Цей Високоповажний справді чудовий?

Двоє братів припинили сваритися та одночасно підвелися.

Від людини, що постала перед ними, віяло статечністю. Сюе Мен витріщався якусь мить, а потім відреагував кивком:

— Угу, так і є. А ти хто такий?

Сюе Мен від самого народження був непокірним, і, хоч пані Ван не раз бралася навчити його етикету, він ніколи не прагнув запам’ятати всі ті правила. Тож коли він знайомився з новими людьми, навіть формально, то, по-перше, ніколи не проявляв люб'язність, а по-друге, ніколи не представлявся першим. Власне, це було доволі грубо.

Однак Мо Жань знав, що співрозмовник не опустився б до рівня Сюе Мена. Зрештою, це був...

— Учень ордену Жуфен Є Вансі*, до ваших послуг, — як і очікувалось, юнак був спокійним та зібраним і геть не образився. Під його темними чорними бровами виднілася пара вкрай яскравих і проникливих очей, що сяяли, немов розсип зірок. — Насмілюся також запитати в пана його ім’я.

忘 — ван — забувати; 昔 — сі — минуле.

— Є Вансі? — пробурмотів Сюе Мен, насупивши брови. — Ніколи не чув про такого. Якийсь простак.

Хоч його мимрення й не було гучним, не почути його можна було, хіба маючи проблеми зі слухом. Тому Мо Жань непомітно смикнув Сюе Мена за рукав, спонукаючи того проявити трохи стриманості, а сам, прибравши з погляду всі емоції, легко всміхнувся.

— Мо Жань із піку Сишен, до ваших послуг. А пан поруч — мій невихований молодший брат, Сюе Мен.

Сюе Мен відсторонився, люто на нього зиркнувши:

— Не чіпай мене! Це хто тут твій молодший брат?!

— Ех, Сюе Мене… — Мо Жань зітхнув, а потім знову з усмішкою глянув на Є Вансі: — Мій молодший брат трохи впертий. Будь ласка, не звертай уваги, Є-сьоне.

Не те щоб він раптом змінив своє ставлення до Сюе Мена і почав обходитись із ним поблажливіше. Справа була лише в тому, що Є Вансі справді мав винятковий талант. І хоч поки він не зробив собі імені, в минулому житті Є Вансі був другим по силі після Чу Ваньніна в цілому заклинацькому світі.

Одні небеса знають, як Мо Жань тоді настраждався через Є Вансі. Побачивши і після переродження цього шляхетного героя — досі гострого, як лезо ножа, й високого, як пророслий бамбук, — Мо Жань не те щоб збирався вибороти його приязнь, але принаймні не хотів знову стати йому ворогом.

Досить було клопоту і від Чу Ваньніна — аж голова палала. Якщо до цього додати ще й Є Вансі, хіба матиме він хоч один спокійний день?

Є Вансі не був багатослівним, тож, обмінявшись із ними кількома ввічливими фразами, він попрямував додому.

Щойно він пішов, обличчя Мо Жаня знову набуло того грайливого виразу, що його б не стерпіли ані боги, ані демони. Він тицьнув Сюе Мена ліктем і, сміючись, запитав:

— Ну як?

— Що «ну як»?

— Цей парубок, — відповів Мо Жань. — Подобається тобі? Гарненький?

Сюе Мен подивився на нього, не в змозі дібрати слів, а потім вилаявся:

— Блаженний.

Мо Жань розсміявся.

— Ми вчотирьох живемо в одному дворі, тож відтепер, варто лише підвести голову — всюди будеш бачити його. Радів би, що з нами живе саме він.

Сюе Мен здивувався.

— Говориш так, наче ти його знаєш.

Звісно, Мо Жань не міг сказати йому правди, тож продовжив свої несерйозні балачки.

— Ні, не знаю, просто суджу про людей за обличчям. Як на мене, він красунчик, цим мені й приглянувся.

— Гидота! — виплюнув Сюе Мен.

Мо Жань розсміявся і, розвернувшись, помахав Сюе Менові з-за спини непристойним жестом. Потім він ліниво покрокував до свого маленького кам'яного будиночка і грюкнув засувом, відрізавши від себе потік прокльонів Сюе Мена.

Наступного дня Мо Жань прокинувся рано-вранці.

Господарі Джерела відклали початок їхніх занять із самовдосконалення на три дні, щоб дати учням час на адаптацію. Мо Жань освіжився та побачив, що Є Вансі вже пішов, а двоє інших ще не прокинулись. Отож він і собі подався вештатися вулицями містечка.

Крізь тонку завісу ранкового туману було видно багато фехтувальників, що легко ступали, поспішаючи до своїх ділянок для практики вдосконалення.

