Цей Високоповажний хіба з тих, від кого можна позбутися за півтори тисячі золотих?

Шановні поціновувачі ерхи, наша команда шукає перекладача з англійської. Будемо раді всім охочим віком 18+! Відгукуватися можна в коментарях до розділу або ж в пп у телеграмі @kira_snowfall

Почувся вибачливий голос корчмарки:

— Боже, пан такий щедрий! Ось так просто, п’ятсот золотих… Моя скромна душа дуже задоволена! Але ми повинні бути ввічливими з усіма гостями, якщо сподіваємося й надалі триматися на плаву, тому не можемо випроторити інших відвідувачів, розумієте? Як вам такий варіант: у нас є простора приватна кімната «Павільйон Ґвейву». Ми тримаємо її для таких почесних і заможних гостей, як ви. Дозвольте покажу…

Не встигла вона договорити, як почувся гучний гуркіт перекинутих столів і стільців.

—  На що там дивитися?! Мене не цікавить ні павільйон Ґвейву*, ні сарай Вуґвей*! Чорт забирай, що це за паскудна назва?! Ні, так не піде! Позбудься всіх, і ми заплатимо тобі тисячу!

归雾 (guīwù) — повернення туману. 乌龟 (wūguī) — куколд..

— Пане, будь ласка, не ставте цю слугу в незручне становище. Ви здаєтеся дуже розумною й розсудливою людиною, — не змигнувши оком збрехала господарка заїзду, а тоді сором’язливо посміхнулася й продовжила: — У нас зараз дуже багато гостей. Якщо пану не до вподоби павільйон Ґвейву, я можу запропонувати йому іншу кімнату. Трохи меншу, але таку ж вишукану. Окрім того, вас безкоштовно розважатимуть піснями й танцями. Що ви на це скажете?

— Ні! У жодному разі! Півтори тисячі! Скажи їм усім, щоб забиралися геть! — репетував невихований гість. — Досить гаяти час! Наш молодий господар розсердиться, якщо це місце не буде готове до його прибуття!

— Овва…

Тисяча золотих — це велика сума для пересічної людини, але для Мо Жаня, колишнього імператора світу смертних, то смішні гроші. У минулому житті навіть дрібнички, які він недбало кидав Сон Цьовтон, аби трохи її повеселити, були безцінними скарбами. У його очах загорілися веселі вогники. Юнак безтурботно гриз паличку для їжі, тихо сміючись до Чу Ваньніна:

— Учителю, погляньте-но. Цей хлопець думає, що може позбутися нас за півтори тисячі.

Чу Ваньнін кинув на нього погляд, а потім підняв бамбукову завісу й глянув униз.

У головній залі зібрався натовп. Вони були одягнені в звичайний одяг, що приховував належність до ордену, але кожен носив на поясі блискучий високоякісний клинок і тримав на повідку демонічного вовка, у якого з пащі стікала слина. Вартість мечів оцінити важко, але демонічні вовки коштували стільки, що на цей товар неможливо було знайти покупців. Для маленького ордену здобути хоча б одного такого — уже нелегка задача. Судячи з того, що серед цих людей демонічного звіра мав кожен, вони точно належали до поважного клану.

Гості забули про їжу та з острахом дивилися на новоприбулих. У залі панувала така тиша, що можна було почути, як падає шпилька.

Раптом корчмою пронеслася яскрава, як сніг, біла пляма. Тиша протрималася ще мить, поки присутні намагалися усвідомити, що сталося. А тоді здійнявся шалений галас: люди кинулися навтьоки, а найбільш лякливі заволали:

— М-монстр!

Непроханим гостем виявився білосніжний демонічний вовк, заввишки з три людські зрости, якщо не більше, з криваво-багряними очима, атласною шерстю й іклами завдовжки з руку дорослого чоловіка.

Однак верхи на масивному злісному звірі, схрестивши ноги, невимушено сидів вродливий юнак із гордовитим виразом обличчя. Він був одягнений у червоне вбрання з вишитими золотом рукавами, поверх якого блищали витончені мисливські обладунки, а на голові носив срібний шолом, прикрашений зображенням лева, що ковтає сонце, і червоною китицею на маківці. Його зброя — яшмовий лук — лежала в нього на колінах.

