Цей Високоповажний потай цілував тебе, а ти навіть не здогадуєшся про це

Шановні поціновувачі ерхи, наша команда шукає перекладача з англійської. Будемо раді всім охочим віком 18+! Відгукуватися можна в коментарях до розділу або ж в пп у телеграмі @kira_snowfall

Коли Чу Ваньнін прокинувся, Мо Жань спантеличено витріщався на нього з-за столу, підперши долонею щоку. Яскравий вогник свічки мерехтів у його смоляно-чорних зіницях, залишаючи на них світлий відблиск.

Повисла тиша.

Чу Ваньнін хотів сісти, але через брак сил просто впав назад до ліжка. 

Візерунчасті бузкові фіранки тріпотіли на вітрі. Він повернувся на бік, мовчки дивлячись на Мо Жаня. Утім, той дурник був надто занурений у власні думки, щоб помітити, що його Вчитель уже прокинувся. 

Та хіба ж він винен? Будь-хто, дізнавшись, що його коханий має дитину з іншою жінкою, був би неабияк вражений.

Ся Сині справді син Чу Ваньніна? Як це могло…? Чу Ваньнін був таким байдужим, відстороненим та перебірливим — де ж на світі взялася така жінка, що впала йому у вічі?

Окрім того, якщо вся ця історія правдива, то він мусив мати дитину і в минулому житті. Але всі ті роки, що він провів із Мо Жанем, Чу Ваньнін був далеким від образу «самовідданого батька» — як у буденному житті, так і в ліжку.

Але як ще пояснити цю золоту, з метеликами, шпильку?! 

Мо Жань у відчаї стукнувся головою об стіл, розуміючи, що от-от збожеволіє від цієї плутанини. 

Зрештою, він був не з розумак, і найгірше йому вдавалося розбиратися в отаких, сім разів заплутаних й вісім — перекручених, речах. Чим більше він думав, тим більше від нерозуміння розколювалася його бідна голова, аж поки він нарешті вхопився за неї обома руками і в безсилому розпачі гепнув об стіл.

— Мо Жаню, що ти робиш? — пролунав у кімнаті голос, глибокий і чистий, як дзвін бездоганного нефриту з гір Квеньшань. Щоправда, цей голос все ж був дещо хриплий.

Мо Жань здивовано підскочив. 

— Учителю, ви вже прокинулися? 

— Мгм, — Чу Ваньнін злегка прокашлявся перед тим, як поглянути на нього. — Це… заїзд на Ліньліні? 

— Т-так. 

Мо Жань підійшов до ліжка й одразу помітив ранку на нижній губі Чу Ваньніна. Згадавши, як він не зміг стриматися в пориві хаосу почуттів, Мо Жань усвідомив, що скоїв велику помилку. Його обличчя вмить спаленіло.

— Що таке? — спитав Чу Ваньнін, зауваживши розгубленість хлопця.

— Нічого, нічого, — Мо Жань замахав руками і поспіхом змінив тему. — Було так: Учитель зненацька зомлів у павільйоні Сюаньюань, тож я прині… кхм, доставив вас сюди для відпочинку. Тоді я покликав цілителя, щоб він вас оглянув і виписав ліки, а потім…

…я почув, що ти говориш уві сні, згадав минуле, не стримався і поцілував тебе. 

Утім, звісно, він і близько не міг сказати такого. Мо Жань затих, його погляд був неприродно розгубленим, і, здавалося, ставав дедалі наляканішим.

Коли Чу Ваньнін почув, що його оглядав цілитель, і побачив дивний вираз обличчя Мо Жаня, його серце закалатало. Мо Жань дізнався про отруту, яка перетворює його на дитину? Він мимоволі міцно стиснув у руках ковдру, а тоді прохрипів: 

— Що сказав цілитель? 

— Сказав, що Учитель підпав під вплив тієї божественної зброї і тому втратив свідомість, — на мить Мо Жань завагався. — Учителю, ваше духовне ядро…

— Не хвилюйся про це. Воно просто трохи слабше, ніж у решти. 

Мо Жань спантеличився. Він досі думав про те, що на грудях і в Чу Сюня, і в Чу Ваньніна був шрам. Може, ці двоє якось пов’язані? Проте, судячи зі слів Чу Ваньніна, стан його духовного ядра тут ні до чого. Мо Жань не стримався і запитав: 

— Але як? Учитель такий могутній. Неможливо, щоб ваше духовне ядро завжди було таким крихким. Коли це сталося? 

— Давно. Багато років тому мене поранили, і відтоді воно в такому стані, — Чу Ваньнін байдуже махнув рукою. Його турбувало геть не це. — Лікар сказав щось іще? 

Мо Жань похитав головою.

— Ні. 

