Цей Високоповажний навіть не з’явився в цьому розділі

Сюе Дженйон практикувався з мечем на північному пагорбі, коли до нього підлетіла квітка хайтану. Він впіймав її із зацікавленим «га?» і, втерши піт, пробурмотів:

— Послання від Юхена? То тепер він лінується навіть особисто з’явитися для розмови?

Проте він взяв золотисте осердя квітки та помістив собі у вухо. Пролунав незнайомий дитячий голос:

— Пане голово, будь ласка, якнайшвидше рушайте до павільйону Червоного Лотоса...

Сюе Дженйон спочатку сприйняв звістку скептично, але, зійшовши з меча перед резиденцією Чу Ваньніна, був абсолютно приголомшений.

Біля павільйону, що височів над лотосовим ставком, завівши руку за спину, стояла дитина п'яти-шести років і суворо споглядала квіти у воді. Холодний профіль хлопчика докреслювали колючі очі. Одягнений у завелике, як для дитини, вбрання Чу Ваньніна, він був схожий на рибку — краї одягу і широких рукавів волочилися по землі, утворюючи величезний хвіст-вуаль.

Сюе Дженйон мовчки витріщався.

Хлопчик розвернувся, на його обличчі чітко читалося: «Лише спробуй засміятися, і я вб'ю себе».

Сюе Дженйон не надто старався стримувати сміх, тож за мить голосно розреготався:

— Ха-ха-ха!

Дитя розлючено спитало:

— Чого ти заливаєшся?! Що тут смішного?!

— Нічого смі-ах-ха-ха… Ой боги, не можу, Юхене! Я ж казав тобі сходити до Старійшини Таньлана і перевірити ту рану. Та ти не послухав. Ха-ха-ха, задихаюся! — Сюе Дженйон гиготів, ухопившись руками за живіт. — Я ще... Я ще ніколи не бачив дитини з такою вбивчою аурою, ха-ха-ха!

Дитям був ніхто інший, як Чу Ваньнін, який, прокинувшись, виявив, що зменшився. Лозина, що пронизала його плече в озері Дзіньчен, напевно, містила якесь прокляття, яке обертало її жертв на шестирічок. На щастя, духовна сила Чу Ваньніна не зменшилася, інакше б він точно помер від сорому.

Сюе Дженйон вирушив за комплектом дитячої форми, яку носили молодші учні піку Сишен, гигикаючи всю дорогу туди і назад.

Перевдягнений у більш підходящий за розміром одяг, Чу Ваньнін нарешті перестав виглядати так комічно. Він розправив наручі, сині зі срібним кантом, кинув на Сюе Дженйон вбивчий погляд і холодно проказав:

— Тільки посмій комусь розказати — я тебе приб’ю.

Сюе Дженйон гигикнув.

— Не розкажу, не розкажу. То що ти думаєш робити? Я нічого не тямлю в цілительстві, тож все одно доведеться попросити когось тебе оглянути, так? Може, запросити сюди Старійшину Таньлана?

Чу Ваньнін гнівно замахнув рукавами, але у дитячої уніформи вони були вузькими та прилягали до тіла, тож махання навіть близько не справляло належного ефекту. Це обурило його ще більше.

— І що він зробить? Посміється з мене?

— Тоді як щодо того, щоб запросити мою дружину?

Чу Ваньнін мовчки стиснув губи в нитку, він виглядав ображеним.

— Я прийму це за згоду?

Чу Ваньнін у відповідь відвернувся. Сюе Дженйон знав, що той має поганий настрій, але це виглядало занадто кумедно. Він намагався стриматися, та врешті-решт здався і знову зайшовся нестримним реготом.

Зі свистом з'явилася Тяньвень, а Чу Ваньнін кинув через плече сердитий погляд:

— Тільки посмій потішатися далі!

— Гаразд, гаразд, більше не буду. Піду покличу дружину, ах-ха-ха...

Невдовзі Сюе Дженйон повернувся разом із занепокоєною пані Ван. Жінка була ошелешена виглядом Чу Ваньніна і тільки через певний час нарешті змогла з недовірою вимовити:

— Старійшино Юхене...

Чу Ваньнін не відповів.