Побачивши його, хвалькуваті заклиначі впали на одне коліно, притиснули руки до грудей і в один голос загомоніли:

— Вітаємо молодого господаря!

— Чудово, — юнак роздратовано махнув рукою. — Я доручив вам одне просте завдання, а ви і з тим дати раду не можете! Вітаннями розсипаєтеся... Та кому потрібні ваші вітання? Псячі посіпаки!

— Пфф, — Мо Жань не зміг стримати посмішку. — Якщо вони — псячі посіпаки, то їхній господар — собака?

Чу Ваньнін не удостоїв його відповіддю.

Молодий вершник на шиї вовка не знаходив собі місця. Він виглядав по-справжньому розлюченим.

— Хто відповідає за це звалище?

Господарка заїзду злякалася, але з удаваним спокоєм підійшла до панича й ніяково посміхнулася:

— Пане, вищезгаданий не гідний вашого погляду заїзд належить цій покірній слузі.

— Ох, — юнак окинув її поглядом. — Я залишуся тут на ніч, але мені незвично бути в оточенні такої кількості людей. Поговоріть із ними. Я компенсую всі витрати.

— Але пане…

— Знаю, я ставлю вас у скрутне становище. Ось, візьміть це й передайте кожному столику вибачення від мого імені. Якщо хтось не захоче прийняти пропозицію, нехай залишається. — Юнак кинув господарці мішечок, всередині якого виблискували золотисті пігулки Дев’яти перетворень. Одна така значно підвищувала рівень вдосконалення, її ефект тримався десять днів, а ціна на ринку перевищувала дві тисячі золотих. Жінка спочатку була приголомшена цією незвичайною витівкою, а потім зітхнула з полегшенням. Жоден заклинач не відмовиться від такого. Запропонувавши гостям ці пігулки, цілком прийнятно попросити їх піти геть.

Поки корчмарка, вибачаючись та пропонуючи відшкодування, обходила столики, панич позіхнув і поглянув на своїх слуг.

— Від вас жодної користі. Невже я маю все робити сам?

Присутні перезирнулися між собою, а тоді розсіяно пробурмотіли: 

— Молодий господар такий мудрий і могутній…

Відвідувачі швидко покинули заклад. Усі, за винятком Чу Ваньніна й Мо Жаня, які не потребували ні грошей, ні пігулок для вдосконалення, прийняли винагороду й без жодної скарги вирушили шукати іншу ночівлю.

— Молодий пане, пішли всі, окрім двох гостей, — повідомила господарка заїзду. — Вони кажуть, що вже пізно й один із них нездужає, тому вони не хочуть переїздити в інше місце...

— Не зважайте на них, не треба турбувати каліку, — хлопець безтурботно махнув рукою. — Допоки вони мені не заважають.

Чу Ваньнін, якого назвали калікою, слухав усе це мовчки.

Господарка засяяла:

— Молодий пан такий милосердний! — м’яко сказала вона. — Уже пізно. Ви бажаєте спочатку відпочити чи поїсти?

— Я голодний, — відповів юнак. — Не хочу відпочивати, просто принеси мені їжі.

— Звичайно, моя скромна кухня неодмінно забезпечить пана всім найкращим. Фірмові страви нашого кухаря — «лев’ячі голови» з крабового м’яса, пікантні драглі зі свинини…

— «Лев’ячі голови» з крабового м’яса? — панич прибув явно не з півдня й не надто знався на місцевій кухні. Назва здивувала його, тому він похмуро махнув рукою. — Ні, дякую. Я навіть не можу зрозуміти ці безглузді ймення.

Мабуть, він був просто якимось шалено багатим купцем, а не освіченим молодим господарем.

Жінка зробила довгу паузу.

— Тоді чого хотів би мій пан? Ми приготуємо для вас усе, що зможемо.

