Казка цього Високоповажного просто жахлива

Дійшовши до цього моменту, Мо Жань знову всміхнувся і продовжив:

— Колись давно жив собі маленький хлопчик.

Очі Чу Ваньніна були заплющені.

— Хіба ти розповідав не про бичка, що їсть траву? Звідки тут узявся хлопчик?

— Та ж дай мені закінчити, — Мо Жань усміхався. — Колись давно жив собі маленький хлопчик, був він дуже бідним і не мав ані мами, ані тата. Він був слугою в панському маєтку. Хлопчик мусив мити посуд, прати одяг та натирати підлогу, а ще виводити бичка на пасовище. Щодня пан давав йому три коржики, і цього вистачало, щоб наїстися сповна, тож хлопчик був задоволений.

— Одного дня він, як і зазвичай, повів бичка пастися. По дорозі вони натрапили на скаженого собаку, що вкусив бичка за ногу. Через це пан навмисне добряче побив хлопчика. Тоді, аби вимістити свій гнів, він наказав хлопчикові піти і вбити скаженого собаку. А як ні, сказав пан, то хлопчик більше не отримуватиме коржиків.

Той дуже злякався, та він не мав іншого вибору, окрім як підкоритися, тож забив скаженого собаку до смерті та приніс із собою. Однак, повернувшись додому, пан дізнався, що собака, який вкусив його бичка за ногу, був улюбленцем управителя повіту.

Чу Ваньнін розплющив очі.

— І що тоді?

— А що ж вони могли зробити? Собака був улюбленцем управителя, і, послуговуючись милістю господаря, звик кидатися на інших та робити все, що заманеться. Хто б міг уявити, що його заб'ють до смерті? Якби управитель дізнався, він би не полишив цього отак запросто. Чим більше пан про це думав, тим більше гнівався, і, досі не даючи хлопчикові їсти, навіть почав погрожувати: він неодмінно видасть малого, якщо в дверях з'явиться управитель.

— Що за маячня? Це цілковите безглуздя. Я не слухатиму.

— Чимало речей насправді безглузді, — Мо Жань засміявся. — Зазвичай правий той, хто має більше грошей, твердіший кулак чи вищу посаду. Наступного дня в їхні двері справді постукав управитель, і йому видали хлопчика. Але той був таким малим, що управитель покрив би себе соромом, ув'язнивши його, тож малий отримав десяток безжальних ударів батогом та його відпустили.

— І хлопчик утік одразу ж після цього, так? — спитав Чу Ваньнін.

— Ха-ха, та ні, не втік. Хлопчик повернувся до пана, одужав від поранень і продовжив доглядати за бичком. Він і далі отримував три коржики на день.

— Невже він не злився?

— Допоки йому вистачало їжі — ні. Прочуханка — це лише прочуханка. Минулося та й годі. Понад десять років усе було мирно. До того моменту хлопчик-пастух виріс. Одного дня, коли декілька поважних гостей прибули до панського маєтку, панич, ровесник пастуха, побачив, що один із гостей приніс з собою прегарну агатову табакерку. Вона припала до душі паничеві, і той її вкрав.

Табакерка була фамільною реліквією, до того ж неймовірно цінною. Гість не на жарт запанікував та шукав своє майно по всьому маєтку. Панич зрозумів, що не зможе більше її приховувати, тож втиснув табакерку пастухові до рук та пригрозив, що якщо той посміє розповісти правду, вони його більше ніколи не годуватимуть і він помре з голоду.

Дослухавши до цього моменту, Чу Ваньнін остаточно втратив дар мови. Він упіймав себе на думці, що, хоча Мо Жаня загубили в дитинстві, і той весь час був на самоті, він хоча б виріс у будинку розпусти, яким заправляла його мати. Хоча дитинство його явно не було щасливим, воно не мало б бути й надто кепським. Тоді чому всі історії, що він вигадував, були такими темними і похмурими?

Мо Жань захоплено продовжував:

— Табакерку невдовзі знайшли. Щоб не втратити харч, пастухові довелося зізнатися й отримати ще одне добряче покарання. Цього разу його побили так сильно, що він не міг піднятися з ліжка три дні. Паничеві все зійшло з рук, тож він таємно передав пастухові парову булочку з маринованою свининою. Хлопчик із вовчим апетитом проковтнув її та перестав ненавидіти кривдника. Він ніколи не куштував такої смакоти, тож, тримаючи булочку в руках, усе повторював: «Дякую вам, дякую».

— Я більше не слухаю, — цього разу Чу Ваньнін справді був обурений. — Як він міг припинити його ненавидіти? Одна парова булочка — і все пробачено? Ще й подякував! За що тут дякувати?!

Мо Жань невинно кліпнув.

— Ні, ти неуважно слухав.

— Як це я неуважно слухав?

— Це ж парова булочка з маринованою свининою, — серйозним тоном мовив Мо Жань.

Чу Ваньнін не знав, що сказати.

