Цей Високоповажний отримує покарання

Три дні Мо Жань лежав у ліжку, немов мертва риба. І щойно рани почали загоюватися, його викликали до павільйону Червоного Лотоса, щоб він зайнявся фізичною працею.

Це також було частиною покарання. Під час ув'язнення Мо Жань не міг спускатися з гори, але й байдикувати йому не дозволялося. Тож залишалося тільки допомагати з найрізноманітнішою роботою в ордені, у тому числі з важкою та монотонною.

Але зазвичай доручення були на кшталт: допомогти працівниці їдальні в залі Менпо, помити посуд, почистити триста шістдесят п’ять кам’яних левів на стовпах мосту Найхе, переписати надзвичайно нудні архівні документи тощо.

Але що це за місце таке, той павільйон Червоного Лотоса? То резиденція виродка Чу Ваньніна, відома як демонічне місце, що зветься Пеклом Червоного Лотоса.

Усі ті з небагатьох на піку Сишен, хто наважився навідатися туди, вийшли зі зламаними кінцівками.

Тому серед учнів покої Чу Ваньніна, крім Пекла Червоного Лотоса, мали ще одне більш простонародне назвисько: «павільйон Зламаних Ніг».

В ордені поширювався жарт: «Павільйон приховує красеня, що володіє Тяньвенню. Увійдіть у ворота зламаних ніг, і ви пізнаєте біль зламаних ніг. Якщо хочете, щоб ваші кінцівки переламали, ідіть до Старійшини Юхена».

Колись знайшлася одна безстрашна учениця, яка була настільки хтивою, що наважилася жадати вроди Старійшини Юхена. Скориставшись темнотою ночі та сильним вітром, вона підкралася до Південної вершини та вилізла на карниз, щоб поспостерігати, як Старійшина купається та перевдягається.

Неважко здогадатися, що жінка-воїтелька була забита Тяньвенню до втрати свідомості. Глибоко ображена й налякана, вона пролежала в ліжку не менше ста днів, ридаючи від болю.

Крім того, Чу Ваньнін заявив, якщо вона ще раз наважиться на подібний злочин, він власноруч виріже їй очі.

Ви тільки погляньте! Такі слова не притаманні людині з хорошими манерами! Яка обурлива та груба поведінка!

Раніше невинні дурні дівчата в ордені думали, що, оскільки вони представниці жіночої статі, Старійшина Юхен буде поблажливо ставитися до них. Вони завжди хіхікали й жартували перед ним, намагаючись привернути увагу. Але відтоді, як Старійшина відшмагав ту хуліганку, ніхто більше не наважувався завоювати його увагу.

Коли справа доходила до покарань, для Старійшини Юхена не мало значення, хлопець перед ним чи дівчина. Він поводився зовсім не благородно. Окрім гарного обличчя, у ньому не було нічого хорошого — так сприймали Чу Ваньніна учні й учениці цього ордену.

Шиді, який прийшов передати повідомлення, подивився на Мо Жаня зі співчуттям. Він довго намагався стримувати слова, але врешті заговорив:

— Мо-шисьоне*…

— Га?

师兄 (shīxiōng) — старший співучень. Між «шиґе» та «шисьон» немає ніякої різниці, але «шисьон" частіше використовують чоловіки, а «шиґе» — жінки.

— …У Старійшини Юхена такий поганий характер. Жоден із тих, хто відвідував павільйон Червоного Лотосу, не міг стояти після того на ногах. Можливо, тобі краще сказати, що рани ще не загоїлися, і благати Старійшину Юхена дозволу не мити посуд?

Мо Жаня щиро зворушило добре серце* цього шиді, але він не погодився.

菩萨心肠 (púsà xīncháng) – досл. «серце Бодгісаттви».

Благати Чу Ваньніна?

Ні, він не хоче бути побитим Тяньвенню знову.

Тож Мо Жань насилу вдягнувся і, ледве пересуваючи ноги, неохоче попрямував до вершини піка Сишен.

У радіусі ста лі від резиденції Чу Ваньніна, відомої як павільйон Червоного Лотоса або Пекло Червоного Лотоса, не було жодної живої душі.

