Цей Високоповажний прокинувся

Прокинувшись, Мо Жань усвідомив, що досі перебуває в арсеналі божественної зброї. Здавалося, він спав дуже довго, але, коли нарешті розплющив очі, виявилося, що минуло не надто багато часу, ніби він просто моргнув.

Він не знав, чи пов’язано це з тим, що заклинання успішно розвіяли, але отямившись, зрозумів, що лежить на підлозі без жодної подряпини. Та жахлива рана і кров, що з неї лилася, були просто нічним жахіттям. На його тілі не залишилось ані сліду.

Мо Жань здивувався, але відчув полегшення, а потім глянув на Ши Мея. Невідомо, в який момент Ши Мей втратив свідомість, але той також був неушкодженим.

Невже після того, як Ши Мей пройшов випробування, Піднесений Ґовчень не лише знищив ілюзію, але й полікував рани, які вони там отримали?

Хм… Якщо так подумати, то вже не здається, що Піднесений Ґовчень хотів їм зашкодити — лише випробувати. Все це здавалося нереальним, та Мо Жань відчував, що був за крок від смерті.

З усіх чотирьох він отямився найпершим. Наступним прокинувся Ши Мей. Мо Жань шалено зрадів, побачивши, як його повіки повільно підіймаються.

— Ши Мею! — заголосив він. — З нами все добре! Точно добре! Швидше, глянь на мене!

Погляд Ши Мея, спершу сповнений нерозуміння, поступово прояснився, і його очі різко розширились.

— А-Жаню?! Ти…

Перш ніж він встиг закінчити, Мо Жань загорнув його у міцні обійми.

Ши Мей безпомічно завмер, поплескав Мо Жаня по плечу і, вагаючись, спитав:

— Що це з тобою?

— Мені шкода, що через мене ти так страждав.

Ши Мей збентежився.

— Ну, насправді нічого такого не було. Я просто бачив сон, ось і все.

— Але біль був справжнім! — не погодився Мо Жань.

— Який біль?

Цієї миті Сюе Мен також прокинувся. Невідомо, що йому примарилося, але хлопець підскочив і заволав:

— Зухвалий покидьку! Як ти посмів зневажати мене!

Побачивши, що він прийшов до тями, Ши Мей підійшов ближче.

— Молодий господарю.

— А? Ти? Чому ти тут? — Сюе Мен, схоже, вважав, що він досі спить.

Мо Жань був у прегарному настрої, тож і до Сюе Мена поставився більш приязно, ніж зазвичай: посміхнувся і переповів йому останні події. Лише тоді реальність для Сюе Мена прояснилася.

— Тож це був сон… А я думав… — щоб приховати зніяковіння, Сюе Мен відкашлявся. В цей момент він помітив, що Чу Ваньнін, найсильніший серед них усіх, досі спить. Дивно. — Чому Вчитель ще не прокинувся?

Трійця підійшла, щоб обстежити рани Чу Ваньніна. Його поранили ще до активації ілюзії, а заклинання Піднесеного Ґовченя лікувало тільки травми, отримані під час його дії. Тож плече Вчителя все ще заливала кров. Шокуюче видовище.

Мо Жань зітхнув.

— Почекаємо ще трохи.

Минуло близько тридцяти хвилин*, перш ніж Чу Ваньнін прийшов до тями. Він повільно розплющив свої феніксові очі й сів. Знадобився час, поки він перевів порожній і холодний, ніби вкритий густою білою ковдрою важкого снігу, погляд на Мо Жаня.

一柱香 (yī zhù xiāng) — паличка ладану. Одиниця часу в Стародавньому Китаї. Близько пів години.

Але здавалося, що він, як і Сюе Мен, не одразу зміг звільнитися від сну. Чу Ваньнін пильно дивився на Мо Жаня, а потім потягнувся до нього. Його голос надломився.

— Ти…

— Учителю, — сказав Мо Жань.

Коли він почув, що Мо Жань називає його так, його рука застигла в повітрі. До блідого обличчя ніби знову почала надходити кров, очі раптово засяяли.

