Цей Високоповажний розповість казку своєму шиді

Мо Жань поглянув у напрямку, звідки пролунав голос, і побачив фігуру, що невпевнено рухалась кам’яними східцями брами.

Голос належав хлопчику трьох-чотирьох років, що заметушився біля пана Чу, розмахуючи бамбуковою вертушкою. Він був вбраний у прості одежі, а на шиї носив нефритовий кулон, амулет у вигляді замка* з ім’ям довіреної особи і захисний талісман з червоного шовку. Хлопчик був схожий на маленького шиді Мо Жаня, тільки ще молодшого. Мо Жань витріщився на дитину. Тепер він нарешті зрозумів, про що перешіптувалися ті вершники. Не стримавшись, він пробурмотів:

— Шиді, ти і Вчитель — обидва з Ліньаню. Вчитель навіть має прізвище Чу. Як ти думаєш, чи може ця сім’я Чу, що жила двісті років тому, бути вашими предками, а ви двоє — далекими родичами? Мені це здається досить ймовірним.

寄名锁 jìmíngsuǒ — захисний талісман для дітей у вигляді замку з чернечим ім'ям. Для боротьби з дитячою смертністю використовували сили даоських або буддійських богів, щоб «замкнути на замок» життя дитини і запобігти впливу на неї злих духів.

Чу Ваньнін мовчки дивився на батька з сином. Він не знав нічого про власне походження і погано пам’ятав своє дитинство. Чи міг цей пан Чу справді бути його предком?

Поки він обмірковував це, черга дійшла до Мо Жаня.

Пан Чу вже збирався віддати Мо Жаню талісман, але підвів очі й побачив незнайоме обличчя. Він зробив коротку паузу, перш ніж ніжно посміхнутися.

— Ви тут уперше? — його голос був м’яким і приязним, чим дуже відрізнявся від сповненого крижаною суворістю тону Чу Ваньніна.

— Ем... Е-е, так. — Коли до Мо Жаня так раптово по-дружньому звернувся той, хто виглядав зовсім як його Вчитель, хлопець відчув щось дивне, тож йому довелося постаратися, аби зосередитися. Молодий голова провінції посміхнувся.

— Мене звати Чу Сюнь. Чи можу я дізнатися ваше імʼя?

— М-Мо. М-Мо Жань.

— Звідки прибув молодий пан Мо?

— С-справді здалека. З-з, ем, з царства Шу.

Пан Чу Сюнь виглядав люб’язним і привітним, але Мо Жань не міг позбутися відчуття, що цей чоловік бачить його наскрізь.

— Це й справді досить далеко, — з усмішкою погодився Чу Сюнь. Він перевів погляд на Чу Ваньніна, і на його вишуканому обличчі з’явилося здивування.

— А це?..

— Мене звати Ся Сині, — представився Чу Ваньнін. Мо Жань підтягнув його ближче й погладив по голові, чим змусив того посміхнутися.

— Це мій молодший брат, — пояснив він, подумавши, що Ся Сині насправді набагато більше схожий на Чу Сюня, ніж на нього. Втім голова провінції не став на цьому загострюватись. Він мав важливіші справи, як от неминуче наближення битви. А можливо, він, як частина ілюзії, взагалі не міг реагувати на щось, що не було частиною його історії. Так чи інакше, Чу Сюнь на мить затримав насуплений погляд на Чу Ваньніні, а потім просто простягнув кожному по талісману.

— Зараз непрості часи, а ви наші гості здалеку, тому прийміть ці талісмани. Лишайтесь тут найближчими днями, якщо не маєте інших планів.

— Я чув, що пан Чу має намір відвести людей міста в Путво, — промовив Мо Жань. — Для чого потрібні талісмани?

— Вони приховують дух, — пояснив Чу Сюнь. — Талісман маскує енергію життя того, хто його носить.

Мо Жань одразу все зрозумів.

