тренувань настав час його улюбленої справи — сніданку.

Щойно ранкові заняття закінчилися, зал Менпо поступово наповнився людьми.

Мо Жань сів навпроти Ши Мея. Сюе Мен, який прийшов пізніше й побачив, що місце поруч із Ши Меєм уже зайняте, враз спохмурнів. За браком вибору йому залишалося тільки неохоче примоститися поруч із Мо Жанем.

Якби Мо Жаня запитали, що найкраще в духовному вченні піка Сишен, він би точно відповів: «Шлях вдосконалення цього ордену не змушує поститися». На відміну від багатьох орденів Верхнього Царства, що практикували зречення від людської метушні, пік Сишен мав свій власний метод самовдосконалення, що не передбачав утримання від м’яса або будь-яких інших продуктів, тож їжа тут завжди була розкішна.

Мо Жань відпив із миски пряний гострий суп, ковтаючи крихти арахісу та розм’яклі соєві боби. Перед ним стояла тарілка з обсмаженими рум’яними м’ясними пампушками, які він узяв спеціально для Ши Мея.

Сюе Мен скоса глянув на Мо Жаня і покепкував:

— Мо Жаню, я не очікував, що ти зможеш стояти на ногах після візиту в Пекло Червоного Лотоса. Це справді дивовижно.

Мо Жань навіть голову від тарілки не підняв.

— Авжеж, хто я такий, по-твоєму?

— Хто ти такий? — Сюе Мен глузливо посміхнувся, ‒ Тільки тому, що Вчитель не переламав тобі ноги, ти забув, який ти шмаркач?

— О, то якщо я шмаркач, тоді хто ти?

Сюе Мен нахмурився.

— Я — кращий учень Учителя.

— Самопроголошений? Гей, а чому б тобі не попросити у Вчителя підтверджувальний лист, щоб ти міг повісити його на стіну? Інакше ти не заслуговуєш титул кращого учня.

Сюе Мен із тріском зламав палички.

Ши Мей поквапився втрутитися.

— Будь ласка, не сваріться. Нумо їсти.

Сюе Мен:

— …Гмф.

Мо Жань із самовдоволеною посмішкою передражнив:

— Гмф.

Це шалено розлютило Сюе Мена й той гепнув кулаком по столу.

— Та як ти смієш?!

Побачивши, що ситуація швидко гіршає, Ши Мей поспіхом схопив Сюе Мена.

— Молодий господарю, усі дивляться. Їжте, їжте, не треба влаштовувати бійку.

Ці двоє дійсно були несумісними. Попри кревні зв’язки, кожна їхня зустріч зазвичай закінчувалася сваркою. Трохи заспокоївши Сюе Мена, Ши Мей вирішив триматися між ними, звертаючись до обох по черзі, щоб знизити рівень напруги.

Спочатку він промовив до Сюе Мена:

— Молодий господарю, ви знаєте, коли кішка пані Ван народжуватиме?

— Ох, ти маєш на увазі а-Лі? Мама помилилася, це не вагітність, вона просто роздулася від переїдання.

Ши Мей:

— …

Далі на черзі був Мо Жань.

— А-Жаню, ти сьогодні йдеш до Вчителя на відпрацювання?

— Не думаю, що в цьому є сенс. Усі необхідні книжки я вже впорядкував. Сьогодні я допоможу тобі переписати правила ордену.

Ши Мей усміхнувся.

— Невже в тебе є час допомогати мені? Хіба тобі самому не треба переписати їх сотню разів?

Сюе Мен підняв брови, здивовано дивлячись на Ши Мея, який завжди був дуже слухняним та дисциплінованим, і ніколи не дозволяв собі перетинати межу дозволеного.

— Як так трапилося, що ти теж повинен переписувати правила?

Ши Мей трохи зніяковів, але не встиг він і рота розтулити, як гомін розмов у їдальні раптово стих. Усі троє озирнулися й побачили Чу Ваньніна, що ввійшов до зали Менпо; його біле вбрання розвівалося вслід за ним. Він байдуже підійшов до столу з їжею і став обирати закуски.

У їдальні на сніданок зібралося більше тисячі людей, але з появою одного Чу Ваньніна тут стало тихо, немов на цвинтарі. Усі учні жували, опустивши голови, а якщо навіть хтось і наважувався говорити, робив це настільки тихо, що розібрати слова було майже неможливо.

