Ти подобаєшся Цьому Високоповажному

Чу Ваньніна, як людину, що поважає зброю, ця сцена обурила настільки, що йому відібрало мову. Перед ним постав справжнісінький йолоп.

Неподалік під розквітлим деревом Мо Жань викликав Дзяньґвея. Розмір божественної зброї можна змінювати за власним бажанням. Зазвичай власники робили свою зброю більшою та могутнішою з вигляду, або принаймні, як-от Чу Ваньнін, зберігали її звичний розмір. Натомість Мо Жань зробив Дзяньґвея крихітним, завдовжки і завширшки зі стрічку для зав'язування волосся, а його листя — зовсім мініатюрним. Шляхетна божественна зброя набула абсолютно жалюгідного вигляду.

Ба більше, вроджена духовна енергія у всіх людей різна. Тяньвень спалахувала золотом, коли Чу Ваньнін наповнював її своєю ці, а Дзяньґвей Мо Жаня наливався багрянцем. Тож, якщо не брати до уваги листя, то в цей момент Дзяньґвей був точнісінько як червоні нитки Місячного старця*.

Місячний старець (月下老人) — божество шлюбу, що пов'язує червоною ниткою ноги майбутнього подружжя.

— Ши Мею, прив'яжи його до своєї руки. Я хочу зрозуміти, чи здатен Дзяньґвей, як і Тяньвень, видобути з людини істину.

— А... ти хочеш випробувати його на мені?

Мо Жань сяйнув усмішкою.

— Ага. Бо ти мені найближчий, і я точно знаю, що ти ніколи б мені не збрехав.

Ши Мей досі вагався:

— Це правда, проте...

— Йой, я не буду питати про щось особисте. Якщо не довіряєш мені, давай присягнемося на мізинцях? — промовивши це, Мо Жань витягнув палець.

Ши Мей не знав, сприймати йому це за жарт чи за чисту монету.

— Скільки тобі років? Хіба це не по-дитячому?

— Ну ж бо, давай присягнемося на мізинцях! Якщо у вісім років можна, то і у вісімнадцять, і у вісімдесят вісім теж. Нічого дитячого в цьому немає, — Мо Жань схопив праву руку Ши Мея і з зухвалою посмішкою відкопилив мізинець. Ши Мей, відчуваючи щось поміж роздратуванням і бажанням посміятися над цією безглуздою витівкою, міг лише погодитися.

Раптом замість того, щоб зімкнути пальці, Мо Жань посміхнувся і зблиснув очима.

— Дзяньґвею, час братися до роботи.

Дзяньґвей умить подовжився і швидко, наче блискавка, оповив мізинець Ши Мея, поєднуючи його з мізинцем Мо Жаня.

Вродливий юнак засміявся, немов хитрий лис, котрий проклав собі шлях до вознесіння.

— Вітаю, ти попався, — задоволено промовив він, а на його щоках промалювались ямочки.

— Ти! — Ши Мей справді не знав, сміятися йому чи плакати. Повагавшись, він додав: — Нумо, відпусти мене.

— Трішки згодом, — Мо Жань усміхнувся. — Спершу кілька запитань.

Відверто кажучи, Мо Жань почувався неспокійно ще відтоді, як Ши Мей не зміг відкрити скриньку Вічної Туги, здобуту в озері Дзіньчен. Навіть враховуючи те, що Ши Мей був у рукавичках і не торкався безпосередньо до скриньки, Мо Жань ніяк не міг позбутися сумнівів. Ба більше, зрештою, її відкрив Чу Ваньнін.

Чу Ваньнін... Як це взагалі можливо?

Тож Мо Жань дійшов висновку, що скринька, ймовірно, була пошкоджена, і хотів за допомогою Дзяньґвея остаточно в цьому переконатися.

Він був абсолютно впевнений у своїх почуттях, але непокоївся, що може займати не таке вагоме місце в серці Ши Мея. Що ж стосується того зізнання на озері Дзіньчен, то він не був до кінця певен, що це йому не примарилося.

Ши Мей мав легку вдачу і був приязним з усіма. Не те що Чу Ваньнін з його похмурим обличчям, однаково неприємним як за світла дня, так і в темряві ночі. Учитель завжди мав такий вигляд, немов усі йому щось винні.

