Учитель Цього Високоповажного

Сюе Мен, не докладаючи особливих зусиль, наздогнав Мо Жаня. Він виріс на піку Сишен і знав усі короткі дороги цієї місцевості.

Він потягнув втікача до заднього схилу гори, що був розміщений упритул до Царства Тіней.* Єдине, що розділяло їх, — магічний бар'єр.

阴曹地府 (yīncáo dìfǔ) — Царство Тіней; світ привидів; потойбічний світ; світ мертвих.

Глянувши на трагічну картину, що постала перед ним на задньому схилі піка, Мо Жань одразу зрозумів, чому саме пані Ван приймала гостей, хоча цей чоловік вочевидь перебував на території ордену.

Не те, щоб він не хотів допомогти, просто в нього справді не було змоги…

Бар'єр світу мертвих був пошкоджений.

Важкий примарний дух розійшовся по всьому схилу. Злі духи, які ще не матеріалізувалися, гірко завивали, кружляючи в повітрі. Небо прорізав розлом настільки величезний, що його можна було побачити аж із головної брами. У середині нього виднілися тисячі сходинок із синього каменю, що уходили кудись далеко в туман. Люті духи із закривавленими тілами, хитаючись, спускалися до людського світу.

Будь-яка звичайна людина, побачивши таку картину, неодмінно збожеволіла б від страху. Мо Жань і сам був шокований, коли вперше зіткнувся з подібним. Але потім це стало звичним для нього і вже не викликало подиву.

Магічний бар’єр, що розділяв світ мертвих та живих встановив Фусі ще в далеку давнину. Проте з того моменту пройшло багато часу й бар'єр дуже ослаб, тому час від часу в ньому з’являлися тріщини, які доводилося латати безсмертним. Однак ця робота, крім того що не підвищувала рівень духовних сил, ще й потребувала значних витрат духовної енергії. Це невдячна і важка справа, тому мало хто з безсмертних хотів за неї братися.

Коли злому духу вдається прорватися зі світу мертвих, першим страждає простий народ. Тому пік Сишен, як покровитель Нижнього Царства Вдосконалення, узяв на себе відповідальність відновити бар'єр. Орден розташували у такий спосіб, щоб найтонше місце магічного бар’єра було на задньому схилі піка Сишен, аби вчасно лагодити нові тріщини.

Бар’єр «протікає» чотири-п’ять разів на рік, і з кожним разом усе більш скидається на залатаний горщик, якому недовго залишилося служити.

Біля входу до світу мертвих на сходах із синього каменю виднілася постать чоловіка в білосніжному одязі із широкими рукавами, що колихалися від вітру. Він, використовуючи свою духовну енергію, закривав тріщину в бар’єрі й одночасно знищував злих духів мечем, що переливався золотим сяйвом.

Дивлячись здалеку на цього стрункого привабливого чоловіка з манерами безсмертного, було легко уявити його в образі високодуховної людини, що вирішила відійти від мирської метушні, аби спокійно почитати сувої під квітучим деревом.

Однак якщо краще вгледітися в обличчя, то можна помітити гострі, мов меч, брови, очі фенікса з припіднятими догори кутиками, і вузький прямий ніс. Утім, незважаючи на витончений та граційний вигляд, у його очах проглядалася нелюдська жорстокість.

Мо Жань розглядав його здалеку. Він був готовий до цієї зустрічі, але побачивши цю людину перед собою, здорову й неушкоджену, усе одно відчув тремтіння в тілі.

Частково через страх, частково через… хвилювання.

Його Вчитель.

Чу Ваньнін*.

楚 (chǔ) — палиця (різка) для покарання. 晚 (wǎn) — вечір; сутінки; захід сонця. 宁 (níng) — спокійний; тихий; мирний.

У минулому житті, коли Сюе Мен прийшов до палацу Вушань, він слізно благав про зустріч саме із цією людиною.

Це був він. Той, хто зруйнував величні плани та амбіції Мо Жаня. І саме його Мо Жань ув’язнив і замучив до смерті.

Мо Жань розбив свого супротивника вщент і помстився за все сповна. Ніби це мало б задовольнити його.

У риб є широкий океан, у птахів — безкрайнє небо, а в його руках — весь світ. Ніхто не зможе стримати його. Так він думав.

Але, схоже, помилявся.

