Цей Високоповажний хоче тебе

Від цієї божевільної думки Мо Жань знавіснів, його очі побагряніли. Раціональність покинула його. Хлопець неконтрольовано трусився та з низьким гарчянням вимагав від Чу Ваньніна відповіді, стискаючи руками його шию.

Якби Чу Ваньнін сказав решту, якби промовив «і буду винен - живий чи мертвий», не було жодного сумніву… Жодного сумніву...

— Мнг!

Задушений стогін пролунав біля вуха Мо Жаня. Чу Ваньнін не міг дихати. Його лице почервоніло, а опір зрештою послабився.

У широко розкритих почервонілих очах Мо Жаня здоровий глузд боровся з божевіллям, та врешті хлопець отямився й поквапом прибрав руки. Чу Ваньнін упав на ліжко, на його шиї залишилося п’ять темних синців від пальців, які повернули Мо Жаня до реальності. 

Він хотів було промовити «Учителю», але не зміг. Намагався сказати «Чу Ваньніне», але голос підвів його. Урешті, Мо Жань хрипко й нерішуче прошепотів:

— Ти…

Горло пекло, ніби обпалене вогнем. Він із болем ковтнув, збираючись із думками. Перед очима промайнули останні події: у цьому житті Чу Ваньнін не робив нічого дивного. Не може бути, щоб той також переродився.

Тоді чому зараз він пригадав слова, які в минулому житті промовив перед смертю? «Я скривдив тебе». Хіба Чу Ваньнін сказав так не тільки для того, щоб урятувати Сюе Мена й тих лицемірних заклиначів? Хіба це не пусті балачки, до яких він удався з безвиході?

Мо Жань ніколи не вірив — не хотів вірити, — що Чу Ваньнін визнав свою провину. Що справді щиро сказав щось лагідне. Чу Ваньнін точно збрехав. Він ненавидів Мо Жаня. Хай там що, Учитель завжди дивився на нього зверхньо, ніколи не був доброзичливим.

Мо Жань зовсім не шкодував, що вбив його. Аніскілечки…

Юнак відвернувся й повільно заплющив очі. Він жодної миті не хотів тут залишатися. Чи ж йому не байдуже, живий Чу Ваньнін чи мертвий?

Він повернувся, щоб піти. Він хотів піти. Але ноги чомусь не слухалися.

Я скривдив тебе.

Це байдуже гарне обличчя, залите кров’ю в його спогадах, зараз здавалося на диво ніжним. На березі Небесного озера на хребті Квеньлвень цей чоловік лежав у калюжі власної крові й кінчиками пальців гладив чоло Мо Жаня. Його долоня була холодною, мов лід, але у феніксових очах жевріло тепло.

Тоді Мо Жань був упевнений, що йому здалося.

«І буду винен — живий чи мертвий» — шепотів Чу Ваньнін, заливаючись кривавими сльозами.

— Мо Жаню… — крізь сон пробурмотів чоловік на ліжку.

Він усього лише прошепотів ім’я, а той, до кого звернулися, затремтів усім тілом. Коли Мо Жань схаменувся, він уже стояв біля ліжка Чу Ваньніна й, спершись на узголів’я, нахилявся до нього, щоб розгледіти бліде лице.

Тонкі, майже безкровні вуста, знову ворухнулися:

— Мо Жаню…

Мо Жань заплющив очі й звів брови. Пальці впилися в тверду поверхню айвового дерева, ніби він з усіх сил намагався стримати щось усередині, та зрештою не зміг, і грубо прохрипів:

— Чу Ваньніне, ти дійсно мав це на увазі? Усе, що ти сказав… Ти справді так думав?

У грудях так сильно боліло, що, здавалося, вони от-от вибухнуть. Не може бути, щоб Чу Ваньнін також переродився. Те, що він говорить ці слова зараз, указує лише на те, що Вчитель з цього життя в глибині душі картає себе за своє ставлення до Мо Жаня. 

Він серйозно?

Чу Ваньнін усе ще спав, тому, звісно, нічого не сказав. Та Мо Жань попри все, немов дурень, чекав на відповідь.

Відповіді не було. Він досить довго стояв із заплющеними очима, однак навколо панувала тиша.