Тасянь-дзюнь був досить грубою людиною, але коли мова йшла про кохання, він міг розмірковувати так багато, що думки немов спліталися у вузли.

— По-перше, — серце Мо Жаня стискалося від тривоги, але він продовжував усміхатися і вдавати безтурботність. Він вирішив спочатку поставити кілька легких, несуттєвих запитань, щоб збавити напругу. — Що ти думаєш про Сюе Мена?

Ши Мей відчув пекучий біль у пальці й ураз зізнався:

— Молодий господар — хороша людина, але іноді поводиться надто нетактовно і прямолінійно.

Мо Жань зареготав, радісно плескаючи в долоні.

— Га? Він навіть тебе дістав? Ха-ха-ха, воно і не дивно, він надто дратівливий.

Ши Мей зашарівся:

— Не треба так голосно. Що, як молодий господар почує?

— Гаразд, гаразд, — Мо Жань усміхнувся. — Але мені так приємно, коли ти лаєш його.

Ши Мей промовчав.

— А що ти скажеш про Вчителя? — продовжував Мо Жань.

— Вчитель теж хороша людина, просто у нього трохи... — Ши Мей, схоже, зовсім не хотів критикувати Чу Ваньніна. Однак він був зв'язаний Дзяньґвеєм, тому, закусивши на мить губу, все ж сказав: — У нього трохи запальний характер.

— Ха-ха, трохи запальний? Скоріше, до безглуздя запальний. Він скаженіє ледь не щодня, але не зізнається собі в цьому. Навіть імператриці легше догодити, ніж йому.

Чу Ваньнін стояв у закутку і слухав, не промовляючи ані слова.

— Якщо ти знав про кепський характер Учителя, то чому вирішив стати його учнем? — вголос дивувався Мо Жань.

— У душі він насправді добрий, — відповів Ши Мей. — Я не настільки обдарований від природи, як інші, але він ніколи не звертає уваги на те, що я повільно вдосконалююся. Вважаючи, що кожен заслуговує на навчання, замість бойових прийомів, які мені не вдаються, він навчив мене зціленню. Вчитель справді вкрай добрий до мене.

Мо Жань, який спочатку був сповнений завзяття, принишк, почувши ці слова, і посмішка щезла з його обличчя. Минув деякий час, перш ніж він промовив:

— Коли це він був добрим до тебе? Все, що він робив — навчав тебе деяким технікам і, можливо, іноді проявляв турботу. Так і має робити вчитель.

— Це зовсім інше…

Роздратування Мо Жаня зростало, а його щоки надулися.

— Насправді він не дуже добре до тебе ставиться! Те, що він робить для тебе, можу робити і я!

Ши Мей замовк.

Запала незручна тиша, поки Мо Жань поступово гасив полум'я в серці. Вигляд Ши Мея, який безмовно опустив очі, викликав у нього почуття провини, тож він тихенько прошепотів:

— Вибач.

— Усе гаразд, — Ши Мей кивнув, а за мить зненацька промовив: — Якось кілька років тому, ще до того, як ти прийшов на пік Сишен, я гуляв стежкою і раптом почався сильний буревій. Тікаючи від дощу, я натрапив на Вчителя, хоча тоді він ще не навчав мене. Він тримав змащену олією червону паперову парасольку і, побачивши мій нікчемний стан, запропонував поділитися нею зі мною. Я чув про його репутацію безсердечної людини, тому страшенно нервував, крокуючи поруч із ним.

— А далі?

Ши Мей продовжив із м’яким виразом обличчя:

— Далі? Впродовж усього шляху ми не перекинулися й словом.

Мо Жань кивнув.

— Він такий нудний. Про що взагалі з ним говорити?

— Так, — Ши Мей ледь помітно посміхнувся, — Вчитель небагатослівний. Але коли він довів мене до воріт, я повернувся, щоб подякувати, і побачив, що його праве плече геть змокло. Я йшов по ліву руку від нього, і на мене не впало ні краплини.

Мо Жань принишк.

— Парасолька була доволі маленькою, розрахованою лише на одну людину, і він використав більшу її частину, щоб накрити мене. Я спостерігав, як він віддалявся під дощем, а потім, щойно повернувся до своєї кімнати, написав йому листа з проханням взяти мене в учні.

