Цей Високоповажний прибув до стародавнього Ліньаню

Тренування почалися відразу. Понад усе Мо Жань полюбляв збирати пір’я. Він не очікував отримати багато знань від невдах, яких у минулому житті розніс вщент. Урешті, здобувати кошти на приємні дрібниці — теж справа важлива.

Щодня перед світанком вони вирушали до Прадавньої Безодні за золотим пір’ям. Далі за графіком була медитація для укріплення внутрішньої духовної сили, під час якої учні протистояли енергії пекучого сонця в печері Джужон. Чотири години потому — практика зі стримування демонів під керівництвом пташиного племені, що також тривала чотири години. Після неї учні вирушали до Арени Асури, щоб взяти участь у тренувальних спарингах.

І насамкінець, увечері перед заходом сонця, пані Вісімнадцята проводила на Скелях-Серед-Зір лекції по «Збірці демонів» та «Мистецтву вигнання злих духів».

Ці сутінкові заняття стали для Мо Жаня найкращою частиною доби, адже тільки на них заклиначі з усіх підрозділів збиралися в одному місці. Він знав, що Ши Мей не надто вправний у цінґоні й хвилювався, що тому не вистачає на їжу, тож щодня віддавав йому рівно половину здобутих пір’їн. Інших можливостей поспілкуватися в них не було. Натомість Мо Жань поступово став майже нерозлучним із Чу Ваньніном, оскільки проводив із ним кожен день.

Упродовж навчання їх завжди можна було побачити разом: чи то у зливу, чи то в спеку. Іноді Чу Ваньнін сидів на перилах мосту і грав на листку мелодію, а Мо Жань стояв поруч, спершись щокою на руку, і насолоджувався музикою, спостерігаючи, як сходить і заходить сонце, здіймаються і пропливають повз них хмари. А іншого разу Чу Ваньнін годував рибок у річці, поки Мо Жань осторонь тримав парасольку, слідкуючи за стрибками рибок кої, що виблискували лускою у прозорих нефритових водах.

Коли у Персиковому джерелі дощило, вони, взявшись за руки, гуляли вапняковими стежками з потрісканими від часу плитами, а парасольки з промасленого паперу якраз вистачало, щоб накрити їх обох. Якщо дощова вода починала збиратися в калюжі, Мо Жань брав свого маленького шиді на спину, а той обережно тримався за його плечі, поки краплі дощу токотіли навколо них.

Якщо від близького контакту ставало надто спекотно і на лобі в Мо Жаня виступали краплі поту, неговіркий шиді протирав його чоло хустинкою. Повністю біла, з вишитою у кутку квіткою хайтану, вона здавалася Мо Жаню знайомою. Втім, легковажна думка, що він вже десь бачив цю річ, пролітала в голові й швидко губилася, наче крапля дощу в глибокому ставку.

Одного дня, коли Чу Ваньнін відпочивав на подвір’ї, Мо Жаню спало на думку розплести косу хлопчика і зав’язати його волосся у високий хвіст. Він майже встиг розчесати маленького шиді, коли у двір зайшов Є Вансі, похмуро тримаючись за ліве плече.

Помітивши це, Мо Жань підняв брови.

— Є-сьон поранився?

— Мгм, — Є Вансі зупинився поруч із ними і насупився. — Нічого серйозного, просто зачепили в бійці. Але той хлопець — негідний розпусник! Мерзота!

Мо Жань щось недовірливо буркнув, перш ніж наважився поцікавитись:

— До тебе хтось приставав?

— Що ти там собі науявляв? — різко кинув Є Вансі, з його очей аж іскри посипалися.

— Ха-ха-ха, просто жартую, — Мо Жань ніяково гигинкув, але не зміг втриматись від питання: — То хто це був?

— Хто ще, як не цей пройдисвіт із палацу Тасюе на хребті Квеньлвень?

Почувши це, Мо Жань подумки охнув: «Невже це він?».

Цими днями, гуляючи Персиковим джерелом, він проходив повз групку учениць і чув їхні перешіптування: «Старший братик те, Старший братик се». І нехай би так говорили собі молоді дівчата, але днем раніше Мо Жань біля квітучого куща натрапив на сорока- чи п'ятдесятирічну заклиначку, що зі сповненим сліз порожнім поглядом бідкалася: «Ніхто в усьому світі не може й мріяти про те, щоб навіть свічку тримати для Старшого братика… Якби ж він лише глянув на мене чи заговорив зі мною! Я б із власної волі пішла до пекла, ні про що не шкодуючи!»