Чу Ваньнін подивився на нечіткий силует Мо Жаня у тьмяному світлі свічки. 

— Тоді навіщо ти бився головою об стіл?

Якусь мить Мо Жань мовчав, але зрештою не стримався. Він відкинув обережність, витягнув із рукава золоту шпильку з метеликами і поклав її в долоню Чу Ваньнінові. 

— Я знайшов це.

Той не відповів. 

— У вас. 

Шпилька для волосся виблискувала у світлі, але серце Чу Ваньніна ніби безупинно щось тягнуло донизу. 

Отже, він таки дізнався. Таємниця розкрита.

Учитель тихо зітхнув. Запала тиша. Тривалий час вони мовчали, аж поки Чу Ваньнін урешті заплющив очі. Він уже хотів було зізнатися, коли раптом почув тихе бурмотіння Мо Жаня:

— Учителю, то Ся Сині… справді ваш син? 

Чу Ваньнін мовчав.

Він розплющив очі. Здавалось, його щойно майже схолола кров знову побігла тілом. Деякий час він мовчав, не зводячи погляду з Мо Вейю, який стояв біля ліжка із виразом цілковитого нерозуміння на обличчі. В очах Чу Ваньніна можна було прочитати одне чітке слово: бовдур. 

— Справді, — Чу Ваньнін мовчки підняв руку і забрав шпильку, не чекаючи реакції Мо Жаня. — Хіба я не казав тобі про це? Чому ти знову питаєш?

Мо Жань закрив лице руками.

— Я просто… хотів ще раз упевнитися…

Утім, хоч Чу Ваньнін уже не вперше переконував Мо Жаня в тому, що Ся Сині — його плоть і кров, той досі вірив у це лише наполовину. Придушуючи засмучення, він подумки прийняв рішення власноруч розпитати про все Ся Сині, щойно того побачить. Він ні за що в це не повірить, поки не влаштує їм перевірку на крові!*

У давньому Китаї кровну спорідненість двох людей перевірялося спеціальним ритуалом змішання крові. Вважалося, що якщо краплі крові людей, яких перевіряли, змішувалися, ті були родичами.

Після нетривалого відпочинку до Чу Ваньніна повернулися сили, тож той зміг підвестися і сісти на ліжку. 

— Мій одяг… — він розгладив рукою комір і зупинився, нахмурюючись. — Чому він такий розтріпаний? 

— Кхм, — Мо Жань швидко змінив тему, побоюючись, що Чу Ваньнін згадає про поведінку учня на початку їхньої розмови. — Учителю, ви, певно, голодні? Кажуть, у цій корчмі непогано готують, особливо тофу веньси*. Хочете спробувати? Я пригощаю. 

文思豆腐 (wénsīdòufǔ) — страва з бульйону, в якій тофу подається в формі тонких «ниток».

Примружившись, Чу Ваньнін кинув на нього холодний погляд.

— За гроші, що дав тобі я?

Однак він усе ж махнув широким рукавом та відчинив двері, що вели до сходів. 

Кухня острова Ліньлін була схожа на янджовську — легка і свіжа, з солодкими нотками, що повністю збігалося зі смаками Чу Ваньніна.

Минуло чимало часу від завершення аукціону, і багато відвідувачів давно вже пішли. Мо Жань і Чу Ваньнін замовили приватну кімнату, тож більше не мусили ховатися під плащами. Після того, як вони сіли за стіл, служник налив їм по горнятку зеленого чаю Бі Лво Чвень, а потім розклав меню. 

— Учитель може проглянути меню першим.

— Можеш замовляти. Мені подобаються всі дзяннанські страви, — сказав Чу Ваньнін, беручи горнятко та роблячи маленький ковток. Щойно чай торкнувся вуст, він невдоволено насупив брови.

— Що таке? Надто гарячий? 

— Нічого. Мабуть, погода суха. У мене потріскалися губи, — Чу Ваньнін невпевнено торкнувся кутика рота. Дивно. Коли це сталося?



Мо Жань винувато опустив голову. 

На їжу ще треба було зачекати, тож Чу Ваньнін вирішив обговорити з Мо Жанем події у павільйоні Сюаньюань. Вони рано пішли, тому не знали, хто купив божественну зброю, але дізнатися було неважко — треба лише порозпитувати.

Поки вони радилися, мов лискучі перли, стіл поступово заповнювали різноманітні янджовські страви. Чу Ваньніну здалося, що далі продовжувати розмову не варто, тож він припинив запитувати і оглянув їжу перед собою. Зупинившись на мить, Учитель глянув з-під лоба на юнака, який сидів навпроти і дещо нервово всміхався.

— Ти бував раніше у Дзяннані? — спитав Чу Ваньнін. 

