Цей Високоповажний уперше бачить небесний розлом

Наступного дня не відбулося нічого надзвичайного.

Чу Сюнь наказав охоронцям перерахувати солом’яні опудала та впевнитися, що їх є по одному на кожного мешканця міста. В той час люди збирали свої нечисленні пожитки. Пережити б ще одну ніч — і з першими ж променями сонця вони покинуть місто, щоб, згідно з Чу Сюневим планом, знайти прихисток у Путво.

Мо Жань сидів біля воріт резиденції правителя, спостерігаючи за людьми, які сновигали туди-сюди. Він зітхнув.

— План Чу Сюня ретельно продуманий. Якщо ніхто не розкриє його, звичайним привидам забракне мізків допетрати, що в місті залишилися тільки маріонетки-приманки. Здається, хтось справді їх зрадив. Шиді, що думаєш?

Той не відповів.

— Агов? Шиді?

Мо Жань озирнувся. Поки він не бачив, маленький шиді відійшов подивитися на приготування загону вершників, а на його місці тепер сидів син молодого пана Чу, спершись щокою на руку.

— Великий старший братику…

Мо Жань мало не підстрибнув від несподіванки:

— Що таке?

Маленький хлопчик указав на старе тунгове дерево неподалік, на високій гілці якого висів повітряний змій.

— Його дала мені мама. А він застряг. Не можу дотягнутися, — не дуже виразно проговорив малий. — Великий старший братик допоможе мені?

— Без питань, допоможу, — використавши цінґон, Мо Жань спритно злетів на верхівку дерева, швидко дістав повітряного змія у формі метелика і впевнено приземлився. Посміхаючись, він повернув знахідку малому. — Ось так. Не губи його більше, гаразд?

Хлопчик кивнув.

Мо Жань трохи поспостерігав, як той самотньо тиняється околицями. Він задумався про те, що Чу Сюнь, мабуть, зовсім не має часу, щоб пильнувати за сином, тому спитав:

— Де твоя мама? Тут трохи людно, тож я відведу тебе до неї.

— Мама? Мама на задньому схилі гори.

— Що вона там робить? — Мо Жань спантеличився.

— Спить, — м’яким голосом проказав малий, невинно дивлячись на нього. — Мама завжди там спить. Тато бере мене з собою подивитися на неї, коли навесні квітнуть квіточки.

— Аа, — тихо видав Мо Жань, утративши дар мови.

Хлопчик не засмутився: він ще був надто малим, щоб розуміти значення смерті. Якийсь час він весело грався зі змієм, а потім знову глянув угору на Мо Жаня, раптом підійшов і сказав дзвінким голосом:

— Дякую тобі, ґеґе. Я дам тобі… У мене є, що тобі дати.

Говорячи це, він покопирсався в кишені й нарешті дістав половину тістечка, загорнуту в листок очерету. В ті часи в Ліньані всім бракувало їжі, тож було абсолютно незрозуміло, як малюк зміг зберегти смаколик. Він розламав його навпіл і простягнув Мо Жаневі менший шматочок.

— Великий старший братику, це для тебе… Тссс, нікому не кажи. У мене більше немає.

Мо Жань уже збирався прийняти тістечко, коли хлопчина передумав і простягнув йому більший шматок замість меншого.

— Це справді смачно. Всередині солодка бобова паста.

Від цього жесту Мо Жаневі стало гірко й водночас тепло на серці. Він звик до жорсткого поводження, тож геть не знав, як реагувати на доброту. Пролепетавши слова подяки, він узяв тістечко. Хлопчик здавався задоволеним і яскраво посміхався, вигин його темних вій сповнися теплотою і добротою.

Мо Жань не спромігся з’їсти смаколик, тож загорнув його в листок тунгового дерева і заховав в одежах. Він хотів поспілкуватися з малим іще трохи, але врешті-решт дитині було складно довго зосереджуватися на чомусь одному. Він вже пострибав кудись у далечінь.

Чу Ваньнін повернувся як раз вчасно, заставши Мо Жаня, який просто стовбичив і дивився перед собою. Він здійняв брову:

— Що таке?

Мо Жань провів хлопчика поглядом і зітхнув:

— Я лише думав про цих людей… Як так вийшло, що всі вони мусять загинути?

Настала ніч. Темні хмари закрили небо, і час від часу його розривали раптові блискавки. Посеред ночі проливна злива переросла у жорстокий ураган.

Дощ разом зі своєю супутницею, енергією Їнь, підсилювали привидів та інших темних істот. Тому ввечері цього дня Чу Сюнь зібрав залишки мешканців Ліньаню біля маєтку і наказав їм залишатися в межах бар’єру Шанцін, що б не трапилося.

Більшість прихистків не захищали від негоди. Мо Жань пильнував за Сяоманем, але коли до маєтку в пошуках укриття від дощу стало прибувати все більше і більше людей, юнак зник із поля зору.

