Цей Високоповажний такий простодушний

Нічого не поробиш: навіть якщо маленький шиді не переставав шмигати носом, їм усе одно треба було рухатися далі. Пташиний народ вів їх на схід до порту на річці Яндзи. Вони прикликали човен, що плив сам по собі за допомогою магії, установили захисний бар’єр і вирушили в море.

Це був перший раз, коли Мо Жань міг провести час із Ши Меєм без Учителя поруч. Дивно, та він не був настільки радий цьому, як очікував.

Сюе Мен та Ся Сині вже пішли спати. Мо Жань ліг сам на палубі й, закинувши руки за голову, дивився в зоряне небо.

Ши Мей вийшов із каюти, тримаючи сушену рибу, яку вони купили напередодні в рибалки, і сів поруч із ним. Вони неспішно жували смаколик і спілкувалися.

— А-Жаню, ми їдемо до Персикового джерела, тож можемо не встигнути на Ліншанський турнір. Для мене це не має особливого значення, але ви з паничем Сюе — доволі сильні бійці. Не шкодуватимеш, якщо впустиш нагоду показати свій талант на турнірі?

Мо Жань повернувся до нього та посміхнувся:

— Та що мені з того. Поняття репутації і все таке — це лише слова. Поїхати до Персикового джерела й навчитися чогось справді корисного, що допоможе захистити близьких мені людей — ось що справді важить.

Очі Ши Мея немов засяяли, і він ніжним тоном відповів:

— Учитель був би щасливий, якби знав, що ти так думаєш.

— А як щодо тебе? Ти щасливий?

— Звісно, так.

Хвилі билися об дерев’яний човен, що плавно рухався морем.

Деякий час Мо Жань дивився на Ши Мея, лежачи на одному боці поруч із ним. Він хотів трохи подражнити товариша, але не знав, що сказати. У його очах Ши Мей був чистим і недосяжним.

Можливо, саме через цю чистоту щоразу, ті мерзенні думки, що іноді виникали в нього перед Чу Ваньніном, ніколи не з’являлися під час спілкування з Ши Меєм.

На якийсь час Мо Жань наче провалився в забуття.

Ши Мей помітив, що на нього витріщаються. Він повернувся, заправляючи за вухо неслухняні пасма волосся, що їх розбурхав морський бриз, і посміхнувся.

— Що таке?

Мо Жань змаковів і хутко відвернувся.

— Нічого.

Спочатку він планував використати подорож як шанс обережно зізнатися Ши Мею у своїх почуттях. Але щоразу, як слова готові були злетіти з язика, він не міг розтулити рота.

Зізнання.

А що далі?

Мо Жань не смів бути грубим чи наполегливим із цією чистою, ніжною людиною. Він побоювався відмови, але навіть якби його почуття виявилися взаємними, боявся, що не знатиме, як поводитися з Ши Меєм.

Урешті, навіть у той нетривалий період, коли вони були разом у минулому житті, Мо Жань впорався доволі кепсько. Окрім того випадку близькості в ілюзії примарної розпорядниці церемоній, він жодного разу навіть не цілувався із Ши Меєм.

Тим паче, після того, що трапилося цього разу, він взагалі не мав упевненості, хто був «тією людиною» — Ши Мей чи Чу Ваньнін.

З обличчя Ши Мея досі не сходила усмішка.

— Ну, ти справді маєш такий вигляд, наче хочеш мені щось сказати.

Здавалося, що їх розділяло паперове віконце, і на якусь мить Мо Жань імпульсивно захотів проткнути наскрізь цю тонку перепону, хоч би до чого це призвело.

Але чомусь перед його внутрішнім зором промайнула постать у білому з обличчям, що ніколи не посміхається — постать, що мала самотній вигляд і завжди була сама по собі.

Несподівано в Мо Жаня перехопило подих: слова застрягли в горлі.

Він відвернувся і задивився на нічне зоряне небо. Минуло трохи часу, перш ніж юнак тихенько промовив:

— Ши Мею, ти справді дуже важливий для мене.

— Мгм. Знаю. І ти для мене.

— Знаєш, — продовжував Мо Жань, — колись мені наснився жах, і в ньому тебе… Тебе не стало. Мені було так зле.

Ши Мей посміхнувся.

— Іноді ти такий дурбелик.

Після довгої паузи Мо Жань промовив:

— Я обов’язково захищатиму тебе.

— Гаразд, тоді я можу лише наперед подякувати моєму чудовому шиді.