Мо Жань зітхнув і неохоче підняв повіки, тільки щоб раптом зустрітися поглядом із напівзаплющеними феніксовими очима, які затуманювала пелена дрімотної мжички.

Він не знав, у який момент Чу Ваньнін розплющив очі, але по обличчю Вчителя було зрозуміло, що він іще не прийшов до тями. Лише на мить пробудився від жахіття. Райдужки кольору нічного неба здавалися скляними й настільки порожніми, ніби могли вмістити в собі нескінченну вічність.

Юхен Нічного Неба був різкий, як блискавка. Рідко коли він почувався розгубленим. Утім, без своєї звичної гостроти, чоловік, який тут лежав, мав неочікувано гарний вигляд. Кутики його очей злегка почервоніли, а вразливий погляд дивився на Мо Жаня.

Серце Мо Жаня тьохнуло. Він відчув, як стискає горло, та низьким голосом пробурмотів:

— Ти…

Чу Ваньнін виглядав точно так само, як у минулому житті, коли вони займалися коханням. Щось клацнуло всередині — й на мить Мо Жаню здалося, ніби він досі знаходиться в палаці Вушань, а Чу Ваньнін його ув’язнений, його особиста іграшка. Від цієї думки в роті пересохло й дихання стало важким.

Я не можу… Він мені не подобається. Я більше його не торкнуся. Гріхи минулого життя нехай там і залишаються. Зараз ми не більше ніж учень і наставник.

Мо Жань не зрушив з місця. Так і стояв, спираючись на узголів’я, та розглядав Чу Ваньніна, з усіх сил намагаючись не перетнути межу. Його довге, зібране у високий хвіст волосся шовковими нитками спадало по плечах і самими кінчиками торкалося подушки.

Чу Ваньнін лежав повністю одягнений, його волосся розсипалося навколо. У мутних, заціпенілих очах повільно проявилося відображення Мо Жаня. Учитель застиг від подиву. А тоді, ніби досі перебуваючи в полоні жахіття, неспроможний зрозуміти де знаходиться, повільно простягнув руку. Долоня на мить застигла в повітрі, а потім торкнулася чола Мо Жаня.

— Я скривдив тебе… — він промовив ці слова незвично лагідним голосом. Так само, як і в минулому житті.

Усередині Мо Жаня щось обвалилося з лунким гуркотом. Почуття нахлинули рікою, у голову вдарила лихоманка. Відновлена тяжкою працею ясна свідомість знову розсипалася. Він без роздумів здався знайомій пристрасті — нахилився нижче й жадібно спіймав привідкриті губи Чу Ваньніна своїми.

Спогади накотилися морськими хвилями, а все навколо розтануло, мов сніг. Мо Жаню здавалося, ніби він знову опинився в пишному й величному палаці Вушань, освітленому червоними свічками, що сяяли в прикрашених драконами й феніксами свічниках. Ніби цей притиснутий його тілом і принижений чоловік знову розкидався прокльонами та важко дихав, намагаючись вирватися.

— Мн…

Приглушений стогін, який злітав з губ Чу Ваньніна в моменти палкого єднання, звів Мо Жаня з розуму. Запевнення в ненависті, ворожості й небажанні більше торкатися Вчителя розчинилися в повітрі.

Мо Жань почувався так, ніби ніколи не помирав, ніби тремтливе тіло Вчителя досі належало йому. Він хотів цілувати Чу Ваньніна, стискати, принижувати й мучити доти, доки цей холодний та недосяжний чоловік не зламається. Доки не почне задихатися від ридань та благати про милосердя, затраханий до забуття.

— Чу Ваньніне… — хрипко пробурмотів Мо Жань. Хвиля насолоди накрила його, заливаючись у саму душу. Навіть кінчики пальців відчувалися так, ніби палали у вогні.

Він знову притиснувся своїми губами до чужих, холодних і м’яких, на яких досі відчувався гіркуватий смак ліків. Серце забилося, як барабан. Мо Жань був приголомшений: відколи переродився, не терпів навіть думки про близькість із Чу Ваньніном через образу, яку на нього затаїв, але зараз цілував Учителя з цілковитим захватом.

