Цей Високоповажний ще раз почує гру на ціні

Хто б міг подумати, що Чу Ваньнін, хоч і загортав дзяодзи дещо незграбно, насправді порався з ними доволі непогано. Миленькі, ідеальної форми мішечки були викладені рівненькими рядами довгими пальцями Чу Ваньніна.

Троє учнів здивовано завмерли.

— Невже Вчитель уміє робити дзяодзи…

— Я що, сплю?

— А йому непогано вдається!

— Ва…

Звісно ж, їхнє приглушене шепотіння не пройшло повз увагу Чу Ваньніна. Він стиснув губи, вії непомітно затремтіли, і, хоча обличчя його залишалося, як завжди, беземоційним, кінчики вух злегка почервоніли.

Сюе Мен не втримався від запитання:

— Учителю, це Ви вперше ліпите дзяодзи?

— …Мгм.

— Тоді як вам так добре вдається?

— Це майже те саме, що і створювати механізми. Просто загорнути й защипнути, нічого складного.

Мо Жань спостерігав за Чу Ваньніном з іншого боку столу, поступово заглиблюючись у думки.

Єдиний раз, коли він бачив, щоб Учитель готував, був у минулому житті після смерті Ши Мея. У той день Чу Ваньнін зачинився на кухні й повільно робив дзяодзи, страву, яка особливо добре вдавалася Ши Мею.

Ще до того, як страва потрапила в окріп, Мо Жань, геть утративши контроль над собою, перекинув усе на підлогу. Білосніжні дзяодзи навсібіч покотилися долівкою.

Мо Жань і гадки не мав, були вони круглі чи пласкі, гарні чи огидні.

Єдине, що він запам’ятав, — вираз забрудненого борошном обличчя Вчителя, коли той мовчки дивився на нього з дивно-незнайомим, дещо спантеличеним і навіть трохи дурнуватим виглядом…

Мо Жань думав, що Вчитель розлютиться, але врешті-решт Чу Ваньнін не промовив ні слова. Тільки нахилився, і, опустивши голову, один за одним поволі позбирав брудні дзяодзи і викинув їх у смітник.

Що відчував Чу Ваньнін у той момент?

Мо Жань не знав; він про це ніколи не задумувався. Ніколи не хотів і насправді навіть не смів про це гадати.

Коли дзяодзи були готові, маленький сніговий служка поніс їх на кухню, щоб зварити. Згідно з традицією, Чу Ваньнін поклав в один із них монету. Тому, кому вона дістанеться, таланитиме весь рік.

Невдовзі сніговик повернувся з дерев’яною тацею з готовими дзяодзи та соусом* на ній.

Дзяодзи завжди подаються із соусом для обмакування, який складається із соєвого соусу, чорного оцту, олії, часнику та чилі.

— Учитель куштує першим, — сказав Сюе Мен.

Чу Ваньнін не сперечався. Він схопив дзяодзи паличками й закинув собі в тарілку. Втім, не з’їв його одразу, а взяв ще три, щоби покласти їх у миски Сюе Мена, Мо Жаня та Ши Мея.

— З Новим роком, — тихо промовив він.

Учні на мить застигли, а тоді їхні обличчя осяяли усмішки.

— З Новим роком, Учителю!

Одразу після цього, вкусивши лише раз, Мо Жань натрапив на бронзову монету. Він аж ніяк цього не очікував, тож мало не зламав зуба.

Ши Мей засміявся, побачивши вираз його обличчя.

— А-Жаню, схоже, тобі таланитиме в новому році.

Сюе Мен тільки буркнув:

— Тц, везучий собака.

Мо Жань зі сльозами на очах пробурмотів:

— Уфифелю, уи уанато уобре оираите жяожи. Я уайфоф іі в наіперфому.

Чу Ваньнін відповів:

— Ану скажи розбірливіше.

— Я пликуфив явика.

Чу Ваньнін гадки не мав, що на це відповісти.

Мо Жань потер щоку й сьорбнув чаю, який йому запропонував Ши Мей. Варто було болю трохи втамуватися, як він одразу ж почав жартувати.

— Ха-ха, а раптом Учитель запам’ятав, у якому дзяодзи монета, і спеціально віддав його мені?

— Розмріявся, — прохолодно сказав Чу Ваньнін і, опустивши голову, почав їсти.

Мо Жань не був певен, здалося йому чи ні, але в теплому світлі свічок обличчя Чу Ваньніна наче трохи почервоніло.

