Старий дракон Цього Високоповажного

Тепер, коли Чу Ваньнін про це заговорив, Мо Жань не міг не погодитися. Учитель мав рацію.

За фальшивим Ґовченем слідував слабкий запах. Тоді Мо Жань подумав, що йому здалося, та якщо Вчитель теж це помітив, помилки бути не могло. Запах смерті.

Отже, цей Ґовчень, крім того, що не бог — навіть не жива людина! Тобто той, хто стоїть за всім цим, лише смикав за ниточки мертву маріонетку, зодягнену в шати великого бога-зброяра. Справжній ляльковик навіть не з’являвся на сцені.

Думки Мо Жаня перервало низьке, скорботне гиготіння, що пролунало зі сторони озера Дзіньчен. Відразу після цього мертвотно-бліде тіло Ґовченя стрілою вилетіло з води. Зараз його зовнішність і поведінка здавалися огидними й гротескними: шкіра покійника зморщилася, як у змії під час линьки, чи як кокон шовкопряду, що ось-ось лусне.

— Юхене Нічного Неба, Безсмертний Бейдове. Чу-дзонши, ваша слава воістину заслужена, — фальшивий Ґовчень повис над прозорими водами озера, його обличчя скривилось у злій посмішці навіть попри те, що від нього вже почали відпадати шматки плоті. — І як орден Жуфен дозволив такому таланту вислизнути в них з-під носа?

Голос Чу Ваньніна був крижаним.

— А ви взагалі хто такий?

— Тобі не потрібно знати, хто я, — сказав фальшивий Ґовчень. — Я і не дозволю тобі дізнатися. Вважай мене тим, хто давно мусив померти, та видряпався з пекла, аби голіруч косити життя таких, як ти — праведних і поважних!

— Зухвалець! — прогарчав Ван'юе. — Джайсінь Льов більше немає! Власноруч, без допомоги священного дерева, ти не зможеш ані користуватися забороненими техніками, ані вершити будь-які інші гріховні неподобства!

Фальшивий Ґовчень вишкірив зуби.

— Цей старий вугор уже однією ногою в могилі, а досі намагається стати в мене на шляху. Чому ти вирішив, що маєш право так зі мною розмовляти?! Зникни!

— А хіба біла фігурка має право голосу? — перебив Чу Ваньнін.

«Біла фігурка», як можна здогадатись із назви, відіграє особливу роль у техніці Фігур Дженьлон. Особа, що застосовувала цю техніку, могла помістити частинку власної душі у свіже тіло покійника і поєднати їх, створюючи білий камінець, сліпучий, немов нефрит.

Білі фігури відрізнялися від звичайних чорних, що могли лише бездумно виконувати накази. Фактично, вони були заміною самого гравця на полі. Хоча їхні духовні сили поступались оригінальній формі заклинача, білі могли діяти та мислити незалежно, а все побачене і почуте маріонеткою напряму транслювалося ляльковику.

Тепер, коли Чу Ваньнін викрив правду про природу фальшивого Ґовченя, той лише засміявся і заплескав у долоні.

— Чудово! Чудово, просто чудово!

Після цих вигуків обличчя фальшивого Ґовченя викривилося і стало ще потворнішим. Очевидно, дія техніки слабшала, як і контроль над білою фігурою. Тож труп повільно набував свого справжнього гнилого вигляду.

— Чу Ваньніне, не поспішай так високо задирати носа. Ти справді вважаєш, що це мене зупинить? Навіть якщо Вербу, що Вириває Серце, було знищено, моє істинне тіло знайде інші джерела духовної енергії. Натомість ти...

Поки фальшивий бог говорив, його погляд, що тьмянів кожної миті, оминув Чу Ваньніна і зупинився на Мо Жаневі. Каламутні очі сповнилися лихом, і Мо Жаня охопила тривога.

— Якщо ти думаєш, що я єдиний у цьому світі володію трьома забороненими техніками, — ліниво глузував фальшивий Ґовчень, — то, боюся, довго ти не проживеш.

— Що ти хочеш цим сказати? — суворо запитав Чу Ваньнін.

Однак Ґовчень не проронив більше ні слова. Він завмер — а тоді вибухнув, розлетівшись на шматки гнилого м'яса. Зсередини цього кривавого феєрверку вилетів нефритово-білий камінь для гри у вейці. Він описав у повітрі красиву дугу і, зблиснувши у променях сонця, плюхнувся в озеро Дзіньчен.

Очевидно, ляльковик, що причаївся в тіні, втративши підтримку Джайсінь Льов, врешті вичерпав свою духовну енергію.