Спостерігаючи за тим, як Чу Ваньнін несе свою тацю в куток, де він зазвичай сидів і тихо їв кашу, Ши Мей легко зітхнув і, порушуючи тишу, сказав:

— Насправді іноді мені трохи шкода Вчителя.

Мо Жань підвів очі.

— Чого це?

— Подивися на нього: ніхто не сміє підійти до місця, де він сидить, ніхто не наважується говорити вголос поруч із ним. Усе ще більш-менш нормально, коли голова ордену тут, але за його відсутності, немає нікого, хто б заговорив з Учителем. Хіба це не самотність?

Мо Жань пробурмотів:

— Він сам у цьому винен.

Сюе Мен знову роздратувався.

— Ти ще смієш насміхатися над Учителем?

— Чому це я над ним насміхаюся? Я просто кажу правду, — Мо Жань поклав ще одну пампушку на тарілку Ши Мея. — З таким ось характером, хто ризикне з ним заговорити?

— Ти!..

Мо Жань, бешкетливо всміхаючись, підняв погляд на Сюе Мена й ліниво промовив:

— Тебе це так непокоїть? Так не соромся — піди, присядь поїсти разом з Учителем, не стирчи з нами.

Це одразу заціпило Сюе Мена.

Він хоч і поважав Учителя, але, як і всі інші, дуже його боявся. Не знаючи, що відповісти, він, злий і принижений, два рази гучно стукнув ногою по ніжці столу й надувся.

Мо Жань набув млосно-зухвалого вигляду і з викликом зиркнув на маленького фенікса. Потім його погляд пройшовся по натовпу й зупинився на Чу Ваньніні.

Він сам не знав чому, але біла постать у їдальні, повній людей, одягнених у темно-синє зі сріблястими клаптиками вбрання, раптом нагадала йому того чоловіка, що минулої ночі, згорнувшись калачиком, спав серед купи холодного металу.

Ши Мей не помилився, Чу Ваньнін певною мірою жалюгідний.

Але що з того? Чим жалюгіднішим був Учитель, тим щасливішим ставав Мо Жань. Коли він думав про це, кутики його губ мимоволі розтягувались у легкій посмішці.

Дні минали швидко.

Чу Ваньнін більше не кликав Мо Жаня до павільйону Червоного Лотоса, а повсякденні доручення стали простими, як от миття посуду, годування курей і качок пані Ван, прополювання лікарських трав у саду й таке інше.

Місяць покарання проминув як оком змигнути.

Сьогодні пані Ван викликала Мо Жаня до зали Даньсінь. Погладивши його по голові, вона запитала:

— А-Жаню, твої рани загоїлися?

Мо Жань, усміхаючись, відповів:

— Дякую за турботу, тітонько, я вже повністю одужав.

— Це добре. Надалі будь обачнішим, коли покидаєш територію ордену й не допускай таких великих помилок, щоб не накликати гнів Учителя знову, зрозумів?

Удавати із себе бідного-нещасного в Мо Жаня виходило бездоганно.

— Тітонько, я зрозумів…

— І ще дещо, — пані Ван узяла лист із маленького столика із жовтого палісандра.

— Минув рік, відколи ти приєднався до ордену, а це означає, що настав час тобі виконати завдання зі знищення демонічних істот. Це лист від твого дядька, його приніс поштовий голуб учора. Він радить тобі спуститися з гори і взятися за справу одразу, як закінчиться термін твого покарання.

За звичаями піка Сишен, після року навчання в ордені, учням слід отримати досвід знищення темних істот.

На першому завданні вчитель супроводжує свого вихованця і за потреби надає допомогу. Крім того, учень мусить запросити когось із товаришів для супроводу. Це має навчити їх взаємодопомоги, а також донести значення виразу: «Проявлена вірність та відданість у житті чи смерті залишиться незмінною».

Очі Мо Жаня засяяли, він вихопив із рук пані Ван лист із вказівками, розгорнув його, поспіхом прочитав і одразу неймовірно зрадів. Пані Ван захвилювалася.

— А-Жаню, твій дядько поклав на тебе велику відповідальність на першому завданні, сподіваючись, що ти зможеш зробити собі ім’я. Хоча Старійшина Юхен могутній заклинач, та мечі нещадні в битві — може статися так, що він не встигне захистити тебе. Сприймай ворога серйозно й не загравайся сильно.

— Я не буду, не буду, — Мо Жань замахав рукою, усміхаючись. — Не хвилюйтеся, тітонько, я обов’язково попіклуюся про себе! — кинув він і відразу побіг готувати наплічник.

