Цей Високоповажний відчуває, що щось не так

Чу Ваньнін був поранений, його учні — повністю виснажені, тож, коли вони добралися до коридору за межами арсеналу, Чу Ваньнін наказав усім трохи відпочити. Якийсь час вони мовчали, то сидячи, то стоячи оглядали себе та один одного на предмет поранень, відновлюючи сили.

Та Сюе Мен опустив голову і просто дивився перед собою, загублений у своїх думках.

— Сюе Мене… — прошепотів Мо Жань.

Той не звертав ні на кого уваги. Він зробив кілька напружених кроків, щоб стати перед Чу Ваньніном, підняв голову і промовив розбитим голосом:

— Учителю.

Глянувши на учня, Чу Ваньнін захотів погладити його скуйовджене волосся, але, врешті-решт, стримався.

— Божественна зброя, яку я обрав перед цим, була несправжньою?

Чу Ваньнін мовчав.

Очі Сюе Мена почервоніли ще дужче, маленькі червоні судини вкрили їх, наче павутиння. Якби не гордість і впертість, що допомагали йому триматися, він би неодмінно залився сльозами.

— Тобто я більше ніколи не зможу отримати божественну зброю?

Чу Ваньнін зітхнув та прикрив очі. Його голос розрізав тишу коридору:

— Нерозумне дитя.

Просте «нерозумне дитя», сказане з безсилим видихом, змусило останню дрібку раціональності Сюе Мена розсипатися вщент. Не в силах витримати більше ані миті, він кинувся в обійми Чу Ваньніна і, вчепившись за його талію, почав схлипувати.

— Учителю… Учителю….

Неспроможність отримати божественну зброю з озера Дзіньчен означала втрату можливості рости у світі самовдосконалення. Втрату останнього шансу коли-небудь піднятися на вершину. Усі прекрасно про це знали. Сили смертних обмежені — і без божественної зброї, наскільки б сильним не був заклинач, він залишався лише людиною з плоті та крові.

Майже всі молоді майстри орденів у Верхньому Царстві Вдосконалення володіли божественною зброєю, яку отримували від пращурів. І хоч вона могла не повністю збігатися з їхньою духовною енергією, та все одно була достатньо могутньою. І тільки Сюе Мен не здобув божественної зброї від рідних, адже Сюе Дженйон та його брат почали із самого початку й не ходили до озера Дзіньчен.

Тож коли Сюе Мен вирішив використати Меч Предків проти Джайсінь Льов і в такий спосіб знищити їх обох, він, по суті, шляхетно приніс у жертву свої гордість та прагнення стати могутнішим за інших.

Чу Ваньнін ні про що не запитував і не проронив більше ні слова. Він тільки підтримував учня і гладив його волосся, даючи змогу виплакатися. Сюе Меном опікувалися з дитинства, він ніколи насправді не страждав від несправедливості. Усе своє життя він тільки те й робив, що бундючився і, скільки себе пам’ятав, жодного разу не плакав.

Але в цей момент сльози невпинно котилися його юним обличчям і цьому не можна було зарадити словами. Божественна зброя, з якою він був пов’язаний, але не міг володіти, та його, здавалося б, беззаперечно здійсненна мрія про те, щоб стати справжнім героєм, — усе розлетілося на друзки.

— Сюе Мене, — Чу Ваньнін стиснув учня в обіймах, утішаючи його.

Білий плащ Чу Ваньніна та його довге чорнильно-чорне волосся ніби колихалися разом із хвилями на дні озера, і якраз у ту мить Мо Жань помітив краплини м’якого сяйва, що визирали з-під тонкої завіси його вій. Потім здійнялися хвилі, розметали волосся та одяг, і в напівтемряві стало складно роздивитися обличчя поряд.

Буле лише чутно, як учитель сказав:

— Не плач. Ти й так багато зробив.

Голос Чу Ваньніна не звучав дуже м’яко, але слова були сповнені ніжності.

Коридор занурився в тишу, і кожен поринув у власні думки.

Мо Жань, притулившись до холодної стіни, спостерігав, як Чу Ваньнін тримає Сюе Мена і гладить його плече, та відчував, що на серці раптом стало важко.

Подорож до озера Дзіньчен.

Вони прибули, незворушні й повні сил. А покидали його, обтяжені глибокими ранами.

Сюе Мен п’ятнадцять років був улюбленцем небес, безмежно шанованим та обдарованим. Та одного дня ця бездоганна вежа була зруйнована.