Ніхто не хотів наближатися до місця, де він живе. Поганий смак і похмурий та непередбачуваний характер Чу Ваньніна змусили учнів та учениць ордену триматися якомога далі від нього.

Мо Жань трохи нервував. Він не знав, яке покарання міг придумати для нього Чу Ваньнін. Усю дорогу до південної вершини в голові вирували думки. Коли Мо Жань пройшов крізь густі бамбукові гаї, його увагу привернули великі смуги яскравого червоного лотоса.

Був ранок, на сході підіймалося сонце, розливаючи чудове сяйво на горизонті. Червоні стебла лотоса в ставку тяглися до хмар, що палали в небі, доповнюючи красу одне одного й переливаючись яскравим блиском на водяній гладі. Від берега ставка до павільйону, що стояв у безтурботній тиші, вела зигзагоподібна галерея. За нею була завіса водоспадів, що стікали з гори. Дрібні кришталеві краплини води падали дощем на скелястий обрив. Створена ними водяниста мла випаровувалася в повітрі, світло пробивалося крізь туман, даруючи чарівне відчуття спокою та гармонії.

Ось, що про це думав Мо Жань: «Огидно».

Де б Чу Ваньнін не жив, хоч би яким красивим це місце не було, для нього воно завжди буде огидним!

Тільки подивіться на це! Так зарозуміло та чудернацько, так розкішно та марнотратно. Оселі учнів тісно прилягають один до одного й не займають багато місця. Натомість Старійшина Юхен сам займає цілу гору. Він навіть викопав три великі ставки й наповнив їх квітами лотоса. Хоча ці квіти особливих сортів, і з них можна зробити дуже ефективні ліки, але…

У будь-якому разі місце не тішило око. Він хотів спалити павільйон Зламаних Ніг своїм факелом!

Але все, що він міг вдіяти, — мовчки критикувати це місце. Оскільки цього року йому виповнилося лише шістнадцять, він не міг зрівнятись із Чу Ваньніном. Відтак Мо Жань просто стояв навпроти входу в його покої. Він примружив очі й, вдаючи із себе нещасного, промовив нудотно-солодким голосом:

П/П: В оригінальному тексті вказаний різний вік Мо Жаня. Він лише здогадується, скільки йому років, тому припускає, що йому 14/15/16.

— Учень Мо Жань тут, радий вітати Вчителя.

— Так, заходь.

У кімнаті панував хаос та неорганізованість. Холоднокровний демон Чу Ваньнін був одягнений у біле вбрання з високим, щільно затягнутим коміром, що виглядало доволі стримано. Сьогодні він зібрав волосся у високий хвіст, а на руки надягнув захисні рукавиці із чорного металу. Він сидів на землі та вовтузився з купою механічних деталей, кусаючи пензлик, який тримав у роті.


Кинувши випадковий погляд на Мо Жаня, він, не витягуючи пензлик із рота, невиразно сказав:

— Іди сюди.

Мо Жань підійшов до нього.

Це було нелегко зробити. У цій кімнаті, де не ступи — скрізь розкидані креслення, рукописи та металеві й дерев’яні деталі.

Мо Жань вигнув брови. У минулому житті він ні разу не заходив до кімнати Чу Ваньніна й навіть не підозрював, що цей добре одягнений вродливий чоловік жив у такому безладі… Думки Мо Жаня в той момент одним словом не описати.

— Учителю, що це?

— Нічний Вартовий.

— Що?

Чу Ваньнін був трохи роздратований, мабуть, через те, що говорити з ручкою в роті не дуже зручно.

— Нічний Вартовий.

Вчителі називали його Майстер Чу, і це було не просто марнославством. Чесно кажучи, Чу Ваньнін був дуже талановитою людиною. Про що б не йшла мова: про його божественну зброю трьох видів, чи про техніку встановлення магічних бар’єрів, чи про навички конструювання механізмів, він, безсумнівно, заслуговував на словосполучення із цих двох слів — «вершина досконалості*». Саме через це основні ордени вдосконалення все ще намагалися боротися за його навички, незважаючи що він мав такий поганий характер і йому було так важко служити.

