Учитель Цього Високоповажного завжди такий сердитий

Шок Чу Ваньніна неможливо було передати словами. Широко розплющеними очима він витріщився на Мо Жаня, неначе побачив привида. Дорослий Мо Вейю видавався справжнім героєм із широкими плечима й довгими ногами, на півголови вищий за самого Чу Ваньніна.

В очах Мо Жаня, звернених до нього, ховалися глузливі іскорки.

— Шановному Вчителю справді варто було б звернути увагу на свій зовнішній вигляд сьогодні.

Палець Мо Жаня ковзнув по щоці Чу Ваньніна й зупинився біля вуха. У його очах ніби зблиснули крижинки.

Мить минула в тиші. Потім Мо Жань холодно пирхнув і раптом нахилився. М’яким і водночас гарячим солодом він обпік губи Чу Ваньніна, коли накрив їх своїми.

Захоплений зненацька, Чу Ваньнін відчув, як у голові задзвеніло. Там наче щось… тріснуло… і розлетілося на друзки…

Мо Жань цілував його, проймаючи своїм подихом — вологим, збудженим, сповненим брудного, гріховного бажання.

Їхні вуста грубо притислися, здіймаючи бурхливі хвилі в грудях Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін майже тремтів від страху, феніксові очі були широко розплющені, а одурманений розум лютував. У цьому маренні він ніби втратив свої духовні сили. Та й фізичні, схоже, також. Він був міцно притиснутий до грудей Мо Жаня і не міг вирватися з його обіймів.

З якихось причин Мо Жань у цьому сні був зовсім іншим, аніж той, якого знав Чу Ваньнін.

Притаманна йому шаноблива слухняність зникла, на зміну їй прийшов ореол влади.

Він виразно відчував гаряче дихання Мо Жаня і низьке та швидке тваринне бажання, що палило, наче лава, і загрожувало розплавити його плоть і кістки.

Обличчя Чу Ваньніна потемніло від гніву, кров підступила до горла. Хіба міг він собі уявити, що Мо Жаневі вдасться позбавити його змоги чинити опір? Та ще важче було змиритися з тим, що низ його живота палав, а кінчики пальців тремтіли. Та ці обійми змушували тремтіти все його єство! Груди Мо Жаня були несамовито гарячими — такими гарячими, що здавалося, ніби шари їхнього одягу скоро зітліють, а тіла зіллються в одне. Він відчайдушно хотів боротися, але не міг знайти в собі сили.

Коли поцілунок обірвався, коліна Чу Ваньніна підігнулися. Мо Жань не випустив його з обіймів, а натомість повернувся і вмостив голову йому на плече. Чу Ваньнін відчув на шиї тепле вологе дихання: Мо Жань жадібно хапав ротом повітря. А потім сказав:

— Хіба ти не хотів обговорити умови із Цим Високоповажним? — його хриплий голос здався Чу Ваньніну майже незнайомим. Чу Ваньнін опустив очі й побачив, що адамове яблуко Мо Жаня здригається — ніби він з останніх сил стримує себе, та ось-ось зірветься.

— Але ти не маєш практично жодної цінності для Цього Високоповажного, тож мусиш торгуватися останнім, що залишилося у твоєму розпорядженні.

Голос Чу Ваньніна теж охрип, але він не знав, від гніву чи від бажання. Він тихо запитав:

— Що?..

Мо Жань увім’яв його в стіну, заблокувавши плечем з одного боку. Інша ж рука щільно зімкнулася навколо закутого в кайдани зап’ястя Чу Ваньніна. Злість перемішалася із боязким бажанням, коли він схилився, щоб захопити губами мочку вуха Вчителя. Чу Ваньнін враз здригнувся, страшне оніміння пронизало його від низу спини аж до маківки голови.

Крізь важке і гнітюче дихання Мо Жань мовив:

— Дозволь мені оволодіти тобою — й отримаєш те, чого хочеш, — і хоча зіниці Чу Ваньніна розширилися від збудження, він просто не міг повірити в те, що зараз відбувалося.

Рука Мо Жаня вже опустилася на талію Чу Ваньніна, а його губи припали до шиї. Ніжним голосом він промовляв отруйні слова:

— Однак Цей Високоповажний гидує Вчителем, тож інтерес до вашого тіла в нього невеликий. Вам доведеться добряче постаратися, щоб розважити мене.

Мо Жань зробив паузу, перш ніж притягти його ще ближче, усе ще погладжуючи талію.

