Учитель Цього Високоповажного… Пфф, ха-ха-ха

Упродовж наступних трьох днів Чу Ваньнін був навіть похмурішим, аніж зазвичай, а крім того, став нестерпно дратівливим.

Обличчя Старійшини Юхена випромінювало ворожість, і куди б він не пішов — за ним усюди слідував морок. Учні розбігалися, мов дикі звірі, щойно відчували його наближення. Навіть Сюе Дженйон, що зазвичай міг терпіти майже вбивчу ауру Чу Ваньніна, не наважувався з ним говорити більше, ніж це було потрібно.

Чу Ваньнін не хотів визнавати, що має якісь негідні почуття до Мо Жаня, але коли він застав двох учнів біля навчальних манекенів за такою чуттєвою і ніжною розмовою, то просто не зміг стримати люті. Почуття гіркоти переповнювало його груди.

Він відчував огиду.

До інших — так, але більшою мірою до самого себе.

Чу Ваньнін і Мо Вейю були вчителем та учнем, нічого більше. Яка йому різниця, до кого Мо Жань чіплявся, з ким ув’язувався в любовні пригоди?

Яке право має Чу Ваньнін розмахувати вербовою лозою лише тому, що йому не припало до душі побачене? Хто кому подобається, хто з ким поруч — хіба це його справа? Чим це йому заважає? Чу Ваньніне, як твій дух може бути дрібнішим за кінчик голки?

…Що ж, відступаючи тисячу кроків назад — навіть якщо його справді нестримно тягнуло до Мо Жаня, що з того? Він мав гордість, самоповагу й чималу витримку. Цього було більш ніж достатньо, щоб тримати під контролем почуття, більш ніж достатньо, щоб із плином часу остаточно придушити це нестерпне бажання.

Ніхто й ніколи не дізнається про цей сором — його почуття.

Нічого не залишиться, окрім парчового мішечка примарної розпорядниці церемоній із переплетеними пасмами його й Мо Жаневого волосся всередині.

Мо Жань ніколи не читатиме душі Чу Ваньніна, він не дізнається, що тим, хто задля його порятунку витримав пекучу агонію на дні озера Дзіньчен, був не Ши Мей, а Чу Ваньнін.

Але що це було за почуття?

Це… ревнощі?

Чу Ваньнін здригався від самої лише думки про це.

Упродовж кількох місяців після випадку на тренувальному майданчику він намагався уникати Мо Жаня настільки, наскільки це було можливо, мінімізуючи будь-яку взаємодію поза щоденними настановами в самовдосконаленні та тренуваннями.

Час минав, і він незчувся, як настав кінець року. Одного дня Чу Ваньнін повертався зі своєї подорожі до підніжжя гори, куди він їздив, щоб розібратися із чудовиськами. Коли він дістався до головної брами, почався снігопад.

Пік Сишен швидко вкрився густою срібною завісою. Чу Ваньнін не любив холоду. Щільно закутавшись у плащ, щоб зігрітися, він швидко попрямував до залу Даньсінь.

Яскравий вогонь зігрівав зал із середини, дрова в мідному чані ледь чутно потріскували.

Чу Ваньнін прийшов, щоб доповісти Сюе Дженйону про поїздку, але голови ордену ніде не було видно. Замість нього він натрапив на Мо Жаня.

У залі Даньсінь не було більше нікого. Уперше за багато місяців Чу Ваньнін опинився наодинці з Мо Жанем, тож він почувався дещо ніяково. Крім того, події його безглуздого сну відбувалися саме тут.

Те марення приходило до Чу Ваньніна ще безліч разів, реальніше, аніж сама реальність. Спершу він намагався опиратися, але невдовзі звик і просто дозволяв Мо Жаневі уві сні молоти божевільні, безсоромні речі, а сам із чистої нудьги мовчки рахував його вії — одна, дві, три…

Сон завжди різко обривався на одному й тому ж гострому моменті. Після численних повторень Чу-дзонши вирішив, що це відбувається через його вроджену чисту благородну вдачу — свідомість відмовлялась уявляти такі брудні речі.