登峰造极 (dēngfēng zàojí) — досл. «підійматися на вершину та доходити до найвищої точки».

Щодо «Нічного Вартового», то перероджений Мо Жань прекрасно знав, що це таке.

Це був механізований воїн, зроблений Чу Ваньніном. Він дешевий у виготовлені, але має потужну бойову силу. Він може охороняти простий народ людського світу від привидів і демонів уночі.

У минулому житті добре зроблений Нічний Вартовий став обов’язковою річчю майже в кожній родині. Ціна одного приблизно дорівнювала вартості мітли, а ефективність була куди кращою, ніж зображення богів-охоронців входу*.

Боги-охоронці входу (зображення двох божеств, по одному на кожній стулці дверей; вірять, що вони охороняють будинок від нечистої сили й різного зла).

Після смерті Чу Ваньніна ці Нічні Вартові далі охороняли бідні родини, які не мали змоги запросити заклинача. Це співчутливе серце в поєднанні з байдужістю Чу Ваньніна до своїх учнів… Хе-хе, Мо Жань дійсно зневажав його за це.

Мо Жань сів і подивися на Нічного Вартового, що на цей момент був просто купою частин, і минуле спалахнуло в його пам’яті. Він не втримався і підхопив одну з кінцівок Нічного Вартового, щоб детальніше розглянути її.

Чу Ваньнін поєднав деталі, нарешті звільнивши руки. Він вийняв ручку з рота й розлючено глянув на Мо Жаня:

— Цю я щойно залив тунговою олією, не чіпай її.

— Ой… — Мо Жань поклав деталь на місце. Він угамував свої емоції, щоб виглядати, як і раніше — милим і абсолютно невинним, і запитав з усмішкою:

— Учитель викликав мене сюди, плануючи дати роботу?

Чу Ваньнін промугикав:

— Ммм.

— Що ви хочете, щоб я зробив?

— Прибери будинок.

Усмішка Мо Жаня застигла. Він оглянув кімнату, яка виглядала наче після землетрусу.

— …

Чу Ваньнін був генієм у вдосконаленні заклинацьких умінь, але дурнем у житті.

Піднявши п’яту розбиту чашку, яку свого часу не прибрали, Мо Жань нарешті не витримав:

— Учителю, коли ви востаннє прибирали у своєму домі? О боги, тут так брудно!

Чу Ваньнін дивився на свої креслення й, почувши запитання, навіть не підвів голови.

— Майже рік.

— …Де ви зазвичай спите?

— Що?

Мабуть, щось не так із кресленням. Потурбований Чу Ваньнін виглядав ще більш роздратованим, ніж зазвичай. Скуйовдивши рукою волосся, він зло відповів:

— Звичайно, я сплю на ліжку.

Мо Жань глянув на ліжко. Воно було завалено всілякими недоробленими механічними воїнами й купою інструментів: пилки, сокири, напилки тощо. Кожен предмет холодно виблискував своїм неймовірно гострим лезом.

Серйозно, як цей чоловік ще не відрізав собі голову під час сну?

Після роботи протягом більшої частини дня, тирса з підлоги заповнила три шуфлі, а білий рушник, яким Мо Жань витер книжкову шафу, став чорним. До обіду він прибрав лише половину.

Чу Ваньнін, щоб твоя срака по шву розійшлася! Ця людина справді отрутніша за гадюку.

Прибирання кімнати не здавалось особливим покаранням. Насправді це й не було важкою роботою, але хто ж знав, що в цьому жахливому місці ніхто жодного разу не прибирав за всі триста шістдесят п’ять днів! Не кажучи вже про те, що Мо Жань був увесь у ранах. Та навіть якби був здоровий, він міг удвічі скоротити собі життя, переживши це!

— Учителю…

— Гм?

— Ваша купа одягу…

Вона, мабуть, лежала там близько трьох місяців.