Із цього моменту йому судилося провести решту свого життя у відчайдушних спробах забути ці п’ятнадцять років блискучої слави.

Покинувши арсенал, вони побачили древню вербу, що вигиналася в агонії, наче виснажений до краю стародавній велетень. Ніби трагічна смерть Квафу в гонитві за Круком-Сонценосцем*. Русали, що були поруч, перелякано розбіглися.

Авторка посилається на стародавній китайський міф, що походить зі «Сказу про Море та Гори» (山海经). Згідно з міфом, надзвичайно могутній велетень Квафу захотів спіймати сонце, що, згідно з деякими давніми віруваннями, було триногим Круком-Сонценосцем. Проте в безрезультатних спробах угнатися за сонцем велетень помер від спеки і зневоднення та перетворився на ліс.

Арсенал божественної зброї, проіснувавши мільйони років, за одну мить був знищений ущент.

Небесне дерево впало з громоподібним гуркотом і підняло на озері Дзіньчен величезні хвилі. Зіткнувшись із небаченою досі силою, русали набували своїх первісних величезних форм, щоб мати змогу протистояти шторму. Озеро, сповнене водних драконів, укрилося сяючою лускою, що залишала мало місця для простих смертних.

— Ми не можемо вийти цим шляхом! — вигукнув Мо Жань.

Поки він говорив, товстий хвіст морського дракона вдарив прямісінько біля нього. Мо Жань хутко відскочив убік, ледве встигнувши ухилитися.

Раптом перед ними виринув чорний дракон, більший за всіх інших, його синьо-чорна луска виблискувала золотим сяйвом.

— Ван’юе? — вражено покликав Мо Жань.

Ван’юе протяжно загарчав, і, дотепер німий, крикнув низьким голосом, схожим на звук храмового дзвону:

— Хапайтеся за спину. Джайсінь Льов знищено, озеру Дзіньчен скоро теж настане кінець. Швидше! Я вивезу вас звідси!

Вони не знали, був Ван’юе другом чи ворогом, але, не маючи інших варіантів, мусили послухатися. Ван’юе ніс їх догори скрізь небезпечні хвилі, сповнені тисяч драконів, а вода розступалася перед ним.

— Тримайтеся міцно!

Це було єдине попередження від стародавнього дракона, перш ніж він винирнув з озера і злетів високо в небо. Шалений тиск води відчувався як гора на плечах, а її потік — наче тисячі коней, що скакали галопом їхніми тілами. Вони навіть не могли розплющити очі або вдихнути, щосили чіпляючись за спину дракона, щоб не полетіти назад в озеро.

Коли вони насмілилися знову глянути на світ, то вже пронизували товщу хмар, піднявшись високо понад піком Сюїн. Краплі води, що вкривали дзеркальну луску дракона, перетворилися на незліченні блискітки, і вони вигравали на сонці, одягнувши небо в намисто із веселок. Ван’юе підняв голову й заревів — і від його реву задвигтів світ.

Поміж завивання вітру Мо Жань чув повний захоплення голос Сюе Мена позаду себе. Врешті-решт, він був молодий і легко відволікався від турбот.

— О, небо! Я лечу! Верхи на драконі!

Ван’юе зробив коло над піком Сюїн і почав спускатися, поступово зменшуючись. Він приземлився на березі озера Дзіньчен приблизно вдвічі меншим за свій справжній розмір — так, щоб не пошкодити каміння і рослини навколо. Дракон застиг і мовчки очікував, поки заклиначі зійдуть із його спини на землю.

Обернувшись у бік озера Дзіньчен, вони побачили, що товста крижана поверхня повністю розтанула. Хвилі одна за одною накочувалися на берег, виносячи шматки льоду. Перші промені світанку перетворили небо на покривало чистого білого снігу, а сонячне світло з яскравим блиском розливалось озером.

— Гляньте на драконів в озері! — схлипнув Ши Мей.

Дракони звивались і крутились у воді, піднімаючись і опускаючись разом із хвилями, поки поступово не припинили свого руху, один за одним розсипавшись прахом. Чорні гральні фігури чередою виринули з води й зависли в повітрі.

— Техніка Фігур Дженьлон… — пробурмотів Мо Жань.

Усе в озері Дзіньчен, починаючи з морських драконів і закінчуючи Джайсінь Льов, було під контролем техніки Фігур Дженьлон. Усе, що відбулося під водою, було грою, придуманою тим, хто досі перебував у тіні.