— А, ясно. Якщо запечатати ауру живої людини, духи не зможуть відрізнити її від мертвої. Таким чином, навіть якщо ми натрапимо на демонів, вони нічого не зрозуміють і не нашкодять нам.

Чу Сюнь усміхнувся:

— Саме так.

Мо Жань не хотів далі витрачати час і без того заклопотаного пана Чу, тож подякував і поспішно відтягнув свого маленького шиді вбік.

Вони знайшли місце біля стіни і сіли. Мо Жань повернувся до Чу Ваньніна й побачив, що хлопець глибоко замислився, розглядаючи талісман.

— Про що думаєш?

— Я думаю, що це справді надійний план, — пробурмотів Чу Ваньнін, спокійно все обмірковуючи. — Але чому вони зрештою не змогли втекти? Що трапилось?

— Хіба про це нічого немає в записах?

— Ця двохсотлітня катастрофа найбільш детально описана в «Збірці нотаток з Ліньаню», але навіть у цій книзі є лише кілька рядків.

— І що там сказано?

— Ліньань був в облозі, тому відомостей про стан міста вкрай мало. Коли армія опору прорвалась сюди, дороги вже всіювали трупи, а більшість будинків спорожніли. Із близько ста людей з маєтку правителя і семисот сорока сімей не вижив ніхто.

Після довгої паузи Мо Жань спитав:

— І зовсім нічого про те, як вони померли?

— Нічого. Місто Ліньань оточили з усіх боків і загинули всі, окрім кількох щасливців, яких пізніше врятувало пташине плем’я. Але пернаті рідко втручаються у справи смертних і бачать речі не так, як звичайні люди — вони вважають, що правда про тодішні події не дуже важлива, тож навіть якби вони знали напевно, що саме сталось, не стали б розповідати про це без особливої потреби. — Чу Ваньнін зробив паузу. — Але, оскільки жителі вирушають через два дні, ми скоро самі все дізнаємося. А поки що можна прогулятися й роздивитись навколо, можливо, знайдемо якісь підказки.

Сховавши талісмани, що маскують дух, вони підвелися і вже збирались йти, коли раптом почули кроки, а потім хтось смикнув Чу Ваньніна за рукав.

— Маленький старший братику.

Чу Ваньнін озирнувся. Це був той самий, так сильно схожий на нього, малий панич.

— Маленький старший братику, — повторив тихий дитячий голос. — Батько сказав, що вам двом нема де зупинитися, тому, якщо ви не проти, можете залишитися в нашому домі.

— Гм...

Чу Ваньнін і Мо Жань переглянулися.

— Ми точно не будемо заважати? — запитав Мо Жань. — Твій батько дуже зайнятий.

— Не будете, — хлопчик простодушно посміхнувся. — Багато людей, яким нікуди піти, вже живуть у нас. Ми всі живемо разом. Татко захищає нас від демонів, тому тут геть не страшно.

Він говорив дещо безладно, наче ще не звик так детально щось пояснювати, але дитяча щирість зігрівала серце.

— Гаразд, тоді ми прийдемо до вас сьогодні ввечері, — кивнув Мо Жань. — Дякую, маленький молодший братику.

— Хе-хе. Нема за що, нема за що.

Дивлячись, як він поскакав геть, Мо Жань потягнув Чу Ваньніна за руку.

— Гей, от що я тобі скажу…

— Я знаю, що ти мені скажеш, тому мовчи.

— Ха-ха-ха, знову читаєш мої думки? — Мо Жань усміхнувся і  скуйовдив його волосся. — Коли ми повернемося додому, я маю розпитати Вчителя про все це. Ви на них так схожі: він — на батька, ти — на сина. Бути такого не може, щоб ви не були родичами пана Чу.

Через мить Чу Ваньнін сердито буркнув:

— То й що? Навіть якщо виявиться, що ми родичі, що тоді?

— Е?

Хлопчик м’яко подивився на батька й сина, що стояли під деревом.

— Це все однаково вже в минулому, — байдуже продовжив він. — Вони вже мертві.