— Ха-ха, бачив би ти своє обличчя! Не розумієш, га? Зазвичай цьому хлопчині хіба що напередодні Нового Року в руки міг потрапити кусник-два жирного м'яса. Він думав, що так і помре, не пізнавши смаку маринованої свинини, тож подякував би будь-кому, хто б його нею пригостив.

Як тільки Мо Жань побачив, що його маленький шиді від обурення втратив дар мови, на його вустах засяяла усмішка.

— Отож цей випадок минув ось так. Хлопець і далі отримував свої три щоденні коржики, й продовжував служити. Та одного дня...

Чу Ваньнін уже був знайомий зі схемою, за якою Мо Жань розповідав історії. Після «одного дня» не йшло нічого хорошого.

І справді — Мо Жань сказав:

— Одного дня панич скоїв ще один злочин. Цього разу він зґвалтував дівчину на сусідньому млині, і за збігом обставин, нещасний пастух став свідком.

— …І цей хлопець знову візьме провину на себе? — спитав Чу Ваньнін.

— Овва, — Мо Жань засміявся. — Саме так. Вітаю, вітаю! Тепер ти теж умієш розповідати казки.

— …Я пішов спати.

— Нііі, я майже закінчив. Невже даси мені отак зганьбитися, проваливши першу в житті спробу розповісти комусь казку?

Чу Ваньнін промовчав.

— Цього разу пастух точно мусив зізнатися у злочині, бо дівчина, не витримавши приниження, наклала на себе руки, розбивши голову об стіну. Та пастух не був дурним. Він знав, що звинувачений муситиме заплатити за скоєне власним життям, і ніколи не пожертвував би собою заради панича. Однак, коли він відмовився, панич закрив його разом із тілом дівчини на млині та побіг повідомити про все владі.

Цей пастух і так мав погану репутацію: коли він був маленьким, то без причини забив собаку управителя, пізніше вкрав у гостя табакерку, а цього разу — зґвалтував селянку. Звісно, його злочини не можна було виправдати. Ніхто не бажав слухати жодних пояснень. Його впіймали на гарячому з усіма доказами і без вагань заарештували.

Чу Ваньнін вирячив очі.

— А потім?

— А потім він кілька місяців провів у в'язниці. Коли прийшла осінь, пастуха засудили до страти через повішення на ешафоті за містом. Проходячи полями слідом за своїми катами, він раптом побачив, як неподалік хтось якраз збирався зарізати бичка. Він із першого погляду зрозумів, що це був той бичок, за яким він доглядав у дитинстві. Тепер, коли бичок постарів, йому не вистачало сил орати поле, але його все одно треба було пасти. Однак він тільки їв і не працював, і панові не було від нього жодної користі. Він орав поля для них усе життя, але вони збирались зарізати його та з'їсти.

Навіть розповідаючи про таку жорстокість, Мо Жань не сумував. Він і далі усміхався.

— Та цей пастух виріс, катаючись на спині того бичка, він потайки розповідав йому свої секрети, годував сіном, плакав, обіймаючи його за шию, коли було сумно. Він вважав бичка єдиною на світі рідною істотою.

Отож він впав на коліна та благав ката дозволити йому попрощатися з бичком. Звичайно, кат не повірив, що подібна прив'язаність може існувати між людиною та звіром, тож подумав, що хлопець просто намагався обдурити його і не дозволив цього.

— …А потім?

— А потім? А потім пастуха повісили. Бичка зарізали. Гаряча кров залила землю, і люди, що зібралися подивитись на видовище, байдуже розійшлися. Тієї ночі в паничевому домі їли яловичину, але та яловичина була старою і все застрягала в їхніх зубах. Вони трохи з'їли, їм не посмакувало, і вони викинули решту.

Чу Ваньнін продовжував мовчати.

Мо Жань перекотився на інший бік, щасливо всміхаючись до нього.

— Все, я закінчив. Як тобі?

— Пішов ти, — сказав Чу Ваньнін.

— Гей, коли я вперше придумав цю казку для себе, я плакав. Ти такий безсердечний. Навіть сльози не пустиш?

— Ти жахливий оповідач...

Мо Жань розсміявся та перекинув руку через плече свого маленького шиді, щоб попестити його по маківці.

— Ну, тут нічим не зарадиш. На більше твій шисьон не здатний. Ну гаразд, казочці кінець. Давай спати.

Чу Ваньнін ігнорував його, та після довгої паузи раптом сказав:

— Мо Жаню.

— Називай мене шисьоном.

— Чому історія зветься «Бик їсть траву»?

— Бо, як і людина, бичок мусить їсти. Якщо хочеш їсти, то мусиш багато працювати. Якщо одного дня більше не зможеш працювати, всім буде байдуже, живий ти чи мертвий.

Чу Ваньнін знову замовк.

Надворі було чутно приглушені голоси тих, хто шукав прихистку, і подеколи лунало зловісне завивання демонів по той бік бар'єру.

— Мо Жаню.

— Овва, оце нетямущий малий. Називай мене шисьоном.

