Цей Високоповажний виборює собі десерт

— Учитель? — вираз обличчя Сюе Мена одразу став спокійним та шанобливим. — На піку Сишен лише він не має жодного прізвиська. Ніхто не наважується з нього глузувати.

— Маячня. Просто всім відомо, що тобі подобається Вчитель, тож вони прикушують язика, коли ти поруч, — закотив очі Мо Жань. Тоді він підтягнув Чу Ваньніна до себе й пристрасно зашепотів до нього: — Не слухай його. Я так скажу: старійшина Юхен має більше прізвиськ, аніж будь-хто інший на піку Сишен.

— О? Невже? — Чу Ваньнін легенько підняв брови, зацікавившись. — Наприклад?

— Наприклад, більш-менш пристойне — Бай Вучан*.

白 bai — білий, 无常 wuchang — періодичний, мінливий, непостійний

— Чому його так називають?

— Бо він день у день ходить у білому.

— …Які ще є?

— Крихітка бок-чой*.

Бок-чой — китайська листова капуста, листя якої сходиться донизу в білий пучок.

— …Чому?

— Бо він день у день ходить в білому.

— Що ще?

— Велика маньтов.

— А це чому?

— Бо він день у день ходить в білому.

— А ще які?

— Маленька вдова.

Чу Ваньнін розгублено застиг.

— Знаєш, чому його так називають? — дурнувато гигикнувши, запитав Мо Жань, геть не помічаючи, як очі Чу Ваньніна починають метати вбивчі блискавки. — Тому що він день у день ходить в білому.

— …

Якби не його витримка, Чу Ваньнін, мабуть, не зміг би зберігати спокій.

— Ну? Що там іще?

— Ай-йо, — Мо Жань глянув на обличчя Сюе Мена і зовсім тихо відповів: — Боюся, якщо скажу ще щось, то мій двоюрідний брат виллє мені на голову гарячий казанок.

Сюе Мен грюкнув по столу, заскреготавши зубами:

— Це просто безглуздо! Хто дозволив їм так знущатися над Учителем? «Крихітка бак-чой», «велика маньтов», ще й «маленька вдова»? Їм жити набридло?!

— А, — відповів Мо Жань, ледве стримуючи сміх. — Уже збісився? Ти ще навіть не чув, як його називають деякі учениці. Тобі мороз піде поза шкіру.

Сюе Мен вирячився на нього.

— Як вони його називають?

— Як, як… — Мо Жань ліниво потягнувся. — Вони ж дівчата, врешті-решт — все говорять по-книжному. «Грушевий цвіт, залитий блідим місячним сяйвом», «незайманий сніг ранньої весни», «пан Чу з Лінаня, найчистіший з усіх лотосів». Було ще якесь порівняння з легендарним красенем Сі Ши — боже поможи.

Чу Ваньнін не знайшов потрібних слів.

У Сюе Мена їх було ще менше.

— Ці прізвиська ще нічого. Взяти хоч Старійшину Таньлана. Його називають значно гірше — з його жахливим характером і непоказною зовнішністю.

З усіх двадцяти старійшин піку Сишен саме зі Старійшиною Таньланом у Чу Ваньніна склалися найгірші взаємини. Тож він поцікавився:

— Як саме?

— Щось на кшталт «солоний огірок» або «гірчична зелень», бо в нього смаглява шкіра, — Мо Жань розсміявся. — Мен-Мене, не дивися на мене так. У тебе теж є чимало прізвиськ.

— Що? У мене теж? — перепитав Сюе Мен із таким обличчям, ніби щойно проковтнув ціле яйце.

— Звичайно, — посміхнувся Мо Жань.

Сюе Мен прочистив горло, ніби його зовсім не цікавила тема розмови:

— Ну, то як мене називають?

— Пір’ячко.

— Чому?

— Тобто чому? Хіба це не очевидно? — Мо Жань не встиг вимовити й кількох слів, як його плечі затрусилися від сміху, аж поки він не вибухнув реготом, ляснувши по столу. — Бо ти як павич, що показує пір’ячко, ха-ха-ха…

Сюе Мен умить схопився на ноги і завив від люті:

— Мо Жаню! Я тебе вб'ю!