Серце Мо Жаня зупинилося десь у горлі. Він тільки й вичавив:

— Я…

— Ти щось іще хотів мені сказати? — м’яко запитав Ши Мей.

Судно трусонуло, і звуки хвиль наче стали гучнішими. Хлопець мовчки спостерігав за Мо Жанем, наче очікував, поки той видасть оті останні слова.

Але Мо Жань заплющив очі.

— Нічого. Чому б тобі не повернутися до каюти й не поспати? Сьогодні прохолодно.

Якусь мить Ши Мей мовчав.

— А як щодо тебе?

Іноді Мо Жань був таким дурнем.

— Я… хочу ще трохи помилуватися зірками й насолодитися вітром.

Ши Мей не поворухнувся. За кілька секунд він посміхнувся.

— Ну добре, тоді бувай. Не засиджуйся допізна.

Він розвернувся і пішов.

Човен продовжувало заглиблюватись у море, один під мереживом хмар на безмежному небі.

Здавалося, хлопчисько, що лежав на палубі, геть не розумів, що тільки-но втратив. Насправді ж він занурився в роздуми, без кінця намагаючись дістатися до почуттів у глибинах власного серця, і роздумував доволі довго, бо йому таки справді бракувало клепки. Тож навіть коли ранкове сонце забарвило небо ніжно-білим, йому не вдалося розібратися в собі.

Мо Жань провів із Ши Меєм кожну вільну від сну мить, їхні почуття були глибокими та щирими. Він дійшов до висновку, що точно хоче зізнатися Ши Мею, щойно вони залишаться наодинці. Але зараз, коли коли човен нарешті підплив до мосту*, він усвідомив, що проблема полягала не в цьому. Певно, це він занадто твердолобий. Якщо Мо Жань поспіхом зізнається тут і зараз, то точно сполохає Ши Мея. А навіть якщо ні, то все одно не зможе як слід висловити власні почуття.

车到山前必有路，船到桥头自然直 — приказка: «Коли доїдеш до гори, обов’язково буде шлях далі. Коли підпливеш до мосту, далі допоможе течія». Оскільки гори часто бувають непрохідими для транспортних засобів, а судна іноді не вміщаються під мостами, приказка переконує в тому, що все обов’язково буде добре.

Схоже, Мо Жань звик до туманної невизначеності між ними. Іноді серце починало шалено калатати, він бездумно тягнувся за рукою Ши Мея, а груди переповнювала медово-солодкава ніжність.

Це почуття було таким природним, що його не хотілося руйнувати. Не так швидко.

До каюти Мо Жань повернувся пізно, усі вже давно спали. Він приліг на свій футон, вдивляючись у ніч через вузьке оглядове віконце. Поступово перед його поглядом з’явився образ Чу Ваньніна, спочатку мовчазний, із заплющеними очима, а потім із суворо насупленими бровами.

Але Мо Жань також згадував і те, який вигляд мав цей чоловік, коли спав, згорнувшись калачиком, самотній і невиразний, наче квітка хайтану, на яку всім було байдуже, бо вона квітла занадто високо на гілці.

Попри ненависть, Мо Жаневі стосунки з Чу Ваньніном у минулому житті насправді були набагато глибшими, ніж будь-який зв’язок із кимось іншим.

Багато в чому він був у Чу Ваньніна першим, незважаючи на те, хотів той цього чи ні.

Перший поцілунок, перше приготування їжі, перші сльози.

І його перший раз.

Дідько, від самої лише думки про це Мо Жаневе тіло розпалювалося, а кров ринула кудись донизу.

Натомість Мо Жань також віддав Чу Ваньніну кілька своїх перших разів, незважаючи на те, хотів цього Вчитель чи ні.

Перший досвід учнівства, спробу об’єднатися з кимось, подаровані квіти.

Перше глибоке розчарування.

І порухи серця.

Саме так, перші порухи серця.

Коли він прийшов на пік Сишен, то тим, на кого він спершу звернув увагу, був не Ши Мей, а Чу Ваньнін.

У той день, побачивши цього прекрасного, такого зосередженого молодого чоловіка в білому вбранні під деревом хайтан, Мо Жань відразу зрозумів, що хоче бачити своїм учителем саме його. Його й більше нікого.

Коли це змінилося?

Коли дорогим йому став Ши Мей, а ненависним — Чу Ваньнін?

Останні кілька місяців Мо Жань багато думав про це. Ймовірно, це почалося з того непорозуміння.