Маленький шиді розвернувся і пішов геть. Мо Жань на мить завмер, а потім побіг слідом.

— Ой, чи ти не замалий, щоб бути таким цинічним? — пробурмотів він. — Навіть якщо вони вже мертві, то твої пращури. Будь я на твоєму місці, точно звів би для них храм, поставив би там позолочену, прикрашену коштовним камінням статую дев’ять чи заввишки і щороку палив би пахощі, розраховуючи на захист предків… Агов, куди ти так поспішаєш?!

Блукаючи містом, вони помітили, що жителі збирають солому і в’яжуть з неї опудал. Як виявилось, це Чу Сюнь наказав всім, молодим і старим, зробити собі по двійнику і залишити на ньому краплю власної крові. Загорнуті в папір солом’яні маріонетки мали замінити живих і стати приманкою.

Нагадує жертвоприношення річковому божеству, що вимагало людські життя, а натомість в якості жертви отримувало начинений м’ясом маньтов. Деякі демони і божества не дуже кмітливі, тож їх надзвичайно легко обдурити, як ту розпорядницю церемоній з селища Кольорових Метеликів, що мала глиняний мозок.

Таким чином, Чу Сюнь організував принаймні два запобіжних заходи для своїх людей: талісмани, що запечатували дух, і солом’яні маріонетки. Перші мали приховати людей під час походу, а другі — замаскувати їх відсутність, щоб розлючені демони не помітили відразу, що місто спорожніло.

Тривога в серцях Мо Жаня та Чу Ваньніна лише посилилась. Як такий ретельно продуманий план пана Чу міг провалитися? Надвечір сповнені побоювань заклиначі повернулись до маєтку голови провінції. Чимало сімей, що жили у віддалених районах, не хотіли повертатися додому, тому принесли з собою постільну білизну, щоб переночувати за бар’єром Шанцін.

Ворота маєтку не зачинялись на ніч, лише кілька вартових в білих одежах, що їх Мо Жань з Чу Ваньніном бачили вдень, залишились чергувати.

Коли Мо Жань і його маленький шиді повернулись до маєтка, всі кімнати були вже зайняті і в кожній тулилися по три-чотири родини. Народу набралось так багато, що в деяких приміщеннях неможливо було навіть стояти.

Зрештою вони змогли знайти місце для відпочинку лише в коридорі. Постільної білизни, звісно ж, не знайшлося, тож Мо Жань попросив у вартових трохи соломи і розстелив її на підлозі, щоб Чу Ваньнін міг лягти.

— Тобі доведеться поспати так сьогодні.

— Виглядає непогано, — промовив Чу Ваньнін.

— Справді? — Мо Жань засміявся. — Я теж так думаю.

Він плюхнувся поруч із шиді, потягнувся і склав руки за голову, спрямовуючи погляд на дерев’яні балки стелі.

— Шиді, поглянь. Ці птахолюди знаються на ілюзіях, еге ж? Спираючись лише на спогади кількох вцілілих, вони створили неймовірно реалістичний світ. Настільки, що можна навіть побачити текстуру оздоблення на стелі.

— Зрештою, пташине плем’я — напівбоги, — відповів Чу Ваньнін. — Може вони і не всемогутні, але точно здатні на речі за межами умінь смертних.

— Теж правда. — Мо Жань, прикривши очі, повернувся до Чу Ваньніна і підпер голову рукою. — Я не можу заснути.

Чу Ваньнін кинув на нього насуплений погляд.

— І що тепер? Розповісти тобі казку на ніч?

Фраза звучала саркастично, але Мо Жань засміявся і з безсоромним обличчям відповів:

— Так, будь ласка! Ту, що про Донйона та сімох небожительок*.

董永与七仙女 – Донйон та сім небожительок. Ця китайська легенда зосереджена навколо роману між чоловіком на ім’я Донйон, сиротою з династії Хань і Сьомою небожителькою, молодшою донькою Нефритового Імператора.

Чу Ваньнін не очікував, що він сприйме пропозицію серйозно, тож спочатку здивувався, а за мить роздратовано відвернувся.