Водночас Ван'юе, чиє життя теж живила енергія Верби, що Вириває Серце, похитнувся і впав на землю з глухим звуком.

— Ах...

Сюе Мен стривожено вигукнув:

— Ван'юе!

Мо Жань також озвався:

— Ван'юе!

Усі четверо обступили дракона. Ван'юе ледь тримався, його губи були геть безкровними. Він важко підвів очі й голосом, що тремтів, ніби крило крука у сутінках, промовив:

— Не... Не вірте жодному слову з маячні цього чоловіка. У його промовах... більше бажаного, аніж правди...

Обличчя Ши Мея сповнилося жалю та занепокоєння:

— Старійшино, прошу, не розмовляйте більше. Дозвольте мені вас зцілити.

— Ні, немає потреби. Якщо навіть твій Учитель не здатен на це... Тоді... ти... — Ван'юе хрипко закашлявся, а потім задихаючись просипів: — Роками озеро Дзіньчен приваблювало численних сміливців, які бажали отримати зброю. Але... коли з'явився той лиходій, Джайсінь Льов не міг дозволити, щоб безцінна зброя, залишена нашим господарем, потрапила до поганих рук, тож знищив її всю. Залишилися лише... лише вербова лоза, рівна за силою до самого Джайсінь Льов, і меч Піднесеного Бога...

Від згадки про меч Сюе Мен насупився, його вуста стислися в тонку нитку.

— Вербову лозу... отримав цей юний даоджан, — Ван'юе перевів погляд на Мо Жаня. — Того дня на березі озера я сказав тобі, що навіть якщо ти чинив лихо у минулому, я не зупиню тебе і тільки сподіватимуся, що в прийдешньому ти станеш на праведний шлях... Насправді... Насправді, згідно з настановами мого господаря, божественна зброя може належати тільки доброчесним людям. Тому я маю надію, що ти... що ти...

Мо Жань розумів, що драконові було важко говорити, тож перервав його:

— Не хвилюйтеся, старійшино. Я зрозумів.

— Добре... добре... — бурмотів Ван'юе. — Тоді я можу... бути спокійний...

Дракон здійняв очі до неба, його губи ледь помітно тремтіли.

— Кажуть, що коли заклинач у пошуках зброї приходить до озера Дзіньчен, його мешканці... висувають певні вимоги. Більшість цих прохань... спрямовані на перевірку моральних якостей заклинача, проте були і винятки...

Голос Ван'юе затихав, десятки тисяч років проносилися перед його очима, як коні з ліхтаря із тінями*.

走马灯 — ліхтар із конями на скаку.

— Я мав домовленість з господарем. Коли він покинув нас, я мусив лишитись і невідлучно оберігати озеро Дзіньчен... Хто міг знати, що минуть сотні й тисячі років, а він так і не повернеться? Краєвиди, що я споглядав в юності, гори й ріки... я ніколи... ніколи більше... їх не побачу...

Він повільно повернув голову і з благанням глянув на Мо Жаня, його очі повнилися сльозами. Тієї миті Мо Жань здогадався, про що попросить Ван'юе.

І справді — дракон тихо промовив:

— Юний даоджане, сливовий цвіт біля підніжжя гори пишно буяє весь рік. Я дуже любив його за часів юності. Навіть попри те, що ти вже отримав божественну зброю, чи не міг би ти... все одно...

Мо Жань тільки хотів відповісти: «Так, я спущусь і принесу для вас квітучу гілку»...

Однак, перш ніж він встиг сказати бодай щось, вогник життя в золотих очах Ван'юе згас.

«На південь від Янцзи не лишилося більше нічого, щоб передати мої почуття; тому я подарую тобі квіти сливи — благословення весни».*

Уривок із «Поеми для Фан’є» Лу Кая, епоха Південних та Північних династій (420-589 роки).

Засніжені піки у своїй величі височіли вдалині. Озеро відбивало мерехтіння золотих променів, якими пестило водну гладь вранішнє сонце, а пінисті хвилі розбивали світло на рубінові сльози.

Ван'юе не стало.

Він був одним із перших драконів, народжених ще за створення світу, і колись мав силу, від якої здригалася земля. У давні часи Ван'юе схилив голову перед своїм господарем і носив його в будь-які куточки світу. Кажуть, його покірність забезпечувало накладене клеймо, однак насправді Ван'юе тисячоліттями слідував обітниці через безмежну повагу до Піднесеного Ґовченя.