На щастя, на відміну від свого чоловіка, пані Ван була доброю та співчутливою цілителькою. Вона не насміхалася з Чу Ваньніна, а оглянула його і поставила кілька питань, після чого м'яко сказала:

— Циркуляція духовної енергії старійшини в нормі, як і його тіло. Нічого не змінилося, окрім того, що старійшина обернувся на дитину.

— Пані знає спосіб зняти це прокляття? — спитав Чу Ваньнін.

Пані Ван похитала головою.

— Травму Старійшині нанесла стародавня верба. Боюся, це єдиний такий випадок за всю історію, тож мені невідомо, як протидіяти прокляттю.

Ошелешений, Чу Ваньнін опустив вії і надовго змовк.

Пані Ван не витримала цього сумного видовища.

— Старійшино Юхене, — швидко промовила вона, — судячи з того, що я побачила, причина вашого поточного стану, найімовірніше, полягає не в проклятті. Воно подіяло би значно швидше. Вірогідно, лоза була вкрита смолою, що має відновлюючі здібності. Думаю, незначна кількість цієї смоли потрапила в рану і проявилася після того, як ви перевиснажили себе цілодобовою роботою. Можливо, варто відпочити кілька днів і тоді подивитися, чи щось зміниться?

Після довгої паузи Чу Ваньнін зітхнув.

— Що поробиш. Дуже дякую, пані.

— Прошу, — пані Ван ще раз обережно його оглянула. — У такому вигляді вас ніхто не впізнає, якщо ви не видасте себе самі.

Вона не помилялася. Навіть Чу Ваньнін уже забув, як він виглядав у цьому віці. Вивчивши своє відображення в ставку, він зрозумів, що лише трохи нагадує свою дорослу версію. Є певна віддалена схожість у рисах, на тому й усе. Нарешті відчувши деяке полегшення, він поглянув на Сюе Дженйона.

— Пане голово, я збираюсь усамітнитися в павільйоні Червоного Лотоса на кілька днів. Прошу вас наглянути за моїми учнями.

— Ясна річ. Мен-ер мій син, Жань-ер мій племінник, а Ши Мей — учень піку Сишен. Авжеж я про них подбаю, — Сюе Дженйон усміхнувся. — А ти подбай про себе.

Та навіть після трьох днів медитації тіло Чу Ваньніна ані на йоту не повернулося до норми. Він почувався ще тривожніше і через це ніяк не міг «подбати про себе і відпочити», як рекомендувала пані Ван.

Одного вечора Чу Ваньнін не витримав цього неспокою. Медитація так чи інакше не допомагала, тож він вирішив, що з таким самим успіхом може прогулятися південним схилом та провітрити голову.

Вечеря вже скінчилася, а вечірні заняття ще не почалися, тож коридори і стежки піку Сишен заповнилися учнями і ніхто не звернув уваги на Чу Ваньніна. Він трохи поблукав, а потім вирушив до бамбукового лісу поруч із коном Вад і Чеснот.

Кожен старійшина мав улюблене місце для тренувань, куди завжди приводив своїх учнів практикуватися і вдосконалюватися. Чу Ваньніну подобався цей бамбуковий ліс.

Атмосферу наповнювало мирне шелестіння листя. Чу Ваньнін зірвав листочок, підніс до губ та повільно видихнув, видуваючи мелодію. Чисті, прозорі ноти заспокоювали стривожений розум. Однак незабаром почувся звук кроків: хтось наблизився і зупинився поруч із ним.

— Здоров, малий.

Чу Ваньнін розплющив очі.

Тим, хто звертався до Чу Ваньніна, був Сюе Мен. Довгоногий і стрункий, він гордо стояв посеред бамбукового лісу, а Лончен виблискував у його руці.

— Я збираюся потренуватися тут із мечем, іди дудіти у свій листочок деінде.

Чу Ваньнін здивовано звів брови догори. Сюе Мен взявся ним командувати, і це викликало дещо химерні відчуття. Мить подумавши, він відповів:

— Я гратиму на листку, а ти тренуйся. Місця вистачить обом.

— У жодному разі, — відрізав Сюе Мен. — Швиденько біжи геть, мій меч може тебе зачепити.

— Ти мене не торкнешся.

Сюе Мен цокнув язиком, його терпець уривався.

— Потім не кажи, що я не попереджав. Якщо поранишся, це не моя проблема, — він витяг Лончен із поножів із потужним звуком, схожим на шипіння дракона, що злетів у небеса з морських глибин.