— Тож добряче подумай над цим. Якщо ти готовий, то ставай на коліна, як слухняний хлопчик, і працюй ротиком. Послугуй мені добре. Потім лягай на ліжко і благай, щоб я тебе трахнув.

Чу Ваньнін ледь не збожеволів.

Доброчесний, гордий, чистий, суворий старійшина Юхен тримався осторонь як від чоловіків, так і від жінок, і не цікавився ні еротичними мистецтвами, ні любовними піснями. Цнотливий, він завжди був на варті своєї доброчесності, маючи її за найбільшу коштовність.

Простіше кажучи, він практично нічого не знав про любов і хіть.

І ось, на превеликий жаль для нього, незважаючи на гнів, усі його захисні механізми розвалилися під натиском цього інтенсивного, незнайомого йому відчуття. Він був цілковито переможений.

Мо Жань почекав трохи, але не отримав жодної реакції. Він вилаявся собі під ніс і знову почав цілувати Чу Ваньніна, не маючи сил стримуватися. Він відсторонився, коли наситився губами вчителя, залишивши за собою напівпрозору нитку слини. Тоді він не надто ніжно прикусив шию Чу Ваньніна, облизуючи й обціловуючи її вздовж до плеча й далі, до вуха.

Голова Чу Ваньніна оніміла ще більше, коли Мо Жань почав шарпати та рвати його одяг, бурмочучи: «Прикидається доброчесним! Прикидається святим!». Чу Ваньнін підняв на нього очі, і Мо Жань відповів йому сповненим гарячого божевілля поглядом, а в куточках його очей з’явився дивний вогник, ніби роками накопичувана ненависть нарешті вихлюпнулася назовні.

Його бажання було ніби розпечена лава, що довго дрімала в серці вулкану, у пастці серед каміння, але зараз вирвалася у світ.

Обпікшись, Чу Ваньнін хотів відвести погляд, але Мо Жань розгадав цей намір і схопив його обличчя, не даючи відвернутися.

— Дивися на мене.

Голос Мо Жаня був грубим і гарячим, він злегка тремтів від збудження — чи, можливо, від чогось іншого — і був сповнений жаги звіра, який ось-ось зжере свою здобич.

— Я сказав, на мене дивися!

Чу Ваньнін тремтливо заплющив очі.

Цей сон був надто абсурдним…

— Учителю, — голос біля його вуха раптом перетворився на м’який і теплий, більше схожий на той, з яким Чу Ваньнін був знайомий. — Учителю, прокиньтеся.

Чу Ваньнін спантеличено вдивлявся в обличчя Мо Жаня поруч зі своїм. Він миттєво відреагував сильним і влучним ляпасом, який люто приземлився на щоку хлопця.

Заскочений зненацька цим поривом люті, Мо Жань зронив «ах» і широко розплющив очі.

— Учителю! За що?

Чу Ваньнін не відповів. Він сів, очі фенікса повнилися гнівом і переляком.

Його тіло досі тремтіло, сон і реальність переплуталися і зводили його з розуму.

— Учителю…

— Тримайся подалі! — крикнув Чу Ваньнін, насупивши брови. Мо Жань відскочив, наляканий такою надміру різкою відповіддю. Невдовзі він обережно запитав:

— Вам наснилося страхіття?

Страхіття…

Саме так, це був сон… Лише сон.

Чу Ваньнін досить довго дивився на людину перед собою, перш ніж зміг повільно зібрати докупи залишки самоконтролю.

Він лежав у бібліотеці в павільйоні Червоного Лотоса. Зал Даньсінь та дорослий Мо Жань зникли. Перед ним було лише це обличчя, ще зовсім юне й дитяче.

— Мм. Мені наснився сон, і… я когось ударив.

Нарешті повністю прокинувшись, Чу Ваньнін на мить зупинився, щоб надати своєму виразу обличчя пристойного вигляду, демонстративно розправляючи одяг. Його тонкі пальці досі тремтіли, коли він намагався вгамувати розбурханість і занепокоєння.

Мо Жань потер почервонілу щоку й ледь скривився від болю.

— Що ж наснилося Вчителю? Який лютий удар…

На обличчі Чу Ваньніна промайнула тінь зніяковіння. Він стиснув губи і, відвернувши вбік витончене обличчя, холодно змовчав.