У цей момент Мо Жань не витримав і зареготав над сценою нещасного кохання. У нього були деякі припущення щодо того, хто такий цей «Старший братик», але він не мав можливості впевнитися. У Персиковому джерелі було чимало заклиначів, що майже не перетиналися одне із одним, і хоч згадки про «Старшого братика» лунали скрізь, Мо Жань його поки що не бачив. До того ж йому вистачало совісті не влазити у дівочі плітки.

— Я випивав у таверні «Озеро душі», що на Західному ринку, — промовив Є Вансі. — Цей покруч також був там аж із двома панянками. Це безсоромно, але то їх вибір, що мене не стосується, тож я не міг нічого сказати.

— Справедливо, — погодився Мо Жань.

— Потім туди увірвалася збентежена учениця Ґуюеє і почала роззиратися у натовпі. Було видно, що вона когось шукає.

Мо Жань гигикнув.

— Дай-но вгадаю: вона шукала Старшого братика?

— Ти також чув про нього?

— Ха-ха, якщо навіть такий шляхетний чоловік, як ти, дещо чув про його походеньки, то як пліткар на кшталт мене може про нього не знати?

Є Вансі кинув на нього безмовний погляд, а тоді продовжив:

— Цей Старший братик — то справді щось. Виявилося, що та дівчина з Ґуюеє прийшла шукати його, бо кілька днів тому вони обмінялися знаками прихильності* та домовилися, що будуть партнерами по вдосконаленню і залишаться разом назавжди.

信物 xìnwù — свідоцтво; застава (предмет, що підтверджує угоду; наприклад, обручка); знак, символ, подарунок на згадку.

Мо Жань знову розсміявся.

— Еге ж, це паскудно. Закладаюся, Старший братик має цілу купу «знаків прихильності», по одному для кожної з його дівчат. Мабуть, ще й слово в слово заливає їм усім одну й ту ж маячню про вічне кохання.

Чу Ваньнін слухав мовчки, але в цей момент глянув на Мо Жаня і незадоволено буркнув:

— Ну звісно, ти ж на тому знаєшся.

На його подив, Є Вансі став на бік Мо Жаня.

— Мо-сьон має рацію. Так усе й було. Та дівчина була таємно закохана у Старшого братика, тож повірила йому на слово і віддала свою невинність у ту ж ніч.

— Ов-ва! — Мо Жань поспішно закрив Чу Ваньніну вуха.

— Що ти робиш? — незворушно спитав хлопчик.

— Малечі не можна слухати про такі речі, це нашкодить твоєму самовдосконаленню.

Чу Ваньнін кинув на нього гострий погляд.

Переконавшись, що вуха Ся-шиді надійно прикриті, Мо Жань зацікавлено спитав:

— І що тоді?

Є Вансі був шляхетною людиною. Він і гадки не мав, що цей негідник Мо Жань спраглий до переказу праведного обурення, наче то якийсь бульварний роман. Тож щиро відповів:

— А ти як думаєш? Звісно ж Старший братик не визнав своєї провини. Він не захотів навіть зважити на це, не те що сказати кілька слів. Тоді дівчина показала китицю від меча, яку він дав їй на знак прихильності, але на її подив, обидві красуні біля Старшого братика теж мали по китиці. Тоді він заявив, що дарує китицю кожній подрузі, і ця дрібничка ніяк не пов’язана з партнером по вдосконаленню.

— Тц, от паскудство!

— Скажи? Я не міг просто сидіти та дивитися, тож підійшов на пару слів, — вираз обличчя Є Вансі трохи змінився. Витримавши паузу, він завершив розповідь: — Розмова ні до чого не призвела, і врешті ми побилися.

— Зрозуміло, — посміхнувся Мо Жань.

Мав він певні підозри, що почув не всю історію. Той, кого Мо Жань вважав «Старшим братиком», не став би розмахувати кулаками з такої причини. Певно, Є Вансі приховав деякі ніякові подробиці.