— Мгм…

— Учителю! — Сюе Мен відштовхнув Мо Жаня, кинувся до Чу Ваньніна і вхопив його за руку. — Ви в порядку? Вам краще? Учителю, ви так довго не прокидалися — я мало не помер від хвилювання.

Побачивши Сюе Мена, Чу Ваньнін дещо розгубився. Втім, тонкий серпанок у його очах поступово розтанув. Зараз, маючи змогу уважно оглянути Мо Жаня, він помітив, що той дивився на нього, міцно тримаючи Ши Мея за руку. Він не відпускав її ні на секунду.

Від цього Чу Ваньнін остаточно прокинувся, і поки він приходив до тями, його обличчя поступово холоднішало. А тоді Учителю забракло повітря, наче рибі у пересохлому ставку.

— Учителю, з вами все добре? — занепокоєно перепитав Ши Мей. — Плече болить?

— Зі мною все гаразд, — спокійно відповів Чу Ваньнін. — Не болить.

З допомогою Сюе Мена він повільно піднявся. Мо Жань був трохи спантеличений. У Чу Ваньніна поранене плече, але чому він переставляє ноги так обережно, ніби це його стопи щойно постраждали?

Мо Жань припустив, що Чу Ваньнін не знає, що відбулося всередині ілюзії, тому ще раз коротко переказав події.

Почувши цю історію вперше, Ши Мей помітив у ній дещо дивне, а зараз, прослухавши вдруге, розгубився ще більше. Не стримавшись, він перебив:

— А-Жаню, ти сказав, що це я врятував тебе?

— Ага.

Ши Мей на мить замовк, а потім повільно промовив:

— Але я… Я спав увесь час. Я не прокидався.

Мо Жань був захоплений зненацька, але одразу засміявся.

— Та ти жартуєш.

— Я не жартую, — сказав Ши Мей. — Я спав… Бачив сон про маму і тата. Вони були ще живі. Цей сон був таким реалістичним, я не думав… Я не думав, що можу залишити їх. Я справді…

Він не закінчив, бо Чу Ваньнін м’яко перебив:

— Це не дивно. Мабуть, Ґовчень стер спогади про те, як ти його рятував. Окрім того, ані я, ані Сюе Мен не робили цього, тож якщо Мо Жань говорить, що це був ти, значить, так воно і є.

Ши Мей мовчав.

— А як інакше? Не вміє ж Ґовчень міняти місцями душі? — холодно спитав Чу Ваньнін.

Він не бажав шити весільний одяг для інших і спочатку хотів сказати Мо Жаневі правду. Та ще й сподівався, що Мо Жань сам зрозуміє, що людиною всередині ілюзії був не Ши Мей, а Чу Ваньнін, який помінявся з ним місцями. Проте після того, як Мо Жань у кінці зізнався у своїх почуттях, це стало занадто нестерпним для Чу Ваньніна.

Прокинувшись, він пильно вдивлявся в яскраві чорні очі Мо Жаня. І на якусь мить подумав, що можливо, хоча б десь у глибині серця, хоча б лише трохи Мо Жаню не начхати на нього.

Це була лише скромна невибаглива надія, вразлива думка, що тихо зароджувалася впродовж довгого-довгого часу.

Все це виявилося ілюзією. Кров, що її втратив Чу Ваньнін, поранення, які він отримав — Мо Жань нічого не знав про це. Йому й не треба знати.

Чу Ваньнін не обманював себе. Навіть якщо Мо Жань нічого не казав, дуже легко помітити, як він уже давно піклується про ніжну і прекрасну людину поруч із собою. Навіщо б Мо Жаню звертати увагу на Чу Ваньніна, який стояв у кутку, наче дерев’яна лялька, покрита шаром пилу?

Почувши, як із губ Мо Жаня злітають слова «ти завжди мені подобався», Чу Ваньнін відчув, що остаточно загубився. Що переживає остаточну жалюгідну поразку.

Для Мо Жаня ті обійми всередині ілюзії були милосердною нагородою від Ши Мея. І він ніколи не дізнається, що вони ж натомість були милосердною нагородою для іншої нікчемної душі.