Після дзяодзи подали розкішну вечерю, приготовану головним кухарем. Тарілки зі стравами з курки, качки та риби заповнили весь стіл.

Усі гості зали Менпо помітно пожвавішали. Зі своїх почесних місць Сюе Дженйон і пані Ван посилали маленьких сніговиків доставити червоні пакунки для кожної групи.

Сніговий служка бився об коліно Чу Ваньніна і витріщався на нього, а камінчики, що були йому замість очей, шалено вертілися.

Чу Ваньнін здивовано кліпнув.

— Мм? Навіть для мене щось є?

Він прийняв червоний пакунок і відкрив його: всередині було кілька коштовних золотих листочків. Утративши дар мови, він глянув на Сюе Дженйона, але той лише безтурботно йому всміхнувся і відсалютував келихом вина.

Яка дурість.

Утім, Сюе Дженйон був справді… Справді…

Чу Ваньнін деякий час витріщався на нього, і мимоволі кутиків його рота торкнулася легка посмішка. Він підняв келих, також вітаючи голову ордену, і подужав напій за один ковток.

Чу Ваньнін розділив золоті листочки поміж своїх учнів. Після того, як три кола випивки, що супроводжувалися безупинними виступами на сцені, були позаду, атмосфера за їхнім столом нарешті також стала жвавішою.

Здебільшого через те, що три негідники стали менше його боятися.

Щодо Чу Ваньніна, то він завжди вмів тримати марку під дією алкоголю.

— Вчителю, Вчителю, дозвольте мені погадати вам по руці, — Сюе Мен поплив першим.

Він схопив руку Чу Ваньніна і тримав її перед очима, уважно вивчаючи. Якби не три випиті кухлі вина, він би не насмілився на таку дурість, навіть якби був удесятеро хоробріший.

— Ваша лінія життя довга, але переривчаста, отже ваше здоров’я не надто міцне, — бурмотів Сюе Мен. — Ви легко можете захворіти.

Мо Жань усміхнувся.

— Це доволі точно.

Чу Ваньнін кинув на нього пильний погляд.

— Довгий тонкий безіменний палець. Учитель має хист до заробляння грошей. Три лінії з однієї точки — лінія кохання відгалужується на кінці та йде донизу, до лінії мудрості. Зазвичай це свідчить про готовність до самопожертви заради любові… — Сюе Мен якусь мить витріщався на неї, перш ніж задер голову. — Це правда?

Чу Ваньнін зблід і процідив крізь зуби:

— Сюе Дзиміне, тобі жити набридло?

Але Сюе Мен, який зовсім утратив здоровий глузд від сп’яніння, нічого не підозрюючи, усміхнувся і далі роздивлявся.

— Ага, лінія любові формує острівець, — пробурмотів він. — Прямо під безіменним пальцем, ось тут. Учителю, ви з непевністю дивитеся на інших… ніби сліпець із розплющеними очима…

Із Чу Ваньніна було досить. Він висмикнув руку та змахнув рукавом, пориваючись піти геть.

Мо Жань мало не вмер зі сміху. Зігнувшись, він тримався руками за живіт і гучно реготав, але, спіймавши крижаний убивчий погляд Чу Ваньніна, швидко проковтнув свій запал. Йому аж ребра заболіли від зусиль.

— Із чого це ти смієшся? — грізно спитав Чу Ваньнін. — Що смішного?

І не намагаючись погамувати гніву, Чу Ваньнін хотів забратися звідти, але раптом Сюе Мен схопив його за рукав. Наступної миті сміх Мо Жаня стих — Сюе Мен, немов у тумані, потягнув Чу Ваньніна до себе і притулився до нього. Сховавши голову поміж складок учителевого одягу, руками він обійняв його за стан і задоволено зітхнув.

— Учителю… — юний голос звучав дещо грайливо. — Не йдіііть, ну ж бо, ще один тост.

Здавалося, що Чу Ваньнін зараз задихнеться.

— Сюе Дзиміне!!! Т-ти що робиш?! Відпусти!

Точнісінько в цей момент перед ними вигулькнув маленький сніговик зі сцени. Виявилося, що танок мечів Старійшини Таньлана завершився і тепер була черга Чу Ваньніна показувати свій номер.