Звісно, у минулому житті Мо Жань приїздив помилуватися цвітінням абрикосів до туманної Дзяннані*.

Авторка посилається на рядки з твору доби Юань: 

白马西风塞上，杏花烟雨江南。// Західні вітри женуть білих коней північними степами, квітнуть абрикоси в туманних дощиках Дзяннані.

Та він не забув, що зараз йому було лише сімнадцять і що він прийшов до піку Сишен близько двох років тому, тож швидко захитав головою. 

— Ні, ніколи.

Чу Ваньнін опустив погляд, його обличчя зовсім не виражало емоцій. Тоді він чистим голосом промовив:

— Тим не менш, ти обрав чудові страви. 

Мо Жань стрепенувся. 

Тільки тоді він усвідомив, що замовив кожну страву згідно з уподобаннями Чу Ваньніна. Юнак просто хотів, щоб гарна їжа допомогла Вчителю відновити сили, але геть забув, що не мав бути таким обізнаним у місцевій кухні. 

— Поки ріс, я допомагав на кухні в будинку розпусти, — сказав він. — Тож чув про ці страви, але ніколи їх не коштував.  

На щастя, Чу Ваньнін не став розпитувати. 

— Їж.

Морепродукти були важливими інгредієнтами дзяннанської кухні, особливо на Ліньліні, де очеретяні кошики були повні крабів, бамбукові — креветок, а вербові гілки аж гнулися від нанизаної на них риби. Отож буковий стіл сповнювали дари річки та моря. Смажений вугор, политий соусом; кисло-солодка риба-білка, хрустка ззовні й ніжна всередині; раки-богомоли на пару; равлик, обсмажений у хризантемах; і тушкований товстолобик. Аромат їжі заповнив усе приміщення.

Але навіть м’ясні та овочеві страви, як і десерти, були вишукано приготовані й подані зі смаком. 

Тут були «лев’ячі голови» з крабового м’яса; пікантні драглі зі свинини; подрібнений тофу, зварений у курячому бульйоні; суп із начиненими м’ясом галушками; тофу венси та інше. 

Підперши щоку, Мо Жань спостерігав, як служник кладе на стіл останню страву — тістечко з османтуса. Він кинув погляд на Чу Ваньніна, гадаючи, що ж той спробує першим. 

Хвильку поміркувавши, він подумки зробив ставку: точно «лев’ячі голови».

Це була Чу Ваньнінова улюблена страва янджовської кухні, тож щойно винесли всю їжу, Учитель без жодного сумніву потягнувся паличками у тому напрямку. 

Мо Жань зітхнув. Цей чоловік такий передбачуваний: те, як він їсть, те, що він робить — нічого не…

Плюх. Рівненька кругла «лев’яча голова» приземлилася до миски Мо Жаня. 

…змінилося?..

Мо Жань різко підняв голову, неабияк здивований цим проявом доброти. 

— У-учителю? 

— Дякую, що ці декілька днів піклувався про моє здоров’я. 

Він усе правильно розчув? Мо Жань був вражений. 

Чу Ваньнін сказав йому «дякую, що попіклувався»?

Жодного разу за все минуле життя Вчитель не промовляв таких слів!

Чу Ваньнін спостерігав за тим, як обличчя юнака налилося багрянцем, брови вигнулися від подиву, а очі ставали дедалі круглішими. Пасмо волосся, що вибилося з його зачіски, тремтіло. Чу-дзонши розгубився, але не хотів втратити гідності, тож холодно стиснув уста і ковтнув чаю.

Болять губи…

Відверто кажучи, провівши певний час із Мо Жанем в подобі Ся Сині, Чу Ваньнін почав відчувати провину. Думаючи про це темної ночі, він визнав, що його характер дійсно був надто суворим, а ставлення до Мо Жаня — жорстоким. Тож вирішив, що коли повернеться до своєї подоби, то більше не буде так поводитися; він стане кращим. 

Коли Чу Ваньнін зустрівся зі старійшиною Сюаньдзі на Персиковому Джерелі, він довго не міг змусити себе запитати поради, як зробити так, аби учні його не боялися.

Сюаньдзі здивувався, але відповів: 

— Спершу покажи їм, що ти справді про них піклуєшся. 

Справді піклуєшся… 

Чу Ваньнін припустив, що Мо Жань раніше не куштував «лев’ячих голів», тому жваво пояснив: 

— Щоб приготувати цю страву, добре подрібнену свинину з прожилками змішують з ікрою креветки і м’ясом краба, а тоді ліплять кульки. Потім їх тушкують у бульйоні з капустою бок-чой і врешті викладають у горщик з червоної глини, бо її колір добре поєднується зі стравою.

Мо Жань був приголомшений. 

Їси — то їж. Навіщо Чу Ваньнін переказував меню? 