Чу Ваньнін ніколи не вірив, що коли-небудь зможе сподобатися Мо Жаню, тож зробив усе, що від нього залежало, щоб придушити свої почуття. Не змушував ні до чого, не турбував і не торкався його.

Шалені кохання та пристрасть, одержима прив’язаність — ці речі квітнуть лише в душах молодих. Юнаком Чу Ваньнін також сподівався, що десь існує той, хто завжди буде на його боці, з ким можна розділити келих вина під сяйвом місяця*. Але він все чекав і чекав, а ця людина так і не з'явилася. Час минав швидко, він день за днем здобував собі репутацію у світі самовдосконалення і почав викликати у навколишніх глибоку повагу. Люди всіляко захоплювалися ним, але водночас тримали дистанцію, вважаючи, що у нього немає серця. Врешті-решт, він прийняв цей п’єдестал. І безсердечність теж.

Авторка посилається на збірку «月下独酌» yuè xià dúzhuó — «На самоті п'ю під місяцем» Лі Бая (Лі Бо), поета династії Тан. Переклад віршів див. в розділі “Від команди перекладачів”.

Він наче ховався у коконі, а час без упину ткав нові шовкові нитки, потовщуючи його. Спочатку ще проглядалося світло, що пробивалось іззовні крізь тонкі стінки. Але минали роки, шовку накопичувалося все більше, тож кокон став настільки щільним, що зсередини вже не було видно ні промінчика. Він залишився наодинці з суцільною темрявою.

Чу Ваньнін не вірив ані в кохання, ані у милосердя небес і точно не мав бажання ганятися за подібними речами. Якщо він наполегливо прогризатиме свій кокон, отримуючи подряпини й порізи, і врешті незграбно вилізе назовні тільки для того, щоб з’ясувати, що на нього ніхто не чекав — що тоді робити?

Хоча йому і подобався Мо Жань, цей юнак надто молодий, надто недосяжний і надто запальний. Чу Ваньнін не хотів підходити заблизько, бо боявся, що одного дня цей вогонь просто спалить його дотла.

Тож кожного разу, коли він мав змогу відступити, робив крок назад.

Чу Ваньнін не знав, де вчинив не так. У нього залишилася лише дрібка нездійсненних мрій, але й ті потонули під зливою, що затягнула все небо.

— Учителю, гляньте туди, швидше!

Раптовий крик Сюе Мена повернув думки Чу Ваньніна до реальності, й він побачив, як розплавлений метал із диким ревінням перевертається у горнилі. Оточений полум’ям стародавній дух дерева знову виринув із лави. Його очі закотились, а розум остаточно затьмарився. В руках він тримав сяючий срібний меч, клинок Піднесеного Ґовченя.

— Тікайте! Швидше! — рявкнув Чу Ваньнін.

Повторювати двічі не довелось. Учні вже дременули у бік виходу.

Одержимий дух верби підняв голову і закричав. Металеві ланцюги на його тілі несамовито гриміли, дзенькотіли та брязкотіли. Він нічого не говорив, але усі четверо одночасно почули у своїх головах голос:

«Зупини їх. Жоден не повинен втекти».

— Хтось говорить у моїй голові! — нажахано заволав Сюе Мен.

— Не звертай на нього уваги, — відповів Чу Ваньнін. — Це техніка Джайсінь Льов, Жадоба Серця! Просто зосередься на втечі!

Щойно він це сказав, усі згадали, про що Джайсінь Льов попереджав їх, поки був у свідомості. Жадоба Серця використовувала жадібність та бажання в серцях людей, спокушаючи їх, щоб змусити вбивати один одного.

Голос у голові Чу Ваньніна впевнено шепотів: «Чу Ваньніне, ти не втомився? Шанований дзонши, Юхен Нічного Неба. Така поважна людина, а все ж опустився до таємної закоханості у власного учня. Ти стільки йому дав, а він прийняв це за належне. Ти ніколи йому не подобався — він любить тільки того ніжного красивого шиґе. Наскільки ж ти жалюгідний?»

Обличчя Чу Ваньніна стало блідим як смерть. Розлютившись, він проігнорував шум у вухах і продовжив бігти до виходу.