На пік Сишен вони повернулися вже запівніч, наївшись і напившись досхочу. Чу Ваньнін дозволив своїм недоумкуватим учням провести себе до покоїв старійшини Сюаньцзі, де вони й розійшлися. Перед тим, як піти, Сюе Мен запитав, чи можуть вони зустрітися завтра в бамбуковому лісі, але Чу Ваньнін, не знаючи, коли зможе повернутися до нормального вигляду, вирішив, що краще нічого не обіцяти. Тому відповів, що зайде, як матиме вільний час.

Дочекавшись, доки учні відійдуть достатньо далеко, Чу Ваньнін за допомогою цінґону легко злетів угору і пострибав краями черепиці назад до павільйону Червоного Лотоса.

Рано-вранці наступного дня Чу Ваньнін прокинувся та виявив, що досі перебуває у подобі дитини, і мимоволі відчув смуток.

Він ступив на дерев'яний ослінчик, витягнув шию і довго вдивлявся в обличчя в дзеркалі, не в змозі змусити себе хоча б розчесатися як слід. Пороздумувавши, він вирішив, що так не може залишатись і надалі, тому вирушив на пошуки Сюе Дженйона.

— Що? Ти бачив Мен-ера і Жань-ера вчора?

— Так. Представився учнем старійшини Сюаньдзі, і вони, схоже, повірили, — відповів Чу Ваньнін. — Якщо Сюе Мен питатиме, не забудьте мені підіграти. Та важливо ось що: я медитую вже більше десяти днів, і нічого не змінилося. Так більше не може продовжуватися — мені доведеться навідати Таньлана.

— Овва, що трапилося з нашим Юхеном і гордим обличчям, що він аж так боїться втратити?

Чу Ваньнін кинув на нього холодний погляд, який, утім, вдався анітрохи не грізним, адже належав дитині. Так він скидався на вередливого малого.

Чу Ваньнін був дуже гарненьким у дитинстві, тому Сюе Дженйон не міг втриматися, щоб не поплескати його по голові.

— Пане голово, — раптом сказав Чу Ваньнін, — коли моє тіло прийде в норму, чи не могли б ви попросити зал Хваньша* пошити для мене новий комплект форми піку Сишен? Тільки не білого кольору.

浣纱 — промивати шовк.

Сюе Дженйон був застигнутий зненацька.

— Я гадав, що ти не любиш носити легких обладунків.

— Просто хочу оновити гардероб, — похмуро пояснив Чу Ваньнін, перш ніж піти.

Хоч Старійшина Таньлан не дуже добре ладнав із Чу Ваньніном, у присутності голови ордену йому доводилося стримуватися. Його слова залишалися ввічливими, втім погляд був відверто глузливим.

Чу Ваньнін холодно глянув на Старійшину Таньлана, чиї очі так сяяли від радості, наче в них палахкотів феєрверк. Він лише байдуже спостерігав.

— Діагноз пані Ван більш-менш точний.

Вимірявши пульс, Старійшина Таньлан випустив із долоні зап’ясток Чу Ваньніна. Той одразу ж відсмикнув руку і опустив рукав.

— Тоді чому за ці десять днів не відбулося жодних змін?

— Тобі, можливо, і дісталася лише крапля вербової смоли, але вона має сильний ефект. Боюся, мине чимало часу, перш ніж ти повернешся до свого звичайного вигляду.

— Скільки? — без зайвої ввічливості запитав Чу Ваньнін.

— Не певен, але, припускаю, близько десяти років.

Очі Чу Ваньніна вмить розширилися.

Старійшина Таньлан з усіх сил намагався ззовні видаватися спокійним, але його погляд світився зловтіхою над нещастям Чу Ваньніна.

— Так, напевно, мине десять років, перш ніж ти зможеш відновити свою звичну подобу.

Чу Ваньнін деякий час дивився на нього, а потім похмуро спитав:

— Ти що, знущаєшся?

— У жодному разі. Ти ж Старійшина Юхен, врешті-решт, — Таньлан посміхнувся. — Як на мене, з тобою все гаразд. Подумаєш, тіло змаліло, й кмітливості поменшало — лише трохи, зауваж. Але духовна сила залишилася на тому ж рівні. То навіщо так поспішати з поверненням?

Обличчя Чу Ваньніна сполотніло, він не міг вимовити ні слова.

— Однак не факт, що ти залишатимешся в дитячій подобі впродовж усіх цих десяти років. Деревна смола рухається тими самими каналами, що й духовна енергія. Якщо ти будеш утримуватися від її використання протягом трьох-п'яти місяців, то, ймовірно, повернешся до колишнього вигляду.