— От і добре, — панич жестом показав на своїх слуг: — П'ять дзінів* яловичини для кожного з них, десять для мене, ще дзінь шаодзьов* й дві баранячі ноги. Я думаю, цього нам вистачить. Не варто сильно наїдатися проти ночі.

斤 (jīn) — міра ваги, що дорівнює 0,5 кг.

燒酒 (shāojiǔ) — китайський міцний алкогольний напій, також відомий як байцзю.

— Отакої…

Мо Жань обернувся до Чу Ваньніна з наміром висміяти безмежний апетит хлопця. Однак побачив, що той не відриваючись дивиться на юнака туманними очима.

— Учитель, здається, знає його, — розсіяно припустив Мо Жань.  

— Угу.

Мо Жань сказав це мимохіть, тому не очікував, що Чу Ваньнін справді підтвердить його здогадку. Від несподіванки він аж запнувся:

— Га? То… то хто ж він такий?

— Єдиний син голови ордену Жуфен, — тихо відповів Чу Ваньнін. — Наньґон Си.

Мо Жань замовк. Не дивно, що Чу Ваньнін із ним знайомий. Зрештою, він колись був членом ордену Жуфен, тому не міг не знати, як виглядає молодий господар. Також не дивно, що сам Мо Жань цього хлопця ніколи не бачив: на той час, коли він розправлявся з орденом Жуфен, панич уже помер від якоїсь хвороби.

Тоді він припустив, що молодий господар був хворобливим калікою, але хлопець, який стояв перед ними зараз, виглядав здоровим, жвавим і дуже самозакоханим. Як він міг померти від хвороби? Може, то була якась раптова пошесть?

Наньґон Си із задоволенням накинувся на їжу. Він миттю проковтнув усі десять дзінів яловичини та обидві баранячі ноги, а на додачу випив кілька чаш шаодзьов. Мо Жань забув язика в роті, спостерігаючи згори.

— Учителю, хіба орден Жуфен не славиться витонченістю й вихованістю? Що не так з їхнім молодим господарем? У нього ще гірші манери, ніж у нашого Сюе Менмена.

Чу Ваньнін відсунув голову Мо Жаня, але сам продовжував спостерігати за сценою внизу.

— Не вигадуй прізвиськ іншим учням.

— Хе-хе, — Мо Жань засміявся й збирався сказати ще щось, коли раптом дещо помітив. Палець Чу Ваньніна тиснув йому на чоло, відштовхуючи назад, а м’який, мов хмаринка, рукав накривав обличчя. Тканина на дотик була надзвичайно легкою, схожою на шовк або атлас, і здавалася ніжною й прохолодною, як вода.

Там у кімнаті, коли він, охоплений бажанням, не зміг роздягнути Чу Ваньніна, подумав, що одяг того просто занадто міцно зав’язаний. Зараз, розглядаючи вбрання Вчителя, Мо Жань зрозумів, що воно пошите з морозного серпанку, шовку з палацу Тасюе на хребті Квеньлвень.

Палац Тасюе був найбільш замкненим і відлюдкуватим орденом у Верхньому Царстві Вдосконалення. Учні вступали туди у віці п’яти років і після року навчання відправлялися на усамітнене вдосконалення до священної землі Квеньлвень, де залишалися допоки не розвинуть своє духовне ядро. Хоча практики самовдосконалення лише пробуджували вроджене духовне ядро, цей процес був досить тривалим і зазвичай займав від десяти до п’ятнадцяти років. Оскільки стороннім у цей час заборонялося ступати на священну землю, забезпечення учнів їжею та одягом стало проблемою. З їжею все було не так погано: територія прилягала до озера Ванму, тому юні заклиначі могли ловити рибу. Та вони все ще не могли ткати собі одяг.

Тоді їхній орден винайшов морозний серпанок. Одяг із цього різновиду шовку був легким, як туман, і невразливим до пилу та бруду. Він потребував прання тільки, якщо був забруднений чимось на кшталт крові.

Найдивовижнішою властивістю морозного серпанку була його здатність змінюватися відповідно до тіла власника. Саме цього потребували учні палацу Тасюе, які входили на священну землю п’ятирічними дітьми, а покидали її молодими заклиначами п'ятнадцяти-двадцяти років. Убрання, пошите з такого шовку, росло разом з ними, тому протягом довгих років навчання вони завжди мали зручний одяг.

