Цей Високоповажний дещо заплутався

Насправді Мо Жань умів пити. Просто цієї ночі, напередодні Нового року, він з легкою посмішкою всадив цілих п’ять кухлів вина з грушевого цвіту в спробі приглушити переживання і здійняти безтурботність, якої так і не відчув, а тому пив доти, доки свідомість не поплила остаточно.

Коли Ши Мей доволочив його до кімнати і кинув на ліжко, Мо Жань щось невиразно булькнув. Він хотів покликати Ши Мея по імені.

Але звичка — то друга натура. Впродовж довгих років поруч з ним знаходився не світ його душі, а комарина кров, на яку гидко було навіть дивитися. Ім’я, що злетіло з його вуст, належало людині, в ненависті до якої він був впевнений усе життя.

— Чу Ваньніне… — слова виходили нерозбірливими, — Ваньніне… я…

Ши Мей повагався, але повернувся в бік Чу Ваньніна, який стояв біля дверей. Вчитель вже відвів Сюе Мена в кімнату і повернувся з тарілкою бульйону від похмілля, якраз вчасно, щоб почути Мо Жаневе бубоніння.

Після певного здивування Чу Ваньнін вирішив, що йому почулося. Врешті-решт Мо Жань завжди кликав його Учителем. Одна справа назвати його Чу Ваньніном, і геть інша – просто Ваньніном.

В думках замерехтіли спогади про ту ніч у павільйоні Червоного Лотоса, коли вони заснули в обіймах один одного. А зранку Мо Жань спросоння чітко вимовив «Ваньніне» і поцілував його у вуста. Той поцілунок був ніжним, наче дотик метелика до поверхні води. Чи можливо, що у серці Мо Жаня насправді було трохи…

Чу Ваньнін обірвав думку до того, як вона встигла пустити коріння. Він завжди діяв прямолінійно і рішуче, за винятком тих випадків, коли справа стосувалася поривів серця. У таких ситуаціях він добре усвідомлював власне боягузтво.

— Учителю, — Ши Мей звернув до нього прямий, але дещо невпевнений погляд, — Ви…

— Мм?

— Ні, нічого. Оскільки Вчитель може попіклуватися про А-Жаня, я піду.

— Зачекай, — промовив Чу Ваньнін.

— Учитель має інші розпорядження?

— Ви всі їдете до Персикового джерела завтра?

— Мгм.

Вираз обличчя Чу Ваньніна не змінився. Після короткої паузи він продовжив:

— Піди відпочинь. Не забувайте там приглядати один за одним і, — пауза, — повертайтесь скоріше.

Ши Мей пішов.

Зберігаючи байдужий вираз обличчя Чу Ваньнін підійшов до ліжка, щоб ложка за ложкою згодувати Мо Жаню похмільний суп.

Мо Жань не оцінив кислуватого смаку і швидко викашляв все назад. Але все ж відійшов достатньо, щоб розплющити очі і втупитися в Чу Ваньніна напівсвідомим поглядом.

— Учителю? — прожебонів він.

— Мгм. Я тут.

— Пфф, — Мо Жань раптом засміявся, від чого на його щоках з’явились ямочки, — безсмертний ґеґе.

Чу Ваньнін мовчки зиркнув на нього.

Після цього Мо Жань одразу відключився, розпластавшись обличчям донизу. Хвилюючись, що він може застудитися, Чу Ваньнін залишився поруч, щоб знову і знову закутувати учня в ковдру.

Ззовні ще залишалися учні, які не спали в очікуванні відліку до нового року. Більшість розбилися по групкам: розмовляли, сміялися, грали в пайдзьов* чи робили магічні трюки.

牌九 páijiǔ - вид азартної гри в кості.

Коли водяний годинник перед залом Даньсінь зронив останню краплю, що сигналізувало про зміну року, учні повискакували на вулицю і почали запускати феєрверки та хлопавки. Нічне небо миттєво зажевріло сріблястими квітами та спалахами вогню.