Його обличчя було наче спокійна вода, але серце повнилося диких хвиль, що бурхливо розбивались об берег. Його власна гордість мала ось-ось розлетітися на друзки. Чу Ваньнін не міг повірити, що йому примарилося щось настільки абсурдне про такі брудні речі. Абсолютно безсоромно! Як він взагалі може називати себе вчителем?

Трапилася катастрофа: його нікчемне тіло відреагувало на цей принизливий сон…

На щастя, халат був достатньо широким і вільним, щоби приховати сором від очей оточуючих.

Чу Ваньнін сперся чолом на руку, страхіття досі не відпускало його зі своїх лещат.

Звісно, він не міг схопити Мо Жаня зі сну, аби виплеснути злість, але прямісінько перед очима був інший варіант, що прибув сюди з власної волі. Тож, насупившись, Учитель злостиво запитав:

— Як ти смієш вдиратися до моїх приватних покоїв посеред ночі, наче власник павільйону Червоного Лотоса? Відколи це ти став старійшиною Юхеном?

Мо Жань забарився з відповіддю. Спочатку ляпас без причини, а тепер його ще й вичитали невідомо за що. Він почувався скривдженим, тож тихо пробурмотів:

— Та що ж вас знову так розлютило?..

Чу Ваньнін насупився.

— Я не злюся. Я йду спати — забирайся геть!

— Але Вчителю, ранок надворі.

Чу Ваньнін змовк.

— Я б не наважився прийти на пошуки до павільйону Червоного Лотоса, якби ми не прочекали на вас стільки біля кону Вад і Чеснот.

Після довгої хвилини мовчання Чу Ваньнін відчинив вікно. Сонце вже піднялося високо в небо, співали птахи, жваво дзижчала комашня.

Чу Ваньнін насупився ще дужче.

Здавалося, ніби будь-якої миті він може викликати Тяньвень і відшмагати Мо Жаня.

То він був занурений у цей весняний сон* аж до самого ранку? І якби Мо Жань не прийшов, він би марив і далі… Від цієї думки вена на скроні Чу Ваньніна запульсувала, а рука, що нею він стиснув віконну раму, побіліла, наче була витесана з нефриту.

«Весняний сон» — еротичний сон, еротична фантазія.

Чу Ваньнін практикував духовне вдосконалення через стриманість та дисципліну, тож був досвідченим у придушенні бажань. Раніше в нього ніколи не виникало навіть непристойних думок, не кажучи вже про такі сни.

Зі своїми принципами Чу Ваньнін скидався на дерев’яну ляльку: тупий, незграбний, а на додачу ще й скутий. Його духовний розвиток сягнув такого рівня, що він повністю відринув будь-які бажання. Часто він із презирством дивився на пари закоханих і заклиначів-партнерів, пишаючись своєю доброчесністю.

Хто міг передбачити, що врешті-решт він впаде так низько?..

Ще й до рук власного учня.

Мудрий, сильний, благородний і відсторонений Чу-дзонши не наважився навіть поглянути на Мо Жаня. Люто вигукнувши: «Швидше йди зі мною до кону Вад і Чеснот на ранкову практику!», він різко розвернувся і зник в одну мить.

Сюе Мен і Ши Мей чекали вже давно, балакаючи в тіні дерева, коли з’явився Чу Ваньнін.

Ши Мей був засмучений.

— Учитель ніколи не спізнюється. Щось сталося? Уже так пізно, а його ніде не видно.

Сюе Мен непокоївся:

— Хіба Мо Жань не пішов шукати Вчителя? Минуло вже багато часу, а він досі не повернувся. Якби я знав, що так станеться, пішов би з ним. А що як Учитель захворів?

— Поранення в плече викликає занепокоєння навіть після належного догляду, — сказав Ши Мей. — А він схильний до хвороб, тож це не виключено…

Сюе Мен стривожився ще більше й різко підвівся.

— Досить чекати. Ми не можемо покладатися на цю ненадійну шавку Мо Жаня — я сам піду перевірити Вчителя! — але коли він обернувся, то побачив, як поруч розвіваються білі шати Чу Ваньніна.

— Учителю! — одночасно вигукнули учні під деревом.

— Мене затримали деякі справи, — сказав Чу Ваньнін. — Сьогодні займемося бойовою практикою. Ходімо.

Коли Чу Ваньнін не звернув на нього уваги, Ши Мей звернувся до Мо Жаня, який плівся позаду.

— З Учителем усе гаразд? — запитав він тихо. — Що сталося?

Мо Жань закотив очі.