На жаль, це також означало, що погляди всіх присутніх у залі були спрямовані в їхній бік. Перед ними постав п’янючий Сюе Мен, який тримався за Старійшину Юхена, обхопивши його руками, наче зіпсоване дитя. Учні були абсолютно шоковані. Дехто навіть схопив палички не за ті кінці. Усі, не кліпаючи, витріщалися на них.

Чу Ваньнін не міг вимовити ні слова.

Це все було страшенно ніяково. Старійшина Юхен не міг ані стояти, ані сидіти, заблокований на місці через те, що на ньому повис Сюе Мен.

Минуло трохи часу, перш ніж два сухі вимушені смішки долинули з боку Мо Жаня:

— Та ну, Сюе Мене, такий дорослий, а досі поводишся як дитина? — він наблизився і спробував відтягнути брата геть. — Відчепися, годі висіти на Вчителеві.

Сюе Мен ненавмисне дозволив собі вчинити так. Якби він згадав це все після того, як вплив алкоголю мине, то дав би собі ляпаса, як останньому дурню.

Та наразі він був під владою хмелю, і Мо Жаню довелося докласти чимало зусиль, перш ніж він нарешті зміг відчепити Сюе Мена від учителя.

— Сідай. Скільки пальців?

Сюе Мен глянув на один палець, що тримав перед ним Мо Жань, а потім насуплено відповів:

— Три.

Мо Жань не мав, що сказати.

Ши Мей засміявся і не зміг утриматися, щоб не подражнити його:

— Хто я?

Сюе Мен нетерпляче закотив очі.

— Ти Ши Мееей.

— Тоді хто я? — долучився до веселощів Мо Жань.

Сюе Мен глянув на нього.

— Пес.

Мо Жань кілька секунд розлючено мовчав, а потім гиркнув:

— Сюе Дзиміне, ану я тобі зараз!..

Раптом хтось із сусіднього столу, або сміливий від природи, або чиє чуття також притупив алкоголь, вказав на Чу Ваньніна і весело та гучно запитав:

— Агов, паничу, глянь туди. Хто це?

Сюе Мен справді випив стільки, що навіть сидіти рівно не міг. Він розтягнувся на столі, спер щоку на руку й довго, із зусиллям примружившись, витріщався на Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін дивився на нього мовчки. Сюе Мен продовжував мружитися. Чу Ваньнін продовжував дивитись у відповідь. А Сюе Мен продовжував мружитися.

Протистояння тривало доволі довго, і коли всі вже вирішили, що Сюе Мен зараз відключиться, той неочікувано заусміхався і спробував знову схопити Чу Ваньніна за рукав.

— Безсмертний ґеґе.

Слова прозвучали чітко, їх усі розчули.

Запала тиша.

— Пффх!

Невідомо, хто розсміявся першим, але поступово всі не стрималися і приєдналися до нього. І хоч обличчя Чу Ваньніна було похмурим, а норов — запальним, вони вирішили, що, навіть якщо він дуже розізлиться, то все одно не зможе дістати Тяньвень і відшмагати кожного присутнього. Тож зала Менпо наповнилася сміхом, усі насолоджувалися м’ясом і випивкою, створюючи метушливий святковий хаос.

— Хаха, безсмертний ґеґе.

— Старійшина Юхен настільки вродливий, що справді схожий на небожителя.

— Щоразу, як бачу його, на думку спадає одна приказка.

— Яка?

— Тіло його на три чи оповив білий сніг — хіба смертні рівня шат його білизні?

— …А ти тямиш у приказках.

Ґеґе (букв. старший брат) - звичне звертання до старшого брата чи товариша. Сміх усіх навколо викликала фамільярність такого звертання.

Обличчя Чу Ваньніна пройшло крізь усі можливі відтінки, перш ніж він вирішив прикинутися, що нічого не почув.

Він звик до того, що його шанували на відстані, тож ця несподівана близькість, породжена атмосферою свята і хмелем вина, збивала його з пантелику. Чу Ваньнін абсолютно не знав, що робити в такій ситуації, і спромігся лише змусити себе імітувати спокій, якого геть не відчував.

І все ж порожевілі, наче весняний цвіт, кінчики вух зраджував крижаний вираз його обличчя.

Мо Жань помітив. Він стиснув уста й нічого не сказав, але чомусь груди йому роздирали роздратування та ревнощі.

Не те щоб він не визнавав краси Чу Ваньніна, просто він, як і всі інші, чудово знав, що ця краса гостра, немов лезо клинка. І коли Вчитель усміхався, то залишався холодним, наче сніг та паморозь, через що люди не насмілювалися до нього наближатися.