Насолода проникала в саму душу та розʼїдала кістки. Як смак солодкої роси на язиці для мандрівника, що вмирав від спраги в пустелі. Як нагріте біля вогню тепле хутро в лютий холод морозної ночі.

Раніше Мо Жань був упевнений, що йому немає чого робити з Чу Ваньніном у цьому житті. Та неочікувано для самого себе все ж не зміг стримати почуття. Від однієї лише фрази він утратив контроль і так самовільно поцілував Учителя.

Якби він таки зміг стягнути з Чу Ваньніна одяг то, швидше за все, здався й узяв би його прямо тут і зараз, начхавши на усі наслідки. Та в спробах це зробити Мо Жань уколовся чимось, що випало з шатів Учителя.

Ляск!

Металевий предмет подряпав палець Мо Жаня, а тоді впав на ліжко й відкотився.

Мо Жань був надто збуджений, щоб звертати увагу на такі дрібниці. Він лише кинув роздратований погляд на цю річ, після чого повернувся назад до норовливих одеж Чу Ваньніна. Одна справа зберігати дистанцію й не торкатися його, і зовсім інша — притискати собою. Почуття з минулого життя поверталися: сама лиш думка про те, як гладенька вузька талія Чу Ваньніна відчувається в долонях, запалювала непереборне бажання.

Але шовковий одяг Учителя ніяк не знімався, наче був зачарований якимось закляттям! Мо Жань вилаявся під ніс і вдарив кулаком по узголів’ю, а потім обурено зліз із ліжка та потягнувся за своїм клинком із наміром розрізати тричі обмотаний пояс Чу Ваньніна. 

Сівши, він краєм ока побачив той самий металевий предмет, що випав раніше. Спершу Мо Жань не звернув на нього уваги, але раптом серед бурхливого полум’я в його голові промайнула ясна думка.

Юнак остовпів та різко озирнувся, аби глянути на цю річ.

Золота шпилька для волосся, оздоблена орхідеями й метеликами, сяяла яскравими барвами. Вона була дуже схожа на ту, що він купив для Ся Сині в Персиковому джерелі, кілька днів збираючи для цього пір’я.

Він особисто заколов шпильку у високий хвіст Ся Сині, щоби підбадьорити свого похмурого маленького шиді.

— Маленькі діти мають носити червоні й золоті кольори. Поглянь, вони такі яскраві.

Мо Жань розгублено підібрав шпильку. Він почувався так, ніби йому на голову вилили відро холодної води. Зачекайте… Що це означає? Як могла річ, яку він подарував Ся Сині, опинитися в Чу Ваньніна?! Чи може…

У голові промайнула жахаюча думка. Мо Жань повільно повернувся, його досі вологий від жаги погляд зупинився на Чу Ваньнінові. Той лежав непритомний. Мо Жань поглянув на його обличчя, на почервонілі від поцілунків губи, і його серце пропустило кілька ударів.

Неможливо. Такого просто не може бути. Він, мабуть, утратив клепку… Чу Ваньнін не кепкував з нього? Чи може… Чи може… Ся Сині дійсно бути сином Чу Ваньніна?

Мо Жань здригнувся від цієї думки. Здавалося, його голова зараз вибухне! 

 

---

Нотатки авторки:

Рибʼячий корм: (піднімаючи руку) Не дійшли до хоум-рану?* Я протестую.

Чу Ваньнін: Протест відхилено. Мрій собі далі.

Сюе Мен: Протест відхилено. Мрій собі далі.

Мʼясний Пиріжок: Протест відхилено. Мрій собі далі.

Аудитори Дзіньдзян:** Протест відхилено. Мрій собі далі про «Тисячу осеней»***

*Це відсилка на чотири рівні близості, які порівнюють з базами у бейсболі. Перша база — триматися за руки, друга — поцілунки, третя — інтимний контакт, четверта база (хоум-ран) — зазвичай стосується статевого акту.

** Відома китайська онлайн платформа для книг.

*** Відсилка на роман 千秋 «Тисячі осеней». Романтика там розвивається дуже повільно, а сексу немає взагалі. Вочевидь Мітбан натякає, що Мо Жаню до «хоум-рану» чекати ще дуже довго.