«Ця дитина…» Пані Ван дивилася йому вслід. На її ніжному, витонченому обличчі з’явилося занепокоєння. «Як він може радіти тому, що отримав завдання?»

Як Мо Жань міг не радіти?

Завдання від дядька — розслідувати випадок у селищі Кольорових Метеликів, на прохання якогось поміщика Ченя.

Байдуже, яке чудовисько йому потрібно подолати, важливо, що в минулому житті саме там під впливом демонічних чар в ілюзорному світі він втратив владу над собою і силою поцілував Ши Мея. Це один із небагатьох моментів, коли Мо Жань був настільки близьким із Ши Меєм; він піднісся на сьоме небо від захвату.

Крім того, оскільки він був під впливом темного заклинання, Ши Мей навіть не міг дорікати йому. Дармовий поцілунок! Ніяких наслідків!

Мо Жань був такий щасливий, що його очі вигнулися й стали схожими на півмісяці. Його навіть не хвилювало, що Чу Ваньнін теж братиме участь у цій місії.

Він міг просто залишити знищення демонів на майстра й залицятися до Ши Мея. Хто б відмовився від такого?

Після того, як Мо Жань запросив Ши Мея і відзвітував Учителю, трійця верхи на конях вирушила до містечка Кольорових Метеликів, де розбушувалися злі духи.

Це місто спеціалізувалося на вирощуванні квітів. Великі квіткові поля простягалися на десятки лі за межі житлових територій, а в самому місті завжди пурхали різнобарвні метелики, від чого й пішла його назва.

Коли всі троє прибули до містечка, уже стемніло, але на в’їзді кипіла метушня та розносилися мелодії музичних інструментів. З провулка вийшли одягнені в червоне вбрання музиканти, що грали на зурнах.

Ши Мей поцікавився:

— Це весільна хода? Чому вона проводиться вночі?

Чу Ваньнін відповів:

— Це посмертний шлюб.

Посмертний шлюб, який ще називають «їнським шлюбом»*, — простонародна традиція об’єднувати самотніх чоловіків і жінок, які померли молодими, у посмертне подружжя. Такий звичай нечасто можна зустріти в бідних районах, але містечко Кольорових Метеликів досить заможне, тож тут знаходити пару для покійних неодружених юнаків та юначок було поширеною практикою.

阴婚 (yīnhūn) — їнський шлюб; досл. «потойбічний шлюб; шлюб для померлих».

Ця грандіозна процесія ділилася на дві колони: одна несла шовк і королівський сатин, друга — паперові бутафорські гроші. Вони вирушили до виходу з міста, супроводжуючи вбраний у червоне й біле паланкін. Їх освітлювали лише золоті ліхтарики та місячне сяйво.

Мо Жань та його супутники притримали коней і відійшли вбік, щоби пропустити процесію посмертного шлюбу. За ними пройшов паланкін, всередині якого виднілася не жива людина, а примарна наречена із пап’є-маше. Її губи були яскраво-багряними, дві червоні лінії на щоках обрамляли смертельно-бліде обличчя з надзвичайно моторошною посмішкою.

— Що за мерзотна традиція? Місцевим гроші кишеню палять, чи що? — буркнув собі під ніс Мо Жань.

Чу Ваньнін промовив:

— Люди в містечку Кольорових Метеликів украй забобонні, вони вірять, що самотні могили приваблюють блукаючих духів, які приносять нещастя родині.

— …Насправді не в цьому річ, чи не так?

— Це працюватиме так, доки містяни в це вірять.

— Ех, і правда. Місто Кольорових Метеликів існує вже сотні років, якщо хтось зараз скаже жителям, що ця прикмета — марновірство, вони, мабуть, не зможуть це прийняти.

Ши Мей спокійно спитав:

— Куди прямує процесія посмертного шлюбу?

— Трохи раніше ми проходили повз храм. — відповів Чу Ваньнін, — У ньому не було жодної статуї Святого для поклоніння, а на дверях був намальований ієрогліф «Сі»*. На вкритому червоним сатином вівтарі виведені написи: «Укладений на небесах шлюб», «Гармонія в потойбіччі» — щось на кшталт цього. Гадаю, вони прямують саме туди.

囍 (xǐ) — подвійне щастя; весілля. Цей ієрогліф використовують як символ щастя, особливо подружнього щастя.