Нестерпний шум вирвав Мо Жаня з хмільного сну. Торкнувшись долонею скроні, яка пульсувала від болю, він із зусиллям розплющив очі, але побачив перед собою лише Чу Ваньніна, що сидів на краю ліжка із спокійним та байдужим виразом обличчя.

— Галас розбудив тебе? — стиха спитав Чу Ваньнін, побачивши, що Мо Жань прокинувся.

— Учителю… — Мо Жань миттєво підскочив, чомусь він почувався стривоженим. Чому за ним приглядає Чу Ваньнін? Де Ши Мей? Він не сказав уві сні нічого недозволеного, правда? Мо Жань з острахом зиркнув на Вчителя і, переконавшись, що той виглядає як зазвичай, зітхнув з полегшенням.

З вулиці все ще долинав гуркіт феєрверків. Учитель з учнем якийсь час просто зніяковіло дивились один на одного.

— Хочеш піти подивитись феєрверки?

— Де Ши Мей?

Ці фрази пролунали майже одночасно, і жоден вже не міг забрати свої слова назад.

Мо Жань здивовано витріщився на Чу Ваньніна і довго не зводив з нього широко розплющених очей, наче взагалі вперше його бачив.

За мить Чу Ваньнін неспішно піднявся та пішов, але біля дверей все ж розвернувся.

— Всі святкують Новий рік, тож він мабуть ще не спить. Можеш піти пошукати його.

Як і очікувалося. Врешті, у Чу Ваньніна такий кепський характер. Не дивно, що, навіть коли він зібрав усі сили, щоб покликати Мо Жаня разом дивитись на феєрверки, отримав відмову. Не варто було нічого казати. Як принизливо.

Чу Ваньнін повернувся до павільйону Червоного Лотоса і самотньо всівся під вічноквітучим хайтановим деревом. Накинувши на плечі плащ, він сидів там геть один і дивився на сяючі квіти, що розпускалися в нічному небі.

Десь вдалині в кімнатах учнів горіло світло. До вух долітали радісні голоси і сміх, але нічого з цього не мало до Чу Ваньніна жодного відношення. Він давно вже мав звикнути. Але чомусь у грудях осіла важкість. Можливо тому, що власна самотність відчувалася сильніше на фоні радощів інших.

Чу Ваньнін тихенько спостерігав, як сяють вгорі феєрверки: один, два… і слухав голоси людей, які бажали одне одному щасливого нового року. Три, п’ять…

Вчитель втомлено притулився спиною до дерева та прикрив очі.

Він не знав точно, скільки пройшло часу, але неочікувано відчув, як хтось пройшов крізь його бар’єр. Серце збилося з ритму, але Чу Ваньнін не наважувався відкрити очі. Почулося дещо важке дихання і знайомі кроки, що зупинились неподалік.

З певним сумнівом у голосі юнак промовив:

— Учителю…

Чу Ваньнін не відповів.

— Я їду завтра.

Тиша.

— І не скоро повернусь назад.

Знову без відповіді.

— Насправді нічого цікавого сьогодні не буде, до того ж нам завтра треба рано прокидатися, тому Ши Мей, мабуть, вже пішов спати.

Звук кроків пролунав зовсім близько.

— Тож, якщо ви досі не проти, я…

Хоч Мо Жань і намагався щось сказати, кінець його речення поглинув гуркіт величезного вибуху феєрверків.

Змахнувши віями, Чу Ваньнін глянув угору. Перед ним сором’язливо та жалісно стояв вродливий юнак, огорнутий сяйвом Чумацького шляху у нічному небі і переливами салютів, наче його вкрила тонка паморозь.

Чу Ваньнін мовчав. Він завжди був гордовитим і не потребував спілкування, породженого співчуттям. Але, глянувши в той момент на Мо Жаня, він усвідомив, що слова відмови не йдуть на язик. Можливо, на нього також подіяло вино. Чу Ваньнін відчув поколювання у грудях, але окрім того — тепло.

— Якщо ти вже тут, сідай поруч, — промовив він. А потім м’яко додав, — подивимось разом.