Дійшовши цього висновку, Старійшина Юхен і його цнотливе серце з крихкого скла змогли повернути собі хоч трохи гідності.

Однак поєднання Мо Жаня і залу Даньсінь наповнювало Чу Ваньніна інстинктивним відчуттям небезпеки.

Утім, юний хлопчина, про якого йшла мова, не мав ані гадки про все це. При появі Чу Ваньніна Мо Жань змахнув чорними віями, а на його обличчі з’явилася усмішка.

— Учителю, ви повернулися.

— …Мгм.

— Ви шукаєте дядька? Моя тітонька не дуже добре почувається, тож він піклується про неї і не може зараз вийти. Якщо хочете, я передам йому все, що треба.

Чу Ваньнін стиснув уста і м’яко відповів:

— Не варто.

А потім розвернувся, щоби піти.

Мо Жань покликав його:

— Учителю, зачекайте, будь ласка.

— Що таке? — Чу Ваньнін обернувся через плече, аж раптом витягнута рука Мо Жаня торкнулася його чола.

Мо Жань змахнув рукою ще кілька разів і промовив, наче це була найбуденніша річ у світі:

— Гляньте на себе — ви припорошені снігом.

Чу Ваньнін завмер.

Розгублений, він стояв нерухомо, поки юнак метушливо змітав сніг із його голови, а потім дістав білу хустинку, щоб висушити змокле волосся.

Чу Ваньнін жахливо переносив холод. Йому достатньо було змерзнути хоч трохи, щоб захворіти.

Однак чоловік зовсім не вмів піклуватися про себе. У минулому житті, під час свого ув’язнення, він часто любив сидіти на подвір’ї і спостерігати за рибками кої в ставку, навіть коли починало сніжити.

Він постійно хворів, його постійно лихоманило. А залишившись без духовного ядра, Чу Ваньнін ослаб ще більше. Щоразу під час застуди він був прикутий до ліжка мінімум на півмісяця, і незліченні піали цілющого відвару не давали майже жодного результату.

Тож коли Мо Жань побачив Чу Ваньніна, вкритого напіврозталим-напівзамерзлим снігом, він несвідомо вирішив змести його.

Наполовину висушивши волосся Чу Ваньніна, він запізніло усвідомив, що своїми надто інтимними діями міг перейти межу. Мо Жань підняв голову якраз вчасно, щоб зустрітися поглядом із неприступними феніксовими очима.

Чу Ваньнін мовчки дивився на нього.

Мо Жань, засоромившись, прибрав руки.

— Ха-ха, ваш учень перейшов межу дозволеного. Звісно, Вчитель може впоратися з усім сам.

Чу Ваньнін відчув значне полегшення, коли той відступив.

Урешті-решт, це був лише сон.

Його учень поводився, як і завжди — нічого спільного з тією потворою, що назвалася «цим високоповажним» у його сновидіннях.

Чу Ваньнін якийсь час зберігав мовчанку, перш ніж узяти запропоновану Мо Жанем хустинку. Він скинув плащ і наблизився до вогню, щоб зігріти руки і просушити волосся від розталого снігу.

— Коли це ти почав розуміти, що таке межа? — спитав Чу Ваньнін. Теплі відблиски вогню грали на його обличчі. Примружившись, він скоса поглянув на Мо Жаня. — Хіба ти не порушуєш її постійно?

Якусь мить обоє мовчали. Чу Ваньнін закінчив витирати волосся, недбало відкинув хустинку, а тоді холодно глянув у бік Мо Жаня.

— У будь-якому разі — що ти тут робиш?

— Хіба ж зараз не кінець року? — поквапився відповісти Мо Жань. — Треба впорядкувати папери за цілий рік, тож я допомагаю…

Чу Ваньнін зупинив його.