Чу Ваньнін проігнорував його та спитав:

— Цей хлопчик існував насправді?

— Ні, — Мо Жань якусь мить мовчав, а потім раптом усміхнувся, і ямочки на його щоках стали дуже гарними. Він стиснув малого хлопчика в обіймах та тепло сказав: — Звісно, я вигадав це, щоб подражнити тебе. Будь сонечком. Спи.

Раптом у дворі маєтку зчинився переполох.

Хтось розгнівано закричав:

— Ти знову шукаєш зустрічі з паном? Пан дуже зайнятий — у кого є час займатися твоїми справами? Полиш ти цей труп! Хіба ти не знаєш, що ті, що з блакитними цятками, стають мертвоблудами?! Хочеш нас усіх повбивати?

Цей голос пролунав, як грім серед темної ночі, і тієї миті, коли було згадано мертвоблудів, здійнявся галас. Усі, хто до цього спав, одразу попрокидалися та уважно спостерігали за збуренням.

Мо Жань прикрив маленького шиді собою та кинув погляд у тому напрямку.

— Гм? — низьким голосом проказав він. — Хіба це не той тип, якого ми бачили?

Хлопцем, що стояв навколішках посеред двору і вислуховував лайку, виявився Сяомань, якого вони зустріли, коли прибули в Ліньань. Він був убраний в ту ж одіж, що й удень, але поводився геть інакше.

Юнак виглядав, наче усе його єство було спустошене. Він міг лише міцно притуляти до себе мертве тіло прийомного батька. Нігті трупа значно відросли — певна ознака того, що він обернеться на мертвоблуда. Побачивши це, оточуючі позадкували.

Головний вартовий суворо докоряв йому.

— Твій батько був моїм товаришем, мені теж украй шкода, що він загинув. Але що тепер? Це ж ти вчора плакав і просив їжі, а він пішов шукати її для тебе. Ти загнав власного батька в могилу, а тепер хочеш і нас слідом затягти?

Сяомань стояв на колінах на землі. Його волосся було геть розпатлане, очі почервоніли від ридань.

— Н-ні, не хочу... Тату. Татусю. Будь ласка, благаю, дозвольте мені зустрітися з паном. Пан знає спосіб, як утримати тіло тата від перетворення. Я хочу поховати його як належить. Благаю вас усіх, не... не розчленовуйте його...

Дійшовши до слова «розчленовуйте», він вже задихався від ридань. Хлопець сховав обличчя у долонях. Його губи дрижали, і він незграбно їх витирав.

— Прошу... Дозвольте дочекатися повернення пана...

— Скоро настане північ, а пан пішов назовні, тож як ми можемо виконати твоє бажання? Ти знаєш, що нормальні трупи можна очистити, але в твого батька з'явилися ті блакитні плями, і його нігті вже перетворилися. Невже ти гадаєш, що він протримається до повернення пана?

— Ні... Він протримається, дядьку Льове... Благаю вас, я зроблю будь-що. Я-я придумаю спосіб відплатити вам пізніше. Будь ласка, я благаю вас, тільки не чіпайте мого татуся... Я благаю, я... Я благаю вас...

У відповідь на його благання вартовий тяжко зітхнув, і його очі почервоніли. І все одно він відповів:

— Я не можу зробити цього для тебе — не тоді, коли це вартуватиме всім іншим їхніх життів. Варто!

— Ні! Не треба!

Та було запізно. Ніхто б не допоміг хлопцеві. Всі знали, що якщо залишити труп цілим, коли настане північ, він неодмінно обернеться на лютого духа.

Тіло прийомного батька Сяоманя силоміць відтягли назовні, щоб розчленувати. Кілька людей стримували хлопця. Гіркі сльози нескінченно заливали йому обличчя, з уст рвалися нелюдські крики. Врешті його таки наполовину відтягли, наполовину відволокли на безпечну відстань.

Коли ця буря вляглася, у дворі ще недовго лунало приглушене бурмотіння, а потім усе повернулося до мирної тиші. Але Чу Ваньнін не заснув знову. Він замислено опустив голову.

Мо Жань покосився на свого маленького шиді.

— Про що задумався?

— Цей хлопець втратив батька, а потім вчинив жахливу дурницю. Тоді, на додачу до всього, в нього силою забрали батькове тіло. Звісно, після такого він зненавидить усіх. Я не впевнений, але підозрюю, що це він саботував переселення з Ліньаня.

— Я теж так думаю, — охоче відповів Мо Жань.

Чу Ваньнін похитав головою.

— Втім, ще зарано робити висновки. Ми поки не можемо стверджувати цього. Треба придивитися до нього.

---

Від команди перекладачів:

Ось і настав час представити останню картку в нашій колекції. Неповторна Anyakoya, наче вишенька на торті, адже її етап роботи є завершальним. Саме вона до дрібниць вичитує готовий розділ, що на наступний день в бездоганному стані постає перед чатачами. Вітайте, наша чарівна бета: