Цей Високоповажний зайнятий — загортає дзяодзи*

Дзяодзи (饺子, піньїнь: jiǎozi) — страва китайської кухні з тіста з начинкою із м'яса (найчастіше — свинячого фаршу) і овочів (найчастіше — капусти), рідше тільки з м'яса (схожа на пельмені).

Почувши це запитання, Мо Жань виглядав ошелешеним.

«Чи я сумую за ним?»

Попри глибоку незабутню відразу, приховану в серці Мо Жаня ще з минулого, насправді Чу Ваньнін із цього життя нічого поганого йому не зробив. До того ж Учитель отримав поранення і був вкритий синьо-чорними синцями з маківки до п’ят, бо раз у раз захищав свого учня від небезпеки.

Через певний час Мо Жань нарешті відповів:

— Гм... Усі ці рани він отримав через мене...

Від цих слів у Чу Ваньніна потепліло на серці. Однак, перш ніж він встиг щось відповісти, Мо Жань продовжив:

— Він забагато зробив для мене, я лише прагну допомогти йому швидше одужати. Не хочу бути йому винним.

Тепла іскра завмерла і згасла, а серце вчителя покрилося кригою. Чу Ваньнін якийсь час стояв нерухомо, почуваючись цілковитим посміховиськом.

Мо Жань уже дав йому зрозуміти, що їх пов'язували лише стосунки вчителя та учня. Це була лише його провина, що навіть найменшої друзки надії вистачило, щоб схвилювати його до дрижаків. Він був наче метеликом, що летить на полум'я. І якщо обернеться на попіл, вина буде лише на ньому.

Чу Ваньнін усміхнувся. Певно, усмішка більше скидалася на пригнічену гримасу.

— Ти забагато про це думаєш. Ти ж його учень, які між вами можуть бути борги. Все що він робить, він робить добровільно.

Мо Жань перевів на нього погляд.

— Ех ти. Такий малий, а завжди здаєшся серйозним і розмовляєш, як дорослий, — він дзвінко розсміявся та потріпав волосся Чу Ваньніна.

Спочатку під ці погладжування по маківці Чу Ваньнін навіть сміявся разом із ним, та незабаром його очі наповнилися сльозами і він поглянув в сліпучо вродливе обличчя навпроти.

— Мо Жаню, — прошепотів він, — я більше не хочу з тобою бавитися. Відпусти.

Та Мо Жань був надто товстошкірим. Він не помітив, як змінився вираз обличчя його шиді. Окрім того, він настільки звик бешкетувати та дуріти з Ся Сині, що не роздумуючи вхопив його м'які й гладенькі, як в немовляти, щічки та потягнув кутики вуст угору, перетворивши обличчя дитини на всміхнену маску.

— Пфф, сяо-шиді, ти чого це нахнюпився?

Чу Ваньнін глянув на відображення своєї дитячої подоби в очах Мо Жаня. Усмішка, яку силувався породити на його обличчі Мо Жань, була жахливо потворною, наче у химерного, жалюгідного чудовиська.

— Пусти!

Мо Жань, звісно, продовжував дражнити його.

— Гаразд, гаразд, тільки не сердься. Я не казатиму, що ти прикидаєшся дорослим, гаразд? Ходи сюди, нумо миритися. Називай мене «шиґе», домовилися?

— Відпусти...

— Будь хорошим хлопчиком. Назвеш мене «шиґе» — куплю тобі османтусове тістечко.

Чу Ваньнін заплющив очі, його вії тремтіли, а голос охрип. Урешті він сказав:

— Мо Жаню, я не жартую. Я справді не хочу більше з тобою дружити. Ти можеш мене відпустити? Відпусти, добре?

Його тонкі брови насупилися, він міцно заплющив очі, щоб стримати потік сліз, що прагнув вирватися назовні. Однак горло все одно стискали судомні ридання.

— Мо Жаню, боляче...

Надто боляче — ось так тримати когось у серці, обережно ховати у глибинах своїх думок. Не біда, якщо він не подобався цій людині, головне, що він міг таємно думати про нього та мовчки захищати. Не біда, що ця людина ніколи не буде з ним. Це все не біда.

Але все тепло і ніжність тієї людини були призначені для інших, Чу Ваньнінові ж діставалися лише колючки та шипи. Вчитель носив Мо Жаня в своєму серці, що стікало кров’ю щоразу, коли той буцався. День за днем з'являлися нові рани, не залишаючи старим і шансу на загоєння.

Тоді Чу Ваньнін раптом зрозумів, що навіть якщо не намагатиметься заробити прихильність Мо Жаня, допоки учень займає його серце, кожна мить із ним буде наповнена болем. Він не знав, скільки ще зможе терпіти ці муки. Не знав, коли це остаточно зламає його.

Мо Жань нарешті помітив, що щось пішло не так, і поспіхом відпустив його. Він торкнувся почервонілих щічок хлопчика, геть не розуміючи що робити.

Чу Ваньнін раптом подумав, що бути в дитячій подобі не так уже й погано. Принаймні так він міг не стримуючись сказати «мені боляче», міг дозволити собі трохи вразливості. Принаймні так Мо Жань дивився на нього зі щирим хвилюванням.

Раніше він про це навіть думати не смів.

Не встиг він і оком змигнути, як настав Чусі — найжвавіша пора на Піку Сишен. Члени ордену розвішували червоні паперові талісмани[1] та прибирали сніг. Головний кухар зали Менпо був заклопотаний від світанку до заходу, готуючи страви для застілля на честь кінця року. Окрім цього, старійшини придумували різноманітні заклинання, щоб додати святкової атмосфери.

Наприклад, Старійшина Таньлан обернув басейн чистої джерельної води на ароматне вино, а Старійшина Сюаньдзі випустив три тисячі власноруч вирощених вогняних мишей, щоб ті розбіглися по всій території ордену, розганяючи холод дрібкою тепла. Тим часом Старійшина Луцвень зачарував сніговиків — тепер вони блукали піком Сишен, вітаючи зі святом Весни кожного, з ким зіштовхувалися.

Від Старійшини Юхена ніхто нічого не очікував. Він досі перебував в усамітненні й уже дуже давно не з'являвся на людях.

Сюе Мен стояв біля вікна і, задерши голову, споглядав на пелюстки хайтана, що спускалися з небес.

— Завтра ми вирушаємо, — задумливо промовив він. — Напевно, нам все-таки не вдасться побачитись із ним до від'їзду... Цікаво, що Вчитель робить зараз?

— Однозначно займається самовдосконаленням, — сказав Мо Жань, плямкаючи яблуком. — До речі, про це: всі старійшини виступатимуть сьогодні ввечері. До біса шкода, що Вчитель не приєднається — тоді йому б теж довелося щось показати... Цікаво, що він утнув би? — Мо Жань розсміявся. — Може, влаштував би спектакль на тему «Як скипіти від злості», ге?

Сюе Мен гнівно зиркнув на нього.

— Як щодо вистави «Забиття Мо Вейю батогом до смерті»?

З нагоди Нового року Мо Жань навіть не розлютився з недоброго жарту Сюе Мена. Він про щось подумав і спитав:

— О, до речі, ти сьогодні бачив нашого малого шиді?

— Маєш на увазі Ся Сині? — уточнив Сюе Мен. — Не бачив, але так чи інакше, він учень Старійшини Сюаньдзі. Сюаньдзі й так дуже люб'язно дозволяє йому проводити з нами купу часу. Якщо б він залишився з нами і на святкування Нового року, його учитель міг би врешті й розсердитися.

Мо Жань засміявся.

— Схоже на те.

Промені вечірнього сонця опустилися на павільйон Червоного Лотоса. Чу Ваньнін уважно роздивлявся пігулку у своїй руці. Сюе Дженйон, що сидів навпроти, сам налив собі чашку чаю, бо Чу Ваньнін не запропонував йому пригоститися. Нехтуючи етикетом, він також прихопив хрусткий пляцок із тарілки.

Чу Ваньнін осудливо зиркнув на нього, але Сюе Дженйон невинно продовжив жувати.

— Юхене, ти на неї ще не надивився? Таньлан, хоч і гострий на язик, та злих намірів не приховує. Він би не став тобі шкодити.

— Пане голово, що ви таке кажете? — легко відповів Чу Ваньнін. — Я лише думав про те, що якщо вже Старійшина Таньлан доклав зусилля та винайшов пігулку, що дозволить мені повернути дорослий вигляд на один день, чому б тоді не зробити ще декілька таких? Я б міг просто приймати їх за необхідності.

— Еч, якби ж це було так просто, — сказав Сюе Дженйон. — Для виготовлення таких ліків необхідні дуже рідкісні інгредієнти. Запасів Таньлана вистачило лише на три штуки. У довгостроковій перспективі проблеми вони не вирішать.

— Розумію, — сказав Чу Ваньнін, глибоко задумавшись. — Он воно як. Будь ласка, передайте йому мою вдячність.

Розсміявшись, Сюе Дженйон махнув рукою.

— Знаєш, ви двоє насправді дуже схожі: різкі на словах, але добрі всередині.

Чу Ваньнін зиркнув на нього, але нічого не сказав. Він налив собі чаю і ковтнув пігулку, що мала допомогти йому набути справжньої форми.

Сюе Дженйон якраз зазіхнув на квіткове тістечко*, аж Чу Ваньнін перехопив його руку.

花糕 (huāgāo) — квіткове тістечко, зазвичай із цукровою начинкою та сухофруктами, яке їдять 9-го числа 9-го місячного місяця — «свято подвійної дев'ятки», «свято хризантем» (народне свято в Китаї).

— Що таке? — невдоволено промовив голова.

— Моє.

Сюе Дженйон, утративши дар мови, моргнув.

На пік Сишен опустилася ніч, і зала Менпо почала заповнюватися людьми. Старійшини зі своїми учнями сідали за столи і разом готували дзяодзи. Сніговики і вогняні миші сновигали в натовпі, допомагаючи передавати сільнички, баночки з меленим червоним перцем, миски з зеленою цибулею та інші приправи.

За кожним столом лунав дзвінкий сміх. Єдиним винятком став стіл Старійшини Юхена: всі учні були тут, але їхній наставник так і не з’явився.

Сюе Мен оглянувся навколо та зітхнув.

— Я сумую за Вчителем.

— Хіба Вчитель не велів нам насолоджуватися святом та старанно працювати над удосконаленням у Персиковому джерелі? — тепло відповів Ши Мей. — Кілька днів тому він прислав листа, де написав, що прийде побачитися з нами, щойно вийде з усамітнення.

— Так і є, але коли це буде? — гірко зітхнувши, Сюе Мен мляво глянув на двері. Раптом він стрепенувся і сів прямо. Його очі покругліли, як у кота, і спалахнули яскравою іскрою, а обличчя спочатку геть зблідло, а потім укрилося багрянцем. Він так розхвилювалася, що не міг і кількох слів докупи зв’язати.

— Це... Це... Це...

Мо Жань спершу подумав, що це один із рідкісних духовних звірів, вирощених Старійшиною Сюаньдзі, утік, щоб трохи оживити атмосферу. Він вирішив, що Сюе Мен здивувався через свою недосвідченість, тому й реагує так бурно.

— Це що? — він засміявся. — Тільки поглянь на себе, ніби зараз безсмертного побачив абощо. Що там такого дивовиж...

Мо Жань обернувся, широко всміхаючись, і недбало підняв погляд.

Він так і не договорив.

На порозі на фоні сніжної імли стояв Чу Ваньнін, убраний у білі одежі та яскраво червоний плащ. Він граційно опустив парасольку, щоб обтрусити її від снігу та скласти. Вії Вчителя тріпотливо піднялися, відкриваючи яскраві й витончені феніксові очі, що ласкаво глянули на учнів.

Мо Жань щойно прийшов до тями, та від одного цього погляду його серце забилося швидше, а долоні спітніли. Навіть дихання мимоволі сповільнилося.

Гамір у залі Менпо поступово стих. Зазвичай варто було Чу Ваньніну з'явитися, учні не сміли розмовляти — тим більше зараз, коли старійшина після тривалого усамітнення раптово виринув зі сніжної ночі напередодні Нового року. Сніжинки на обличчі Чу Ваньніна робили його невимовно прекрасним — через них шкіра здавалася ще яснішою, ніж зазвичай, а брови темнішими і виразнішими.

Мо Жань устав і пробурмотів:

— Учителю...

— Учителю! — Сюе Мен підскочив, наче радісне кошеня, та кинувся обіймати Чу Ваньніна.

Одяг Вчителя був просякнутий кусючим морозом, та обличчя Сюе Мена виглядало так, наче він тримав у руках персиковий цвіт ранньої весни чи вуглини багаття пізнього літа — щось безмежно тепле. Він радісно вигукував, не перериваючись навіть, щоб вдихнути:

— Учителю, ви нарешті повернулися! Я думав, що ми вже не побачимо вас перед від'їздом, але ви все-таки нас любите! Учителю, Учителю...

Ши Мей також вийшов уперед та шанобливо вклонився, його обличчя сяяло від радості.

— Вітаємо з поверненням із усамітнення, Вчителю.

Чу Ваньнін погладив Сюе Мена по голові та кивнув Ши Мею.

— Учитель трохи спізнився, але давайте зустрінемо Новий рік разом.

Він сів за стіл поруч із Сюе Меном та навпроти Мо Жаня.

Коли радощі й хвилювання від появи Чу Ваньніна вляглися, троє учнів за звичкою поправили поли одягу і поважно сіли, наслідуючи Вчителя. Між ними запанувала дивна тиша.