За мить Лончен затанцював серед вихору з листя, його лезо бліками вкривало галявину. Один удар ділив листок на десять частин, а хвиля від помаху зривала з бамбука нове листя. Ріжучі удари, випади, атаки — він рухався плавно, мов сніжинка, підхоплена вітром. Таке виконання вразило би і п’ятдесятирічного майстра, не лише п’ятирічного малюка.

Проте Сюе Мен пройшов через усі десять форм, а хлопчисько продовжував сидіти на камені, музикуючи на листочку. Наче не відбулося нічого захоплюючого чи навіть просто вартого уваги.

Сюе Мен роздратовано сховав меч у поножі та, зістрибнувши з верхівки бамбука, м'яко приземлився перед Чу Ваньніном.

— Малий.

Жодної відповіді.

— Гей, малий, я з тобою балакаю.

Чу Ваньнін опустив листок і повільно розплющив очі, щоби байдуже поглянути на Сюе Мена.

— Чого тобі? Учитель хіба не навчив тебе ввічливо звертатися до інших? Гей то, гей се… У мене взагалі-то є ім'я.

— Звідки мені знати, як тебе звуть? — Сюе Мен збирався бути милим, та після такої колючої відповіді залишки його доброго настрою щезли. — У леза немає очей — забирайся, поки голову не знесло.

— Якщо боїшся випадково знести мені голову, чи є взагалі сенс у твоїх тренуваннях?

— Ти!!! — жодного разу за все життя Сюе Мена ніхто так не розмовляв із ним. Подумати тільки — його принизив учень-початківець, що ще навіть до поясу йому не доріс! Розлючений і ображений, він гаркнув:

— Нахабо! Ти хоч знаєш, хто я такий?

Чу Ваньнін м'яко поглянув на нього.

— А хто ти такий?

— Я молодий господар піку Сишен, — Сюе Мен ледь не задихався від приниження. — Як ти можеш цього не знати?

Кутики вуст Чу Ваньніна злегка смикнулися вгору. Усмішка здавалася б жахливим знущанням на його дорослому обличчі, а на теперішньому милому личку була втіленням безмежного сарказму.

— Ти ж лише учень. І головою ордену ще не став. То чого б це я мусив тебе знати?

— Щ-щ-щ… Що ти сказав?

— Закінчуй викаблучуватися і продовжуй тренування, — Чу Ваньнін опустив довгі вії і повернувся до музикування. Високі й низькі ноти мелодії плавно линули, підхоплені вітром.

Лютий до смерті Сюе Мен загарчав та всерйоз задумався, чи не влаштувати коротунові прочуханку. Та як би він не злився, все одно не міг ударити дитину, тож довелося піднятися вгору та безжально рубати бамбукові стебла, що ламалися і падали в купу під мирну мелодію Чу Ваньніна.

Кілька ударів швидкого і смертоносного леза знесли приблизно десяток бамбукових стовбурів, покромсавши їх на безліч шматків. Якби він мав справу з ворогом — зробив би їх гострими, мов бритви, але для того, щоби провчити молодшого учня, вистачить і гладких скіпок.

Сотні гострих бамбукових друзок полетіли прямо на Чу Ваньніна і, цілком можливо, зачепили б його, тому Сюе Мен плавно зістрибнув донизу, щоби прибрати зухвалого малого з-під удару.

Насправді він не хотів зашкодити дитині, тільки трішки налякати. Але раптом, одночасно з його стрибком, хлопчик зупинив мелодію та ляснув листком між пальцями, обертаючи його на сотні тонких ниток.

Із приголомшливою точністю і швидкістю ті нитки полинули назустріч падаючим друзкам.

Здавалося, навіть вітер на мить завмер.

Чу Ваньнін підвівся. Тієї ж миті сотні уламків, що оточили його, осипалися тирсою. Досконале знищення.

Вражений Сюе Мен завмер, не здатний вимовити навіть пів слова.

Хлопчина напроти звів погляд на Сюе Мена, його синя зі сріблом уніформа тріпотіла на вітрі. Він усміхнувся.

— Хочеш повторити?

У того відвисла щелепа.

— Твої удари сильні, але не злагоджені. Занадто хиткі та імпульсивні.