— Дідько, — буркнув Мо Жань.

— Я пошукаю його, — миттєво відізвався Чу Ваньнін. Урешті, він був малий, тож швидко пірнув у натовп і розчинився у ньому. Повернувшись через деякий час, хлопець роздратовано кинув: — Він утік.

— За межі бар’єру?

— Мгм.

Мо Жань замовк, дивлячись на зливу і людей, які комашилися тут і там. І хоч це була лише ілюзія подій, що відбулися дві сотні років тому, та раптом він відчув сильне спустошення.

Люди навколо плекали стільки надій. Вони вірили: щойно зажевріє світанок, Чу Сюнь поведе їх до Путво, подалі від заповненого привидами пекла. Під проливним дощем охоронці у білих одежах і червоних шоломах докладали всіх зусиль, щоб закінчити останні приготування до відправлення разом зі сходом сонця. Жоден із них не знав, як мало часу в них залишилося.

Стояла глибока ніч, шум навколо стих, люди дрімали, притулившись одне до одного.

Хай там як, Чу Ваньнін із Мо Жанем не стуляли очей. Їхнім завданням було дочекатися появи князя дмонів і вбити його. Оскільки Сяомань уже покинув бар’єр, ця ніч мала стати поворотним моментом в історії.

Мо Жань зиркнув у бік Чу Ваньніна.

— Чому б тобі не поспати? Я тебе розбуджу, як щось трапиться.

— Я не хочу спати, — відповів Чу Ваньнін.

Мо Жань потріпав волосся малого.

— Тоді, може, поїси? Ми взагалі нічого не їли, відколи потрапили сюди.

— Я… — коли Чу Ваньнін побачив квіткове тістечко, що дістав Мо Жань, замість слів «не голодний» він лише мовчки ковтнув слину.

— Отож-бо, — простягнув смаколик Мо Жань.

Чу Ваньнін узяв тістечко, але розділив його навпіл, віддавши більшу частину Мо Жаневі, а меншу залишив собі. Мо Жань зі скам’янілим обличчям витріщився на нього, не знаючи, що й думати.

Чу Ваньнін відкусив шматок і здивовано мугикнув, а потім спитав:

— Це з Персикового джерела? Трохи відрізняється від того, що я куштував раніше.

— Чим?

— Відчутний присмак квітів османтуса.

Мо Жань вичавив із себе посмішку.

— Га? Син Чу Сюня дав його мені. Мабуть, це традиційний смак для Ліньаню.

— Це точно, — Чу Ваньнін відкрив було рота, щоб відкусити ще шматок, але застиг, наче про щось здогадався. А тоді вмить зблід. — Тут щось не так!

Широко розплющивши очі, Чу Ваньнін підскочив, вираз обличчя був просто жахливий.

Мо Жань не мав жодного уявлення, в чому проблема.

— Що не так?

Чу Ваньнін не відповідав. Натомість він вийшов надвір і заозирався під проливним дощем, а потім підхопив гострий камінь і порізав собі руку. З рани пішла кров.

Мо Жань поспішно схопив його.

— Ти з глузду з’їхав?

Чу Ваньнін якийсь час витріщався на кров, що стікала по руці, а потім із напруженим поглядом задер голову.

— Ще не зрозумів, що відбувається? — різко кинув він. — Хтось хоче нам нашкодити!

Кров не зупинялася, багряницю розбавляли холодні краплі. Під дощем обличчя Чу Ваньніна видавалося блідим, а темні брови були насуплені. За кілька секунд його одяг геть промок.

Загрюкотіла громовиця і блискавка роздерла небо, на якусь мить яскравий спалах перетворив ніч на день. Різкий гуркіт грому змусив Мо Жаня збагнути. Він мимоволі зробив крок назад, усвідомивши, що саме було не так.

Нічого в межах ілюзії не було справжнім, хоч якою б реалістичною вона не здавалася. Тістечко не мало би мати жодного смаку, а зброя не мала б їх уражати. Ніщо всередині ілюзії не повинно було якимось чином впливати на них.

— Хтось зробив ілюзію реальною, — тихо сказав Чу Ваньнін.

Утілення ілюзії в реальність, також відоме як «Шлях ілюзії та істини», вважалося дуже складною технікою. Найбільш вправними у ній серед десяти великих орденів були заклиначі ордену Ґуюеє, чиє кредо звучало як: «Зцілити світ, вилікувати серце святими руками». Друга частина фрази свідчила про те, що дехто з них спеціалізувався на мистецтві матеріалізації ілюзій. Багато хто не міг змиритися зі смертю близької людини, але завдяки втіленню ілюзій у реальність мертві могли ще раз зустрітися з живими.