Чу Ваньнін нарешті прикріпив руку Нічному Вартовому. Він потер плече, що заболіло, та підняв погляд на складений горою одяг у корзині й холодно сказав:

— Я сам його виперу.

Мо Жань відчув полегшення. Дякувати богу. Але йому однаково було цікаво:

— Що? Учитель вміє прати білизну?

Чу Ваньнін глянув на нього й через деякий час байдуже промовив:

— У цьому немає нічого складного. Кидаєш її у воду, замочуєш, виймаєш і висушуєш.

— …

Він навіть гадки не мав, чи дівчата й далі марили б Чу Ваньніном, почувши це. Мо Жань справді думав, що розбилися б десятки жіночих сердець, якби дізналися, наскільки цей зовні привабливий чоловік огидний.

— Уже пізно. Пішли зі мною до їдальні. Решту закінчиш, коли повернешся.

У залі Менпо було повно людей. Учні піку Сишен розсілися групками по троє-п’ятеро та їли. Чу Ваньнін узяв лаковану дерев’яну тацю, кілька страв і мовчки сів у віддаленому кутку.

У радіусі двадцяти чи* від місця, де він сидів, не було нікого.

尺 (chǐ) — китайский фут, 1/3 метра.

Ніхто не наважувався сісти надто близько до Старійшини Юхена. Усі боялися, що він роздратується, і відшмагає їх Тяньвенню. Сам Чу Ваньнін знав про це, але не звертав уваги. Зазвичай холодний красень сидів наодинці, граціозно поїдаючи їжу з піали.

Але сьогодні було не так, як завжди.

Мо Жань прийшов разом із Чу Ваньніном, тож, очевидно, мав слідувати за ним.

Інші його боялися. Мо Жань теж, але він уже одного разу помер, а в порівнянні зі смертю Чу Ваньнін — ніщо.

Особливо тепер, бо страх після їхньої першої зустрічі помалу вщухав, а ненависть до Чу Ваньніна з попереднього життя поволі зростала. То й що з того, що Чу Ваньнін могутній? У минулому житті він таки помер від його рук.

Мо Жань сів перед ним, спокійно жуючи кисло-солодкі свинячі реберця. Він поїдав їх одне за одним, тому дуже швидко утворилася ціла гірка кісток.

Чу Ваньнін різко вдарив паличками.

Мо Жань на мить зупинився.

— Ти можеш не їсти з відкритим ротом?

— Я обгризаю кістки, як я можу це робити із закритим ротом?

— Тоді не гризи їх.

— Але я люблю гризти кістки.

— Тоді роби це подалі від мене.

Два сварливі голоси ставали дедалі гучніше, і деякі учні оберталися на них, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Мо Жань боровся з бажанням перекинути піалу рису на голову Чу Ваньніна. Він стиснув щелепи, потім примружив очі, і в кутиках його губ з’явилася мила усмішка.

— Учителю, не кричіть так голосно. Інші можуть почути. Чи не будуть вони з нас сміятися?

Чу Ваньнін завжди був чутливим до критики, тому справді пом’якшив голос і пошепки сказав:

— Забирайся.

Мо Жань ледве не впав зі сміху.

Чу Ваньнін:

— …

— Гей, Учителю, не дивіться на мене так. Нумо, нумо їсти. Я намагатимуся бути тихішим.

Мо Жань удосталь насміявся і знову вдав із себе слухняного учня. Звук його жування і справді став набагато тихішим.

На Чу Ваньніна доброзичливе ставлення діє набагато краще, ніж примус. Помітивши, що Мо Жань став слухняним, він трохи розслабив обличчя і перестав виглядати таким кислим і роздратованим. Він опустив голову, ласо поїдаючи зелену квасолю та тофу.

Після довгої паузи Мо Жань знову прийнявся за своє.

Він не знав, що з ним трапилося. Побачивши Чу Ваньніна в цьому житті, він захотів робити все можливе, аби дратувати його.

Чу Ваньнін помітив, що, хоча Мо Жань і перестав голосно жувати, він почав неохайно їсти реберця, хапаючи їх масними руками з вимазаними в соусі пальцями.

У Чу Ваньніна на скронях виступили вени.