На просторах світу залишилося мало тих, хто пам'ятав його заснування. Ван'юе пам’ятав. І знав, що в жилах справжнього Ґовченя текла демонічна кров, адже його мати була зґвалтована Володарем демонів. Ґовчень зневажав темних створінь і боровся з ними разом із Фу Сі. Зі своєї могутньої крові він породив перший меч, гідний руки великого Імператора, і допоміг йому вигнати демонічну расу з дев’яти островів Піднебесної*.

九州(jiǔzhōu) — дев'ять областей стародавнього Китаю; міф. дев’ять островів, що утворилися після всесвітнього потопу.

Але після об'єднання Небес із землею Фу Сі почав сумніватися в Піднесеному Ґовчені та навіть зачаїв на нього образу, адже, врешті-решт, бог зброї частково належав до демонічному роду. Піднесений Ґовчень не був дурним: через сотню років він із власної волі покинув обитель богів і спустився до світу людей.

Мандруючи, він бачив нескінченні страждання та вбивства. Ґовчень зрозумів, що втілення самого поняття «меч» було великою помилкою. Його серце наповнило розкаяння. Розсудивши так, він зібрав залишену у світі смертних зброю, запечатав її в арсеналі озера Дзіньчен, посадив там Вербу, що Вириває Серце, і наказав жителям озера нагороджувати божественними артефактами лише справедливих і милосердних шукачів.

Ґовчень так і не повернувся, а Ван'юе не стало. Божественна зброя озера Дзіньчен пішла в небуття, як і його мешканці. З гучним падінням Верби, що Вириває Серце, гріхи і каяття, зради і відданість — усе розвіялося за вітром, як попіл та дим.

Якусь мить усі мовчали. Крізь лють завірюхи на кам'яній табличці багрянів напис «Важкий шлях попереду», він не змінився з того разу, коли заклиначі побачили його вперше. Води озера Дзіньчен заспокоїлися, поховавши під собою всі лиха і страждання, свідками яких стали.

Усе залишилося незмінним з того часу, як вони вперше піднялися на пік Сюїн, ще не здогадуючись про криваву історію, що стоїть за словами «Важкий шлях попереду».

Мо Жань поглянув на небо. Над прірвою в сніговій завірюсі кружляв самотній орел.

Раптом він згадав, як у минулому житті Ван'юе вручив йому могутній довгий меч. Цього разу він побачив жалюгідну підробку — оригінал, що колись належав Мо Жаню, певно, знищив Джайсінь Льов, позбавивши Мо Жаня шансу ще хоч раз побачити меч.

Його мимоволі заполонили старі спогади.

То був рік, коли він прийшов на озеро Дзіньчен у пошуках божественної зброї. Ван'юе випірнув із води, вивчав його лагідним та привітним поглядом золотих очей, а тоді промовив: «Біля підніжжя гори пишно буяє сливовий цвіт. Чи не міг би ти зійти та принести мені квітучу гілку?»

Мо Жань заплющив очі та накрив їх долонею. Він не відав, що відбувалося на дні озера за його минулого життя. Тоді прохання Ван'юе видавалося пафосною зарозумілістю.

Дорога до піку Сишен вийшла довгою. Плече Чу Ваньніна було серйозно пошкоджене, а троє юнаків почувалися виснаженими, тож перед поверненням до царства Шу їм довелося зупинитися на кілька днів у місті Дай для відпочинку.

Сюе Мен нічого не розповів про меч Сюе Дженйону та пані Ван. Неважливо, як би вони відреагували — з розчаруванням чи співчуттям — це однаково насипало б солі на свіжу рану гордого улюбленця небес. Чу Ваньнін відзначив це з болем у серці. Відтоді Старійшина Юхен цілими днями закопувався в старовинні сувої й книги в пошуках іншого способу отримати божественну зброю або ж в крайньому разі якоїсь техніки, що дозволила б смертному битися проти неї на рівних.

Але ким, врешті-решт, був той фальшивий Ґовчень і де насправді перебував? І що означали останні слова білого камінця?

Численні питання заполонили його розум, тож свічки в бібліотеці павільйону Червоного Лотоса горіли вдень і вночі, поки краплі у водяному годиннику відміряли час. Підлогу встеляли вкриті заплутаними ієрогліфами сувої, що поховали під собою геть виснаженого Чу Ваньніна.

— Юхене, глянь на своє плече. Не будь таким легковажним! — Сюе Дженйон усівся поруч із ним із чашкою гарячого чаю в руках, невгамовно базікаючи.

— Старійшина Таньлан — майстер мистецтва зцілення, знайди час, щоб зайти до нього, хай погляне.