Та ця техніка надзвичайно складна, завдяки їй можна створити тільки окремі короткі епізоди, як-то випити чи поспати разом із кимось. Урешті, це буде тільки одна річ.

З іншого боку, ця ілюзія була великою і безперервною, з чималою кількістю подій, до того ж вона була створена пташиним плем’ям. Навіть сам голова ордену Ґуюеє не зміг би вплинути на неї повністю. Мо Жань одразу подумав про декого іншого. Може, втрутився той фальшивий Ґовчень з озера Дзіньчен?

Перш ніж він устиг розвинути цю думку далі, з неба пролунав дивний звук. Десятки людей сполохалися, наче заскочені зненацька горобчики, вони заозиралися навколо зляканими й виснаженими очима, а потім нарешті витріщилися в небо.

На якусь мить запала мертва тиша. А потім загриміли крики, наче краплі води у киплячій олії.

Люди намагалися розбігтися в усі боки, але виходу не було. Звідусюди лунали стенання.

В небі зяяла тріщина, а з неї вниз дивилося величезне криваво-червоне око демона. Око було настільки близько, що майже впритул наблизилося до бар’єру. Пролунав різкий спотворений голос:

— Чу Сюню, яка ж це дурість із твого боку. Простий смертний посмів дурити цього Високоповажного.

— Князь демонів, — пробурмотів Мо Жань.

У світі привидів налічувалося дев’ять князів, і деякі з них були значно сильнішими за інших. Той, що зараз висів над ними, ще мав показати себе, тож поки неможливо було визначити, котрий із них з’явився. Самотнє криваве око маячило в небі, дивлячись на будівлю внизу.

— Яка самовпевненість. Абсурд! Ти, жалюгідний смертний, хотів їх врятувати? Може, я спочатку й не планував стирати це місто з лиця землі, але оскільки ти вирішив протистояти мені, я вб’ю кожного з вас! Ніхто не врятується!

З пронизливим гуркотом із примарного ока вистрелив сліпучий заряд червоного світла, націлений прямо на бар’єр Шанцін.

Багряний зіткнувся із золотим, і на мить усі інші кольори на світі перестали існувати. Ураган підхопив уламки дерев і розкидав їх усюди. Люди всередині бар’єру, мокнучи під нескінченним дощем, у паніці заголосили, збиваючись докупи.

Бар’єр Шанцін витримав перший удар, але за ним негайно послідував наступний спалах багрянцю, що вдарив у те ж місце. Купол вистояв, та в ньому з’явилася тріщина.

— Яке нахабство. Нестерпно!

Червоні спалахи били знову і знову, удари гриміли, розсипаючи всюди іскри. Коли бар’єр був на межі знищення, Чу Ваньнінові кров застигла в жилах. Тепер, коли ілюзія стала реальністю, будь-яка атака була смертельно-небезпечною. Якщо цей удар досягне цілі, вони з Мо Жанем загинуть на місці. На кінчиках його пальців замайоріло золотаве світло. Це точно розкриє його особистість, але зараз у нього не було іншого вибору.

Він уже хотів прикликати Тяньвень і покінчити з цим, коли по небу, наче стріла, пронісся блискучий заряд, спрямований в епіцентр тріщин у бар’єрі.

Люди в натовпі розвернулися в бік Чу Сюня, який крокував по високому даху крізь дощ. Він притискав до себе арфу з головою фенікса*, і коли кінчики його пальців танцювали по струнах, то з них вилітали яскраві блискавки, що прямували до бар’єру. Кожен розряд був різким і потужним, як розрив металу, тож вони швидко відновили бар’єр Шанцін, який було майже зруйновано.

箜篌 kōnghóu — конхов, арфа. Давня арфа з 5-25 струнами. Старовинний китайський музичний інструмент.

— Молодий пан тут!

— Молодий пане!

Унизу лунали захоплені вигуки, дехто навіть плакав від щастя. Чу Сюнь зумів протистояти техніці ока князя демонів. Супротивники обмінялися сотнею ударів, але врешті князь демонів не зміг зламати бар’єр.

Холодний голос знову пронісся небом, цього разу ще більш грізний:

— Чу Сюню, з твоєю силою ти міг би легко втекти сам. Чому ти втручаєшся, куди не слід, і наживаєш ворогів у світі демонів?

— Ваша світлість бажає зла жителям Ліньаню. Хіба я можу не втрутитися?

— Сміховинно! Ми, духи, харчуємося душами живих, як ви харчуєтеся м’ясом. Ти скоро зрозумієш це — одразу після смерті!

Чу Сюнь спокійно відповів, арфа ж не змовкала:

— Тоді нам залишається лише поглянути, чи зможе ваша світлість зняти голову з моїх плечей.

У цей момент акорди, що виходили з-під його пальців, здійнялися у крещендо і врешті злилися у промінь яскравого світла, що розітнув повітря і різонув багряне око в небі.

— А-а-а!