— Я знаю, що треба впорядкувати папери, але це робота Ши Міндзіня, хіба ні? То чому цим займаєшся ти?

— …У Вчителя чудова пам’ять.

Чу Ваньнін був повністю байдужим до лестощів.

— Де він?

— Сьогодні вранці він сказав, що його трохи лихоманить і голова болить, — спіймавши погляд Чу Ваньніна, Мо Жань поквапився продовжити: — Пробачте, Вчителю, це я звелів йому відпочивати. Будь ласка, не звинувачуйте його.

Ця спроба прикрити Ши Мея вколола Чу Ваньніна, наче гостра голка. Він трохи помовчав, а потім запитав:

— З ним усе гаразд?

Зрозумівши, що Чу Ваньнін зовсім не звинувачує їх, Мо Жань видихнув із полегшенням.

— Перш ніж піти, я дав йому ліки й почекав, поки він засне. Ши Мей просто застудився — за два-три дні все мало б минутися. Вдячний за вашу турботу, Вчителю.

— Хто сказав, що я про вас турбуюся? Просто спитав.

Мо Жань промовчав.

— Я пішов. Гарненько все впорядкуй тут.

На цьому Чу Ваньнін покинув зал.

На піку Сишен учням заборонялося виконувати обов’язки один одного. Мо Жань був упевнений, що Вчитель збирається призначити покарання, й аж ніяк не міг розраховувати, що той так легко його відпустить. Приголомшений, він деякий час непорушно стояв на місці, аж поки Чу Ваньнін не опинився вже доволі далеко.

— Учителю! — Мо Жань схопив парасольку, сперту до дверей, і вибіг на мороз. — Учителю, зачекайте!

Чу Ваньнін обернувся. Мо Жань зупинився біля нього, струсив сніг із парасольки і розкрив її над їхніми головами.

— Снігом мете, візьміть із собою парасольку.

Чу Ваньнін глянув на нього.

— Не варто.

Мо Жань спробував передати її, але Чу Ваньнін роздратувався і відмовився приймати. Парасолька, яку штовхали туди-сюди, врешті-решт випала з рук. Раптом дмухнув сильний вітер, і її віднесло на кілька джанів убік.

Чу Ваньнін дивився на занурену в сніг парасольку і не міг відвести погляду. Це така дрібниця. Він хотів байдуже розвернутись і піти, як робив це завжди. Але ноги відмовилися нести його.

Кожна свічка врешті гасне, а давній колодязь — висихає. І людина, що довго стримувалася, зрештою, також може зламатися.

Змахнувши рукавом, Чу Ваньнін розвернувся і гнівно відповів:

— Мо Вейю, досить мене виводити! Я не Ши Міндзін, мені не потрібна чиясь опіка.

Поки він говорив, у його руці зібралися краплини золотого сяйва, тож Мо Жань мимоволі відступив на крок назад, адже подумав, що Чу Ваньнін знову збирається викликати Тяньвень. Та натомість світло золотим фонтаном здійнялося в небо й утворило блискучий купол-бар’єр — в одну мить сніг і вітер зникли.

Мо Жаню забракло слів.

Бар’єр для захисту від дощу та снігу…

Обличчя Чу Ваньніна стало холодним, а його брови нахмурилися.

— Думаєш, я потребую парасольки?

Він справді здавався ображеним; бар’єр швидко змінював кольори разом із рухами кінчиків його пальців: із золотавого на червоний, із червоного на фіалковий, із фіалкового на блакитний, а потім пірузовий.

Властивості бар’єру змінювалися разом із кольорами. Один захищав лише від снігу, інший закривав також від крижаного вітру, а наступний — наперекір сніговій бурі — навіть утримував тепло всередні бар’єру.

Ці техніки досить могутні, тож Чу Ваньнін зазвичай не марнував духовну силу, щоб укритися від снігу в такий спосіб. Ця безмовна ефектна демонстрація виглядала настільки по-дитячому, що на мить Мо Жаню відібрало мову.