Після смерті Вчителя разом із ненавистю і злістю, здавалося, він поховав щось ще.

Мо Жань завжди нехтував освітою, тому не знав назву почуття, що охопило його серце. Не знав, що це почуття спричинене втратою гідного супротивника.

Тоді зрозумів лише те, що віднині немає жодної людини, яка могла б зрівнятися з ним по силі.

Коли Вчитель був живий, Мо Жань боявся його до мурах по тілу. Щоразу, коли він бачив вербову лозу в руці Вчителя, волосся ставало дибки. Неначе безхатній пес, що звик до постійних побиттів: щойно він чув звуки ударів, зуби починали боліти, ноги зводило судомою, а з рота крапала слина.

Але Вчитель помер. Той, кого Мо Жань боявся найбільше, зник зі світу живих. Мо Жань відчув, що почав рости й розвиватися, він нарешті позбувся контролю Вчителя. Віднині, що б він не зробив, ніхто не поставить його на коліна, ніхто не наважиться вдарити його по обличчю.

Щоб відсвяткувати це, він відкоркував вино «Квіти білої груші», сів на даху й пив усю ніч.

Тієї ночі під дією алкоголю шрами, які Вчитель залишив Мо Жаню в юнацькі роки, палали вогнем, немов свіжі.

А тепер, побачивши, що Вчитель знову з’явився перед ним, Мо Жань витріщався на нього не лише зі страхом і ненавистю, але і з якимось спотвореним захопленням.

Хто б не зрадів поверненню супротивника, якого, здавалося, втратив назавжди?

Чу Ваньнін не звернув увагу на двох учнів, які увірвалися на задній схил гори,  сконцентрувавшись на боротьбі з розсіяною по горі нечистю.

Він мав витончені риси обличчя: довгі прямі брови над холодними очима фенікса. Навіть серед міазмів демонічної енергії і кривавого дощу, він був настільки спокійним, що виглядав би гармонійно, якби в цей момент запалив пахощі та почав грати на ціні*.

琴 (qín) — китайський 7-струнний щипковий музичний інструмент. У двадцятому столітті ця назва почала застосовуватися до багатьох інших музичних інструментів, тож для уточнення було додано префікс 古 (gǔ) і утворилася сучасна назва — «ґуцінь».

Однак зараз цей ніжний, витончений чоловік тримав у руках довгий, виблискуючий холодним сяйвом меч, з якого крапля за краплею стікала свіжа яскраво-червона кров. Один різкий рух широкого рукава — й енергія меча з гуркотом розсікла кам'яні сходи. Уламки тисяч сходинок долетіли аж до підніжжя гори.

Яка ж лють!

Скільки років він не бачив силу Вчителя?

Ці знайомі відважність і сила змусили ноги Мо Жаня мимоволі ослабнути, тож він, не встоявши, упав на коліна.

Чу Ваньніну не знадобилося багато часу, щоб перебити всю нечисть і обережно закрити лазівки в бар'єрі між світами. Покінчивши із цим, він повільно злетів униз до Мо Жаня та Сюе Мена.

Спочатку він глянув на Мо Жаня, що стояв навколішки на землі, а потім підвів очі на Сюе Мена. Розкосі очі фенікса наповнював холод.

— Що він знову накоїв?

Мо Жань змирився зі своїм становищем.

Учитель завжди мав здатність робити найточніші судження миттєво.

Сюе Мен сказав:

— Учителю, Мо Жань, спустившись із гори, учинив два злочини: крадіжку та розпусту. Будь ласка, покарайте його за це.

Чу Ваньнін безвиразно помовчав деякий час, після чого холодно відповів:

— Зрозумів.

Мо Жань:

— …

Сюе Мен:

— …

Обидва були трохи розгублені. А далі що? Це все?

Однак щойно Мо Жань вирішив, що цього разу йому пощастило, він перевів погляд на Чу Ваньніна й несподівано вловив різке золоте світло. Воно прорізало повітря з ляскотом, схожим на удар блискавки, і вдарило Мо Жаня по щоці.

Бризнула кров.

Швидкість золотого спалаху була дивовижною! Мо Жань не те що ухилитися, навіть очі заплющити не встиг. Порізану щоку охопив пронизливий біль.

