Двоюрідний брат Цього Високоповажного точно не надто розумний

— Ну, звісно. У них усіх є прізвиська, жодного не обійшли увагою, — Сюе Мен помітно пожвавішав і охоче розповів Чу Ваньніну, як усе влаштовано. — Ти ще доволі малий — скільки тобі? Не більше п’яти? Тоді на піку Сишен ти новенький і ще не мав можливості познайомитися з усіма. Коли обживешся тут, побачиш, що учні вигадали прізвиська чи не для всіх двадцяти старійшин.

— О, — Чу Ваньнін окинув його багатозначним поглядом. — Наприклад?

— Ой, хлопче, із чого б мені почати? Але вже пізно, я зголоднів. На знак подяки за твої вказівки пригощу тебе нічним перекусом під горою — якраз і розкажу все.

Схиливши голову, Чу Ваньнін на мить замислився, а потім ледь помітно усміхнувся.

— Мгм, гаразд.

Сюе Мен заховав Лончен і взяв Чу Ваньніна за руку. Зменшений у розмірах Учитель і його учень без жодної здогадки про це спускалися кам’яними сходами посеред бамбукового гаю в бік головних воріт.

— Малий братику, як тебе звати? — спитав Сюе Мен дорогою.

— Моє прізвище Ся, — спокійно відповів Чу Ваньнін.

— Ся, а далі?

— Ся Сині*.

«Ся» (夏) — поширене прізвище, також має значення «літо». «Си» (司) — керувати. «Ні» (逆) — протилежний, ворожий; повстання. Крім того, усе ім’я омонімічне до фрази — 吓死你 — «налякав тебе до смерті».

Сюе Мен геть не зрозумів прихованого значення.

— Миле ім’я. І звучить гарно, — весело промовив він. — Якими ієрогліфами записується?

Чу Ваньнін кинув на нього погляд, який він беріг для ідіотів.

— «Си» як у «чиновник», а «ні» як у «повстанець».

Оригінал цієї репліки: «司徒»的«司», «逆徒»的«逆». В обох словах є «徒» (ту), що окремо означає «учень». Відповідно, крім того, що обидва наведені слова є протилежностями (чиновник-постанець), вони також можуть трактуватися як «керувати учнями» та «учень навпаки» (див. попередню нотатку).

— Ооо, — посміхаючись, Сюе Мен запитував далі: — І скільки тобі років? Я вгадав чи ні? Не більше п’яти?

Чу Ваньнін мовчав, його обличчя спохмурніло. На щастя для Сюе Мена, той дивився на дорогу, а не на дитину, інакше він би справді злякався за власне життя.

— Ні, юний майстер помилився в здогадках… Цього року мені виповнилося шість.

— Тоді ти надзвичайно талановитий — хоч не такий, звісно, яким я був у твоєму віці. У будь-якому разі з невеликою підтримкою ти однозначно станеш видатним. Скажи, чому ти не підеш від Сюаньдзі? Називай мене шиґе — і я попрошу мого Вчителя прийняти тебе. Що думаєш?

Чу Ваньніну довелося докласти певних зусиль, щоб не закотити очі.

— Як-як я маю тебе називати?

— Шиґе, — Сюе Мен і далі посміхався, аж раптом нахилився і клацнув Чу Ваньніна по чолі. — Така можливість випадає не кожному.

Вираз обличчя Чу Ваньніна був… складний.

— Що, втратив дар мови від щастя?

Чу Ваньнін змовчав.

Вони весело теревенили дорогою (принаймні так собі думав Сюе Мен), коли позаду несподівано почувся голос, який обірвав розмову, що могла би призвести до передчасної кончини Сюе Мена.

— Га? Менмене, що це ти тут робиш?

Кому ще на всьому піку Сишен не бракувало сміливості називати Сюе Мена «Менменом»*?

Сюе Мен почав лаятися ще до того, як обернувся.

— Мо Жаню, псяро ти вошива, назви мене так ще раз — і я вирву твій язик!

Звичайно, позаду них стояв і шкірився Мо Жань, під ясним місячним сяйвом його одягу легко торкався вітер. Він уже хотів крикнути щось у відповідь, щоб ще подражнити Сюе Мена, але помітив витончену дитину поруч із ним і вирячив очі.

— Це хто…

Сюе Мен підтягнув Чу Ваньніна до себе, сердито дивлячись на Мо Жаня.

— Тобі яке діло?

— Ні-ні-ні, не приховуй його, — Мо Жань обійшов навколо і відвів руку Сюе Мена вбік, діставшись до Чу Ваньніна. Він присів, щоб уважно роздивитися хлопчика, і здивовано хмикнув: — Ця дитина видається на диво знайомою.