— Я теж помітив цей храм, — Ши Мей задумався. — Учителю, ви вважаєте в ньому поклоняються примарній розпорядниці церемоній?

— Правильно.

Примарна розпорядниця — персонажка, народжена народною уявою. Люди вважали так: щоб померлу пару визнали чоловіком та дружиною, одруження душ покійників також повинно пройти всі весільні обряди, включно зі сватанням, укладанням шлюбного договору й засвідченням розпорядницею церемоній. Оскільки традиція укладати посмертний шлюб набула значного поширення в містечку Кольорових Метеликів, жителі виготовили позолочену статую примарної розпорядниці та встановили її перед кладовищем за межами міста. Сім'ї, які справляли примарне весілля, зупинялися з нареченими для поклоніння в храмі, перш ніж їх поховати.

Мо Жань ніколи не бачив настільки безглуздого дійства і спостерігав за всім із великою цікавістю, але Чу Ваньнін просто кинув байдужий погляд і повернув коня.

— Ходімо, ми повинні перевірити сім’ю, яку переслідують злі духи.

— Троє шановних даоджанів*, я так настраждався! Ви нарешті приїхали! Якби ніхто не прибув, щоб подбати про це якнайшвидше, я б навіть жити більше не захотів.

道长 (dàozhǎng) — служитель даоського храму; монах.

Людина, що попросила в піка Сишен позбутися демонів, — найбагатший крамар селища, поміщик Чень. Сім’я Ченів торгувала парфумованою пудрою, вони мали чотирьох синів і дочку. Коли старший син одружився, його жінці не сподобався галас у родині, тому подружжя захотіло переїхати. Чені мали гроші та вплив, тому вони купили велику земельну ділянку у віддаленому районі на північний захід від гір. Там був навіть ставок із гарячим джерелом, надзвичайно гарне місце.

Але в день початку будівництва, копнувши лише кілька разів, наскочили лопатою на щось тверде. Дружина підійшла подивитися і від жаху ледве не знепритомніла — якось їм пощастило натрапити на червону труну на північно-західному схилі гори!

У містечку Кольорових Метеликів були виділені кладовища, де й ховали всіх померлих, але ця самотня домовина незрозуміло чому опинилася біля північно-західного схилу. Крім того, що в цьому місці не було ні могили, ні таблички, так ще й сама труна була пофарбована в криваво-червоний колір…

Звичайно, вони не наважилися викопувати знахідку й поспішно присипали її землею. Але було вже надто пізно. З того дня із Ченями почали відбуватися дивні речі.

— Спочатку моя невістка, — поскаржився поміщик Чень, — вона дуже сильно злякалася і це вплинуло на вагітність — у неї стався викидень. Далі мій старший син. Він пішов на гору збирати лікарські трави, щоб допомогти дружині одужати, але послизнувся і впав. Коли ми його знайшли, він уже був мертвим, — пан Чень глибоко вдихнув і замахав рукою. Він був надто збентежений, щоб далі говорити.

Пані Чень витерла сльози хусткою.

— Мій чоловік усе правильно сказав. У наступні місяці з нашими дітьми один за одним траплялися нещасні випадки: як не пропажа, то смерть — із чотирьох синів трьох уже немає!

Чу Ваньнін, насупивши брови, дивився на Ченів, його погляд зупинився на блідому обличчі їхнього молодшого сина. На вигляд він ровесник Мо Жаня, років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, зараз його витончене гарне обличчя викривляв страх.

— Чи не могли б ви розповісти нам про те, як інші діти… Як вони померли? — спитав Ши Мей.

— Наш другий син пішов шукати брата, але дорогою його вкусила змія. Це був звичайний смугастий вуж, вони не отруйні, тому ніхто не звернув уваги, а через кілька днів він упав без духу під час їжі, а потім… хууу… мій син…

Ши Мей видихнув, йому було дуже шкода жінку.

— То на його тілі були ознаки отруєння?

— Ох, яке отруєння? Наш рід точно прокляли! Старші сини мертві, молодший — наступний! Молодший буде наступним!

Чу Ваньнін спохмурнів, його погляд, як блискавка, перекинувся на пані Чень.

— Звідки ви знаєте, що наступним буде молодший син, а не ви? Цей злий дух вбиває лише чоловіків?

У молодшого сина Ченів затрусилися ноги, а тіло напружилося, його опухлі очі були схожі на персики. Він промовив своїм пронизливим голосом:

— Це я! Це маю бути я! Я знаю це! Людина із червоної труни йде за мною! Він наближається! Даоджане, даоджане, врятуйте мене! Даоджане, рятуйте!