«Прийди до мене, візьми Меч Предків і вбий Ши Мея, тоді ніхто не стоятиме між вами. Переходь на мій бік — я допоможу здійснити твоє бажання, твій коханий буде лише з тобою. Переходь на мій бік…»

— От же ж наволоч! Іди до біса! — злісно прогарчав Чу Ваньнін.

Учнів, вочевидь, голос також зваблював численними обіцянками. Поки вони боролися зі спокусами, їхній біг сповільнився. Чим ближче вони підбирались до виходу, тим наполегливішим ставав Джайсінь Льов. Шепіт у їхніх вухах перетворився на скрегіт.

«Подумай уважніше! Щойно вийдеш за двері — більше ніколи не отримаєш такого шансу!»

Голоси в головах відрізнялися, але кожен волав злісно.

«Чу Ваньніне, Чу Ваньніне, ти справді бажаєш залишатися самотнім до скону?»

«Мо Вейю, я єдиний, хто знає, де знайти ліки, здатні повертати до життя. Іди до мене, дозволь, я розкажу тобі…»

«Ши Міндзіне, я знаю, яке бажання ховається у найвіддаленіших закутках твого серця. Лише я можу допомогти тобі!»

«Сюе Дзиміне, божественна зброя, яку ти обрав, була фальшивкою! В озері Дзіньчен залишилося дещо, забуте Піднесеним Ґовченем. Повернись — і Меч Предків буде твоїм! Ти бажаєш отримати прекрасну божественну зброю, правда ж? Хіба не ти хотів стати улюбленцем небес? Без божественної зброї ти ніколи не досягнеш рівня інших! Іди до мене…»

— Сюе Мене! — Мо Жань несподівано зрозумів, що його двоюрідний брат, який біг поруч, раптово зник. Він покрутив головою у різні боки та побачив, як Сюе Мен сповільнився, а потім і зовсім зупинився. Сюе Мен дивився назад, витріщаючись на сріблясто-блакитний божественний меч у горнилі.

Серце Мо Жаня здригнулося. Він знав, як сильно Сюе Мен жадає божественної зброї. Коли юнак зрозумів, що отримав фальшивку, мабуть, зовсім зневірився. Джайсінь Льов дійсно вмів знайти найуразливіше місце, тому приманював його Мечем Предків.

— Сюе Мене, не вір йому. Не йди!

— Молодий господарю, ходімо, — підхопив Ши Мей. — Ми майже добралися до виходу!

Сюе Мен розгублено озирнувся, щоб пробігтися по них поглядом. У цей час голос, що лунав у його голові, гіпнотизував дедалі сильніше.

«Вони заздрять тобі. Вони не хочуть, щоб ти мав божественну зброю. Подумай про Мо Вейю — він уже отримав зброю, тож, звісно, для нього вигідніше, щоб у тебе її не було. Ви брати, і якщо ти не станеш кращим, пост господаря піку Сишен перейде до нього».

— Стулися, — просичав Сюе Мен. Попереду щось кричав стривожений Мо Жань, але з такої відстані нічого не було чутно. Він міг тільки триматися за голову і голосно повторювати: — Стули пельку! Стулися!

«Сюе Дзиміне, в арсеналі божественної зброї не залишилося жодного меча. Якщо ти покинеш Меч Предків, то у майбутньому муситимеш  прислуговувати Мо Вейю. Прийде час, і він стане твоїм господарем. Ти будеш зобов’язаний схилятися перед ним, коритися кожному його слову! Просто подумай, якщо ти вб’єш його — цього не станеться! В ході історії братовбивство повторюється раз за разом, а він тобі навіть не рідний! У чому тут сумніватися? Іди, дозволь мені дати тобі меча…»

— Сюе Мене!

— Молодий господарю!

Метання Сюе Мена раптом припинилися, його очі широко розплющились, білки вкрилися кривавими жилами.

«Прийди до мене… Ти улюбленець небес… Ти вартий того, щоб вести за собою мільйонні армії…»

— Сюе Мене! — гаркнув Чу Ваньнін.