Від жахливого крику аж земля затряслася.

Смердюча кров хлинула з того місця, де Чу Сюневе закляття пропалило око, змішавшись із його пронизливим вереском. Збожеволівши від люті, князь демонів випустив удесятеро сильніший заряд світла, пронизуючи ним кривавий дощ і вітер. Чу Сюнь махнув руками та виставив блок, але ця атака була потужнішою за решту, тож сила від зіткнення змусила його відступити на кілька кроків. Звучання арфи запнулося.

— Молодий пане!

— Тріщина! Там тріщина! Бар’єр зараз завалиться!

— Мамо! Матусю…

Натовп запанікував; родини збилися разом і ридали, а самотні дрижали по кутках.

Чу Сюнь із вогнем в очах зціпив зуби: він не збирався ось так опускати руки. Здавалося, що ситуація зайшла в глухий кут, та раптом із обох сторін від нього спалахнули два вогні. Молодий пан озирнувся і побачив Мо Жаня з Чу Ваньніном. Від них линуло червоне та золотаве сяйво, що плавно перетікало в його власне, допомагаючи відновити бар’єр.

Згори пролунав страшний гуркіт. Око князя демонів щезнуло.

Трійка спустилася на землю, а з неба ще довго лилася гнила кров, перш ніж їй на зміну знову прийшла чиста вода.

Блідий Чу Сюнь вклонився Мо Жаневі та Чу Ваньніну.

— Вельми вдячний за вашу допомогу.

— Все гаразд, — змахнув рукою Мо Жань. — Ви краще відпочиньте, маєте жахливий вигляд.

Чу Сюнь кивнув. Він однозначно витратив забагато енергії зі своїх життєвих запасів, тож Мо Жань підтримав його і провів до коридору. Люди, які ще мить тому перебували у повному хаосі, побачили, що молодий пан Чу відновив бар’єр і врятував їх, тож зібралися навколо нього і з вдячністю пропонували воду й кутали в одяг.

— Пане Чу, — сказав один із них, — ви промокли до нитки! Ходімо, погрієтеся біля вогнища.

Чу Сюнь дякував усім по черзі, але був надто виснажений, щоб рухатися, тож міг тільки відхилити запрошення. Не розгубившись, люди натягали дров і розвели багаття поруч із ним.

Усе поступово затихло, і чути було лише тріскотіння вогню. Раптом хтось запитав:

— Молодий пане, ми так добре підготувалися, але якимось чином князь демонів таки про все дізнався… Ой леле, що ж нам робити?

— Так, так…

— Звідки вони дізналися, що ми збираємося піти? Молодий пан казав, що ті духи не в змозі відрізнити ляльок від живий людей, тож як це могло статися? Чи може бути… — голос мовця здригнувся і той кинув погляд на Чу Сюня. Вочевидь, він хотів сказати, що, можливо, Чу Сюнь помилився, не розібравшись у чомусь.

Охоронці помітили цей погляд, один із них суворо дорікнув чолов’язі:

— Що це ти хочеш сказати? Очевидно, це сталося, бо хтось не вміє тримати язика за зубами і розкрив наш план князеві демонів.

— Хто б став базікати з князем демонів? — пробурмотів чоловік. — Не те щоб з цього була якась користь… — утім, помітивши безліч розгніваних поглядів, спрямованих у його бік, він невдоволено замовк.

Через якийсь час заговорив іще хтось:

— Молодий пане, проклятий привид нам цього не полишить. Що ж робити?

Виснажений Чу Сюнь не розплющував очей, але його голос при цьому залишався ніжним:

— Ми просто маємо протриматися до світанку, а потім вирушати. Вдень вони нічого нам не зроблять.

— У нас тут так багато людей — старі, діти, а дехто ще й поранений. Чи встигнемо ми дістатися до гори Путво лише за один день?

— Не переймайтеся через це, — м’яко сказав Чу Сюнь. — Відпочиньте. Зосередьтеся на мандрівці, я попіклуюся про все інше.

Пан Чу завжди захищав мешканців свого міста. Варто було йому щось сказати, всі дослухалися і робили, як велено. Маленька дитина вийшла вперед зі шматочком кунжутного рулету в руках і простягнула його Чу Сюневі. Той привідкрив очі й з посмішкою потріпав малечу по голові. Він хотів було щось сказати, коли до них у паніці примчався охоронець, голосно викрикуючи:

— Молодий пане! Молодий пане, трапилося дещо жахливе!

— Що таке?

— Маленький панич, маленький панич! Сяомань — ззовні міського божого храму… — Охоронець був надто шокований, щоб закінчити речення. Він затинався від хвилювання, а потім впав на коліна і заридав.

Чу Сюнь підскочив, умить втративши той невеличкий рум’янець, що встиг з’явитися на його обличчі, і кинувся кудись у дощ.