Кого побачив цей Високоповажний!

Ця версія міста Ліньань була просякнута війною. Всюди, куди сягало око, землю вкривала застигла кров, а довкола височіли розвалені стіни та зруйновані будинки. Дерева та зелень зів’яли, отруєні важким духом демонів.

Мо Жань не встиг ще прийти до тями, коли почув якісь дивні звуки і глянув угору. Неподалік із гілки старої акації звисали свіжі нутрощі, їх клювали понад десяток ворон, і краплі крові та шматки м’яса безупинно валилися вниз.

Під деревом лежав труп чоловіка середнього віку; брудна кров і органи вивалилися з того місця, де живіт було розідрано кігтями. Ніхто ніколи не дізнається, смерть застала його із розплющеними чи заплющеними очима — очні яблука також було видерто.

Мо Жань не вперше бачив подібну картину.

В минулому житті він уже перетинав межу світу смертних, щоб зрівняти з землею всі сімдесят два міста ордену Жуфен. Тоді кров текла рікою, а поля були всіяні тілами, створюючи видовисько, дуже схоже на це.

Але чомусь у минулому житті він насолоджувався пролитою власноруч кров’ю настільки, що кожна клітинка аж бриніла від задоволення… Та зараз у відповідь на це жахливе видовище в його серці піднялася холодна хвиля жалю. Невже він уже так довго був слухняним, що сама його суть мимоволі змінилася?

Поглинутий роздумами, десь попереду Мо Жань почув звук копит, що супроводжувався хмарою пилу.

Людина, яка носиться верхи в такі лихі воєнні часи, навряд чи несе добрі вісті.

Мо Жань смикнув Чу Ваньніна собі за спину, але на цій пустій старій дорозі сховатися було ніде. З куряви стрімко виринула дюжина вершників. Коли вони наблизилися, стало помітно, що коні символізували протилежність слову «міцні» — деякі з них були виснажені настільки, що на їхніх боках виднілися ребра.

Вершники були вдягнені в однострій: біле вбрання з візерунками кольору кіноварі та шоломи, прикрашені пір’ям відповідних кольорів, із загорнутим у коло драконом на кожному. Одяг був покритий дорожнім пилом, однак дуже охайний, а самі вершники, хоч і здавалися дуже схудлими, не втратили енергійності та запалу. Ще більш незвичайним було те, що кожен із них мав при собі лук і повний сагайдак стріл.

У часи війни завжди найбільше цінувалися їжа та зброя.

Це точно були не прості люди.

Мо Жань намагався зрозуміти, прибули незнайомці з добрими чи злими намірами, були друзями чи ворогами, коли один із них, юнак чотирнадцяти-п’ятнадцяти років, трагічним голосом закричав:

— Тату! Тату!

Молодик скотився з коня, впавши на брудну землю, але швидко піднявся і, хитаючись, попрямував до дерева, де припав до спаплюженого тіла чоловіка середнього віку і тужливо й гучно заплакав:

— Тату! Тату!

На обличчях решти воїнів проступив жаль, але вони, вочевидь, уже бачили так багато смертей, що зовсім зчерствіли до них. Тож, окрім юнака, що оплакував загиблого, більше ніхто не спішився — ніхто не намагався його втішити.

Один із вершників помітив Мо Жаня з Чу Ваньніном, що стояли неподалік. На якусь мить він здивувався, а потім спитав із сильним ліньанським акцентом:

— Ви двоє не місцеві, так?

— Так, — відповів Мо Жань, — ми з Шу.

— Так здалеку? — здивувався співрозмовник. — Нині світ сповнюється демонами, щойно спадає ніч. Як ви двоє змогли вижити?

— Я трохи володію чарами, — Мо Жань розумів, що продовжити розмову без розкриття певних деталей буде складно і, оскільки ці люди не видавалися злими, підтягнув до себе Чу Ваньніна, щоб змінити тему. — Це мій молодший брат. Ми проходили повз і зупинилися, щоб перепочити.