«Іди сюди… Тільки коли ти станеш господарем піку Сишен, Нижнє Царство Вдосконалення пізнає мир. Подумай про стражденних, подумай про пережиті несправедливості… Сюе Дзиміне, дозволь мені допомогти…»

Мимоволі Сюе Мен опинився біля вируючого горнила. Дух Джайсінь Льов простягнув йому Меч Предків Піднесеного Ґовченя. Його очі налилися кров’ю.

«Дуже добре. Візьми цей меч і зупини їх!»

Сюе Мен повільно підняв руку, що без упину тряслася, і глянув на сріблясто-блакитне божественне лезо.

«Вбий їх. Убий Мо Вейю. Швидше… Аугггх!»

Сюе Мен різко витягнув довгого меча, який розкрився у його руці, ніби сталева квітка. За мить він одним легким рухом розвернувся і зробив блискавичний випад. Магічна аура Меча Предків доповнювала прекрасний образ улюбленця небес. Підсвічені його сяйвом, очі Сюе Мена блищали яскравіше, ніж будь-коли, в них не залишилося жодного натяку на криваву одержимість.

Удар був спрямований не на Мо Жаня. Сюе Мен раптом кинувся прямо на Джайсінь Льов і проткнув йому живіт.

У той же момент земля здригнулася і стародавня верба затряслася. Заклинання Жадоби Серця було знято, і арсенал божественної зброї почав тріщати і руйнуватися.

Сюе Мен важко дихав. Він використав усі свої сили, щоб пробитися крізь чари. Хлопець витріщився на Джайсінь Льов, його молоде обличчя переповнювали невинність і рішучість. Очі сяяли водночас наївністю і гордістю. Зрештою, в ньому було більше від сина фенікса, ніж від доблесного воїна.

— Не смій гіпнотизувати мене! І навіть не думай нашкодити комусь ще, — варто було йому договорити, як Сюе Мен затамував подих і швидко висмикнув меча.

В’язка смердюча кров вирвалася з тіла Джайсінь Льов. У передсмертній агонії свідомість повернулася до нього, і ворожа енергія, що сиділа всередині, розсіялася.

Джайсінь Льов обхопив себе руками і задер голову, насилу втримуючись від падіння. Він відкривав і закривав рота, не видаючи жодного звуку, але по руху його губ було чітко зрозуміло, що він говорив:

«Дякую… Що… Зупинили… Мене…»

Справжнє тіло Джайсінь Льов належало духові стародавніх часів, рівному по силі з Мечем Предків. Протиставлені один одному, меч і дух були зруйновані вщент. Меч Предків у руках Сюе Мена потьмянів, утрачаючи духовну енергію.

В одну мить тисячолітній дух дерева розвіявся.

І тоді безліч іскр здійнялися з горнила. Вони танцювали і кружляли у вишині, як грайливі сяючі світлячки. Їхній золотавий блиск зорів, поки врешті-решт вони не згасли один за одним, щоб ніколи не спалахнути знову.

— Молодий господарю, сюди, швидше! — покликав Ши Мей. — Арсенал зараз розвалиться!

Земля досі тряслася. Вони не могли залишатися там надовго.

Сюе Мен озирнувся, щоб кинути останній погляд на арсенал божественної зброї. Потім він відкинув пошкоджений Меч Предків і побіг. Позаду, наче лавина, валилися цегла і черепиця.

---

Від команди перекладачів:

Між квітами бачу я глечик вина —
Його надіп’ю у журнім самотинні
Я чарку здійму — і запрошую місяць
Ось нас уже троє із чорною тінню.

Той місяць не тямить, як пити вина
І марно за мною скрадається тінь…
Та поки ми разом із цими двома
Смакуємо плинні хвилини весни.

Співаю — і місяць несеться за співом
Кружляють і тіні зо мною в танку
Ми разом із вами поки не хмілію
Та враз розійдемось, лиш тільки засну

Ви друзі байдужі…та стрінемось — вірю
Із вами колись на Чумацькім шляху.

Автор перекладу — Знак Одзвінчення.

---

Нотатки авторки:

Після вчорашнього оновлення численне панство захотіло покусати і пережувати М'ясний Пиріжок (хей, хей, хей). Мені дуже шкода. Але я хочу сказати вам дещо, сподіваюся, ви не вважатимете мене надто багатослівною.