Проте для Чу Ваньніна, який терпляче представляв учневі нові страви, це був спосіб проявити турботу, тож упродовж трапези Мо Жань спробував усе по черзі й отримав вичерпну кількість описів, ніби вичитаних із «Кухарської книги Дзяннані». Якби не низький, заспокійливий голос Чу Ваньніна, Мо Жань би, мабуть, перекинув стіл і вийшов. 

— Гей, гей, ти вже чув? Орден Жуфен із Ліньї придбав останній лот на аукціоні Павільйону Сюаньюань! 

Приватні кімнатки були відгороджені бамбуковими ширмами, а люди по-сусідству розмовляли голосно. Їхні голоси легко долинули до Мо Жаня і Чу Ваньніна. 

Чу Ваньнін різко перестав розповідати про «пікантні свинячі драглі» та обмінявся з Мо Жанем поглядами. Вони уважно прислухались. 

Пролунав грубий чоловічий голос: 

— Звісно, я чув. Божественну зброю, правда? Триста мільйонів золотом, прямо на місці. Йой, я в житті стільки грошей не бачив. 

— Трясця, це все, що тебе турбує? Ти чув, що орден Жуфен витратив ще п’ятдесят мільйонів на ласого кістяного метелика? 

— Боже, їх хіба не їдять? Чи з ними займаються парним вдосконаленням? Повірити не можу, що найбільший орден у світі використовує настільки бридкі методи. Ще й так відкрито. Це скандал! 

— Насправді, братику Су, самовдосконалення за допомогою цих ласих метеликів — цілком нормальна практика. Вона не заборонена. Може, вони й схожі на нас, але, зрештою, не люди. Це як з’їсти божественний плід, нічого такого.

— Пхе. Ні, я з цим не можу погодитися…

Хтось тихо засміявся. 

— Ласого метелика купив той юний учень з ордену Жуфен, який рідко показує своє обличчя — Є-щось-там-Сі. Чув, він доволі порядний. Не очікував, що такий хлопець у вдосконаленні покладатиметься на злягання з жінкою. Як на мене, орден Жуфен доживає свій вік. 

Інша людина пирснула зі сміху.

— А що не так? Хто ж не любить красунь? 

Урешті їхня розмова перетворилася на дискусію про етику і мораль — нічого, що б вартувало уваги. 

— Отже, орден Жуфен придбав божественну зброю? — тихо повторив Чу Ваньнін.

— Схоже на те. 

Чу Ваньнін мав стурбований вигляд. 

— Це ускладнює справу. Ми муситимемо завітати до ордену Жуфен, щоб продовжити розслідування…

— А! — вигукнув Мо Жань, дещо згадавши, і пробурмотів: — Учитель належав до ордену Жуфен. 

— Мгм.

— Не хочете повертатися? 

Чу Ваньніна роздратувала навіть згадка про повернення до ордену Жуфен. 

— Може, це і найвідоміший орден у верхньому царстві вдосконалення, — сказав він, нахмуривши брови. — Але колись я…

Перш ніж він устиг закінчити, з головної зали почулась якась метушня. Хтось голосно кричав:

— Тітонько, ось тобі пʼятсот золотих, ану хутко позбудься усіх цих людей! Наш юний господар сьогодні резервує всю корчму!

---

Нотатки авторки:

«Очеретяні кошики були повні крабів, бамбукові — креветок, а вербові гілки аж гнулися від нанизаної на них риби». Цей опис узятий зі збірки «Джен Баньцяо». Оскільки це не дуже відома фраза, мушу уточнити, що вона не придумана мною, а дібрана зі згаданого джерела.

А тепер улюблені і найменш улюблені страви персонажів!

 

Чу Ваньнін

Найбільше любить: лев’ячі голови з крабового м’яса, лотосова паста.

Найбільше ненавидить: м’ясо Ма Ла.

 

Мо Жань

Найбільше любить: вонтони в олії чилі.

Найбільше ненавидить: солоний довхва.

 

Сюе Мен

Найбільше любить: м’ясо Ма Ла.

Найбільше ненавидить: солоний довхва.

 

Ши Мей

Найбільше любить: локшина з рубленим м’ясом.

Найбільше ненавидить: танхулу.

 

Є Вансі

Найбільше любить: кисло-солодкий короп.

Найбільше ненавидить: омлет із цибулею порей.

 

Мей Ханьсюе

Найбільше любить: хауттюйнія.

Найбільше ненавидить: свинина (це добре, це по-мусульманськи).

 

Панич із ордену Жуфен із наступного розділу

Найбільше любить: різне м’ясо, особливо свинину (це недобре, це не по-мусульманськи).

Найбільше ненавидить: тофу венси.

 

Я зголодніла… час перекусити!