— Не варто, рана вже почала загоюватися.

Сюе Дженйон цокнув язиком.

— Так не годиться. Схаменися — з моменту повернення на тебе глянути страшно! Дев'ятеро з десяти підтвердять, що ти виглядаєш так, наче зараз знепритомнієш. І як на мене, щось із цією раною не так. Може, отрута якась абощо. Краще перестрахуватися.

Чу Ваньнін підвів на нього очі.

— Я виглядаю так, наче зараз знепритомнію? — він зробив паузу і холодно усміхнувся. — Хто це сказав?

Сюе Дженйон помовчав трохи і нарешті відповів:

— Овва, Юхене, ти можеш хоч інколи не поводитися, наче сам зроблений із заліза, а всі інші — з паперу?

— Я знаю свої межі.

Сюе Дженйон щось нерозбірливо буркнув. Судячи з рухів його уст, це було щось на кшталт «у сраці я мав твої знання про межі». На щастя, Чу Ваньнін був занадто занурений у зміст сувою, щоб читати по губах.

Вони ще трохи потеревенили, а потім Сюе Дженйон помітив, що вже вечоріє, і вирішив повертатися, аби скласти компанію дружині. Перш ніж піти, він не забув ще раз нагадати:

— Юхене, не засиджуйся допізна. Мен-ера совість загризе, якщо він побачить тебе в такому стані.

Чу Ваньнін зарозуміло проігнорував його.

Зіткнувшись із таким холодним мовчанням, Сюе Дженйон лише незграбно почухав потилицю і пішов собі.

Чу Ваньнін випив ліки і повернувся за стіл, аби продовжити дослідження, аж раптом йому запаморочилося в голові. Він сперся чолом на руку, відчувши нудоту, яка, втім, швидко відступила, тож він списав усе на втому і не став звертати на це уваги.

Пізно ввечері, врешті занадто зморений, щоб працювати далі, Чу Ваньнін задрімав. Уві сні він супив брови, вмостивши голову на столі поруч із купкою сувоїв. Недочитаний том так і лежав на його колінах, а поли шат білими хвилями спускалися на підлогу.

Тієї ночі йому наснився сон. Він, на відміну від інших, був ясним і чітким, відчувався майже реальним.

Чу Ваньнін стояв у залі Даньсінь на піку Сишен, однак вона дещо відрізнялася від зали Даньсінь із його спогадів. Багато меблів та інших деталей інтер'єру мали суттєві відмінності. Та перш ніж він устиг придивитися, стулки воріт раптом прочинилися, сколихнувши багряно-червоні завіси.

Хтось увійшов.

— Учителю.

Чоловік із вродливим обличчям та глибокими чорними очима, що відливали фіолетовим. Молодий. А піднімаючи кутики вуст, видається зовсім підлітком.

— Мо Жань? — Чу Ваньнін, хотів зробити крок уперед, та виявилося, що його зап'ястки і щиколотки скували залізні ланцюги, просякнуті духовною енергією. Вони втримували Чу Ваньніна, не даючи зрушити з місця.

Здивування змінилося на лють. Чу Ваньнін, не повіривши власним очам, витріщився на кайдани. Гнів перекосив його обличчя та відібрав мову. Після довгої паузи він підняв голову і гаркнув:

— Мо Вейю! Ти що робиш?! Відпусти мене негайно!

Але чоловік, здавалося, не почув його гнівного крику. Він наблизився та схопив Чу Ваньніна за підборіддя. На його устах розцвіла лінива посмішка, утворюючи ямочки на щоках.

---

Нотатки авторки:

Маленький подарунок у вигляді інформації про персонажа.

Піднесений Ґовчень (справжній, не фейковий)

Друге ім’я*: нема

Друге ім'я, на відміну від першого імені, присвоюється після досягнення повноліття.

Посмертне ім’я: ви шо на приколі?

Професія: керує світовою зброєю, майстерно воює, неперевершено володіє мистецтвом виготовлення мечів і прямує світлим шляхом.

Простіше: точить ножиці, інкрустує кухонні ножі.

Соціальний образ: Бог тисячі видів зброї.

Простіше: Голова першої збройової компанії Піднебесної.

Любить: декламувати вірші.

Найулюбленіша їжа: каші Шеньнуна.*

神农 shénnóng — Шеньнун («божественний землероб», бог-покровитель землеробства та медицини).

Ненавидить: війни.

Його дратує: безробіття.

Найболючіше: якщо інші не будуть воювати, він залишиться безробітнім.

Зріст: зріст бога є таємницею і не повинен розголошуватися.