Цей Високоповажний знав, що ви прийдете

— Дупа ти собача, а не бог! — викрикнув Сюе Мен у пустоту. — Ти що, геть сліпий? Хіба ми вдерлися? Нас схопили і притягли сюди, ось що!

— Це безглуздо, — сказав Ши Мей, — його тут немає. Це просто голос, який він залишив тут по собі. Скоріш за все, фальшивий Ґовчень підкорив свідомість Джайсінь Льов, щоб змусити його вважати нас зловмисниками.

Голос продовжував:

— Ті, що володіти прагнуть божественною зброєю, мають розуміти значення чеснот і твердості намірів. Вони мають уміти протистояти ілюзорним спокусам і залишатися вірними своїм серцям. Оскільки ви прийшли сюди, то мусите пройти моє випробування. Якщо вам вдасться, я запропоную вам безпечний прохід і благословлю божественною зброєю. Коли ж душі ваші егоїстичні та загублені, не бути вам справжніми майстрами!

— Чесноти… — похмуро промовив Чу Ваньнін крізь закривавлені губи. — Ось це ти називаєш чеснотою? Зробити з людини кривавий годинник — це твоя чеснота?

Вочевидь він знав, що Піднесений Ґовчень не почує ці злісні слова. І хоч кожне прикладене зусилля супроводжувалося тяжким диханням і ятрило рани, він не міг стримати свого гострого язика.

Байдужий голос далі гримів на весь арсенал.

— Щоб випробувати ваш характер, Джайсінь Льов негайно введе вас в ілюзорний сон. Якщо не прокинетеся від ілюзії вчасно, товариш ваш буде знекровлений і неодмінно загине.

Почувши це, усі троє зблідли.

— Що? — промимрив Ши Мей.

Отже, вони мали заснути.

І якщо не зможуть прокинутися вчасно, то застрягнуть назавжди у власних прекрасних ілюзіях, у той час як у реальності Мо Жань стече кров’ю та загине?..

Сюе Мен на мить застиг, а потім різко випалив:

— Та що ти, у біса, за божок такий?! Якщо йти шляхом вдосконалення означає закінчити як ти, я більше жодного меча у своєму житті не торкнуся!

Чу Ваньнін також із люттю відгукнувся:

— Просто безглуздя!

— Учителю! — Ши Мей спробував угамувати його. — Не зліться. Подумайте про свої рани.

Але Піднесений Ґовчень, цей негідник, раптом почав розмірено декламувати вірші.

Якщо вода проллється під ногами,
То потече на Захід, Північ, Південь, Схід.
Так і людина, наче ланцюгами,
Закована у долю з щастя й бід.

Чи варто про роботу шкодувати
І в думи поринати перед сном?
На хвилю смуток хочу перервати
Розлитим у чарки пахким вином.

Я келихом торкнуся краю неба,
Щоб не співати «Шлях Випробувань»,
Щоб в серці більше не було потреби:
Ні болю, ні чекань, ні сподівань.

Бо моє серце — наче скам’янілий
Побитий бурями столітній дуб.
Бурхливе море попід тим камінням:
Я не інакший, я душею згруб.

Та вкотре мушу долі підкоритись,
Безмовним поглядом зустрівши даль.
Несказане не зможе всім відкритись,
На нім крихкої пам’яті вуаль.

Сюе Мен ледь не знепритомнів від люті.

— Що за чортівню ти там булькочеш?

— Це «Нелегка путь»* Бао Джао, — пояснив Ши Мей. — Загалом ідеться про те, що кожна людина має власну долю, тож не варто мучити себе докорами сумління. Краще виголосити тост і утішитися вином. Серця людей не кам’яні, тож неможливо жити без почуттів. Та наприкінці багато речей часто залишаються несказаними.

«Нелегка путь (拟行路难)» — це давня збірка поезії-юефу, створена поетом Бао Джао за часів Південної Сон. До неї увійшла поезія різних розмірів, об’єднана темами життєвих труднощів ученого з бідної родини, мандрів та нещасливого кохання.

Піднесений Ґовчень протяжно зітхнув:

— Скільки ж людей у цьому величезному світі захотіли б відмовитися від ідеальної мрії лише для того, щоб врятувати ближнього? Світ сповнений невпинної війни та різанини. Якщо божественна зброя потрапить не в ті руки, це буде тільки моя провина. Хіба ж я, великий майстер зброї, можу пробачити собі такий гріх?

Раптом в арсеналі божественної зброї стало зовсім темно, дзвінкий метал, що тільки-но кружляв навколо, спинився. Звідкись згори полилося легке світло, наче зірки одна за одною сходили з блискучого неба, осяюючи собою землю.