Дехто з вершників, схоже, був приголомшений, побачивши Чу Ваньніна. Кілька відвернулися, перешіптуючись між собою.

— Щось не так? — насторожено спитав Мо Жань.

— Усе гаразд, — відповів молодий ватажок загону. — Але до справи: вам слід вирушити в місто, якщо шукаєте перепочинку. Ви не дивіться, що зараз тут немає страховиськ: щойно настане ніч, демони будуть повсюди. Прийомний батько Сяоманя вчора вдень виходив шукати їжу, але почалася гроза, і він не встиг повернутися назад до сутінків, от і… — чоловік тяжко зітхнув, не договоривши.

Сяоманем звали молодика, що ридав над тілом загиблого батька. Такі речі були звичайною справою в ці бурхливі часи: хтось із членів родини міг піти зранку на пошуки їжі, а потім просто не повернутися із настанням ночі.

Навіть усвідомлюючи, що цим подіям уже більше двохсот років, глянувши на хлопця, що ридав так сильно, наче був готовий харкати кров’ю, Мо Жань не міг зарадити важкості, що з’явилася в нього на душі.

Та важкість раптом заступив переляк.

У минулому житті він убивав без розбору — чому ж зараз став таким м’якосердим?

Мо Жань умить схопив Чу Ваньніна і зібрався попрощатися із загоном.

— Коли доберетеся до Ліньаню, знайдіть, де зупинитися, — сказав ватажок. — Ми плануємо невдовзі перевести всіх до району Путво, де велика кількість духовної енергії відвернула вторгнення привидів — принаймні на даний момент. Краще б вам піти з нами, аніж вештатися тут удвох.

— Перевести?

— Так, — в очах чоловіка спалахнули живі іскри, а обличчя наче засвітилося. — Це все завдяки геніальному плану пана Чу. Кожен житель міста, від старого до малого, зможе зберегти життя! Але годі балачок. Нам ще треба патрулювати кордони до настання темряви, можливо, вдасться знайти кількох вцілілих і повернути їх додому. Агов, Сяоманю, ходім-но, ходімо.

Але Сяомань навіть не озирнувся: він продовжував лити сльози, обіймаючи тіло батька.

Мо Жань зітхнув і смикнув Чу Ваньніна за руку:

— Ходімо спершу до міста.

Чу Ваньнін кивнув, але раптом спитав:

— Як думаєш, у них врешті вийшло?

Маленька рука в Мо Жаневому кулаці була трохи холодною.

— Хочеш, щоб я правду сказав, чи збрехати?

— Звісно, що правду.

— Дитині краще було б почути брехню.

Тож Чу Ваньнін сам відповів на власне питання:

— Вони не змогли.

— Вірно. Бачиш, ти вже знав відповідь, і все ж вирішив запитати, наче це могло б щось змінити.

Чу Ваньнін проігнорував заувагу.

— Ти знаєш, чому їм не вдалося?

— Не те щоб я був двохсотрічним демоном. Звідки мені знати?

Якийсь час Чу Ваньнін мовчав.

— Двісті років тому, — похмуро сказав він, — майже всі жителі міста Ліньань загинули.

Мо Жань замовк.

— Ніхто не зміг втекти.

— Чекай-но, шиді, ти такий малий — звідки ти все знаєш?

Чу Ваньнін кинув на нього гострий погляд.

— Старійшина Юхен не раз розповідав про це на своїх заняттях. Спочатку ти байдикуєш під час навчання, а потім питаєш, звідки мені щось відомо? Ну що за безглуздя!

Мо Жань утратив дар мови. «Звісно, я ловлю ґав під час занять, але навіть Учитель не сварить мене. А ти будеш лаяти? Але все ж я не опущуся до сварки з дитиною — хай собі тішиться».

Розмовляючи по дорозі, вони прямували у бік міста і незчулися, як дісталися головної брами й увійшли всередину. Здавалося, стародавнє місто, що лежало на березі річки Цяньтан, було повністю підготовлене до війни, а на його стінах та вздовж рову містилися захисні споруди та знаряддя для боротьби з демонами.