Чу Ваньнін насторожився.

— Таке відчуття, наче я тебе десь бачив.

Чу Ваньнін відчув, що запахло смаленим. Якщо його тут застукають, як він взагалі знову зможе дивитися людям в обличчя? На мить задумавшись, він підсвідомо зробив крок назад і розвернувся, щоб утекти.

— Зачекай! — Мо Жань із пустотливою усмішкою схопив Чу Ваньніна та потягнувся до нього, провівши пальцем вздовж дитячого носа. — Ну ж бо, маленький братику, — м’яко сказав він, — назвеш старшому своє ім’я?

Від того доторку Чу Ваньнін відчув дискомфорт. Зніяковіло й невпевнено він намагався відступити назад.

Мо Жань вирішив, що той злякався, і засміявся.

— Чого ти ховаєшся? Будь слухняним хлопчиком і скажи ґеґе: твоє прізвище — Сюе?

Сюе Мен розгублено моргнув.

Мо Жань ткнув пальцем у бік Сюе Мена.

— Це твій тато? — спитав він, посміхаючись. — Скажи правду — і старший братик купить тобі цукерку.

— Мо Вейю, ти хворий?! — умить спалахнув Сюе Мен. Він скидався на розлюченого півня з піднятим хвостом і настовбурченим пір’ям. — П-п-п-про що ти, у біса, думаєш? Т-ти підлий! З-з-зіпсований! Ти-ти-ти смердючий безсоромник!

Чу Ваньнін ще трохи помовчав, але на душі йому полегшало.

— Моє прізвище Ся. Учень Старійшини Сюаньдзі, Ся Сині.

— «Налякав тебе до смерті»? — Мо Жань був таки недурний, він одразу ж здогадався про значення імені. — Ха-ха, як цікаво.

— Ти хворий! — Сюе Мен сердито відштовхнув Мо Жаня. — Він мій новий друг, і тебе це не стосується. Ми йдемо на нічний перекус. З дороги!

— О, — Мо Жань ступив крок убік, але потім, закинувши руки за голову та посміхаючись, пішов за ними.

— Ти що робиш? — гаркнув до нього Сюе Мен.

— Я теж хочу перекусити, — невинно відказав Мо Жань. — Що, не можна?

Сюе Мен не зміг присилувати себе до відповіді.

Місто Вучан — невелике поселення, що колись повнилось усілякими привидами та упирями. Завдяки заснованому неподалік піку Сишен із плином років воно поступово відновило спокій. Зараз тут навіть трохи полюднішало.

Уже було доволі пізно, тож працював нічний ринок. Сюе Мен повів їх повз численні вітрини вздовж дороги в пошуках крамниці із супом ґудон. Там вони всілися за низький дерев’яний стіл просто неба.

Суп ґудон поволі кипів у мідному казані впродовж усієї їхньої трапези. Так бульйон лише накопичував гостроту, що вигідно відтіняла смак свіжоприготовлених інгредієнтів, які занурювали в казан безпосередньо перед споживанням. Ґудоном цей суп назвали з давніх-давен, адже звук «ґу-дон» нагадував булькотіння їжі в бульйоні.

Це була відома в царстві Шу страва, але Чу Ваньнін уживав її лише прісною, адже будь-що гостре змушувало його задихатися.

Сюе Мен був уродженцем Шу, але Мо Жань ріс у районі Сянтаню*.

Район у провінції Хунань. Є приказка: 四川人不怕辣，贵州人辣不怕，湖南怕不辣 — «сичваньці не бояться гострого, ґвейджовців гострим не налякати, а хунаньці бояться негострого». Усі ці місцевості відомі своєю любов’ю до гострої їжі.

Тобто вони обидва звикли до гострої їжі, тож вирішили, що Ся Сині також любить гостре.

Коли вони сіли, щоб замовити, Сюе Мен, навіть не глянувши в меню, вигукнув назви кількох страв і докинув:

— Додайте побільше сичванського перцю[1]. І гострої олії[2] теж не шкодуйте.

Чу Ваньнін раптом потягнув його за рукав і тихо додав:

— Хочу казан «юаньян»*.

鸳鸯锅 казан юаньян — букв. казан «качка-мандаринка» — казан для подавання їжі, розділений надвоє — для гострого й негострого бульйонів.

— Що? — Сю Мен подумав, що йому почулося.

Чу Ваньнін насупився.

— Казан «юаньян». Наполовину гострий, наполовину негострий.

Сюе Мен на мить замовк, а тоді спитав:

— Немісцевий?

— Мгм.

— Ой, — Сюе Мен із розумінням кивнув, але в його погляді, зверненому на Чу Ваньніна, було немало подиву. — То ти так рано покинув батьківщину, це так… ой, не зважай, не зважай, — він зітхнув і повернувся до служника. — Що ж, «юаньян» — то «юаньян».