— Оце ти гарно придумав. Скільки тобі років? Тобі не соромно?

Мо Жань посміхнувся.

— Людям властиво бажати того, чого вони не можуть отримати. Це ніяк не пов’язано з віком. В дитинстві мені ніхто не розповідав казки перед сном, тож я завжди мріяв, щоб хтось то зробив. Але той «хтось» так і не з’явився, а потім я виріс і перестав про це думати. Навіть так глибоко всередині я все ще хочу казку на ніч.

Чу Ваньнін мовчав.

— Тобі теж ніхто не розповідав казки, чи не так?

— Угу.

— Ха-ха, отже, ти і справді не знаєш легенду про Донйона та сімох небожительок?

— Який сенс у цих дурних байках? — буркнув Чу Ваньнін після тривалої паузи.

— Просто визнай, що не знаєш. І не спіши називати цю історію дурною, інакше виростеш та станеш таким самим нудним, як мій Вчитель, і тебе всі будуть уникати.

— То й що? Нехай уникають! — гаркнув Чу Ваньнін. — Я збираюся спати.

Тоді він справді ліг і заплющив очі.

Мо Жань затрусився зі сміху, а потім знову підсунувся до Чу Ваньніна. Глянувши на маленького шиді, на його опущені повіки, на чарівно довгі, темні вії, він раптом захотів простягнути руку і ущипнути його за щоку.

— Ти дійсно спиш?

— Я дійсно сплю.

Мо Жань засміявся.

— Тоді спи далі, а я розкажу тобі казку.

— Ти і таке знаєш?

— Так. А ще знаю, що ти розмовляєш уві сні.

Чу Ваньнін замовк.

Мо Жань лежав поруч на солом’яній лежанці, підсунувши голову зовсім близько до Чу Ваньніна. Він продовжував сміятись, але згодом помітив, що шиді повністю ігнорує його, тож перестав галасувати. Сяючий від радості погляд Мо Жаня перейшов на стелю, хлопець вдихнув ледь помітний запах соломи, дослухаючись до тихих звуків ночі, і заговорив:

— Я розповім тобі історію, яку вигадав сам. В дитинстві я заздрив тим, кому читали казки перед сном, тому, не маючи іншого виходу, лежав у ліжку і сам для себе складав історії. Зараз я переповім свою улюблену, вона називається «Бик їсть траву».

---

Від команди перекладачів:

Коштовний камінчик з числа тих, що розуміють вищу ельфійську. Сьогодні знайомимось ближче з неповторною Alicia, перекладачкою з китайської. Від лиця редакторів дякуєм і обіймаєм за шедевральні роз’язнення китайських ідіом і допомогу в адаптації всякого різного.

---

Нотатки авторки:

Сценка «Казка на ніч»

Казка на ніч від Риб’ячого корму починалась би так: Давним-давно жила собі дитина...

Казка на ніч від Чу Ваньніна: Дао, яке може бути виражене словами — не є постійним Дао, які ще казки? Я читатиму лекцію.

Сюе Мен: Я не слухаю, не слухаю, сволото така… Тьфу! Я слухаю! Та слухаю я!

Казка на ніч від Сюе Мена: Та я кажу тобі. Я — найкращий учень. З дитинства я постійно здобував перші місця. Сьогодні я розповім історію про те, як переміг на чотирнадцятому Молодіжному чемпіонаті світу вдосконалення з мистецтва володіння мечем.

Казка на ніч від Ши Мея: Ну… Я не дуже добре розповідаю казки. Вибач, якщо не сподобається.

Казка на ніч від Є Вансі: Хочеш послухати казку? Добре, почекай, я піду за книжкою, а ти поки лягай та укутайся, щоб не застудився.

Казка на ніч від Мей Ханьсюе: Казка? Гаразд, Старший братик може розповісти казку про цьом-цьом двох тигрів, або про тигра і тигрицю. Ти яку версію хочеш почути?