На його темний, приземлений погляд, Чу Ваньнін скидався на тарілку ароматного хрусткого м’яса, яку помістили в брудну поламану коробку. Мо Жань був єдиною людиною у світі, яка добралася до неї і змогла покуштувати смаколик. Йому ніколи не доводилося хвилюватися, що хтось інший знайде цей делікатес і теж на нього зазіхатиме.

Але цього вечора, окутані теплом вогнища і веселі від підігрітого вина, безліч поглядів були зосереджені на цій коробці, яка раніше абсолютно нікого не цікавила.

Мо Жань раптом відчув, що нервує. Він хотів прикрити коробку і прогнати набридливу мушню, що облизувалася на його власність.

Утім, він згадав, що в цьому житті хрустке м’ясо йому не належало. Руки Мо Жаня тримали гарненькі напівпрозорі дзяодзи; у нього не було часу відганяти вовків, що пускали слину на іншу страву.

На подив Мо Жаня та всіх присутніх, Чу Ваньнін, як і всі старійшини, підготувався до новорічної вистави: він гратиме на ціні.

Учні витріщалися на нього, а дехто прошепотів:

— Хто б міг подумати, що Старійшина Юхен уміє грати на ціні…

— Він майстерний. Треба не забути спробувати м’ясо.

Мо Жань тихенько сів, не проронивши ані слова. Сюе Мен уже давно заснув, глибоке рівномірне дихання лунало з того боку, де він розпластався по столу. Мо Жань забрав з його рук глечик вина й наповнив свій кухоль, витріщаючись на людину на сцені. Він пив і слухав, загублений у думках.

Роздратування в його грудях лише наростало.

У минулому житті Чу Ваньнін не виступав на новорічному святі.

Майже ніхто не бачив, як він грав на ціні.

У дворі, де Мо Жань ув’язнив Чу Ваньніна, був павловнієвий гуцінь. Одного дня, мабуть, щоб розвіяти тугу, Чу Ваньнін сів за нього, заплющив очі й торкнувся струн.

Звук гуціня линув у повітрі, приманюючи птахів та метеликів. Коли Мо Жань повернувся, перед його очима постав профіль Чу Ваньніна, невимовно витончений та спокійний.

І як він повівся з ним тоді?

Ох, звісно ж.

Мо Жань завалив його на землю і трахнув прямо там, у дворі, поруч із гуцінем, вчиняючи наругу над цим чоловіком, що був чистим і холодним, як місячне сяйво. Він думав лише про те, як отримати задоволення. І жодного разу — про біль чи дискомфорт Чу Ваньніна. Він проігнорував навіть той факт, що була зима і його Вчитель, украй чутливий до холоду, лежав роздягнений на крижаному камінні й терпів зґвалтування доти, поки не знепритомнів.

Після цього Чу Ваньнін так і не відновився до кінця, навіть по кількох місяцях дбайливого лікування.

Тоді Мо Жань холодно сказав:

— Чу Ваньніне, із цього моменту тобі заборонено грати на ціні перед іншими. Ти хоч розумієш? Під час гри в тобі стільки…

Він змовк, але не дібрав потрібних слів, тож так і не закінчив речення.

Стільки — чого?

Спокою та впевненості, але вони породжували в Мо Жані таке нестримне бажання, що знищували всю його витримку.

Чу Ваньнін тоді не відповів, його губи були бліді, очі заплющені, брови нахмурені.

Мо Жань підняв руку і, повагавшись, торкнувся хмурої складки між бровами Чу Ваньніна. Рухи Тасянь-дзюня були майже ніжними, але голос звучав грубо та жорстко.

— Якщо не послухаєшся, Цей Високоповажний прикує тебе ланцюгами до ліжка й тоді ти не зможеш робити нічого, окрім як спати з ним. Не думай, що Цей Високоповажний не зробить цього.

І що відповів Чу Ваньнін?

Мо Жань зробив ще один ковток, спостерігаючи за людиною на сцені, і продовжив свій похмурий танець спогадів.

Він не був упевнений; можливо, Чу Ваньнін не сказав нічого. Або розплющив очі й холодно промовив лиш одне слово: «Вимітайся».

Він не міг згадати.

У тому житті він був пов’язаний із Чу Ваньніном так довго, що багато речей здавалися розмитими, і краї спогадів стало важко розрізняти.