Безліч трупів, позначених жахливими слідами демонічних проклять, лежали купами за межами міста. Якщо не дати їм ради, ці тіла можуть «ожити» із настанням ночі.

Тут зібралися заклиначі, щоб розсипати над померлими попіл із пахощів, поки сонце було високо в небі, а рівень енергії Ян залишався високим. Над трупами, що мали особливо глибокі сліди, вони проводили обряди з використанням талісманів, на яких малювали кіновар’ю, просякнутою вином.

Біля міських воріт, перед захисними спорудами зі спрямованих уперед шпичаків, стояли двоє охоронців, одягнені, як і вершники, у біле вбрання з червоною облямівкою та двома завитими у кільця драконами. Вони натягнули луки, а за спиною мали повні сагайдаки стріл.

— Стоп! Представтеся.

Мо Жань повторив ту ж історію. Охоронці стояли тут не для того, щоб забороняти комусь потрапити всередину, а для реєстрації новоприбулих, тож після занесення своїх імен до списку хлопці змогли увійти.

Перш ніж минути ворота, Мо Жань згадав, що вершники говорили про пана Чу. Оскільки переміщення мешканців міста було його ідеєю, він міг зіграти вирішальну роль у проходженні їхнього випробування.

— Вибачте, що потурбував, та чи можу я дізнатися про декого? — спитав Мо Жань.

Охоронець глянув на нього:

— Ви ж із Шу? Невже когось тут знаєте?

Мо Жань посміхнувся:

— Ні, але ми зустріли кількох вартових, які згадували про пана на ім’я Чу, який збирається вивести всіх звідси через два дні. Мені було цікаво, хто такий цей пан Чу. Я трохи розбираюся в чарах, тож мої скромні вміння могли б стати в нагоді, якщо це буде доречно.

Охоронець оглянув Мо Жаня з ніг до голови і, схоже, вирішив, що той достатньо вправний, якщо примудрився без проблем притягнути з собою дитину аж сюди.

— Пан Чу — старший син голови провінції. Коли місяць тому з’явився король демонів, пан губернатор загинув, тож звідтоді військом керує пан Чу.

— Син голови провінції? — Мо Жань із Чу Ваньніном переглянулися, а потім перший спитав: — Якось дивно… невже син чиновника володіє чарами?

— Що тут дивного? — витріщився на Мо Жаня охоронець. — Невже тільки великі ордени можуть практикувати самовдосконалення, а всім іншим — зась?

Мо Жань замовк.

Звісно, існували й незалежні заклиначі, але їм рідко вдавалося досягти успіху.

Це змусило Мо Жаня замислитися, чи не став цей аматор Чу зі своїм незграбним планом причиною загибелі всіх тих людей.

Прямуючи за вказівкою охоронця до губернаторського маєтку, Мо Жань швидко зрозумів, наскільки помилявся. Ця шановна особа, що випадково носила однакове з Учителем ім’я, безумовно, аматором не була.

Тому що він побачив бар’єр Шанцін*.

上 (шан) — верх; 清 (цін) — чистий.

Це закляття, сформоване найчистішою енергією, було потужним різновидом бар’єру, що захищав від усього зла. Поки він залишався цілим, навіть тисячолітні демони не могли перетнути його ні на цвень, не те що звичайні духи.

Але такий бар’єр вимагав від заклинача залишатися в радіусі дії, щоб заземляти заклинання, а також покривав відносно невелику територію. Навіть такий сильний дзонши, як Чу Ваньнін, міг захистити ним тільки половину піку Сишен.

Та тут і зараз цей пан Чу двохсотрічної давнини встановив бар’єр, що покривав площу радіусом у десять миль довкола свого маєтку. Хоч до Чу Ваньніна йому було далеко, таке досягнення точно не можна було назвати пересічним.

Новоприбулі наблизилися до брами маєтку. Мо Жань хотів випробувати удачу і попросити когось повідомити пана про заклинача, який пропонує свою допомогу. Йому кортіло побачити, чи схоче чоловік ощасливити їх особистою зустріччю.