Він опустив вії та, не дивлячись на Мо Жаня, зосередився на власній їжі.

Мо Жань не знав, чи став він занадто безтурботним під час їжі, чи зовсім відволікся, але випадково кинув одну з обгризених кісток у піалу з рисом Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін витріщився на брудну й огидну реберну кістку, і повітря навколо них відчутно охололо з неймовірною швидкістю.

— Мо Жаню!!!

— Учителю… — Мо Жань неабияк перелякався. Він не був упевнений, чи прозвучать його слова фальшиво, чи награно: — Це… Е-е, я ненавмисно.

Прозвучало награно.

— …

— Не сердьтеся, я зараз витягну.

Він справді простягнув свої палички, встромив їх у піалу Чу Ваньніна та швидко дістав кістку.

Обличчя Чу Ваньніна зблідло, наче його от-от знудить.

Мо Жань кліпнув очима, і на його делікатному обличчі з’явився жалісливий вираз.

— Учителю, я вам настільки огидний?

— …

— Учителю, пробачте мені.

«Досить, — подумав Чу Ваньнін, — навіщо опускатися до рівня цієї дитини?»

Він відмовився від наміру викликати Тяньвень, щоб вдарити Мо Жаня. У нього зник апетит, він піднявся і сказав:

— Я ситий.

— Що? Це все, що ви з’їли? Учителю, ви ледь торкнулися їжі.

Чу Ваньнін відмахнувся від нього.

— Я не голодний.

Серце Мо Жаня було радісним, як квітка, і він солодко сказав:

— Тоді я теж більше не буду їсти. Давай повернемося до Пе... Гм, до павільйону Червоного Лотосу.

Чу Ваньнін примружив очі.

— Давай?

У його очах блимнула насмішка, а потім він сказав:

— Учні та вчителі мають шанобливі стосунки, і ти будеш звертатися до мене належним чином.

Мо Жань старанно усміхався, його очі підкреслювали цю усмішку, тож він виглядав слухняно, розсудливо та мило.

Проте в глибині душі він думав: «Шанобливі стосунки? Звертатися належним чином?»

Хе-хе, якби Чу Ваньнін міг знати, що сталося в його минулому житті, він би зрозумів: Мо Вейю — єдиний у цьому світі, хто заслуговує на повагу.

Яким би благородним, шанованим і зарозумілим не був Чу Ваньнін, він усе одно лише шматок бруду під його черевиком. І його виживання повністю залежить від милості Мо Жаня.

Мо Жань крокував швидко, щоб не відставати від свого вчителя, а яскрава посмішка не спадала з його обличчя.

Якщо Ши Мей був білим місячним світлом у його серці, то Чу Ваньнін — зламаною риб’ячою кісткою, що застрягла в горлі. Йому потрібно було або витягти її та розчавити, або проковтнути, щоб розчинити в шлунку.

Одним словом, у новому житті він міг помилувати всіх.

Але він ніколи не помилує Чу Ваньніна.

Однак Чу Ваньнін, схоже, теж не збирався його щадити.

Мо Жань стояв перед бібліотекою в Пеклі Червоного Лотоса, дивлячись на п’ятдесят рядів десятиповерхових книжкових полиць, і думав, що, мабуть, він неправильно почув.

— Учителю, що ви сказали?

Чу Ваньнін легковажно відповів:

— Повитирай тут усі книжки.

— …

— Після видалення пилу каталогізуй їх.

— …

— Я перевірю завтра вранці.

— !!!

Що?! Він має залишитися на ніч у Пеклі Червоного Лотоса???

Але він планував зустрітись із Ши Меєм, щоб той змінив йому пов’язку!!!

Він розтулив рота, щоб посперечатися, але Чу Ваньнін не звернув на нього уваги. Змахнувши широкими рукавами, він повернувся до виходу й гордовито зачинив двері бібліотеки.

Мо Жань, чиє побачення було зірвано, занурився в киплячу ненависть до Чу Ваньніна — він хотів спалити всі його книги!!!

Ні!

Трохи поміркувавши, він придумав дещо гірше…