Суворий Чу Ваньнін стояв під холодним нічним вітерцем, склавши руки за спиною. Повітря, наповнене мерзенним духом нечисті, тепер змішалося зі смородом людської крові, зробивши задній схил гори ще більш зловісним.

Мо Жаня вдарило батогом із вербової лози, який нізвідки з’явився в руках Чу Ваньніна. Тонка, довга, покрита яскраво-зеленим листям лоза звисала до його чобіт.

Ця річ була настільки витонченою, що при погляді на неї в думках проносилися рядки з поезії: «Ніжно зламаю вербову гілку, щоби передати її коханій».

Проте Чу Ваньнін зовсім не ніжний, та й коханої людини в нього немає.

Вербова лоза в його руці насправді була божественною зброєю на ім’я Тяньвень*. Від Тяньвені струменіло золотаве сяйво, яке освітлювало темряву і відбивалося в глибоких, бездонних очах Чу Ваньніна яскравим блиском.

天问 (tiānwèn) — досл. «Розпитування небес».

Чу Ваньнін стиснув губи й погрозливо сказав:

— Мо Вейю, а ти, я бачу, сміливець. Ти справді думаєш, що я тебе не приборкаю?

Якби Мо Жаню було п’ятнадцять років, він, можливо, і не сприйняв би це речення серйозно, вважаючи, що Вчитель просто намагається залякати.

Але після переродження він уже був добре знайомий із методами виховання Вчителя. У минулому житті йому довелося випробувати їх на собі. Мо Жань умить відчув, як заболіли зуби, і відразу почав промовляти слова брехні, сподіваючись, що це врятує його.

— Учителю…

Мо Жань підняв погляд. З його щоки крапала кров, а очі вкрив вологий серпанок. Він знав, що зараз виглядає жалюгідно.

— Ваш учень ніколи не крав… ніколи не блудив… Чому Вчитель, щойно почувши слова Сюе Мена, одразу побив мене? Чому не запитали мене, як усе було насправді?

— …

У Мо Жаня є два відмінні способи тиску на свого дядька: перший — прикинутися милим, другий — прикинутися нещасним. Зараз він вирішив застосувати другий прийом і до Чу Ваньніна, тож удавав із себе ображену жертву. Сльози покотилися по його щоках.

— Невже я настільки вам нестерпний? Чому Вчитель не хоче дати мені шанс заперечити звинувачення?

Сюе Мен сердито тупнув ногою.

— Мо Жаню! Ти сучий син! Як тобі не соромно! Учителю, не слухайте його! Не вірте цьому виродку! Він справді вкрав. Украдені ним речі тут!

Чу Ваньнін опустив вії і холодно подивився.

— Мо Жаню, ти коли-небудь крав?

— Ніколи.

— Гадаю, ти знаєш, які наслідки брехні.

У Мо Жаня пробігли мурашки по шкірі. Звичайно, він знав про наслідки, але все ще не визнавав свою провину.

— Прошу розуміння з вашої сторони!

Чу Ваньнін підняв руку, і сяюча золотим світлом лоза знову замайоріла в повітрі. Але цього разу замість того, щоб вдарити Мо Жаня по обличчю, вона міцно зв’язала його.

Це відчуття занадто знайоме. Вербовий батіг Тяньвень, окрім звичайного побиття людей, має ще одну функцію.

Чу Ваньнін, витріщившись на міцно скутого Тяньвенню Мо Жаня, знову запитав:

— Ти коли-небудь крав?

Мо Жань відчув знайомий різкий біль у серці, немов маленька гострозуба змійка раптово встромилась у його груди, звиваючись у внутрішніх органах.

Разом із різким болем з’явилося сильне нестримне бажання сказати правду. Мо Жань промовив хриплим голосом:

— Я… ніколи… ах!!!

Відчувши, що він бреше, золоте світло Тяньвені засяяло яскравіше. Мо Жань покрився холодним потом від болю, але все ще відчайдушно чинив опір цим тортурам.

Другою функцією Тяньвені був допит.

Той, хто потрапив у кайдани Тяньвені, обов’язково розповість усю правду. Неважливо, людина чи привид, мертвий чи живий — Тяньвень має спосіб змусити кожного чесно відповідати на питання Чу Ваньніна.

У минулому житті була лише одна людина, яка завдяки своїм потужним духовним силам змогла зберегти таємницю перед Тяньвень.

Ця людина — імператор світу людей Мо Вейю.