Невловимий голос прошепотів:

— Спіть…

М’яке напівпрозоре світло, схоже, мало гіпнотичний ефект. Рівень самовдосконалення Ши Мея і Сюе Мена був відносно низьким, тож вони дуже швидко поринули в сон.

— Спи…

Чу Ваньнін зціпив зуби і вперто змушував себе опиратися. Але сила бога-засновника була нездоланною, тому, врешті-решт, сон підкорив і його.

В арсеналі божественної зброї Мо Жань, перетворений на кривавий годинник, залишився єдиним, хто не спав. Варто було йому кашлянути, як кров одразу підходила до горла. Крізь посвітлілу водяну завісу він міг нечітко бачити своїх супутників, закутих у сон.

Чу Ваньнін, Ши Мей та Сюе Мен — усі поснули.

Мо Жань чув слова Ґовченя і знав: якщо хоч один із них прокинеться вчасно, заклинання буде знищено і він врятується.

З плином часу, мить за миттю, його свідомість ставала все більш розмитою, а тіло — холоднішим. Але ніхто не прокидався.

«Але ж що посієш, те й пожнеш», — думав він. Саме так він повівся із Чу Ваньніном у попередньому житті, і зараз настала його черга відчувати, як це — втрачати власну кров крапля за краплею.

Як же смішно.

Хто ж із них відмовиться від найкращого в житті сну, де вони отримали те, чого хочуть понад усе у світі, лише заради того, щоб врятувати його?

Сюе Мен точно ні.

Чу Ваньнін… неважливо, не варто навіть думати про нього.

Якщо хтось і зможе, то це Ши Мей.

Мо Жань утратив занадто багато крові. У голові йому паморочилося, спроби залишатися при тямі дедалі частіше завершувалися невдачею.

Він опустив голову і глянув собі під ноги. Кров, що скрапувала на дно годинника, змішувалася з водою, від чого рідина всередині переливалася яскраво-червоним.

Раптом Мо Жань замислився: якби він також втрапив до ілюзії Ґовченя, то що б побачив?

Чи буде він марити про ніжні, напівпрозорі вонтони, лагідну посмішку Ши Мея, похвалу та визнання від Чу Ваньніна і про той момент, коли він уперше прибув на Пік Сишен, а прекрасні квіти хайтану кружляли в повітрі, підхоплені легеньким вітерцем?

— Мо Жаню…

Хтось кликав його.

Голова Мо Жаня так і залишалась опущеною. Він відчував, що ось-ось зомліє. Мабуть, у нього вже почалися галюцинації.

— Мо Жаню. Мо Жаню!

Це не галюцинація!

Мо Жань різко підняв голову.

Його зіниці раптом звузилися, коли він побачив… і мало не охрип, заголосивши:

— Ши Мею!!!

Це був Ши Мей!

Тим, хто прокинувся від сну, хто відмовився від ідеалу і відкинув власне щастя, хто, навіть отримавши все, чого бажав, усе одно пам’ятав Мо Жаня…

Був Ши Мей…

Дивлячись, як ця тендітна людина проходить скрізь водоспад і йде до нього, Мо Жань почав задихатися.

— Ши Мею… ти… — він не знав, що сказати. Мо Жань заплющив очі, голос хрипів. — Дякую… Навіть у блаженному сні ти все одно… все одно пам’ятав про мене…

Ши Мей пробирався крізь воду, його очі й брови здавалися виразнішими на фоні мокрого одягу. А погляд був ніжним — як у той день, коли Мо Жань зустрів його. Ніжним, як у ті незліченні рази, коли він з’являвся в солодких мріях Мо Жаня в його попередньому житті. Ніжним, яким був у момент, коли його тіло втрачало останні крихти тепла.

— Не будь дурнем, — промовив Ши Мей, — за що тут дякувати…

Тільки коли він підійшов ближче, Мо Жань помітив, що його ноги стікають кров’ю.

Він не знав, коли підлога стала гарячою. Схоже, Піднесений Ґовчень мав намір перевірити, наскільки далеко могла зайти людина, щоб врятувати ближнього. Тож за спокусливою мрією слідували нестерпні муки.

Взуття Ши Мея прогоріло наскрізь. Він міг залишитися на місці — й уціліти. Та щойно робив крок уперед — під ногами спалахувало полум’я. Він наближався, та кожен порух віддавався пекучим болем.

Але цей ніжний чоловік, навіть терплячи жахливі муки, тільки один раз глянув донизу, перш ніж його погляд став ще більш непохитним. Крок за кроком він ішов до своєї цілі.

— Мо Жаню, протримайся ще трохи, — благав Ши Мей, — я заберу тебе звідси.

Вони зустрілися поглядами — і Мо Жань знав, що немає сенсу казати «Не підходь ближче».