Чу Ваньніну здалося, що він розчув натяк на супротив у інтонації Сюе Мена.

Невдовзі він виявив, що це йому не почулося — Сюе Мен справді відмовлявся просто прийняти це, він безперервно метушився, поки вони очікували їжу.

— Шиді, якщо ти вже приїхав до Шу — варто звикати до гострої їжі. Як ти збираєшся потоваришувати з кимось, якщо не їси пряного? Тобі необов’язково володіти нашою говіркою, але гострими стравами нехтувати не можна. До речі, звідки ти?

— Ліньань, — відповів Чу Ваньнін.

— Ох, — Сюе Мен прокрутив це в голові, але про південний регіон він знав аж нічого. Гризучи кінчики паличок, він спитав: — У вас там їдять кролячі голови?

Перш ніж Чу Ваньнін встиг відповісти, Мо Жань із посмішкою вигулькнув десь збоку.

— Звісно ж, ні.

Сюе Мен кинув на нього злісний погляд, і Чу Ваньнін також глянув на нього.

Мо Жань закинув ногу на лавку, сперся ліктем на коліно і вправно вертів у руці палички. Нахиливши голову, він усміхнувся у відповідь на їхню реакцію.

— Чого ви так на мене дивитеся? Справді ж не їдять.

Сюе Мен повернувся до Чу Ваньніна.

— Це правда?

— Мгм.

Сюе Мен знову витріщився на Мо Жаня.

— Звідки ти знаєш? Бував там раніше?

— Ні, — Мо Жань скорчив веселу міну. — Але братик Ся і наш Учитель родом з одного регіону. Невже ти не знаєш, що Вчитель терпіти не може кролячих голів? Коли в залі Менпо він обирає холодні страви, це або тофу із цибулею, або солодкий корінь лотоса з османтусом. Не віриш — сам поспостерігай наступного разу.

Чу Ваньнін слухав мовчки.

— Ой, гадаю, я ніколи не звертав на це уваги раніше. У мене не вистачало духу дивитися Вчителеві в тарілку відтоді, як я колись побачив його сніданок. Він був жахливий, — Сюе Мен із помітною відразою потер підборіддя. — Смак Учителя справді поза межами розуміння. Ти знав? Він реально їсть солоний пудинг із тофу.

Чу Ваньнін мовчав.

Сюе Мен повернувся до нього й щиро, з усією можливою серйозністю промовив:

— Малий братику, краще тобі не бути як Старійшина Юхен, інакше ніхто не захоче з тобою їсти. Пам’ятай, кроляча голова й чилі — обов’язкові, а коли їси пудинг із тофу на сніданок, у жодному разі не додавай туди соусів чи бобової пасти[3].

— Не забувай про водорості та сушені креветки, — додав Мо Жань.

— Так, водорості й сушені креветки також, — це був рідкісний момент, коли Сюе Мен і Мо Жань були заодно. — Абсолютно неприпустимо.

Чу Ваньнін подивився на цю парочку ідіотів і беземоційно відповів:

— О.

Страви їм подали дуже швидко: свіжі хрусткі пагони бамбука, нефритово-зелена капуста, ніжний тофу, соковите філе риби, рулетики з баранини, нарізані товщиною з крило цикади та акуратно розкладені на порцеляновій тарілці, м’ясо, обсмажене до хрусткої золотинки і присипане кмином та пластівцями сичванського перцю, і збоку кухоль свіжого соєвого молока. Маленький стіл аж рипів під такою вагою.

Їжа об’єднує людей, особливо така чудова страва, як суп ґудон. Після пари тарілок баранини й кількох чашок соєвого молока навіть напруга між Мо Жанем та Сюе Меном дещо ослабла.

Сюе Мен пройшовся паличками по гарячому бульйону.

— Ой, невже я загубив мозок?

— По-моєму, він прикріплений до твоєї шиї, — засміявся Мо Жань.

— Я про свинячий мозок!

Мо Жань, лукаво посміхаючись, прикусив палички.

— Угум, це точно він.

— Ти, сучий сину, смієш ображати мене…

— О, дивись! Твій мозок сплив! Час їстоньки!

Запальний Сюе Мен втрапив прямісінько в пастку Мо Жаня.

— Прибери свої собачі лапи! — заволав він. — Навіть не думай украсти його — це мій мозок!

Чу Ваньнін сидів на маленькому стільчику, неквапливо попиваючи солодке соєве молоко, і спостерігав за сваркою двох жовторотих дурників. Він нікуди не поспішав; уся негостра частина казана належала лише йому.