Але чому Чу Ваньнін носить одяг із цієї особливої тканини? 

Мо Жань зіщулився. У його голові спалахнула іскра. Він раптом відчув, що щось не так. Ніби він помилявся з самого початку. Що ж це було?

— Перепрошую, скажіть будь ласка, де я можу знайти власницю заїзду?

Думки Мо Жаня перервав упевнений, але водночас дружній і ввічливий голос. Він глянув униз і побачив групу учнів ордену Жуфен, яких вони зустріли в павільйоні Сюаньюань. Їх очолював юнак у розшитому журавлями плащі, який затріпотів на протязі, коли він руків’ям меча припідняв завісу й зазирнув усередину корчми. 

Мо Жань збадьорився: 

— Хіба це не люди Є Вансі?

Орден Жуфен налічував сімдесят два міста, тому його учні часто не знали один одного в обличчя, а Наньґон Си сидів сам у приватній кімнаті спиною до дверей. Отже, група новоприбулих, оглянувши своїх співвітчизників, які носили звичайний одяг, не впізнала жодного з них.

Є Вансі проти Наньґон Си. Це, безсумнівно, буде цікаво.

— Вибачте, але наразі в нас уже все заброньовано, — господарка поспішила до них, тихо проклинаючи себе за те, що забула зачинити корчму. — Будь ласка, пошукайте інше місце. Нам справді дуже шкода. 

Юнак, що стояв попереду, зітхнув:

— Як же так... Ми вже побували в інших заїздах, але вони всі переповнені. З нами приїхала тендітна дівчина, якій конче потрібен відпочинок, тому ми сподівалися знайти місце, де вона могла б добре виспатися. Чи не міг би той, хто забронював ваш заклад, надати нам кілька кімнат?

— Але... Він, мабуть, не захоче.

Хлопець уклонився. 

— Будь ласка, усе одно запитайте, — ввічливо попросив він. — Нічого страшного, якщо отримаєте відмову.

Власниця ще не встигла нічого відповісти, як один із слуг Наньґон Си, що сидів за сусіднім столиком, ляснув долонею по стільниці й обурено підскочив.

— Що тут питати?! Забирайтеся геть! Не заважайте нашому молодому господарю вечеряти!

— Саме так! Ти носиш форму ордену Жуфен і ганьбиш його честь, тягаючись із дівками!

Юнак не очікував такого непорозуміння.

— Чому ви поливаєте нас брудом? — обурено запитав він, почервонівши. — Орден Жуфен завжди дотримується своїх принципів і поводиться порядно. Ми ніколи не займалися би такими непристойностями. Наш молодий пан зі своєї доброти врятував цю дівчину. Як ви смієте верзти такі дурниці?!

— Ваш молодий пан? 

Слуга Наньґон Си глянув у бік приватної кімнати, де його власний молодий господар пив вино, не звертаючи на них уваги. Він сприйняв це як мовчазний дозвіл вигнати непроханих гостей. Розслабившись, чоловік голосно гигикнув:

— Усім відомо, що в ордені Жуфен є лише один молодий господар. Цікаво, хто ж такий цей ваш панич?

Ніжний витончений голос пролунав із-за дверей:

— Це я. Є Вансі з ордену Жуфен. 

Усі присутні повернули голови до дверей.

— Пане Є...

Є Вансі носив повністю чорне вбрання, а його вродливе обличчя ніжно відтінялося світлом свічок. Він увійшов усередину, а за ним, знервовано роззираючись навколо, послідувала жінка у вуалі — Сон Цьовтон.

Мо Жань дивився на дівчину, відчуваючи, як від одного лише погляду на неї несамовито запульсувала вена на скроні. Для ворогів будь-яка дорога вузька. От же ж пощастило...

Слуги Наньґон Си були приголомшені появою Є Вансі. Наступної миті на обличчях менш стриманих із них з'явилося презирство.