— А це непогано! — в очах Сюе Дженйона спалахнула надія.

Але Таньлан із ледь помітною посмішкою продовжив:

— Не поспішайте, пане голово. Я ще не договорив. Навіть якщо Старійшина Юхен повернеться до зрілої подоби, йому не слід використовувати занадто багато сили. Щойно його ці вичерпається від перенапруження, вплив вербової смоли посилиться — і він знову перетвориться на дитину.

— Занадто багато? Занадто багато — це скільки? — вигукнув Сюе Дженйон.

— Що ж, оскільки смола вже проникла у всі куточки тіла, Старійшина зможе використовувати не більше двох технік на день.

Чу Ваньнін заговорив холодним і твердим, як криця, голосом:

— У бар'єрі з царством духів постійно з'являються тріщини і їх треба закривати. Для створення механічних вартових теж необхідна духовна енергія. Якщо я зможу використовувати лише дві техніки на день, з мене не буде користі.

— Що ж, це все, що я можу сказати, — у голосі Таньлана бриніла насмішка. — Зрештою, якщо смертний світ утратить Безсмертного Бейдов, на ранок сонце може і не зійти.

Осторонь стояв стурбований Сюе Дженйон.

— Таньлане, припини вже глузувати. Твої лікувальні техніки одні з найкращих у світі вдосконалення — будь ласка, придумай що-небудь. Навіть якщо духовна сила Юхена не постраждала, поки він у дитячому тілі, його здібності зовсім не ті, що раніше. Крім того, якщо інші ордени дізнаються, що Юхена поранили на озері Дзіньчень, хтозна, які фокуси вони можуть викинути. Десять років — це занадто довго. Чи не міг би ти пошукати якісь ліки абощо? Щось, що могло б…

Старійшина Таньлан глузливо перервав його на півслові:

— Пане голово, на Безсмертного Бейдов діє смола стародавнього божественного дерева, а не якась посередня отрута. Невже ви справді думаєте, що я можу просто придумати засіб для його зцілення тут і зараз?

Сюе Дженйон мовчав.

— Наразі це все. Мені пора йти зібрати інгредієнти для пігулок, — неквапливо промовив Таньлан. — Прошу, вертайтеся до себе.

— Таньлане!

Сюе Дженйон хотів ще щось сказати, але Чу Ваньнін смикнув його за край вбрання.

— Пане голово, ходімо.

Вони вже підійшли до дверей, коли до них раптом долинув голос Таньлана.

— Чу Ваньніне, якщо ти благатимеш мене з належною покорою, хто знає? Можливо, я допоможу тобі знайти ліки. Хоч я ніколи раніше не стикався з подібним, але це не значить, що я нічим не зможу зарадити. Тож чому б тобі гарненько не подумати про це?

Після довгої паузи Чу Ваньнін озирнувся.

— «З належною покорою» — це як?

Таньлан відкинувся на диван, ліниво перебираючи пучки срібних голок на столі. Його очі глузливо зблиснули, коли він підняв погляд на Чу Ваньніна і відповів:

— Коли люди потрапляють у безвихідь, вони кланяються, благаючи про допомогу. Ми з тобою належимо до одного ордену, тому я не проситиму тебе битися головою об підлогу. Але якщо ти станеш на коліна і скажеш мені кілька лагідних слів, я допоможу тобі.

Чу Ваньнін байдуже глянув на нього і, помовчавши якусь мить, відповів:

— Солоний огірку, ти, мабуть, мариш.

З цими словами Чу Ваньнін змахнув рукавами і вийшов. Старійшина Таньлан приголомшено застиг на місці, так і не допетравши, до чого тут «солоний огірок».

Дні минали повільно. Старійшина Юхен оголосив, що усамітниться для медитації, але насправді він опинився в пастці дитячої подоби, не маючи змоги повернутися до нормального вигляду. Про це знали Сюе Дженйон, пані Ван та Старійшина Таньлан, а згодом, щоб таємниця випадково не розкрилася, повідомили також Старійшині Сюаньдзі.

Кілька місяців пролетіли як одна мить. Двері павільйону Червоного Лотоса були зачинені для відвідувачів, тож Сюе Мен та інші учні неабияк занепокоїлися.

— Вчитель перебуває в усамітненні вже більше сімдесяти днів. Чому він досі не вийшов?