Мо Жань пройшов повз крамничку з їжею на сніданок та побачив свіженьку партію булочок шендзянь. Він згадав свого маленького шиді, який досі хворів, тож підійшов до прилавку.

— Я візьму вісім смажених булочок та миску солодкої каші з собою.

Оперена власниця крамнички відповіла, не піднімаючи голови:

— З тебе шість пір'їн.

Мо Жань вирячів очі.

— Шість чого?

— Шість пір'їн.

— …то мені тепер пошукати курку та общипати її?

Перната жінка підвела очі та зиркнула на нього.

— Пір'їн не маєш і ще й їжу просиш? Шуруй звідси.

Мо Жань був у гарному настрої і йому це здалося потішним, тож він уже зібрався перепитати, коли з-позаду нього пролунав знайомий голос. Забинтована рука простягнула шість переливчастих золотих пір'їн, затиснутих між пальцями.

— Прошу, пані, я заплачу за нього.

Перната господиня взяла пір'я і, не бажаючи з ними говорити, розвернулася, аби загорнути сніданок на виніс. Мо Жань повернув голову і побачив Є Вансі, високого та гарного, сповненого елегантності.

— Красно дякую, — Мо Жань взяв паруючі гарячі булочки і солодку кашу та, йдучи поруч із Є Вансі, заговорив до нього. — Якби ти мені сьогодні не зустрівся, боюся, ми лишилися б голодні.

— Дрібниці, — сказав Є Вансі. — Пані Вісімнадцята має погану пам’ять і завжди забуває дати новеньким трохи пір'я. А тут якраз я повз проходив. Не бери в голову, то пусте.

— То в Джерелі вся торгівля за пір’я?

— Саме так.

— І звідки береться це пір'я?

— Його вищипують.

— В-вищипують... — Мо Жань трохи остовпів. Невже це пір'я справді висмикували прямо з пташиних тіл? І як же місцеві птахи досі не облисіли?

Є Вансі з усмішкою глянув на його шоковане обличчя.

— Що ти вже науявляв? У Персиковому джерелі є місце, що має назву Прадавня Безодня. За легендою, саме звідти Джуцюе злетів на Небеса. Дно прірви вкрите полум'ям — багряним та неймовірно гарячим. Тому жодна травинка там не проросте і жоден звір не виживе.

Вислухавши цей опис, Мо Жань пригадав пронизаний кривавими відблисками небосхил, який він бачив удалині, проходячи вчора через передмістя.

— Безодня знаходиться на півночі міста?

— Правильно.

— І як це пов'язано з пір'ям?

— Справа ось у чому: хоча жодне інше створіння не здатне пережити люті умови Прадавньої Безодні, там оселилася стая шалених сичів. Вони будують гнізда з вогню, ховаються вдень та виходять уночі. Пташине плем’я використовує їхнє пір'я для свого вдосконалення.

— Он воно як, — Мо Жань усміхнувся. — Не дивно, що вони запровадили обмін товарів на пір'я.

— Мгм. Але зважай: коли сичі виходять вночі, їхнє пір'я обертається на звичайне пір'я нічних сичів. Якщо тоді їх впіймаєш, вони не матимуть жодної цінності. Лише на світанку кожного дня, коли сходить сонце, сотні й тисячі сичів зграями повертаються до Прадавньої Безодні. За мить перед зануренням в прірву їхнє оперення знову стає золотим, і тільки таке пір'я цінується.

— Ха-ха, схоже на обов'язкову практику цінґону. Якщо твої навички посередні, ти впадеш в прірву та підсмажишся. Та якщо ти не збиратимеш пір'я, то помреш із голоду, — Мо Жань не втримався та цокнув язиком. — Це так жорстоко.

— Твій цінґон не надто добрий? — запитав Є Вансі.

Мо Жань захихотів.

— Такенький.

— Так не піде. Рухи сичів швидкі та безжальні, не повільніші за сокола чи орла. Якщо не практикуватимешся старанно, лишишся голодним вже за кілька днів.

— Он як…

Побачивши, що Мо Жань розгубився, Є Вансі зітхнув.

— Я зібрав достатньо пір'я і мені поки вистачає. Якщо вам трьом знадобляться пір’їни, просто попросіть у мене.

Посміхнувшись, Мо Жань замахав руками:

— Та хіба ж так можна? Давай просто вважатимемо, що ти позичив мені шість пір'їн. Я піду поїм, та якщо завтра мені вдасться зібрати кілька пір'їн, я тобі відплачу. Дя-якую!

Мо Жань попрощався з Є Вансі та, заховавши булочки і кашу в одяг, повернувся до їхнього помешкання.