Однак, повернувши за ріг, вони побачили несподівану сцену: люди зібралися перед брамою у три довгі черги. Шестеро служниць, одягнених, як охоронці, виносили дерев'яні бочки, а сотні виснажених людей — старих, немічних, жінок та дітей — чекали на роздачу каші.

Ті, що отримали свою порцію, прямували до дерева хайтан біля маєтку. Під ним стояв одягнений у біле чоловік із довгим, зібраним у вільний хвіст, чорнильно-чорним волоссям, який роздавав захисні талісмани і терпляче повторював інструкції. Він стояв до Мо Жаня спиною, тож було важко роздивитися риси обличчя, але до вух долинали слова людей, які отримували талісмани: «Вельми дякуємо за доброту, пане Чу, вельми дякуємо за доброту, пане Чу…».

То це він і є?

Зацікавлений, Мо Жань потягнув маленького шиді вбік, щоб подивитися на обличчя чоловіка у білому.

Лише один погляд — і Мо Жаневі мало очі не повилазили. Було відчуття, наче його вдарило блискавкою.

Це… Невже це Чу Ваньнін???

Від побаченого очманів не тільки Мо Жань — Чу Ваньнін також. Напружившись, навіть із кінця черги можна було розгледіти, що цей пан Чу мав витончене обличчя з гострими бровами та феніксовими очима і м’який вигин лінії носа. До того ж був весь у білому!

Чу Ваньнін остовпів.

Як і Мо Жань.

Після тривалої мовчанки заціпенілий Мо Жань вичавив тремтячим голосом:

— Ем, шиді.

— М?

— Тобі не здається, що цей… цей пан Чу схожий на когось дуже конкретного?

— На Старійшину Юхена, — сухо відповів Чу Ваньнін.

Мо Жань із розмаху хляснув себе по нозі.

— Правда ж?! Що це таке? Хто це? Як він пов'язаний з Учителем?

— Чому ти мене питаєш? Звідки ж мені знати?

— Я думав, ти слухав його на заняттях, — спантеличився Мо Жань.

— Вочевидь, це не те, про що можна почути на уроці, — суворо відрізав Чу Ваньнін.

Між ними знову запала мовчанка, обидва не зводили очей із пана, повільно рухаючись разом із чергою. Якщо придивитися, пан Чу не був точною копією Чу Ваньніна. Його риси були приємнішими та витонченішими, а очі не такими довгими та вузькими, зіниці — м’якшими, погляд — набагато ніжнішим.

Мо Жань довго витріщався, аж поки раптом не вигукнув:

— Га? — і обернувся до маленького шиді. — Нумо дай на тебе поглянути.

— Чого тобі треба? — збентежений Чу Ваньнін відвернув обличчя.

Але Мо Жань, побачивши, що той відвернувся, продовжував наполягати — він схопив малого за лице і силоміць повернув до себе. Деякий час він вдивлявся в обличчя шиді, а потім щось допетрав і пробубонів:

— Ов-ва.

Чу Ваньнін зусиллям змусив себе залишатися спокійним.

— Щ-що таке?

Мо Жань примружив очі.

— Не дивно, що ті люди за містом перешіптувалися, побачивши тебе. Я тільки-но помітив: ти також дещо схожий на Вчителя.

Після довгої паузи Чу Ваньнін зі змаковілими вухами поспішно видряпався з Мо Жаневого хвату.

— Нісенітниці.

— Чому ж ті охоронці помітили відразу, а до мене сто років доходило?

Чу Ваньнін не вважав за потрібне відповідати.

Та якраз поки Чу Ваньнін та Мо Жань ламали голову над загадкою, звідкись почувся дзвінкий дитячий голос:

— Татку!

---

Від команди перекладачів:

Сьогодні в цій рубриці, вітайте, золоті ручки нашої команди! Неповторно талановита художниця, чиї ілюстрації захоплюють уяву, радують око і піднімають настрій. Ще один скарб ерхо скриньки, Rautei!