По-перше, ми не будемо змінювати пейринг. Якщо бути точним, я не мінятиму пейринг для майбутніх глав. Мої можливості обмежені, тож я не можу і не вмію писати настільки добре, щоб міняти основну пару. Навіть якщо актив паскудник, я сподіваюся змусити його змінитися. Звісно, трикутник на початку не рахується... Кістяк сюжету написаний давно, а оскільки він тільки починає розкриватися, багато речей досі приховані під водою і їх неможливо зрозуміти повністю. Я все ще хочу розкрити його в майбутньому, але в заданому ритмі. Власне, зараз не видно цілісної картини персонажів. Золоті мої, будь ласка, не хвилюйтеся. Ні Вчитель, ні Мо Жань не можуть змінитися легко, тому ми лише апгрейдимо систему, а не видаляємо паскудний софт для годування рибок*. Пхахаха.

喂鱼 (wèiyú) — досл. «годувати рибок». Гра слів з іменем Мо Вейю.

Я не можу гарантувати, що процес перевтілення не буде надто жорстоким, але принаймні обіцяю, що більшість панянок і надалі не побачать різких поворотів сюжету чи раптових емоційних змін. Я також запевняю, що не силуватиму їх до хеппіенду. Давайте я поясню повільно, будь ласка, друзі, довіртеся. вклонилась

До того ж це залишки Риб'ячого Корму. Прямо зараз його неможливо повністю змінити. Він завжди був впертим, не цурався смертей і йшов темним шляхом, тому зрештою не мав іншого виходу, окрім як накласти на себе руки. Я теж хочу, щоб він швидше змінився на краще, але прямо зараз це неможливо. Я писала про це в романі й скажу ще раз: на те є дві причини.

По-перше, він не позбувся своєї одержимості Ши Меєм. Як і в реальності, коли людина ганяється за кимось роками, це перетворюється на звичку. І якщо її не відшиють напряму, чи не відбудеться серйозних змін, ця одержимість не закінчиться. Ши Мей досі поводиться неоднозначно, а Мо Жань, помітивши світло, продовжуватиме летіти на полум'я, поки не згорить або поки не втратить останню надію.

По-друге, Мо Жань ненавидить Учителя. Окрім того, що Учитель неприязно на нього дивиться і називає його характер «паскудним», він вирішив просто стояти і спостерігати, хоча, очевидно, міг би врятувати Ши Мея. У минулому житті Мо Жаню подобався Ши Мей. І коли той помирав у нього на руках, він благав Учителя про допомогу, начхавши на своє життя і гордість, тільки би людина, яку він любить, вижила. Але Чу Ваньнін не погодився. Хоч він не вбивав Ши Мея і не був зобов'язаний його рятувати, Мо Жань все одно зненавидів Учителя. Це негативні емоції, яким піддаються люди з плоті і крові.

Зозулятка, хтось питав, коли Мо Жань зміниться. Насправді все просто: треба щоб зникли два попередніх пункти. Тільки тоді він зміниться)

Авжеж, усі незадоволені й лають Риб'ячий Корм, в цьому немає нічого страшного. Якщо ви незадоволені Вчителем, також можете побурчати. Чмок-чмок — обняла! Але якщо справді нестерпно хочеться вилаятися, в мене є маленьке прохання, цейво... Якщо дійсно не подобається роман, будь ласка, перестань писати мені про це. Мені дуже шкода, мої пальці...

Я пишу, бо мені це подобається і я маю історію, яку хочу розповісти. Кожного дня, повернувшись із роботи, я старанно працюю, щоб написати хоч кілька слів. І наполягаю на тому, щоб ця історія була написана такою, якою вона є. Якщо повинна бути дружба — будуть дружити, якщо таємниця має розкритися — вона розкриється, коли прийде час. Я не хочу нічого змінювати, тому буду вдячна за таке ставлення, як раніше. Але якщо вам зовсім не подобається і хочеться закинути, будь ласка, будьте лагідними і щосили постарайтеся... не казати мені про це, ахахах.

Тому що у автора... Вразлива душа... Мені дуже сумно бачити подібні коментарі розвалюється як труп. Дякую.