Мо Жань здригнувся, але не від холоду.

Щось було негаразд із світом після переродження. Певні події без видимої причини відбувалися раніше, ніж повинні.

Він був упевнений, що в попередньому житті, коли йому було лише шістнадцять, ніхто не володів технікою Фігур Дженьлон із такою вправністю. Ким був цей фальшивий Ґовчень?

— Ван’юе! — сполохався Сюе Мен.

Обернувшись, Мо Жань побачив, що Ван’юе осів на землю і не рухався. З його тіла не з’явилося гральної фігури, але він, вочевидь, геть знесилився. Його очі наполовину заплющилися.

— Ви… вчинили добре… набагато краще бачити озеро Дзіньчен Ґовченя знищеним, ніж… у руках лиходія…

Коли Ван’юе договорив, його тіло почало випромінювати золотаве світло. Розсіявшись, воно явило світу іншу подобу дракона, схожу до людської.

— То це були ви? — вигукнули Мо Жань і Сюе Мен одночасно.

Ван’юе й був тим старим сивим русалом, який переніс їх до арсеналу божественної зброї. Він підвів голову, в очах промайнула тінь провини.

— Так, я.

Сюе Мен був шокований.

— Ви! Чому ви відправили нас до арсеналу? Ви хочете нам допомогти чи нашкодити? Якщо нашкодити, то чому тоді витягнули на берег? Але якщо допомагаєте — якби ми не пройшли випробування Джайсінь Льов, ми б…

Ван’юе опустив очі й хрипко заговорив:

— Будь ласка, прийміть мої вибачення. Обставини склалися так, як склалися, і я не міг учинити інакше. Власного рівня вдосконалення фальшивого Ґовченя не вистачало, і він повністю поклався на духовну силу Джайсінь Льов, щоб скористатися забороненою технікою. Єдиним способом розвіяти його магію було подолати Вербу, що Вириває Серце. Я не мав іншого вибору, окрім як покласти всі мої надії на вас чотирьох.

Чу Ваньнін похитав головою, а потім підійшов до Ван’юе й почав спрямовувати духовну енергію, щоб вилікувати його рани.

Ван’юе протяжно зітхнув.

— Даоджан добросердний, але в цьому немає потреби. Мій час прийшов. Я нічим не відрізняюся від інших істот в озері: я поглинав духовну силу Верби. Зараз, коли вона загинула, скінчився і мій час у цьому світі.

Чу Ваньнін мовчав.

— Порядок життя і смерті неможливо змінити. Я дожив до миті, коли жахіття озера Дзіньчен розвіялися, тож моє бажання здійснилося. Але я сповнений докорів сумління через те, що втягнув вас у цю небезпеку.

— Це не має значення, — сказав Чу Ваньнін. Невдовзі він спитав: — Ти знаєш, хто прикидався богом і чого він хоче?

— Я не знаю, хто він, — відповів Ван’юе, — однак, думаю, його метою було поглинання сил Верби, що Вириває Серце для того, щоб оволодіти трьома забороненими техніками.

— Заборонені техніки потребують величезної кількості духовної енергії, — промовив Чу Ваньнін ніби сам до себе. — Їх справді було б набагато легше опанувати з допомогою стародавнього духа дерева.

— Так, той чоловік сказав те саме. Він також сказав, що оскільки ці стародавні духи надзвичайно сильні, знайти їх дуже важко. За допомогою древніх писань він зміг вистежити лише місцезнаходження Верби, що Вириває Серце. Лиходій з’явився нещодавно, він узяв під свій контроль озеро Дзіньчен, а надалі витрачав увесь час у його глибинах, збавляючи силу Джайсінь Льов на практикування заборонених технік — Переродження і техніки Фігур Дженьлон.

Ван’юе зітхнув, його погляд поступово порожнів і згасав.

Мо Жань відчув, як серце глухо вдарило об груди.

Без сумніву, ця подорож до озера Дзіньчен була зовсім не такою, як у його попередньому житті, а все, що спричинило ці зміни, відбулося зовсім нещодавно. Ось тільки що саме пішло не так і змінило курс подій?

— Йому не вистачило сили, щоб контролювати живих істот, тож він убив безліч жителів озера і взяв під контроль мертвих. Йому це вдалось, і лише за кілька тижнів він вирізав майже всіх в озері й перетворив їх на гральні фігури. Кількох він залишив живими для проведення експериментів, і я був одним із них.