Сюе Мен роззявив рота, потім закрив.

Чу Ваньнін продовжував:

— Почни спочатку, із форми горобця. Слухай мою мелодію і міняй позиції в такт музиці, не поспішай.

Отримавши вказівки від дитини, Сюе Мен геть спохмурнів. Він прикусив губу і завмер. Чу Ваньнін його не квапив, тихо чекаючи на рішення. Чи поборе Сюе Мен свою пиху заради покращення навичок? Чи забажає прийняти пораду від жовторотого хлопчиська?

Минуло трохи часу, перш ніж Сюе Мен пригнічено тупнув ногою, відкинув свій меч і подався геть.

Від такої витівки обличчя Чу Ваньніна спохмурніло. Справді шкода, що Сюе Мен не зміг переступити через гординю і дослухатися настанов...

Не встиг старійшина подумати про це, як побачив, що учень підняв із землі гілку та повернувся до нього.

— Тоді… Тоді я скористаюся гілкою, — роздратовано буркнув Сюе Мен. — Про всяк випадок, раптом ударю тебе.

Чу Ваньнін зробив паузу, а потім з усмішкою кивнув.

— Гаразд.

Сюе Мен зірвав листочок бамбука та начисто протер, перш ніж простягнути його хлопчику.

— Ось, братику, це тобі.

Тож тепер він «братик», не «малюк»? Чу Ваньнін кинув на нього глузливий погляд, прийняв листок та, опустившись на камінь, знову заграв плавну мелодію.

Прийом складався із стрибка вгору, шести послідовних колючих випадів, що виконувалися по колу з повним розворотом у повітрі, й одного рублячого удару. Сюе Мену це ніколи не вдавалося. Він часто виконував більше десятка уколів, через що упускав оптимальний для фінального удару момент.

Сюе Мен зробив п’ять чи шість невдалих спроб підряд. Він дедалі сильніше супив брови і сердився.

У своєму роздратуванні він глянув на дитину, що сиділа на камені та грала на бамбуковому листі. Попри ніжний вік, хлопчик здавався втіленням витримки і врівноваженості. Сюе Мен відчув сором.

Тож він зібрався та зробив ще кілька спроб, намагаючись рухатися в такт мелодії. Поступово такий підхід припав йому до душі, та Сюе Мен не спішив радіти. Він наполегливо тренувався до пізньої ночі, й лише коли місяць уже піднявся високо в небо, йому нарешті вдалося виконати прийом бездоганно.

Сюе Мен витер піт із чола.

— Сьогодні все вдалося завдяки тобі, — щасливо промовив він. — Братику, хто зі старійшин тебе тренує? Ти неймовірний. Як я міг не чути про тебе раніше?

Чу Ваньнін очікував цього питання. Старійшина Сюаньдзі мав безліч учнів, так багато, що й сам не міг запам'ятати всіх. Хлопчик відклав листок та з усмішкою відповів:

— Я учень Старійшини Сюаньдзі.

Сюе Мен, схоже, був не надто високої думки про Сюаньдзі. Він гмикнув:

— Мм, Сміттєвого Короля, ге?

— Сміттєвого Короля?

— А, пробач, — Сюе Мен неправильно потрактував здивований погляд Чу Ваньніна. Він вирішив, що хлопчик засмутився, бо Сюе Мен глузує з його вчителя, тож усміхнувся і пояснив:

— Це прізвисько таке. Твій учитель приймає всіх і кожного. Під «сміттям» маються на увазі геть безталанні учні, а не сам Старійшина Сюаньдзі. Не бери до голови, братику.

Чу Ваньнін зробив паузу, а потім спитав:

— І часто ви, хлопці, нишком даєте прізвиська старійшинам?

---

Нотатки авторки:

Сюе Мен: Сьогодні я зустрів неймовірного хлопчика, але мені здалося, що з ним щось не так.

Сюе Дженйон (панічно): Що саме?

Сюе Мен: Те, як він дивився на мене.

Сюе Дженйон: …Можливо, ти його вразив… Ти теж зазвичай…

Сюе Мен (гнівно перекидає стіл): Ні! Жодного захоплення в його погляді! Тобі знайоме відчуття, коли дитина, на зріст менша за метр, дивиться на тебе зверхньо?

Сюе Дженйон: …