Будинок Сюе Мена був порожнім. Певно, він прокинувся, занудьгував і пішов гуляти. Тож Мо Жань попрямував до бамбукового будиночка Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін ще не прокинувся. Мо Жань поклав кашу та смажені булочки на стіл, тоді підійшов до ліжка і схилив голову, щоб глянути на хлопчика.

Раптом у серці йому здійнялося якесь знайоме відчуття.

Чому цей маленький шиді уві сні… настільки нагадував йому когось?

Мо Жань не міг згадати, на кого саме зараз був схожий цей хлопчик. Він мав лише розпливчаті спрогади про когось, хто спав ось так, когось, хто завжди скручувався в клубочок на їхньому ліжку, підклавши руки під щоку. Хто ж це все-таки був?

Поки Мо Жань задумався, намагаючись згадати, Чу Ваньнін прокинувся.

— М... — він перекотився на постелі та вмить розплющив очі, побачивши людину біля свого ліжка. — Мо Жань?

— Скільки разів я тобі вже казав? Називай мене шисьоном, — Мо Жань легко потріпав його по маківці й торкнувся чола, аби перевірити температуру. — Здається, лихоманка минула. Ну ж бо, вставай, треба поїсти.

— Поїсти... — зачудовано повторило дитя на ліжку. Скуйовджене волосся робило його личко ще милішим.

— Поглянь, як твій шисьон про тебе турбується — встав раненько, щоб купити сніданок. Налітай, поки гаряче.

Чу Ваньнін підвівся з ліжка, вбрався в свою бездоганно білу нижню одіж та підійшов до обіднього столу. На столі був викладений свіжий лист лотоса, а на ньому — всипані зеленою цибулею і чорним кунжутом смажені булочки з тоненького тіста, під яким виднілась начинка. Поруч стояла маленька мисочка каші з лонґаном і османтусом. Каша була м'якою і клейкою, але водночас густою, насиченою і дуже гарячою — над поверхнею здіймалися хмарки пари.

Старішина Юхен, що зазвичай був сильним та непохитним, раптом розгубився.

— Для мене?

— Га?

— Ти все це купив... для мене?

Мо Жань спантеличено глянув на нього:

— Еге ж.

Спостерігаючи за ваганнями Чу Ваньніна, він поміркував мить і всміхнувся:

— Їж швиденько, охолоне.

Хоча Чу Ваньнін був частиною піку Сишен багато років та всі поважали його, практично ніхто не ділив із ним трапезу через його холодну, непривітну вдачу — не кажучи вже про те, щоб принести йому сніданок. Інколи він спостерігав, як учні дбали одне про одного, і хоча не бажав цього визнавати, однак трохи їм заздрив. Тому, зіштовхнувшись із цією мисочкою каші та кількома булочками, він ніяк не міг наважитися їх з’їсти.

Мо Жань спостерігав за Чу Ваньніном, що сидів на низькому табуреті, витріщаючись на їжу перед ним, але не брався за палички. Мо Жань подумав, чи страви, бува, йому не до смаку.

— Що таке? — спитав Мо Жань. — Занадто жирне для тебе?

Настала тиша.

Чу Ваньнін глянув на Мо Жаня у відповідь та похитав головою. Він підняв ложку та зачерпнув трохи каші. А тоді подув на неї й обережно сьорбнув.

Якби він і досі залишався тим холодної вроди Чу-дзонши, яким був раніше, поїдання каші в такий спосіб виглядало б елегантно та витончено, наче він виявляв стриманість.

У тілі дитини він здавався трохи незграбним і жалюгідним.

Мо Жань неправильно зрозумів його вагання.

— Ти не любиш лонґани? Можеш виловити їх та відкласти. Не страшно.

— Ні, — обличчя маленького шиді майже не виражало емоцій, але коли він знову подивився в бік Мо Жаня, погляд його чорних, мов пір'я крука, очей був м'яким. — Мені подобається.

— О... Ха-ха, тоді добре. Я переживав, що вони тобі не до смаку.

Чу Ваньнін опустив густу завісу вій і тихо повторив:

— Мені подобається. Ніхто ще ніколи не дбав про мене ось так.

Він підвів очі, аби поглянути на Мо Жаня. Його наступні слова були промовлені щиро:

— Дуже дякую, шисьоне.

Мо Жань не очікував, що він скаже щось подібне, і був приголомшений.

Він навряд чи міг назвати себе хорошою людиною, та й дітей не надто любив. Він добре ставився до Ся Сині лише тому, що для такого юного віку той мав надзвичайно хороші навички і здавався молодшим, з яким варто було подружитися.