Він байдуже перевів погляд на небо, але заховані в рукавах долоні нервово стиснули одна одну. Чу Ваньнін не смів задивлятися на людину, що сиділа поруч, натомість він прикипів поглядом до переливчастого блиску феєрверків у нічному небі.

— У вас все добре останнім часом? — тихо спитав Чу Ваньнін.

— Мгм, — кивнув Мо Жань, — ми подружилися з милим маленьким шиді, якого згадували у листі до Вчителя. Як ваше поранення?

— Все гаразд. Не звинувачуй себе.

Вгорі пишним сяйвом розсипався ще один феєрверк.

Небо освітлювали ліхтарі та феєрверки, безперервно гупали хлопавки, а в зимному повітрі висів легкий запах диму. Учитель з учнем зустріли Новий рік під квітучим деревом. Чу Ваньнін традиційно залишався мовчазним, але Мо Жань постійно знаходив теми для розмови, аж поки не втомився настільки, що заснув.

Прокинувся він під тим самим деревом рано вранці наступного дня, накритий товстим, але м’яким плащем з хутра червоної лисиці, що був пошитий спеціально для Чу Ваньніна. Він лежав, поклавши голову на коліна Вчителя.

Мо Жань схвильовано глянув на Чу Ваньніна, який все ще дрімав, спершись на дерево. Довгі опущені вії тріпотіли від кожного подиху, немов метелики на вітру.

Невже вони дійсно ось так заснули разом під деревом? Як це могло трапитись? Зважаючи на непохитну правильність Чу Ваньніна, він мав піти спати до себе, хоч яким би втомленим не був. Як він міг захотіти ось так безтурботно залишитись спати під деревом? А хутряний плащ… Це Чу Ваньнін накрив його ним?

Мо Жань сів, його чорнильно-чорне волосся виглядало скуйовдженим. Загорнутий в плащ Чу Ваньніна, він розгублено витріщився перед собою. Він не настільки напився вчора. Хоч деякі спогади і були нечіткими, він пам’ятав майже все, що відбувалося. А ідея побігти до павільйону Червоного Лотосу, щоб зустріти Новий рік з Чу Ваньніном, прийшла в уже тверезу та свідому голову.

Мо Жань вочевидь колись ненавидів Вчителя, але коли почув оте «Хочеш подивитись на феєрверки разом?», а потім побачив, як той сумно повертається і, опустивши голову, йде… Насправді відчув біль у серці.

Тоді Мо Жань подумав, що вони не скоро побачаться знову. До того ж у цьому житті не було вже тієї старої образи, а Чу Ваньнін виглядав таким самотнім, що разочок просидіти до ранку не так вже і важко. Тож він нахабно прийшов скласти компанію.

Розмірковуючи про це зараз, він відчув себе дійсно…

Чу Ваньнін прокинувся до того, як думка встигла сформулюватися до кінця.

— Учителю, — Мо Жань запнувся.

— Мм, — Чу Ваньнін, все ще оповитий дрімотою, похмуро потер чоло, — ти… ще не пішов?

— Я… я тільки прокинувся, — останнім часом, варто було Мо Жаню глянути на байдуже обличчя Чу Ваньніна, як його балакучий язик миттєво припиняв з ним співпрацю.

Мо Жань на мить завис, але потім згадав, що все ще кутається у плащ Чу Ваньніна, і поспішно зняв його, щоб накинути на плечі учителеві.

Одягаючи на нього плащ, Мо Жань подумав, що без верхньої накидки Чу Ваньнін залишився у зовсім легкому вбранні. Хоч Вчитель носив кілька шарів одягу, але в таку сніжну погоду цього було недостатньо. Ця думка внесла ще більше хаосу в його рухи, через що він врешті зав’язав у вузол власний палець, намагаючись владнати зі шнурком з китицею, і тепер ошелешено дивився на той палець.

Чу Ваньнін кинув на нього погляд і потягнувся, щоб розв’язати шнурок.

— Я сам це зроблю.

Після довгої паузи Мо Жань пробурмотів:

— Гаразд, — і знічено додав: — вибачте.

— Все гаразд.