Це був перший раз, коли Чу Ваньнін покарав його шмаганням. П’ятнадцятирічний хлопчисько заледве дотупцяв до своєї кімнати й, шмигаючи носом, самотньо згорнувся калачиком на ліжку. З почервонілих очей струменіли сльози. Біль від ран на спині був не таким сильним, як від Учителевого холодного виразу обличчя, коли той наносив удар за ударом без жодного натяку на жалість, наче бив вуличного пса.

Мо Жань справді вкрав квітку з дерева хайтан у медичному дворику, але він і гадки не мав ані про те, наскільки цінним було те дерево, ані про те, як кропітливо впродовж останніх п’яти років за ним доглядала пані Ван, перш ніж воно нарешті розквітло.

Він знав лише, що коли того вечора повертався додому, його увагу привернуло якесь білосніжне сяйво на кінці гілки дерева.

Пелюстки були чистими й немов крижаними, аромат — м’яким і ніжним.

Захопившись нею, Мо Жань задер голову й згадав про Вчителя. В ту мить його серце чомусь тріпотіло, а кінчики пальців наповнило тепло. Не задумуючись, він обережно, ніжним порухом зірвав квітку, остерігаючись струсити з пелюсток навіть найменшу краплю роси.

Під сяйвом місяця крізь щільну завісу вій він дивився на всипану росою квітку хайтану. В той момент він ще не розумів, наскільки чистими були його ніжність і прихильність до Чу Ваньніна, а також не знав, що після цього дня — наступні десять, двадцять років, аж до власної смерті — він ніколи не відчує їх знову.

Перш ніж він зміг подарувати квітку Вчителеві, Мо Жань натрапив на Сюе Мена, який приніс матері лікувальні трави.

Не тямлячи себе від люті, юний панич потягнув його до Вчителя. Відволікшись від свого сувою, Чу Ваньнін із холодним поглядом слухав. А тоді різко глянув на Мо Жаня і спитав, чи може той пояснити.

Мо Жань почав виправдовуватися:

— Я зірвав квітку, бо хотів подарувати її…

Він досі тримав морозно-свіжу й невимовно прекрасну квітку хайтану, на пелюстках якої виблискували краплі роси.

Та погляд Чу Ваньніна залишався абсолютно холодним, настільки, що остудив навіть пекучу лаву в грудях Мо Жаня.

Той не зміг вичавити із себе слово «Вам».

Те відчуття було дуже знайомим. Перш ніж Мо Жань опинився на піку Сишен, він мусив протискуватися поміж повіями та їхніми клієнтами, зіщулюючи своє і так миршаве й худе від голоду тіло, щоб здаватися ще дрібнішим. Кожен день він проводив під такими ж поглядами.

Повними презирства. Повними зневаги…

Тілом пробігли мурашки – і він затремтів, хоч було зовсім не холодно.

Невже Вчитель справді відчуває до нього презирство?

Коли Мо Жань постав перед мовчазним допитом Чу Ваньніна, його серце завмерло. Він опустив голову й мовив тихим голосом:

— Мені… нічого сказати.

Що було далі, уже відомо.

Через просту квітку хайтану Чу Ваньнін наніс йому сорок ударів — просто по Мо Жаневих почуттях, після чого вся та нестерпна ніжність безповоротно розлетілася на друзки.

Якби лише Мо Жань зміг тоді нормально все пояснити, або якби Чу Ваньнін задав ще кілька питань, можливо, події розгорнулися б зовсім не так, як це врешті сталося. І, можливо, учитель з учнем так і не зробили б першого кроку дорогою непрощенних гріхів.

Але там не було багатьох «якби».

Натомість саме в цей момент біля нього опинився теплий і ніжний Ши Мей.

Після повернення з павільйону Чу Ваньніна Мо Жань не пішов їсти й навіть не запалив лампу. Він тільки лежав, згорнувшись на ліжку.

Саме образ його зігнутої застиглої фігури постав перед Ши Меєм, коли той відчинив двері. Він обережно поставив на стіл тарілку вонтонів з гострою олією й, підійшовши до ліжка, м’яко покликав:

— А-Жаню?

Тоді Мо Жань ще не відчував нічого особливого до Ши Мея. Він навіть не розвернувся, продовжуючи витріщатись у стіну набряклими червоними очима:

— Забирайся, — хрипло відрубав він.

— Я приніс тобі трохи…

— Я сказав: забирайся.