Врешті він дійшов до такого звіриного стану, що достоту знав тільки одне: Чу Ваньнін належав йому. А якщо тому щось не сподобалося, лише Мо Жань мав владу над тим, щоб знищити його, розірвати його на шматки. Він волів би розчавити Чу Ваньніна власною рукою, як хижак, прогризтися крізь його тіло і вирвати органи, аніж дозволити комусь іншому торкнутися його.

Мо Жань хотів, щоб його бажання кипіло в Чу Ваньніна в крові, щоб його прокляття проросло в Чу Ваньнінові кістки, щоб його пристрасть переповнювала Чу Ваньнінову плоть.

Хіба Вчитель не був завше таким вишуканим і недоторканним?

І до чого все прийшло? Йому довелося розсунути ноги перед найненависнішим злочинцем в усьому світі, дозволяючи найжорстокішому тирану вибивати із себе життя розпаленою чоловічою зброєю. Мо Жань скоїв над ним наругу, забруднив його зсередини та ззовні — всюди.

Розірваний одяг не надягнеш знову.

Мо Жань прикрив очі, кісточки на його стиснутих кулаках побілили, серце шалено вистрибувало з грудей. Охоплений спогадами, він не чув більше ані жвавого гомону новорічного свята, ані м’яких звуків ціня. Залишився лише жорсткий божевільний голос, що стрімко виринав із глибини минулого й нависав над головою, наче стерв’ятник:

«У пеклі надто холодно. Чу Ваньніне, я заберу тебе із собою в могилу!»

«Так, ти божество, ти світло для них усіх. Сюе Мена, Мея Ханьсюе і всіх простих людей, які просто чекають, щоб ти сяяв для них. Святенник Чу-дзонши», — голос солодко розсміявся і реготав далі, поки несподівано згірк, наче душа, розірвана навпіл.

«А я? — загримів він. — Ти колись сяяв для мене?! Колись ділився зі мною своїм теплом? Ти дав мені тільки ці шрами! То де твоя святість, Чу Ваньніне?»

«Твої тіло й життя належать мені. Ти хочеш бути для них вогнем, але я заберу тебе із собою в домовину. Я змушу тебе сяяти для мого мертвого тіла й більше ні для чого. Я хочу, щоб ти згнив разом зі мною».

«Жити чи вмерти — у тебе немає вибору…»

Оплески і схвальні вигуки заповнили залу.

Мо Жань розплющив очі. Його спина була мокра від холодного поту.

Виступ завершився, учні радісно аплодували. Сидячи в натовпі, Мо Жань відчув, як образ перед його очима пульсував і ставав нечітким, почергово то втрачаючи, то набуваючи яскравості. Він спостерігав, як Чу Ваньнін повільно крокує дерев’яними сходами, тримаючи в руках павловнієвий цінь.

У цей момент уперше в житті Мо Жань раптом відчув, що все це — якесь безглуздя. Що в минулому він був божевільним.

Чу Ваньнін насправді не такий поганий… Чому він взагалі… Робив усе це?

Мо Жань ковтнув, відчуваючи, як алкоголь обпалює горло. Врешті, він був розгубленим, виснаженим і заплутаним — і, насамкінець, упав у забуття.

---

Від команди перекладачів:

Що за зірка світить сьогодні з нашиш приміток? Прекрасна квіточка нашої команди, що вже більше року слідкує за тим, щоб глави доходили до читача в найкращому і найграмотнішому вигляді. Хорошого вечора і гарних вихідних вам сьогодні побажає неповторна Вітер в полі!

 

---

Нотатки авторки:

Маленький театр:

«Психологічні активності акторів»

Мо Вейю: Здається, ніби в минулому житті я був божевільним. Від сценарію, що мені дав режисер, я постійно почуваюся, ніби граю навіженого — як не крути. Це складно, але доводиться дотримуватись сценарію.

Сюе Мен: Я вважаю себе натуралом, але сьогодні режисер вирішив змусити мене загравати з Учителем. Це складно, але доводиться дотримуватись сценарію.

Ши Мей: Мені здається, А-Жань змінився. Режисер сказав, що йому подобаюсь я, але сьогодні він на мене навіть не дивився. Це складно, але доводиться дотримуватись сценарію.

Чу Ваньнін: Я взагалі не маю бажання грати постільні сцени. Але режисер сказав… та байдуже, що він сказав. Як на мене, витягти б його й побити. Хай знає, що таке дотримуватися сценарію.