Все ще вагаючись, Мо Жань все-таки відкрив рота:

— Учителю, мені треба йти збиратися і снідати, а потім ми виїжджаємо.

— Мгм.

— Хочете поснідати разом?

Трясця! Варто було цим словам зіскочити з язика, як Мо Жань відчув нестерпне бажання вмерти прямо тут і зараз! Та що з ним в біса таке?! Навіщо він це робить?!

Можливо, Чу Ваньнін побачив по обличчю Мо Жаня, що той миттєво пошкодував про сказане, тож після невеликої паузи відповів:

— Не варто. Але ти йди.

Мо Жань до смерті боявся, що може намолоти ще якихось жахливих дурниць, якщо залишиться ще хоча б на мить.

— Тоді я піду…

— Гаразд.

Коли Мо Жань пішов, Чу Ваньнін ще довгий час беземоційно сидів під деревом, перш ніж повільно піднявся, спершись рукою на стовбур, але зробити далі хоч рух не зміг. Його ноги сильно заніміли, прослугувавши всю ніч подушкою для Мо Жаня. Відчуваючи нестерпне поколювання, він не міг зробити і кроку.

Він похмуро простояв там якийсь час і зміг дошкандибати додому, тільки коли кровообіг відновився.

Звісно, після ночівлі на вулиці в таку жахливу холодну погоду він не міг не застудитися, навіть не зважаючи на те, що хайтанове дерево захищало їх від снігу.

— Пчих! — Чу Ваньнін шмигнув носом, куточки його очей вже почали червоніти. Він прикрив рота хустиною. — Дідько… схоже я… застудився…

Старійшина Юхен, власник трьох видів божественної зброї і великий дзонши, якого кликали до себе всі ордени світу вдосконалення. Один лише вигляд Тяньвені приборкував води всіх чотирьох морів, а білизна його вбрання затьмарювала всі інші кольори світу. Він був неймовірно вражаючою особистістю, яку навіть можна було вважати найсильнішим заклиначем сторіччя.

На жаль, навіть у найсильнішої людини є свої слабкості. Слабкістю Чу Ваньніна був холод. Учитель не міг його виносити і легко хворів навіть від нетривалого переохолодження.

Тож, коли вони відправлялися в путь, Чу Ваньнін, який по закінченню дії ліків повернувся до дитячої форми, безперестанку шмигав носом та чхав.

Представниці Пташиного племені, що прибули для їхнього супроводу, зустріли ідеально здорових Сюе Мена, Мо Жаня і Ши Мея, а також бідолашного малого шиді «Ся Сині», який ані на мить не переставав чхати.

---

Від команди перекладачів:

Ось і настала моя хвилина слави! Якщо ви колись задавалися питанням, хто саме пише упороті описи до глав із 18+ підтекстами, ось вона відповідь:

 

---

Авторці є, що сказати:

Сценка «Як правильно пити зі старійшиною Юхеном»

Сюе Мен: Учителю, Учителю! Бажаю вам безмежного щастя та довголіття! Я першим спустошу свою чарку, щоб висловити повагу до вас! Ковть-ковть…

Чу Ваньнін: Добре, вип’ємо.

Після цієї чарки Сюе Мен відкинувся.

Ши Мей: Учителю, я теж з вами вип’ю. Я першим спустошу свою чарку, щоб висловити повагу до вас!

Чу Ваньнін: Добре, вип’ємо.

Ши Мей: Учителю, ще по чарочці.

Чу Ваньнін: Добре, вип’ємо.

Ши Мей: Учителю, ще…

Чу Ваньнін: Добре, вип’ємо.

Ши Мей: Учителю…

Після чотирьох чарочок Ши Мей відкинувся.

Мо Жань: Учителю, з Новим роком! Я вип’ю першим, щоб висловити повагу до вас!

П’яний Чу Ваньнін: Добре, пий.

Мо Жань: Що пити?

Чу Ваньнін: Алкоголь, ти хіба не сказав, що вип’єш першим на знак поваги?

Мо Жань (з сяючою посмішкою): Сказав, так, але я мав на увазі, що вип’ю тебе.