— А-Жаню, не говори так.

Запала тиша.

— У Вчителя кепський норов, до цього треба трохи звикнути. Нумо, встань і з’їж чогось.

Мо Жань був упертим, наче віслюк, що не зрушить із місця, навіть коли його тягнуть цілих десять коней.

— Не хочу. Я не голодний.

— Хоча б кусни. Якщо ти не їстимеш, Учитель розі…

Мо Жань зіскочив із ліжка, перш ніж Ши Мей встиг закінчити речення. Очі, наповнені сльозами, мерехтіли під навісою вій, у них палали злість та роздратування.

— Розізлиться? На що він може розізлитися? Це моє тіло. Яким боком його стосується, їм я чи ні? Він навіть не хоче, щоб я був його учнем. Я можу хоч умерти з голоду! Хоч полегшу йому життя, може, стане щасливіший.

Ши Мей нічого не відповів.

Він не очікував, що ці слова зачеплять Мо Жаня за живе, і якийсь час просто безпомічно дивився на шиді, не знаходячи слів.

Мовчанка затягнулася. Мо Жань зібрався з думками й опустив голову так, що довге волосся закривало половину обличчя.

Через якийсь час він промовив:

— Пробач.

Ши Мей не бачив його лиця, тільки тремтіння плечей, яке той намагався стримати, і набряклі вени на руках, міцно стиснутих у кулаки.

Врешті, цей п’ятнадцятирічний хлопчисько був дуже юним. Якийсь час Мо Жань ще намагався триматися, але не зміг. Він закрив обличчя руками, обійняв власні коліна й тяжко заплакав. Голос звучав хрипло і надломлено, істерично і загублено, болісно і скорботно.

Розриваючи серце, не жаліючи легень, він голосно плакав і повторював одне й те ж знову і знову:

— Я просто хотів мати дім… Всі ці п’ятнадцять років я справді… справді хотів мати дім… Чим я заслужив таке презирство? Чому ви всі так дивитеся на мене? Чому ви всі зневажаєте мене?..

Мо Жань плакав дуже довго, а Ши Мей увесь цей час просто сидів поруч із ним.

А коли Мо Жань затих, подав йому бездоганно чисту хустинку й простягнув тарілку вже застиглих вонтонів.

— Більше не кажи дурниць про смерть від голоду, — м’яко сказав він. — Ти приїхав на пік Сишен і обрав Учителя, тож ти мій шиді. Я також утратив батьків у дитинстві, тож, якщо хочеш, я можу бути твоєю родиною. Ходи, з’їж чогось.

Мо Жань не відповідав.

— Я приготував ці вонтони. Навіть якщо не хочеш робити це для Вчителя, то зроби хоч для мене, гаразд? — уста Ши Мея вигнулися в слабку усмішку, він підхопив круглий легкий вонтон і підніс до рота Мо Жаня. — Спробуй.

Мо Жаневі очі досі були червоними. Його наповнений слізьми погляд зупинився на молодикові поруч, але врешті він розтулив рота й дозволив цій ніжній людині нагодувати себе.

Щоправда, страва захолола, а самі вонтони розмокали так довго, що вже не були такими смачними, як мали б.

Але в той момент, під світлом свічок, ця тарілка вонтонів закарбувалася глибоко в його серці, разом із цим незрівнянно прекрасним обличчям і ніжним поглядом. Ані в житті, ані в смерті нічого із цього не буде забуте.

Мабуть, усе почалося тієї ночі.

Мо Жанева ненависть до Вчителя ставала дедалі глибшою. Але також це був день, коли він присягнувся, що саме Ши Мей був найважливішою людиною у його житті.

Врешті, кожен прагне тепла.

Особливо вуличний пес, який мерзнув на жорстокому морозі стільки разів, що один лише вигляд посипаних дрібним снігом доріг змушував його здригнутися в очікуванні снігу й труднощів близької зими.

Тасянь-дзюнь вражав своїм виглядом, але тільки він знав правду про самого себе.

Насправді він був лише собакою без домівки. Блукачем, що вічно шукав місце, де міг би вмоститися, місце, яке міг би назвати домом. Він витратив на пошуки п’ятнадцять років, та вони досі не увінчалися успіхом.

Тож його любов і ненависть було так легко заробити — аж смішно.

Якщо хтось бив його, він починав їх ненавидіти.

Якщо давав йому тарілку супу — починав любити.

Ось настільки мало йому було потрібно.