Його погляд був надто рішучим, надто стійким.

Він ніколи не бачив Ши Мея таким.

Якби розум Мо Жаня не затьмарився, він би точно запідозрив, що тут щось не так.

Окрім того, Ши Мей завжди називав його А-Жань. Коли він взагалі кликав його Мо Жань?

Але він був настільки зосереджений на доброті Ши Мея, що не міг усвідомити, що навпроти нього був не Ши Мей, а…

Чу Ваньнін.

Остання техніка Джайсінь Льов мала назву Вирване Серце. Це так зване Вирване Серце міняло місцями серце й дух двох людей.

Коли Чу Ваньнін звільнився від марення й остаточно прокинувся, то усвідомив, що помінявся тілами із Ши Меєм. Магія перемістила його свідомість у тіло учня і, ймовірно, навпаки. Але Ши Мей ще спав і навіть не підозрював, що сталося.

Чу Ваньнін не мав часу на пояснення, і Мо Жань, не знаючи правди, думав, що перед ним справді Ши Мей.

Він твердо вірив, що Ши Мей зміг би стійко витримати такий біль, щоб врятувати його. Адже він не забував про доброту Ши Мея навіть після його смерті. Люди — вперті створіння.

Але це було надто жорстоко.

Коли Чу Ваньнін нарешті наблизився до мідного пісочного годинника й почав підійматися по високій виноградній лозі, щоб дістатися до Мо Жаня, на ній раптом з’явилася безліч крихітних вогняних шипів.

Чу Ваньнін не очікував цього, тож вони безжально впилися йому в руки, обпікаючи їх. Він намагався втриматись і продовжити підйом, але тіло й рівень вдосконалення Ши Мея були надто слабкими. Колючки порозсікали шкіру та плоть на руках, коли він зісковзнув вниз по виноградній лозі.

Чу Ваньнін тихо вилаявся, кривлячись від болю.

Тіло Ши Міндзіна ні на що не здатне!

— Ши Мею! — закричав Мо Жань.

Чу Ваньнін впав на коліна, його шкіра горіла в місцях, де вона торкалася підлоги. Насупивши брови, він за звичкою закусив нижню губу, тамуючи сльози болю.

Вираз його обличчя міг би видатися впертим і лютим, якщо б це було його власне тіло. Але ніжні м’які риси Ши Мея набули зворушливого вигляду.

Їх справді неможливо було розрізнити.

— Ши Мею… — почав було Мо Жань, але замість слів сльози покотилися по його щоках.

Його серце наче різали гострими ножами. Крізь сльози він розмито бачив, як тонка й тендітна постать повільно, крок за кроком, підіймається виноградною лозою.

Шипи наскрізь пробивали його руки, а полум’я обпалювало шкіру.

Він залишав по собі численні криваві сліди.

Мо Жань заплющив очі, кров підступила до горла. Він задихався, голос тремтів.

— Ши… Мею…

Чоловік був уже поруч. Мо Жань побачив затамований біль у його очах. Здавалося, він терпить жахливу муку. Навіть голос Мо Жаня наче додавав йому страждань.

Його постать не похитнулася, але погляд… можна було назвати благальним.

— Не називай мене так.

Мо Жань прикусив язика.

— Мо Жаню, протримайся ще трохи. Я зараз… витягну тебе… звідси…

Коли цей чоловік говорив, його очі сяяли рішучістю, наче оголене лезо. На цьому ніжному обличчі вони здавалися дещо дивними, але неймовірно прекрасними.

Одяг Чу Ваньніна розвівався, коли він застрибнув на мідний годинник.

Його обличчя було ніби джосовий папір*, і сам він хитався, мало не втрачаючи свідомість. Лише груди, що здіймалися при диханні, відрізняли його від мерця.

Напівпрозорий китайський папір для спалювання при поминанні мертвих.

У цей момент Мо Жань відчув, що краще б він стік кров’ю та помер, аніж змушував Ши Мея отак страждати.

Навіть його голос видався зломленим:

— Пробач.

Чу Ваньнін знав, що ці вибачення були не для нього. Він дуже хотів усе пояснити, але потім глянув на сріблясто-блакитний меч Піднесеного Ґовченя, який досі стирчав із грудей Мо Жаня — імовірно, цей меч був джерелом енергії для виноградних лоз. Він захвилювався, що якщо почне говорити, то Мо Жань від шоку пораниться ще сильніше. Тож далі прикидався Ши Меєм для Мо Жаня і спитав:

— Мо Жаню, ти мені довіряєш?

— Довіряю, — пролунало без жодних сумнівів.

Чу Ваньнін кинув на нього короткий погляд з-під довгих вій і швидко схопив руків’я меча. Меч був дуже близько до головної артерії: найменший надріз міг коштувати Мо Жаневі життя.