— Коли ви вийшли з води, щоб зустріти мене, то були під контролем підставного Ґовченя? — спитав Мо Жань.

— Ні, — Ван’юе повільно заплющив очі. — Він здатен контролювати інших — духа лисиці або навіть Джайсінь Льов, але не може контролювати мене. Я духовний звір, приручений Піднесеним Ґовченем під час створення світу міріади років тому. Коли я погодився бути його компаньйоном, то отримав тавро у вигляді його печаті на моїй нагрудній лусці. Тож я маю бути вірним лише одному майстру до кінця своїх днів.

— Тоді чому ви…

— Прикидався. У мене не було вибору, — Ван’юе зітхнув. — Лиходій не міг повністю контролювати мене, але печаті Піднесеного Ґовченя вже мільйони років, вона поступово втрачала силу. Частково я піддався впливу фальшивого Ґовченя. Я не промовив ані слова під час нашої зустрічі, адже він контролював моє горло. Тільки коли його чари було розвіяно, я повернув собі здатність говорити.

— Фальшивий Ґовчень знав, що ви прикидаєтеся? — спитав Мо Жань.

— Сумніваюся, — Ван’юе глянув на Мо Жаня. — Він планував сьогодні забрати твоє духовне ядро, щоби продовжити життя Джайсінь Льов. Він не очікував, що я поверну вас до арсеналу божественної зброї, щоб знищити стародавню вербу, тож не вжив жодних запобіжних заходів проти мого втручання.

— Можливо, справа не в тому, що він не очікував твого втручання, — припустив Чу Ваньнін. — Ймовірно, йому бракувало сил, щоб витрачати їх на подібну річ.

— Що даоджан має на увазі?

— Є ще дещо дивне в цьому Ґовчені-самозванцеві.

---

Нотатки авторки:

Нинішній маленький театр — це адаптація традиційного сюжету у версії сучасного даньмею. Коли я кодила, у мене з’явилася неймовірна ідея: здалося, що Мо Жаню чогось не вистачає в цьому сюжеті. Я добряче подумала і зрозуміла: йому не вистачає цигарки.

Починаємо зйомку «Після знищення озера Дзіньчен, сучасна версія», буп-буп-буп!

Коридор занурився в тишу, і кожен поринув у власні думки.

Мо Жань, притулившись до холодної стіни, спостерігав, як Чу Ваньнін тримає Сюе Мена і гладить його плече, та відчував, що на серці раптом стало важко.

Однак він не промовив ні слова, а лише дістав пачку цигарок, у якій залишилася остання. Мо Жань підніс її до губ, клацнув запальничкою, і на мить спалахнуло світло, відбившись у його зіницях, наче вмить розпустилася квітка маку.

Він зробив глибоку затяжку й повільно видихнув дим. Сповнившись нікотином, що так швидко викликає залежність, Мо Жань підняв повіки, окинув усіх байдужим поглядом і відвернувся.

Спираючись на стіну, він сховав руки до кишень.

Усі мовчали, і Мо Жань розсудливо вирішив дати їм трохи часу — поки він докурить цигарку. Маленького павича слід було втішити.

Йому, затятому курцеві, подобався смак гнилої цигаркової смоли на губах.

Але в цей день Мо Жань відчував, що з ним обійшлися несправедливо. І здавалося, що цигарці немає кінця. Дідько, він смалив її так довго й так інтенсивно, однак лишалося ще більше половини.

Раптом Мо Жань відчув безпричинне роздратування і звинуватив у ньому цигарку. Тож він загасив недопалок об стіну, тоді підняв голову і, тримаючи одну руку в кишені, підійшов до Чу Ваньніна.

— Учителю Чу.

Він окинув поглядом обличчя Чу Ваньніна, а потім зненацька схопив Сюе Мена, підтягнув його до себе, і кутики його вуст скривилися в лінивій посмішці.

— Скільки можна заспокоювати мого братика? Мені теж нелегко. Зрештою, ви хороша людина, і точно мали б…

Голос йому трохи охрип від цигарки, тож довелося прочистити горло.

— …утішити ще і ґеґе.*

Чу Ваньнінові відібрало мову.

Йому раптом майнула дещо абсурдна думка: Мо Жань називає себе «ґеґе» граючись чи має на увазі пряме значення слова, себто «хлопця з того ж покоління, але старшого за Сюе Мена»?..

*Може виступати звертанням до коханця.