— Годі, — раптом перебив Мо Жань. — Ти занадто добрий. Якщо будеш продовжувати так і надалі, мені стане тебе шкода.

— А-Жаню, хіба не Вчителя варто жаліти? — лагідно запитав Ши Мей. — Він має лише ту маленьку парасольку, бо завжди ходить сам. Ніхто не хоче з ним прогулятися. Тому навіть якщо Вчитель іноді буває суворим або лається, я не переймаюся. Бо завжди згадую його змокле плече.

Мо Жань нічого не відповів, кінчик його носа ледь почервонів, а на серце стало трохи сумно. Він навіть не був впевнений, до кого саме відчуває цей туманний смуток.

— А-Жаню, дозволь запитати у тебе дещо.

— Гм, давай.

— Ти ненавидиш Учителя, так?

Мо Жань зробив паузу:

— Я...

— Чи просто недолюблюєш його?

Чомусь, коли Ши Мей питав про це, його зазвичай лагідний і безтурботний погляд здавався дещо напруженим. Заскоченому зненацька Мо Жаню раптом відібрало мову.

У своєму заціпенінні Мо Жань навіть не кивнув і не похитав головою. Знадобилося чимало часу, перш ніж він змусив себе посміхнутися:

— Ай-я, хіба не я тут повинен ставити питання? Я не можу дозволити тобі отак взяти і повернути мій задум проти мене!

Ши Мей не залишив поза увагою той факт, що Мо Жань ухилився від відповіді, але не став наполягати на своєму, натомість лиш усміхнувся:

— Мені просто цікаво. Не бери в голову.

— Мм, — Мо Жань вгамував емоції та крізь густу завісу вій глянув на обличчя Ши Мея, не менш чарівне, ніж яскравий місяць у небі. Третім питанням Мо Жань планував з’ясувати, чи подобається він Ши Мею, але після цієї розмови відчув тягар на серці. Він трохи помовчав, стиснувши вуста, а потім різко буркнув:

— Він лише мій Учитель, нічого більше. Подобається він мені чи ні — не має жодного значення.

Коли Чу Ваньнін зі своєї тіньової схованки почув ці слова, його вії легенько затремтіли, наче крила зраненого метелика. Хоча в глибині душі він здогадувався про це, проте, почувши підтвердження, відчув, як усередину пробирається холод — ніби осінь цього року прийшла занадто рано. Тіло стало настільки легким, що могло б злетіти, а серце — настільки важким, що потонуло б у морській безодні.

Мо Жань і Ши Мей досі розмовляли вдалині. Чу Ваньнін заплющив очі, легка нудота, що останнім часом то з’являлася, то зникала, знову охопила його. Несподівано відчувши слабкість, він розвернувся, щоб піти.

Та зробив лише декілька кроків, коли осінній вітер доніс до нього тихий голос Мо Жаня. Вчитель мимоволі зупинився.

Мо Жань поставив Ши Мею своє третє запитання.

— Що ж, ти поділився своїми думками про Сюе Мена і Вчителя. Тепер моя черга, — він намагався поводитися невимушено, проте був дуже невпевненим, майже жалісливим, промовляючи: — Ши Мею, якої ти думки про мене?

Ши Мей затих.

Здавалося, що Дзяньґвей справді має силу витягувати істину, як і Тяньвень. Ши Мей відмовився відповідати, тому червоне сяйво батога, що обвив його палець, стало яскравішим. Він насупився:

— Ай...

— Скажи бодай щось, — душа Мо Жаня втекла в п’яти, але це питання, як і в теперішньому, так і у минулому житті так глибоко засіло в серці, що врешті стало його особистим демоном. Тож він продовжив напосідати: — Що ти думаєш про мене?

Ши Мей похитав головою і зажмурився, немов від сильного болю. Його довгі вії затремтіли, а на лобі виступив піт.

Мо Жань зітхнув, не в силах витримати такий біль.

— Забудь...

Він уже збирався прибрати Дзяньґвея, коли Ши Мей не витримав і з блідим обличчям хрипко промовив:

— Я вважаю, що ти... чудовий.