— Можливо, він підвищує рівень вдосконалення, — Ши Мей зробив ковток духовної гірської роси з чашки і подивився на темне, похмуре небо за вікном. — Схоже, буде сніг. Скоро вже приморозок*. Цікаво, чи вийде Вчитель до Чусі*?

小寒 (букв. «маленький холод») — передостанній з 24-х періодів сонячного календарю, припадає на 6-19 січня.
除夕 — канун китайського Нового Року.

Мо Жань ліниво гортав довідник із техніки володіння мечем.

— Навряд чи, — сказав він у відповідь на припущення Ши Мея. — Він же кілька днів тому надіслав нам квітку хайтану з повідомленням, що ще не скоро повернеться. Сумніваюся, що він встигне.

То був день відпочинку на піку Сишен, тож вільні від занять із самовдосконалення Мо Жань, Сюе Мен і Ши Мей зібралися разом у маленькій альтанці на подвір’ї, щоб насолодитися свіжозавареним чаєм і підігрітим вином. Масивні ширми і напівзсунуті бамбукові завіси затуляли їх від перехожих, з-під них линула туманна пара.

Нещодавно до їхньої маленької групи приєднався учень Старійшини Сюаньдзі Ся Сині. З того дня, як він зустрів Сюе Мена, той кожні два дні брав хлопчика із собою для занять або ігор, і незабаром компанія стала нерозлучною. Так група з трьох учнів Старійшини Юхена перетворилася на групу з чотирьох.

Зараз Чу Ваньнін, тобто Ся Сині, сидів за столом і їв тістечка. Він поводився вкрай витончено, але швидкість, з якою він поглинав десерт, була дивовижною.

Сюе Мен мимохіть глянув на нього і здивовано застиг, лише ковзав поглядом із тарілки на Ся Сині і назад.

— Ого, Ся-шиді, — задумано промовив він, — від кого ти успадкував таке бездонне черевце?

Чу Ваньнін неквапом жував пляцок з османтусу. Тістечко смакувало так добре, що він навіть не намагався відповісти. Зрештою, дехто спробував поборотись із ним за десерт.

Руки Мо Жаня і Чу Ваньніна одночасно опустилися на останній шматок хрусткого лотосового тістечка. Очі супротивників спалахнули, ніби між їхніми поглядами промайнула блискавка.

— Відпусти, — скомандував Чу Ваньнін.

— Ні, — відказав Мо Жань.

— Руки геть.

— Ти вже з'їв вісім шматків. Цей мій.

— Можу віддати будь-яке інше, тільки не лотосове тістечко.

Мо Жань деякий час дивився на хлопчика, перш ніж дістати свій козир.

— Шиді, якщо ти їстимеш забагато солодощів, у тебе почорніють зуби.

— От і добре, — Чу Ваньнін зберігав спокій. — Мені шість років, не соромно.

Мо Жаню відібрало мову.

Щось гупнуло — це Сюе Мен дав стусана Мо Жаню, супроводжуючи удар нищівними наріканнями:

— Мо Вейю, ти навмисне мене дратуєш? Битися з шиді за їжу? Скільки тобі років?!

Щойно Мо Жань зойкнув і закрив голову руками, Чу Ваньнін із незворушним обличчям одним блискавичним рухом вихопив лотосове тістечко і задоволено почав їсти.

— Шиді!!!

Чу Ваньнін проігнорував його, зосередившись виключно на смакуванні десерту.

Четверо учнів галасували, поки їх не перервав різкий свист, що прорізав небо і відлунням прокотився по всьому піку Сишен.

Обличчя Чу Ваньніна набуло урочистого виразу.

— Сигнал збору?

Сюе Мен відгорнув фіранку, щоб виглянути у вікно. Учні, які гуляли на вулиці, зупинилися і здивовано заозиралися.

За цим сигналом усі, хто перебував на піку Сишен, повинні були зібратися на площі перед залом Даньсінь. Як можна здогадатися, він лунав лише в надзвичайних ситуаціях. До появи Чу Ваньніна на піку Сишен він звучав досить часто — щоразу, коли порушувався бар'єр із царством духів. Однак після того, як Чу Ваньнін приєднався до ордену, свист на довгий час замовк.

Ши Мей підняв довідник і, підвівшись, підійшов до Сюе Мена.

— Дивно. Що це за термінова справа?

— Не знаю. Немає сенсу гадати. Ходімо подивимося.