Мо Жань думав, що після переродження зможе, як і раніше, протистояти допиту Тяньвені. Тремтячи, він довго кусав власні губи, темні брови наповнилися краплинами поту, і, врешті, не витримавши болю, він упав до ніг Чу Ваньніна й, задихаючись, промовив:

— Я… я… украв…

Біль раптово зник.

Мо Жань ще не відновив дихання, як почув наступне запитання Чу Ваньніна, промовлене більш холодним голосом:

— Чи ти коли-небудь займався розпустою?

Розумні люди не роблять дурниць. Якщо трохи раніше він не зміг протистояти допиту, то зараз це тим паче неможливо. Цього разу Мо Жань не чинив опору, а коли відчув біль, закричав:

— Так, так, так!! Учителю, зупиніться! Досить!

Обличчя Сюе Мена посиніло, і він уражено сказав:

— Ти! Як ти можеш… Жон Дзьов — чоловік… Ти справді…

Але ніхто не звернув на Сюе Мена увагу. Золоте світло Тяньвені повільно згасло, і Мо Жань почав часто та глибоко дихати. Він був таким мокрим, наче його щойно дістали з води, обличчя побіліло як папір, а губи безупину тремтіли. Знесилений, він упав на землю, не в змозі поворухнутися.

Крізь мокрі від поту вії він розгледів розпливчасту витончену постать Чу Ваньніна, із його нефритовим вінцем та широкими рукавами, що сягали землі.

Ненависть раптом увірвалася в серце Мо Жаня: «Чу Ваньніне! Те, що вчинив із тобою Цей Високоповажний у минулому житті, цілком заслужено! Навіть якщо я проживу ще одне життя, я все одно буду ненавидіти тебе! Порав я всіх твоїх предків!»

Не знаючи, що цей грішний учень збирається трахнути його предків, Чу Ваньнін на мить завмер на місці з похмурим виразом обличчя, а потім сказав:

— Сюе Мене.

Хоча Сюе Мен знав, що нині серед багатих купців і золотої молоді доволі поширене мужоложство. Багато людей розважається з хлопцями-повіями просто, щоб спробувати щось новеньке, а не тому що їм справді подобаються чоловіки. Але він однаково не міг це переварити. Він завмер на деякий час, після чого все-таки взяв себе в руки і відповів:

— Учителю, ваш учень тут.

— Мо Жань порушив три заборони, вчинивши крадіжку, розпусту та обман. Відведи його для покаяння до зали Яньлво*. Завтра зранку на кону Вад і Чеснот* він понесе публічне покарання.

阎罗 (yánluó) — міф. Яма, Яма-раджа володар пекла, верховний суддя потойбіччя.
善恶 (shàn’è) —  добро і зло; хороше та погане; чесність та порок.

Сюе Мен здивувався.

— Що-що? Публічне покарання?

Публічне покарання застосовували лише в тому випадку, якщо учень учинив тяжкий злочин. Злочинця виводили й карали на очах у всіх. Глядачами були не лише учні, а й інші члени ордену, навіть місцеві кухарки споглядали за цим дійством.

Це такий сором і приниження!

Мо Жань молодий господар піка Сишен. І хоча заповіді ордену були суворими, через особливий статус Мо Жаня, йому завжди все сходило з рук. Справа в тому, що Мо Жань дуже рано втратив власних батьків і був змушений тинятися по світу до чотирнадцяти років. Через це дядько жалів його та вигороджував перед іншими. Навіть якщо Мо Жань дійсно був винний, дядько ніколи не бив його, а лише проводив роз’яснювальну бесіду віч-на-віч.

Але Вчитель, незважаючи на думку голови ордену, вирішив вивести його дорогоцінного племінника на кін Вад і Чеснот та публічно покарати. Це стане великим приниженням* для Мо Жаня. І навіть Сюе Мен не очікував такого покарання.

穿小鞋 (chuān xiǎoxié) — досл. «взувати тісні черевики». Почувати себе ніяково; створювати комусь проблеми; поставити когось у скрутне становище.

Мо Жаня, навпаки, таке рішення зовсім не здивувало.

Він лежав на землі з холодною посмішкою на обличчі.

Його Вчитель такий величний, такий суворий і непохитний.