Коли він допив соєве молоко, то облизав губи так, наче хотів іще. Мо Жань помітив це і з усмішкою запитав:

— Маленькому шиді подобається?

Чу Ваньніну знадобилася мить, щоб усвідомити той факт, що його щойно назвали «маленьким шиді», і прикинути шанси позбутися цього прізвиська. Дійшовши до висновку, що вони прямують до нуля, він міг тільки сухо відповісти:

— Мгм, непогано.

Після цього Мо Жань гукнув служника:

— Перепрошую, ще один кухоль соєвого молока для мого шиді.

Так, Чу Ваньнін задоволено взявся за другу порцію.

Він завжди любив солодке, але одного разу споживанням надто великої кількості тістечок заробив карієс, і Старійшина Таньлан був вимушений докласти чималих зусиль, щоб вилікувати його. Надалі Чу Ваньнін утримувався від надмірних смакувань заради свого худого обличчя.

Тимчасово запроторений у тіло дитини, він отримав можливість їсти всі солодощі, які кортітиме.

Підперши голову рукою, Мо Жань спостерігав за ним.

— Твої смаки все ж дуже схожі на Вчителеві.

Чу Ваньнін ледь здригнувся, але зумів зберегти спокійний вираз обличчя. За мить він запитав:

— Шисьон має на увазі Старійшину Юхена?

— Ага, — з усмішкою кивнув Мо Жань і підсунув бамбуковий кошик у бік Чу Ваньніна. — Спробуй, думаю, тобі це теж сподобається.

Чу Ваньнін узяв із пароварки булочку, загорнуту в листя, і відкусив невеликий шматок. Вона парувала, а всередині м’якої клейкої обгортки ховалася солодка начинка з бобової пасти.

— Смачно?

Перш ніж кивнути, Чу Ваньнін відкусив удруге.

— Мгм.

Мо Жань посміхнувся.

— Тоді візьми ще.

Поки вони втрьох гомоніли за трапезою, Чу Ваньнін раптом згадав одну з попередніх тем. Покінчивши із четвертою булочкою, він з удаваною байдужістю запитав Сюе Мена:

— До речі, юний майстре, ти раніше згадував, що в кожного старійшини є прізвисько. Якщо мого вчителя, Старійшину Сюаньдзі, називають Королем Сміття, то як кличуть позаочі Старійшину Юхена?

---

Від команди перекладачів:

[1] Сичванський перець — спеція, дуже духмяна й ароматна, але за гостротою схожа радше до нашого чорного перцю. Цінується і дуже широко використовується в китайській кухні саме завдяки своїй духмяності. В Україні знайти важко, але продається в спеціалізованих крамницях азійських товарів та інколи входить до складу сумішей спецій (особливо перців).

[2] Гостра олія або чилі олія — нейтральна олія, що за спеціальною технологією обсмажується з великою кількістю чилі та ароматичних спецій, а потім зціджується і використовується в заготовленому вигляді для приготування страв. Найпоширеніший виробник (можна знайти майже в усіх великих супермаркетах України) — Лаоґаньма (老干妈).

[3] 酱汁 — маються на увазі солоні соуси або пасти з ферментованих бобів — типові додатки до несолодкого пудингу з тофу.

---

Нотатки авторки:

Штука з казаном «юаньян» походить із жарту «Як зрозуміти, що сичванець геть у тобі розчарований», тож ось його адаптована версія:

Як зрозуміти, що молодий панич із піку Сишен у тобі геть розчарований?

Сюе Мен: Що ж, «юаньян» — то «юаньян».

Як зрозуміти, що Старійшина Юхен у тобі геть розчарований?

Чу Ваньнін: Що ж, не класти цукру — то не класти цукру.

Як зрозуміти, що кмітливий і привабливий хлопчина з піку Сишен у тобі геть розчарований?

Ши Міндзін: Ай… Що ж, виглядає жіночно — то виглядає жіночн.

Як зрозуміти, що пан з Жуфен із Ліньї в тобі геть розчарований?

Є Вансі: Не змагаєшся — то не змагаєшся.

Як зрозуміти, що великий майстер із палацу Тасюе в тобі геть розчарований?

Мей Ханьсюе: Хе-хе, разом ідемо вгору — то разом ідемо вгору.

Як зрозуміти, що головний герой цієї новели в тобі геть розчарований?

Мо Вейю: Гм! Гуляка — то гуляка*.

В оригіналі тут слово «джанань», що позначає чоловіка без амбіцій, без серйозних відносин, який постійно змінює партнерів і не має почуття відповідальності до своєї родини. Буквальний переклад — «чоловік-сміття».

Жов Бао: …Стоп, чому це мені здається, що хтось зверху здався і забив на життя?