Тільки Мо Жань мовчав, стиснувши губи. Його опущені вії тріпотіли, прикриваючи неприродне мерехтіння в очах. Він знав, що віщує цей свист. Однак у його спогадах ця подія відбулася в інший час. Він не очікував, що це станеться так швидко…

Четверо учнів зібралися на піку Сишен, куди один за одним прибували решта членів ордену. Невдовзі площа перед залом Даньсінь заповнилася старійшинами та їхніми вихованцями.

Коли всі зібралися, двері зали Даньсінь прочинилися, впускаючи Сюе Дженйона. Він вийшов і зупинився перед нефритовими перилами ґанку, до якого піднімались вапнякові сходи. Його супроводжували шестеро вродливих жінок. Чаруючі, стримані та неймовірно витончені, вони були вбрані в тонкі шовкові шати, хоч надворі й лютував мороз. Вітер колихав їхні червоні спідниці, що з першого погляду нагадували хмари на світанку, тріпотів ніжними шовковими стрічками. Їхні очі горіли червоним полум’ям, і на чолі кожної виднівся багряний знак у вигляді вогника.

Сюе Мен був приголомшений, і не тільки він. Після появи гостей обличчя майже всіх присутніх змінилися.

Сюе Мен довго дивився в порожнечу, перш ніж зміг тремтливо заговорити:

— Посланці пернатого племені... Вони прибули з Джуцюе*, землі безсмертних?

朱雀 — назва легендарного полум’яного птаха, одного з чотирьох символів китайських сузір’їв — символізує стихію вогню, напрямок півдня та пору літа. Також небесні палаци, що знаходяться в цьому сузір’ї.

 

---

Від команди перекладачів:

Любі читачі, сьогодні в нас є для вас дещо особливе. Хочемо трошки познайомитися з вами і познайомити вас із нами ^.^ Наша неповторна ілюстраторка Hoga і неймовірна перекладачка Сто Баксів створили цілий набір яскравих карток з персонажами команди перекладу Ерхи. Вітайте першого героя нашої нової рубрики — неперевершену Kira Snow!

P.S. Заходьте в розділ «Обговорення» в тг, там скоро з’явиться багато цікавинок.

---

Нотатки авторки:

Маленький театр «Як зробити тебе щасливим»

На піку Сишен з’явився новенький на ім’я Дзя, що захотів стати учнем Чу Ваньніна. Однак він почув, що цей старійшина надзвичайно суворий, тому вирішив спершу порадитись із трьома учнями.

Учень Дзя: Пане! Я — учень Дзя! Скажіть, як можна зробити старійшину Юхена щасливим?

Сюе Мен: Для початку треба бути дуже вимогливим до себе і дисциплінованим, зранку до вечора наполегливо працювати. Крім того, будь готовим пройти всі випробування і не втратити сили духу навіть у найстрашнішу бурю. Наостанок — терпіння і послух. Якщо Вчитель дає тобі ляпаса по лівій шоці, слід без роздумів підставити праву. Якщо Вчитель хоче відрізати тобі ліву руку, простягни перед ним також і праву.

Учень Дзя в розпачі звертається по допомогу до Ши Міндзіна.

Ши Мей: Зробити Вчителя щасливим? Дуже просто: треба пам’ятати, що з алкоголю він п’є тільки вино з грушевого цвіту, любить їсти рибу, особливо суп із морського судака з трьома круглими галушками — це ідеальна кількість. Узимку, коли холодно, він любить пити чай із пелюстками троянди, а в печеню йому треба додавати жменьку кмину та гострий перець, не один, а…

Учень Дзя: …

Одна надія на Мо Вейю.

Учень Дзя: Мо-шисьоне, вони так заплутано пояснюють, а я надто дурний, щоб все це запам’ятати QaQ

Мо Жань: О, та без проблем, мій спосіб набагато простіший.

Учень Дзя: Який?

Мо Жань: Переспи з ним.

Учень Дзя: …

Мо Жань: Якщо разу не вистачить, тоді двічі. Якщо й цього не вистачить, десять разів…

Учень Дзя: Боюся, якщо пересплю з ним раз, наступного дня він не встане з ліжка.

Мо Жань: Хто сказав, що він має вставати з ліжка наступного дня? Думаєш, що я мав на увазі, коли казав про десять разів?

Учень Дзя: Що… Що ти мав на увазі?

Мо Жань: За одну ніч.

Врешті учень Дзя здався.