Є Вансі був названим сином першого старійшини ордену Жуфен і належав до міста Тіней, яке, як випливає з назви, спеціалізується на підготовці тіньових охоронців. Голова ордену спочатку хотів зробити Є Вансі наступним ватажком тіньової варти, однак духовна сила хлопця не підходила для технік, що вони використовували. Тому його перевели до столиці й призначили правою рукою голови ордену.

Оскільки Є Вансі колись був тіньовим вартовим, у тіні він і залишався. Лиш одиниці знали про нього. Однак голова ордену був дуже високої думки про хлопця. Настільки високої, що останнім часом ходили чутки буцімто Є Вансі — його позашлюбний син. Можливо через це Наньґон Си, як законний спадкоємець, не ладнав із паном Є.

А зважаючи на неприязнь молодого господаря, хіба могли його слуги ставитися добре до Є Вансі?

Маючи низьке звання, вони не могли відкрито зневажати його. Утім, ці люди належали до особистого загону Наньґон Си й підпорядковувалися безпосередньо йому.

І ось, після довгої миті незручного мовчання, один із менш стриманих слуг холодно засміявся.

— Ми все-таки попросимо пана Є піти. Боюся, для вас тут немає місця.

— Молодий пане, якщо вони кажуть, що тут немає місця, то пошукаймо краще деінде, — Сон Цьовтон тоненькими пальчиками смикнула рукав Є Вансі. У її голосі звучав страх. — До того ж, цей заїзд такий дорогий. Я не смію більше витрачати ваші гроші.

Мо Жань закотив очі. Вона завжди говорила до нього таким слабким жалісливим тоном. Ця жінка обдурила його в минулому, а тепер у такий самий спосіб водила за носа Є Вансі.

Той уже збирався заговорити, коли з внутрішньої кімнати вискочила величезна біла тінь із наміром накинутися на Є Вансі з-за спини. 

— Пане Є, обережно! — налякано закричала Сон Цьовтон. 

— Ауууууу! Вуф! — голосно виючи, білосніжний вовк кинувся до Є Вансі й почав збуджено бігати навколо нього.

Ніхто не зронив ні слова.

Є Вансі приголомшено опустив погляд на величезного, заввишки у три людських зрости, демонічного звіра, який зараз катався по підлозі.

— Наобайдзінь?

Ім’я вовка Наньґон Си складалося з трьох ієрогліфів: «нао» — за очі відтінку сердоліку, «бай» — за білосніжну шерсть і «дзінь» — за золото кігтів.

Якщо Наобайдзінь був тут, то й Наньґон Си теж. Є Вансі, роззираючись довкола, чухав велику пухнасту голову вовка.

Шурх. Бамбукову завісу підняла рука в червоному, розшитому золотом рукаві.

Напівукритий шторою Наньґон Си, спирався на стіну приватної кімнати, схрестивши руки, у яких усе ще тримав глечик із вином. Він роздратовано поглянув на Є Вансі й посміхнувся:

— Цікаво, чому я натрапляю на тебе, куди б не пішов? Ти так наполегливо мене переслідуєш… Що як люди почнуть пліткувати? Як тоді мені зберегти лице?

---

Нотатки авторки:

Вовченя: Тримай пʼятсот та йди звідси.

Цуценя*: Ні.

Вовченя: Тримай тисячу та йди звідси!

Цуценя: Ні!

Вовченя: Тримай півтори тисячі! Ти врешті-решт підеш чи ні?!

Цуценя: У минулому житті весь цей світ належав мені. А ти, чортяка, помер молодим, тому краще замовкни! 

Вовченя: Ти смієш лаятися на мене?!*&#!&* Ауууууу!

Цуценя: Гав-гав ауууу!

Корчмарка: Алло? Це центр контролю за дикими тваринами? У моїй корчмі б'ються два скажені собаки. Так, один хаскі, а другий аляскинський маламут... Так, так, маламут також має при собі самоїда на ім'я Наобайдзінь... Так, схоже, усі троє ще не вакциновані. Дуже небезпечно…

*狗崽子 окрім “цуценя” також означає “сучий син”