Рука Чу Ваньніна ледь затремтіла. Він взявся за меч, але не зміг зрушити його з місця.

Очі Мо Жаня почервоніли, але він посміхнувся.

— Ши Мею.

— Мгм.

— Невже я помру?.. — запитав Мо Жань.

— Не помреш.

— Якщо я зараз помру, то…. чи можу я… чи можу я обійняти тебе?

Він промовив це дуже обережно, м’яко. Його сповнені сліз очі блищали, і серце Чу Ваньніна від цього вмить пом’якшало.

Однак, коли він згадав, до кого звертається Мо Жань, м’якість моментально зникла.

Чу Ваньнін раптом відчув себе нікчемним блазнем на сцені, зовсім бляклим на фоні розкішних довгих рукавів головної героїні — приречений на те, щоб залишатися непоміченим.

У цій зворушливій історії, що проймала до самісінького серця, він був непотрібним і небажаним.

Або, можливо, єдиним його призначенням було носити потворну маску блазня з гротескною посмішкою, слугуючи фоном для радощів та смутку, любові та ненависті інших людей.

Як же це сміховинно.

Але Мо Жань нічого не знав про ці думки. Помітивши мерехтіння в очах Чу Ваньніна, він подумав, що Ши Мей не бажає його обіймати, і швидко додав:

— Ненадовго. Лише на хвилинку.

Тихе зітхання, яке ледве можна розчути.

— Взагалі-то, я…

— Що таке? — запитав Мо Жань.

— Не зважай, — відповів Чу Ваньнін, — нічого.

Із цими словами він нахилився ближче, але не надто близько, щоб не зачепити меч. Тоді простягнув руки й обережно обхопив Мо Жаня за плечі.

— Ши Мею, — прошепотів Мо Жань йому на вухо, — дякую, що прокинувся. Дякую, що згадав про мене, навіть у тому сні.

Чу Ваньнін опустив погляд донизу, його вії тріпотіли, наче невагомі крила метелика. Він ледь усміхнувся.

— Не зважай, — пауза, після чого він додав, — Мо Жаню…

— Гм?

Чу Ваньнін тримав його в обіймах і пестив волосся, наче досі був уві сні, а тоді знову повільно зітхнув.

— Ти знав, що найпрекрасніші мрії дуже рідко бувають правдивими?

Тоді він відсторонився, і мить їхньої близькості скінчилася, наче легкий дотик бабки до води.

Мо Жань підняв голову. Він не зрозумів, що мав на увазі Ши Мей. Але був переконаний у тому, що короткі обійми були проявом доброти з боку Ши Мея — невеликою цукеркою, яку дали із жалю.

Кислою і водночас солодкою, з присмаком терпкості на язику.

У той момент, коли меч покинув його тіло, кров розцвіла в повітрі, наче безліч квітів хайтану, зірваних із гілок лютим штормом.

Гострий біль пронизав груди Мо Жаня. Він думав, що помирає, і все, від чого він досі не міг відмовитися, враз захлеснуло думки. Він випалив:

— Ши Мею, взагалі-то, ти завжди мені подобався. А тобі…

Виноградні лози розвіялися, щойно меч із гучним лязгом упав на землю, водяна завіса зникла, а арсенал божественної зброї повернувся до свого колишнього спокійного стану.

Ти завжди мені подобався.

А я тобі?..

Тіло Мо Жаня досягло своєї межі, і свідомість балансувала на краю прірви.

Пара закривавлених рук підхопила його. Він не знав, марить чи ні, але брови Ши Мея нахмурилися, він заплющив очі, і наче блискуча волога ковзнула по його щоці. Здалося, що він почув м’який шепіт Ши Мея:

— Мені теж.

Мо Жаневі перехопило подих. Мабуть, це ілюзія. Інакше чому в голосі Ши Мея стільки жалю?

— Мені теж… ти подобаєшся.

Нарешті Мо Жань не витримав і провалився в темряву.

---

Від команди перекладачів:

В цьому розділі Жов Бао посилається на традиційний китайський театр. Так, “блазень” в оригіналі 丑角 — «чов» або «огидник» — одне з амплуа. «Чов» зазвичай виконує комічні, жартівливі ролі, а на сцені кривляється, жартує, скаче, чим звеселяє публіку.

正旦 — «джендань» або «головна героїня», також одне з амплуа. Це — головна жіноча роль у п’єсі, як правило позитивна, а її виконавиця вишукано вбрана. Жіночі костюми в традиційній опері часто включали 水袖 «швейсьов» — довгі рукави з тонкої тканини, що активно використовувалися в танцях і акробатичних рухах.