Але, оскільки Є Вансі не став вдаватися у деталі, Мо Жань вирішив не наполягати і змінив тему:

— Тоді Старший братик непогано б’ється. Не можу собі уявити, щоб звичайній людині вдалося поранити Є-сьона.

Вочевидь, цього не варто було казати, адже, почувши останні слова, Є Вансі розлютився ще більше. В його темних очах промайнули іскри дикої люті.

— Непогано? Ага, звісно! — роздратовано кинув юнак. — Важко бути більш недолугим! Замість нього билися жінки! Що за вбогість!

— Га? Ха-ха-ха, — Мо Жань уважніше придивився до Є Вансі й виявив, що, окрім рани від меча на плечі, той має кілька кривавих подряпин від жіночих нігтів на щоці. Він мало не вмер зі сміху. — Старший братик таки заслужив свою репутацію, ха-ха-ха.

Чу Ваньнін мовчав. Відтоді, як Є Вансі сказав «розмова ні до чого не призвела, тож ми побилися», хлопчик наче щось обмірковував. Дочекавшись, поки Є Вансі піде до будиночка перев’язувати рану, він озвався:

— Мо Жаню.

Мо Жань поплескав його по голові.

— Клич мене «шисьон».

Після довгої серйозної паузи Чу Ваньнін продовжив:

— Цей «Старший братик» — то Мей Ханьсюе?

— Підозрюю, що так, — посміхнувся Мо Жань.

Чу Ваньнін замислився і знову замовк. Потім, наче раптом щось усвідомивши, широко розплющив очі.

— Може, Є Вансі…

— Тсс! Тихіше! — Мо Жань підніс пальця до його вуст, змушуючи зупинитись, а потім усміхнувся і нагнувся, щоб опинитись із Чу Ваньніном на одному рівні. — Чи не надто ти малий, щоб думати про такі речі?

— Я часто чую, що цей Мей Ханьсюе дуже… непередбачуваний. Що він коїть всілякі дурниці. Але невже він насмілився зазіхнути на учня ордену Жуфен?..

Мо Жань зі сміхом відповів:

— Ха-ха-ха, непередбачуваний — це чудове слово. Та краще не втручатися в чужі справи. А тепер дозволь шисьону закінчити з твоїм волоссям. Нещодавно я купив прегарну шпильку на Західній вулиці, ще й за хорошу ціну. Погляньмо, чи вона тобі личитиме.

Чу Ваньнін був вражений смаком Мо Жаня настільки ж, наскільки Мо Жань — уважним до вподобань іншого. Хлопчик мовчки витріщився на надто яскраву і відверто розкішну шпильку, прикрашену золотими орхідеями та метеликами.

— Ти впевнений, що це для мене?

— Ага! Маленьким дітям варто носити живі кольори на кшталт червоного чи золотого.

Чу Ваньнін не міг відірвати приголомшеного погляду від презенту. Він щиро не хотів його, але це вперше Мо Жань щось дарував йому. Тож він стулив рота, похмуро очікуючи, поки Мо Жань зашпилить його хвіст. Золоті орхідеї та метелики яскраво виблискували на фоні чорнильно-чорного волосся.

Чу Ваньнін опустив повіки. Раптом він відчув, що це не так вже і погано. Цей колір, цей Мо Жань, ця версія його самого. Якби він був у своїй справжній подобі, нічого з цього не відбулося б.

Здавалося, наче ці метелики з’явилися зі сну.

Сонце і місяць змінювали одне одного, перефарбовуючи у різні кольори хмари, що пливли у вишині. Пів року тренувань на Персиковому джерелі промайнули, як одна мить. Пані Вісімнадцята оголосила, що після шести місяців навчання учні мають пройти випробування для перевірки успіхів у вдосконаленні.

— Це ваш перший іспит відтоді, як ви сюди приїхали, — витончено оголосила зібранню Вісімнадцята. — Завдання відрізнятимуться в залежності від вашого підрозділу і будуть проходити в трьох різних небезпечних зонах. Учні захисту вирушать до володінь Кривавої Ріки, підрозділ зцілення — до володінь Великої Скорботи, а заклиначі, що вчилися нападу — до володінь Асури.