Чу Ваньнін байдужий. У минулому житті, коли Ши Мей помирав на їхніх очах, Мо Жань плакав, бився, кричав і на колінах благав Учителя про допомогу, хапаючи його за одяг. Але Чу Ваньнін і бровою не повів.

Його учень помер. І поки Мо Жань захлинався слізьми, а серце його розривалося від нестерпного болю, Чу Ваньнін лише мовчки спостерігав зі сторони.

Наразі ж Чу Ваньнін усього лише відправляє його на кін Вад і Чеснот, щоб публічно покарати. Нічого дивного.

Мо Жань шкодував про єдине: що в цей момент його духовної сили було недостатньо, щоб здерти із Чу Ваньніна шкіру, вирвати всі м’язи та випити кров. Він не може схопити Чу Ваньніна за волосся, принизити його, закатувати так, щоб життя здавалося йому гіршим за смерть...

Очі видавали його звірячу лють, тож Чу Ваньніну неважко було її помітити.

Він окинув Мо Жаня холодним поглядом і зі спокійним виразом на витонченому обличчі запитав:

— Про що ти думаєш?

Трясця!

Він же ще не сховав Тяньвень!

Мо Жань знову відчув, як лоза, що зв’язувала його, почала звиватися десь усередині, стягуючи внутрішні органи й перетворюючи їх на криваву кашу. Він завив від болю, а потім, намагаючись вихопити хоч трохи повітря, прокричав усе, що було в його голові...

— Чу Ваньніне! Ти незламний?! Побачимо, який ти будеш незламний, коли я затрахаю тебе до смерті!

Мертва тиша.

Чу Ваньнін:

— …

Сюе Мен був шокований.

Тяньвень раптом повернулася до долоні Чу Ваньніна і зникла, перетворившись на кулю золотого світла, що розсіялася по тілу Вчителя. Вона зникала і з'являлася за бажанням власника.

Обличчя Сюе Мена було бліде, як сметана, і він, запинаючись, почав говорити:

— У… у… учителю.

Чу Ваньнін нічого не відповів. Він опустив чорні, як смола, вії і деякий час дивився на свою долоню. Коли він підвів очі, його обличчя, на диво, не виражало злості, лише шкіра наче стала холоднішою. Він деякий час дивився на Мо Жаня і в його погляді читалося: «Цей грішний учень заслуговує смерті». Згодом він промовив низьким голосом:

— Тяньвень зламалася, піду відремонтую.

Чу Ваньнін кинув ці слова, розвернувся і пішов.

Сюе Мен, цей дурний хлопець, запитав:

— Хіба божественна зброя Тяньвень може зламатися?

Чу Ваньнін почув його слова і знову кинув погляд «цей грішний учень заслуговує смерті», цього разу вже на Сюе Мена. Той аж здригнувся.

Мо Жань напівмертвий лежав на землі з неживим виразом обличчя.

Він і правда думав про те, що йому потрібно знайти можливість затрахати Чу Ваньніна до смерті. Він прекрасно знав, що Вчитель, якого називали «Юхен* нічного неба», «Безсмертний Бейдов*», завжди приділяв велику увагу вишуканості та порядності, тому терпіти не міг, коли хтось намагався витерти об нього ноги.

玉衡 (yùhéng) — назва зірки, що входить до сузір'я Великої Ведмедиці.
北斗 (běidǒu) — сузір'я Великої Ведмедиці.

Але Чу Ваньнін не мав про це дізнатися!

Мо Жань заскиглив, як кинутий пес, і закрив обличчя.

Згадуючи погляд Чу Ваньніна, яким той обдарував Мо Жаня перш ніж піти, він відчув, що жити йому, ймовірно, залишилося недовго.

---

Нотатки авторки:

Учитель нарешті з'явився ~

Не помиліться з головним пейрингом~

Не переплутайте, хто домінує в цій парі. Учитель приймає, а Мо Вейю нападає. Саме вони в центрі сюжету цього роману.

Жов Бао: Чому ти не атакував Учителя, коли в нього ноги підкосилися? Де твоя харизма?

Мо Вейю: Я вже старий, страждаю від ревматичного болю в колінах.

Жов Бао: Добре-добре.

Мо Вейю: Не наголошуйте в тексті на мою 32-річну душу! Після відродження я знову молодий! Я — невинний і жвавий юнак!

Жов Бао: Тоді й далі страждай від болю в колінах (???)