На столі лежали борошно, фарш, яйця та багато інших інгредієнтів, серед яких і новенька мідна монетка. З усієї компанії найкращі кулінарні навички були в Мо Жаня, тож усі одноголосно вирішили дотримуватися його інструкцій.

— Ну що, тоді я візьму керівництво на себе, — Мо Жань розсміявся. — Хтось уміє розкачувати тісто?

Ніхто не відгукнувся.

— Гаразд, тоді тістом займуся я. Ши Мею, тобі вдаються найкращі вонтони, а начинка для дзяодзи майже така сама, тож чому б тобі не взяти її приготування на себе?

Ши Мей, мить повагавшись, відповів:

— Ну... Знаєш, все ж таки є різниця. Боюся, мені може не вдатися зробити все як слід.

— Не переймайся так, головне, щоб воно було їстівним, — легко відповів Чу Ваньнін.

Ши Мей всміхнувся.

— Тоді гаразд.

— Сюе Мене, ти можеш передати воду або допомогти нам закатати рукави. Тільки не заважай.

Сюе Мену відібрало мову.

— А щодо Вчителя? — Мо Жань усміхнувся. — Чи бажає Вчитель зачекати та випити чашечку чаю?

— Я ліпитиму дзяодзи, — холодно відповів Чу Ваньнін.

— Га? — ошелешено вигукнув Мо Жань, злякавшись, що раптом оглух на обидва вуха. — Що-що ви збираєтеся робити?

— Я сказав, що ліпитиму дзяодзи.

Мо Жань не дібрав слів для відповіді. Йому подумалося, що краще, напевно, він би і справді оглух на обидва вуха.

 

---

Від команди перекладачів:

Розійдись! Хоча ні, навпаки, зійдись! На черзі один зі скарбів нашої команди, що закладає наріжний камінь, фундамент, ґрунт, базу для перекладу глави. Саме в його рученята глава потрапляє на початку свого шляху. Вітайте, наш перекладач з англійської Times New Roman. Я в захваті від цього ніку ^.^

І трошки цікавинок про талісмани:

[1] 桃符 táofú — 1) персиковий талісман (дощечки з персикового дерева, що висять на дверях, із зображенням або іменами добрих духів, що відганяють нечисту силу). 2) парні смуги червоного паперу з боків дверей будинку з новорічними побажаннями.

У стародавні часи вважалося, що дві дошки з персикового дерева із зображеннями або іменами богів-охоронців дверей, які вішали на двері, відганяли злих духів. Пізніше на них клеїли парні смуги червоного паперу з новорічними побажаннями, тому назву запозичили для позначення парних смуг Свята весни/Нового року за місячним календарем.

---

Нотатки авторки:

Дехто запитував про устрій світу в історії. У романі час від часу згадуються деякі елементи лору і в майбутньому я ще про це розповім, але наразі немає записаної системи світу, бо моє уявлення про нього доволі нудне, тож якщо я вивалю всю цю інформацію одним шматком, боюся, ви заснете від нудьги при читанні, ха-ха-ха. Тому сьогодні в розділі «Авторці є що сказати» я опишу частину, якщо цікаво — можете почитати.

По-перше, про Верхнє і Нижнє Царства Вдосконалення. «Верхнє» означає «свіже повітря підіймається». До Верхнього Царства належать прибережні райони біля гори Квеньлвень та озера Тяньчи. «Нижнє» означає «каламутне повітря опускається». До нього входять території Сичуань і Гуйчжоу з містом-привидом Фенду в центрі. Верхнє Царство сповнене духовної енергії, що дуже підходить для занять вдосконаленням, тому там зібрано дев’ять великих орденів, а в Нижньому Царстві є лише пік Сишен.

清气上升，浊气下降 — «свіже повітря підіймається»; «повітря після видоху опускається» — ці вислови є термінами традиційної китайської медицини, які вказують на напрямок, у якому рухається повітря при диханні.

По-друге, про вдосконалення. Я не описуватиму в романі всі етапи закладання духовного фундаменту і формування ядра. Початок шляху вдосконалення називається закладанням основ, після пробудження духовного ядра людина може продовжувати зміцнювати власні сили. Ніякого складного розподілу на рівні. Основна мета вдосконалення — мати сильну духовну енергію та бути здатним виділитися серед інших. Звичайно, є такі люди, як Учитель, які хочуть використовувати силу, щоб зробити якомога більше добрих справ. Ті, хто має високий рівень вдосконалення, можуть жити доволі довго, молодо виглядати і перетворюватися на безсмертних духів після смерті. Однак варто сказати, що лише одиниці стають безсмертними безпосередньо за життя. Більшість заклиначів живуть життя, старіють, хворіють, помирають і перероджуються, як і годиться.