Мо Жань мислив суто практично, та коли він побачив, що Чу Ваньнін ставився до ситуації так щиро, то відчув, як паленіє від сорому. Однак він також помітив дещо дивне в тому, що сказав його шиді. Мо Жань махнув рукою Чу Ваньніну, показуючи, що не потребує подяки, і спитав:

— Ніхто раніше не приносив тобі сніданку?

Чу Ваньнін беземоційно кивнув.

— Учні Старішини Сюаньдзі не знають, як дбати одне про одного, чи що?

— Я з ними небагато контактую.

— А до того, як ти вступив в орден? Коли ви жили в твоєму старому домі з мамою і татом... — Мо Жань зупинився, неспроможний закінчити фразу.

Його маленький шиді був кмітливим та чистим, як білий нефрит. Які батьки могли залишити таке дитя на вершині гори вивчати самовдосконалення і ніколи не навідувати його? Напевно, Ся Сині стражав від тих же обставин, що й він із Ши Меєм.

І справді — Чу Ваньнін спокійно сказав:

— Моїх батьків не стало, а інших родичів у мене немає, тож не було кому про мене дбати.

Мо Жань довго мовчав, а потім тяжко зітхнув і подумав: «Спочатку я хотів потоваришувати з цим хлоп’ям, по-перше, через його навички, а по-друге, бо він достатньо стійкий і зрілий, зовсім не схожий на інших дітей, що без кінця верещать. Хто б міг подумати, що ми одного поля ягоди?»

Глянувши на маленького шиді перед ним, Мо Жань подумав про власне дитинство, пригадав роки, проведені в гіркоті й поневіряннях. Сплеск емоцій стис йому груди, наповнивши їх симпатією і відчуттям близькості. Раптом він сказав:

— Раніше нікому було про тебе подбати, але відтепер усе зміниться. Коли вже ти назвав мене шисьоном, відтепер я подбаю про тебе як слід.

Чу Ваньнін, певно, не очікував почути щось подібне, і виглядав трохи здивованим. За якусь мить на його обличчі з’явилась ледь помітна усмішка.

— Ти про мене подбаєш?

— Мгм. Відтепер тримайся поруч зі мною, я навчу тебе медитації та технікам меча.

Усмішка Чу Ваньніна стала ширшою.

— Ти навчатимеш мене медитації та технікам меча?

Мо Жань неправильно зрозумів його вираз обличчя та почухав потилицю.

— Не смійся з мене. Я знаю, що твій рівень удосконалення уже доволі хороший, але ти досі юний та тобі ще є багато чого навчитись. У Старішини Сюаньдзі багато учнів і він, певно, не має можливості тренувати тебе особисто. Що поганого в тому, щоб трохи повчитись у мене? Як мінімум, в мене є божественна зброя.

Чу Ваньнін помовчав якусь мить.

— Я не насміхався з тебе, — врешті сказав він. — Я... думаю, ти чудовий.

Раніше Чу Ваньнін ніколи б не наважився сказати щось подібне. Однак із тих пір, як його тіло зменшилося, схоже, що його особистість також стала ніжнішою та м'якшою. Так, ніби весь цей час ховалася в якомусь темному куточку, і ось нарешті він зміг зняти свою скам'янілу маску.

Щодо Мо Жаня, хоча він прожив два життя, та це був перший раз, коли хтось ось так похвалив його і сказав «ти чудовий». І нехай джерелом похвали був лише маленький хлопчик, він все одно розгубився і не знав, що відповісти, аж настільки вражений приємним сюрпризом. Його шкіра, зазвичай товста, мов міська стіна, розчервонілася. Він повторив те, що йому сказали, затинаючись:

— Я, я-я-я чудовий… Я справді чудовий?

Раптом Мо Жань пригадав, як колись у дитинстві він хотів бути хорошою людиною.

Та це його маленьке, але ніжне бажання, як і «коли виросту, я попрошу сестричку Лі з магазину макіяжу вийти за мене заміж», «коли матиму гроші, я хочу щодня їсти смажені булочки», «якби ж я мав лише два шматочки смаженого м'яса з кожним прийомом їжі, я б не проміняв це навіть на безсмертя» та інші такі бажання врешті-решт перетворилися на спогади, що, мовби сніжинки, розвіялися на вітрі.

---

Від команди перекладачів:

Представляємо картку осяйної перлини нашої команди! Цей поважний пан слідкує за тим, щоб кожне слово нашого перекладу пашіло душею, що заклала сама Жов Бау у своє творіння, а також прочиняє вікна у простір китайської культури цікавинками у примітках. Вітайте, Знак Одзвінчення!