— Проспав.

— Е?

— Шшш, вдавай, що не знаєш, — Мо Жань потер щоку, яка досі боліла від ляпаса. Він точно не хотів отримати знову.

Ши Мей моргнув.

— Чому твоя ліва щока така червона?

— Якщо ти продовжиш питати, то така сама буде і права, — тихо відповів Мо Жань. — Просто не звертай уваги. Ходімо.

Коли вони прибули на тренувальне поле, Чу Ваньнін спочатку наказав Мо Жаню і Ши Мею провести тренувальний бій, залишивши Сюе Мена позаду.

— Сідай, — мовив Чу Ваньнін.

Хоча Сюе Мен не знав причини такої вказівки, він завжди ставився до кожного слова Вчителя як до закону, тож негайно підкорився, опустившись на землю. Чу Ваньнін сів навпроти нього.

— За три роки турнір Ліншань. Які в тебе плани?

Сюе Мен опустив очі, і за мить промовив крізь зуби:

— Стати першим.

Якби Чу Ваньнін запитав його про це перед поїздкою на озеро Дзіньчен, Сюе Мен відповів би зарозуміло й самовпевнено.

Тепер же за цим словом стояло лише просте і вперте небажання поступитися своєю гордістю.

Не те, щоб він не усвідомлював свого становища та відмовлявся просто відступити і віддати свій титул «улюбленця небес» комусь іншому без бою.

Промовивши ці слова, Сюе Мен кинув погляд на Чу Ваньніна, і його серце сповнилося тривогою. Учитель дивився на нього без найменшої насмішки чи сумніву.

Він просто відповів одним словом:

— Добре.

У Сюе Мена одразу ж загорілись очі. Від хвилювання він почав затинатися.

— Учителю, ви… ви думаєте, я все ще можу?.. Я…

— Мої учні не здаються без бою.

— Учителю…

— Видатні юнаки з усіх орденів беруть участь у турнірі Ліншань. Той, хто не має божественної зброї, звичайно, не зможе зрівнятися з тобою, але навіть якщо твій супротивник має її, не варто боятися. Божественна зброя — це не та річ, яку можна легко опанувати за короткий проміжок часу. Хоча твій клинок Лончен* дещо поступається їй, але він один із найкращих, що були створені у світі смертних. Якщо ти старанно тренуватимешся протягом наступних трьох років, перемога не буде чимось недосяжним для тебе.

龙城 — «місто дракона».

Чу-дзонши славився проникливим поглядом і твердим судженням у царині бойових мистецтв. Крім того, він би не вдався до заохочувальної білої брехні зі співчуття. Тому ці слова дуже підняли настрій Сюе Мену.

— Учитель справді так думає?

Чу Ваньнін скривився.

— Скільки тобі років, Сюе Мене? — запитав він. — Я не няньчуся з дітьми, старшими за п’ять років.

Дещо збентежений, Сюе Мен потер ніс і усміхнувся.

— Перемоги й поразки змінюють одна одну, — продовжував Чу Ваньнін. — Важливо не запишатися. Просто роби все можливе й не хвилюйся аж надто про результат.

— Зрозумів!

Заспокоївши Сюе Мена, Чу Ваньнін попрямував до тренувального майданчика. Він підійшов із того боку, де стояли тренувальні манекени. Щоб учні під час спарингу випадково не поранили тих, хто проходив повз, його спорудили подалі від решти. Щоб дістатися туди, треба було пройти довгим коридором і повернути за ріг.

Ши Мей і Мо Жань розмовляли, стоячи спиною до Чу Ваньніна, не надто близько й не надто далеко, просто на відстані чутності.

— Ви двоє… — Чу Ваньнін уже збирався покликати їх до себе, але зупинився, оглянувши пильніше.

---

Нотатки авторки:

Нинішній маленький театр:

«Якби це була сучасна даньмей-новела, кожен персонаж міг би бути…»

Чу Ваньнін: Певно, викладач із найгіршим норовом у всій школі.

Ши Мей: Хірург.

Сюе Мен: Студент кінофакультету… певно, актор за спеціальністю.

Сюе Дженйон: Багатій, який заробив статок на вугільній шахті.

Пані Ван: Пані зі шляхетної родини, що розбагатіла завдяки чоловіку.

Мей Ханьсюе: Психолог.

Є Вансі: Відповідальний поліцейський.

Мо Жань: …Гонщик. Не питайте чому, водіння — це його.