Висловлюючи переживання, він геть втратив над собою контроль і почав наближатися до Чу Ваньніна, аби обійняти його за ноги.

Чу Ваньнін був противником фізичного контакту з незнайомцями й негайно відступив убік. Він підняв погляд на подружжя Чень.

— Врешті-решт, що сталося?

Подружжя обмінялося поглядами, дрижачими голосами вони промовили:

— У цьому будинку є одне місце, до якого ми боїмося наближатися. Даоджан зрозуміє, коли побачить, воно дійсно лихе, справді…

Чу Ваньнін перебив:

— Що за місце?

Вони мить вагалися, потім тремтячими руками вказали на кімнату, що використовувалася як святилище предків.

— Там…

Чу Ваньнін пішов уперед, одразу за ним крокували Мо Жань і Ши Мей. Сім’я Чень плелася позаду, тримаючи дистанцію.

Відчинивши двері, вони побачили, що інтер’єр тут нічим не відрізняється від святилищ предків інших заможних родин: ряди меморіальних дощечок, обабіч яких стояли запалені свічки.

Кожна табличка в кімнаті була пофарбована в жовтий колір і мала гравіювання імен та посад покійних.

Написи робилися за таким зразком: «Дух такого-то предка, головного чиновника повіту», «Дух такого-то предка, голови повіту».

За винятком таблички посередині, ієрогліфи на якій були виконані не гравіюванням чи фарбою, а написані червоним кольором.

«Дух Чень Яньдзі».

«Від Чень, при народженні Свень».

Чені, які ховалися за заклиначами, вирішили заглянути за білу шовковисту завісу у святилище, мабуть, сподіваючись на вдачу. Але написані наче кров’ю ієрогліфи на табличці нікуди не зникли, тож вони миттю відскочили.

Пані Чень голосно заплакала, а обличчя молодшого сина зблідло настільки, що він ледь скидався на живу людину.

По-перше, ієрогліфи на цій табличці не відповідали зразку; по-друге, каліграфія — суцільна каша. Написане майже неможливо розібрати, наче автор тексту був дуже сонним і настільки поспішав, що ледве встиг його нашкрябати.

Ши Мей повернувся й спитав:

— Хто такий Чень Яньдзі?

Молодший син, що стояв позаду, захлинаючись риданнями, тремтячим голосом сказав:

— Ц-це я.

Пан Чень, схлипуючи, заговорив:

— Даоджане, усе так і є. Після смерті нашого другого сина, ми зрозуміли, що це… Ця нова табличка, розміщена в храмі предків… Імена, написані на ній, належать живим людям з нашої родини. Як тільки чиєсь ім’я з’являється, через сім днів із цією людиною обов’язково станеться якесь лихо. Коли з’явилось ім’я нашого третього сина, ми замкнули його в кімнаті й посипали двері ладанним попелом і навіть викликали заклинача. Ми зробили все можливе, але на сьомий день!.. Він усе одно помер… Без видимої причини, узяв і помер!

Він перелякався ще більше та впав на коліна, розчулено промовив:

— Я та моя сім’я ніколи в житті не коїли гріха, то чому небеса такі жорстокі до нас?! Чому?!

Ши Мей, який утішав старого, що волав на небеса та бився головою об землю, підвів голову до Чу Ваньніна та запитав:

— Учителю, що ви думаєте?..

Чу Ваньнін навіть не подумав обернутися, він витріщався на цю табличку з таким інтересом, ніби на ній мали зацвісти квіти.

Раптом Чу Ваньнін спитав:

— «Від Чень, при народженні Свень» — тут же йдеться про вас, пані Чень?

---

Нотатки авторки:

За часів, коли жив холоднокровний демон Учитель, він мав трьох учнів. Вони носили величний титул «Мері-Сью*». Це були Сичуанський фенікс Сюе Дзимін, Воскреслий істинний дракон Мо Вейю, Дрімаючий білий тигр Ши Міндзін.

Мері-Сью — використовується до майже досконалого персонажа без вад.

Клац!

Усі ці імена несправжні.

Насправді вони були такими: пташеня Сюе Менмен, сучий син Риб'ячий Корм* і білий лотос Ши Мей.

Авторка тут використовує словосполучення 喂鱼 (wèiyú), що співзвучно з іменем Вейю й означає «годувати рибок».

Сміюся, розводячи руками :-D