— Учителю, не зліться…

— Хто сказав, що я злюся? — обличчя Чу Ваньніна зблідло від гніву. — Забирайся звідси!

— Добре, добре, я вже йду, — Мо Жань кинув погляд на бар’єр над головою. — Але все ж не варто вам так марнувати ці…

— Зникни!

З помахом руки Чу Ваньніна духовна енергія, що формувала бар’єр, зібралась у блискавку і з тріском ударила прямо перед Мо Жанем.

Мо Жань лише проявив турботу від усього серця і за це майже отримав удар блискавкою. Це образило його. Він хотів щось сказати, але підвівши погляд, побачив хворобливо-блідого Чу Ваньніна, що стояв посеред снігу. Кутики його очей почервоніли.

— Ви… — почав Мо Жань.

— Ти і я — лише вчитель та учень, нічого більше. Усі інші зв’язки між нами неприпустимі. Забери свою парасольку і зникни.

Мо Жань здригнувся, усвідомивши, про що мова.

— Учителю, у той день, коли я говорив із Ши Меєм на тренувальному майданчику, ви… Чули?

Чу Ваньнін не промовив нічого, тільки розвернувся і пішов геть.

На цей раз Мо Жань не кликав його, і Чу Ваньнін також не озирався.

Пройшовши трохи далі, Чу Ваньнін пчихнув. А тоді похитнувся, але опустив голову й пішов ще швидше — ніби злився, але водночас утікав.

Та весь цей час Мо Жань непорушно стояв у снігу і, вирячивши очі, спостерігав за постаттю Чу Ваньніна, аж поки та не зникла. Він не знав, що й думати.

Щойно повернувшись до павільйону Червоного Лотоса, Чу Ваньнін відчув, що захворів.

Він міг би використати бар’єр, щоб укритися від дощу та снігу, та цей чоловік ніколи особливо не переймався, коли справа стосувалася його самого, і тим більше не став би дарма витрачати духовні сили. Саме тому під час опадів він, як і будь-яка звичайна людина, використовував просту паперову парасольку, просякнуту олією.

Він почав чхати, жар і головний біль прийшли слідом. Часто хворіючи, він став сам собі лікарем, тож такі симптоми його зовсім не стурбували. Чу Ваньнін прийняв ліки, вмився, перевдягнувся, заліз під ковдру й заснув.

Можливо, винен холод, але нудота, що з’явилася після поранення на озері Дзіньчен, тієї ночі посилилася. Він марив, усе тіло промокло від поту і водночас горіло, наче пічка.

Чу Ваньнін не прокидався до полудня наступного дня. Покліпавши напіврозплющеними очима, він деякий час лежав, вдивляючись у порожнечу, перш ніж повільно піднявся і почав взуватися.

Він зупинився, втупивши погляд перед собою.

Схоже, за ніч його чоботи стали в кілька разів більшими…

Придивившись уважніше, Чу Ваньнін утратив дар мови.

Зовсім утратив.

Навіть самовладнання Старійшини Юхена не могло впоратися з таким потрясінням.

Річ у тім, що це не чоботи стали більшими.

Чу Ваньнін шоковано оглянув свої руки, ноги, голі ступні і плече, з якого зісковзнула мантія.

Проблема в тому… що це він зменшився???

---

Нотатки авторки:

Маленький театр (переосмислення старого інтернет-жарту~)

Сюе Мен: Ану, шавко, я тебе протестую. Як треба називати шидзвеня, коли він не в настрої?

Мо Жань: Ваша Величність.

Сюе Мен: А коли він злий?

Мо Жань: Ваша Милість.

Сюе Мен: А коли він зменшився в розмірі?

Мо Жань: Ходи-но, шиге тебе поцілує. (^▽^)

Сюе Мен: Неправильно! Зникни!