Мо Жань широко розплющив очі.

Обличчя Ши Мея дуже швидко червоніло, немов від люті. Він сховав погляд, опустив вії і не наважувався підняти на Мо Жаня очі.

Дзяньґвей розсипався краплинками блискучого червоного світла, вони розлетілися, неначе пелюстки понівечених квітів, і повернулися назад у долоню Мо Жаня. Схиливши голову, Мо Жань тихо і безпорадно мугикнув, а коли підвів очі на Ши Мея, його обличчя було сповнене першого весняного тепла. В голосі бриніла недбала усмішка, проте на очах зблиснули краплини сліз:

— Я щасливий. Дякую тобі. Я теж вважаю, що ти чудовий. Я вже говорив тобі це на озері Дзіньчен, але оскільки ти нічого не пам'ятаєш,  хочу повторити ще раз. Ти справді... мені подобаєшся.

Він не уточнював, в якому саме плані йому подобався Ши Мей, але той все одно зашарівся до самої шиї і не міг дібрати слів у відповідь.

Мо Жань дивився на нього своїми глибокими чорнильними очима, що сяяли чистим, яскравим блиском, немов сповнений зірок океан, який гонить хвилі до Чумацького Шляху.

— Я хочу піклуватися про тебе. Хочу зробити тебе щасливим.

Справжній зміст слів Мо Жаня чітко прочитувався на його обличчі, та і Ши Мей не був дурнем. Тож він міг тільки ховати погляд, схиливши голову.

Серце Мо Жаня затріпотіло. Він підняв руку, щоб провести нею по волоссю Ши Мея.

Не встиг він наблизитися, як раптом промайнув спалах яскравого золотого світла, і лоза з гучним ляскотом вдарила Мо Жаня просто по обличчю.

— А...!

Мо Жань звив від болю і приголомшено озирнувся.

Чу Ваньнін стояв коло білих будівель із зеленими дахами в шатах, білосніжних, мов неторканий сніг. Він заклав руку за спину і байдуже дивився на них. Тяньвень шипучою змією звивалася по землі, шаруділа вербовим листям, розтікалася золотавим сяйвом, час від часу спалахуючи іскрами.

— Вчителю... — перелякано промовив Ши Мей.

— Вчителю, — повторив Мо Жань, тримаючись за обличчя.

Що з того, що Чу Ваньніна зневажали? Що з того, що не любили? Хтось інший міг би жалібно плакати, але хіба Чу Ваньнін став би скиглити через це? Нісенітниця. Він краще дасть гарного прочухана.

Чу Ваньнін повільно підійшов з крижаним виразом обличчя, його голос звучав досить жорстко:

— Пропустив тренування, щоб потеревенити? Мо Вейю, ти думаєш, що особливий, бо прибрав до рук останню божественну зброю? Думаєш, тепер ти всемогутній? Непереможний? Яка легковажність!

— Учителю, я просто…

Чу Ваньнін зиркнув на нього. Мо Жань затих.

— Ши Міндзіне, ставай зі мною на тренувальний двобій. Мо Вейю, — Чу Ваньнін запнувся, а потім обурено кинув: — іди тренуйся. Коли я повернуся, будь готовий протриматися проти мене хоча б десять ударів, а інакше — перепишеш книгу з техніками медитації триста разів. А тепер забирайся геть.

Десять ударів?

Мо Жань відчував, що може просто одразу взятися за переписування.

---

Нотатки авторки:

Вчитель міг бути шокованим не через те, що Риб’ячий Корм приставав до Ши Мея, а через те, що він знущався з Дзяньґвея.

Ну ж бо, ну ж бо! Робимо ставки! Сексуальний круп'є з Макао вже роздав карти. Наступна глава — «Поранення на озері Дзіньчен і приховування хвороби. Навіщо ж Чу Ваньнін відмовився від лікування?». Робіть ставки, що ж не так з Учителем. Якщо хтось вгадає… Після закінчення історії я додам екстру з дуже пікантною сценою! *Сильно плескає Риб’ячий Корм по собачій голові*

P.S. Підказую, то буде не сцена з підгляданням за цілющим купанням. Такого більш не буде. Ха-ха-ха. Не буду ж я повторювати репертуар (≧▽≦)~