— Кожне з трьох володінь міститиме ілюзорну реальність, засновану на спогадах про вторгнення духів у наш світ дві сотні років тому. Перебуваючи там, ви будете в безпеці, але повернутися зможете тільки після того, як вирішите проблему всередині.

— В ілюзію ввійде не більше двох людей одразу. Тобто ви можете пройти випробування самостійно або запросити когось доєднатися. Порядок складання іспиту оголосять тим, хто супроводжуватиме вас.

Після зборів почалися випробування. Мо Жань не знав, як там справи у підрозділів захисту та зцілення, але серед учнів нападу іспит один за одним склали вже пів дюжини людей і, на щастя, вони впоралися непогано. Схоже, що завдання не таке вже й важке.

Десять днів потому настала черга Мо Жаня.

За підрозділ нападу відповідала Вісімнадцята. Вона з усмішкою запитала:

— Молодий пан Мо візьме з собою товариша?

Мо Жань замислився.

— Якщо я оберу когось в напарники, його буде звільнено від проходження випробування ще раз?

— Звісно.

— Тоді я обираю свого шиді, — Мо Жань вказав на Чу Ваньніна. — Він ще зовсім юний, тож я нервуватиму, якщо він піде сам.

Місяць яскраво виблискував над головами учнів, що слідували за Вісімнадцятою до темної печери, вхід до якої застилала тонка завіса золотаво-червоного туману.

— Панове, будь ласка, послухайте уважно, — промовила Вісімнадцята. — У володіннях Асури перед вами постане картина трагедії, що відбулася дві сотні років тому, коли бар’єр зі світом демонів тріснув вперше. Оскільки тоді розлом не змогли вчасно закрити, безліч мстивих привидів і злих духів пролізли до світу смертних і знищили багато живих істот. Ілюзорна реальність відтворює ті події, спираючись на спогади вцілілих. Ступивши до цієї печери, ви опинитеся в охопленому битвою стародавньому Ліньані. Щоб розвіяти ілюзію, вам потрібно вбити князя демонів, що стоїть на чолі армії.

Мо Жань глянув на Чу Ваньніна, а потім з усмішкою повернувся до Вісімнадцятої.

— Сестричко-наставнице, я міцний, тож мені якось байдуже. Але моєму шиді лише шість років, а в мечей очей немає. Що, як його поранять?

— Не варто хвилюватися. Зброя всередині ілюзії не завдасть справжньої шкоди, — пояснила Вісімнадцята. — Отримані травми будуть помічені духовним знаком — та й усе. Але якщо мітка вказуватиме на смертельне поранення, випробування буде провалено.

Мо Жань полегшено плеснув у долоні й всміхнувся.

— Зрозуміло. Сестри-наставниці все добре продумали. Щиро дякую.

Так Мо Жань із Чу Ваньніном подалися на випробування без краплі страху. Зробивши крок в непроглядну темряву печери, вони відчули, ніби раптом зависли в повітрі. Разом із тим, перед їхніми очима замиготіли десятки розмитих зображень, серед яких легіон спотворених облич вирував, наче стрімка річка.

Їхні стопи торкнулися твердої землі на дорозі біля околиць міста. Вусібіч розкинувся стародавній Ліньань, над головами сяяло зенітне сонце, а в повітрі повис запах гнилі.

Перед очима, наче обвітрений, опалений вогнем війни сувій, розгорталася картина міста, яке атакували орди демонів та привидів, а тяжкий сморід гнилого м’яса не зникав ані на мить.

---

Нотатки авторки:

Сценка «Варіанти сетапів для прохождення данжу в ілюзії пташиного племені».

Чи пройдуть данж Мо Жань і Чу Ваньнін? Нема сапорта — здохнуть.

Чи пройдуть данж Мо Жань і Ши Мей? Без шансів, авторка такого не допустить.

Чи пройдуть данж Мо Жань і Сюе Мен? Перед босом будуть кричати один на одного, поки хтось не переріже собі вени.

Чи пройдуть данж Сюе Мен і Ши Мей? Гарний сетап, можна перемогти.

Чи пройдуть данж Сюе Мен і Учитель? Здохуть. Один ДД увесь час буде аплодувати іншому ДД.

Чи пройдуть данж Учитель і Ши Мей? Бос помре від рук скаженого Мо Жаня, тож данжу не стане.