Цей Високоповажний ㅡ жертовне підношення?!

Перш ніж Мо Жань встиг відповісти, позаду нього тишу розсік пронизливий вереск.

ㅡ Дорогу, дорогу! Пропустіть!

Це той фубань?!.

Перевантажений важкою купкою камінців, фубань пришкандибав до тієї ж аптеки, що минулого разу, і прокричав:

ㅡ Я більше так не можу! Агов! Швидше, швидше, врятуйте мене, лікарю!

Назустріч йому виплив сивоволосий русал, чий хвіст відрізнявся від тих, що траплялися Мо Жаневі до цього: весь ніби вкритий розплавленим золотом, що переливалося розкішним блиском. Його волосся було зібране ззаду простою шпилькою і вільно спадало на плечі. Обличчя, хоч і посічене зморшками, мало гарні пропорції ㅡ прямий ніс і привітно вигнута лінія губ, ㅡ а золоті очі ніби затягнув туманний серпанок. Неважко уявити, яким привабливим було це обличчя в розквіті юності.

Мо Жань здригнувся.

Це щось нове. Куди подівся той бірюзовий морський дракон?

Старий русал глянув на них здалеку, проте нічого не сказав. Натомість він підійшов до порога і нагнувся, щоб один за одним забрати камінці зі спинки фубаня.

Коли останній камінець було знято, ілюзія розпалася. Фубань вибухнув, його кров хмаркою червоного туману розчинилась у воді. Раптом усі монстри і створіння на ринку на мить завмерли ㅡ а тоді впали замертво, наповнюючи озерну воду гнилими міазмами.

Кров із мертвих тіл перетворила воду на багрянець, він швидко набував насиченості. Хмара кривавого туману наближалася до них здалеку, підступаючи до поля зору, поки нарешті не затьмарила видимість настільки, що на відстані витягнутої руки вони вже геть нічого не могли розгледіти.

ㅡ Мо Жаню, ㅡ покликав Чу Ваньнін.

Мо Жань надто добре знав Чу Ваньніна, тож не потребував пояснень.

ㅡ Учителю, я тут. Не хвилюйтеся.

Чу Ваньнін ніколи не був багатослівним, якраз навпаки ㅡ коли справа доходила до слів, йому вдавалося небагато. Зробивши паузу, він врешті промовив:

ㅡ Будь обережним.

Крізь шар каламутної кривавої води Мо Жань не міг розгледіти вираз його обличчя ㅡ обличчя, що лишилося б незворушним, навіть якби небеса впали на землю. Але занепокоєння в голосі Учителя Мо Жань розпізнав дуже чітко. Він рідко відчував турботу Чу Ваньніна у звичних обставинах, і це вмить зігріло його груди. Він міцніше стиснув руку Чу Ваньніна:

ㅡ Добре.

Вони стояли близько, спина до спини, і не могли побачити обличчя один одного, але натомість добре відчували дихання і серцебиття. Ситуація була небезпечною, тож Чу Ваньнін викликав Тяньвень. Мо Жань, відновиши духовні сили, також прикликав Дзяньґвей. Коли божественна зброя з'явилась, Мо Жань гукнув:

ㅡ Учителю, погляньте!

Чу Ваньнін повернувся в бік аптеки і побачив, що на землі, якраз на тому місці, де старий русал розбирав камінці, світились кілька десятків білих цяток різного розміру. Тримаючись за руки, вони з Мо Жанем наблизилися ㅡ і виявилося, що цятки світла дійсно були камінцями фубаня.

Русал акуратно розклав кругляки у три ряди, кожен випромінював м’яке сяйво.

На ґанку повільно матеріалізувалася фігура, схоже, той сивий русал, якого вони бачили щойно.

ㅡ Хто ви такий? ㅡ спитав Мо Жань.

Той не відповів, а тільки кинув швидкий погляд спочатку на Чу Ваньніна, потім на Мо Жаня, після чого мовчки здійняв руку і вказав на камінці на землі.

ㅡ Ви хочете, щоб ми підібрали їх?

Старий кивнув і показав їм один палець.

ㅡ Маєте на увазі... Потрібно обрати один?

Сивоволосий знову кивнув, але потім захитав головою та по черзі вказав на вчителя і учня перед собою.

ㅡ Тож по одному для кожного? ㅡ здогадався Мо Жань.

Цього разу русал енергійно закивав, а тоді став вичікувально вдивлятися в них.

ㅡ Учителю, варто зробити, як він каже?

ㅡ Чом би й ні? Зараз у нас немає іншого плану дій.

Кожен обрав собі по камінцю. Щойно вони торкнулися кругляків, перед очима пронісся біснуватий барвистий вихор, і світ навколо наче завертівся в шаленому буревії. Коли миготіння відступило, гнила трупна кров більше не замилювала зору.

Роззирнувшись, вони зрозуміли, що перенеслися назад до арсеналу божественної зброї.

ㅡ Учителю!

ㅡ Учителю, а-Жаню!

Сюе Мен і Ши Мей також були тут. Шоковані, але раді бачити Чу Ваньніна, вони кинулися назустріч, щоб привітати їх. Чу Ваньнін не очікував, що сяючі камінці зачаровані заклинанням телепортації, тож відчував легку нудоту від стрімкого закручування при переміщенні. Однією рукою він торкнувся скроні, а другою досі міцно стискав долоню Мо Жаня.

Їхні руки залишалися сплетеними впродовж усього перебування у кривавій каламуті, не розділяючись ні на мить.

Через свій статус Чу Ваньнін рідко мав нагоду взяти Мо Жаня за руку. Здебільшого він міг дозволити собі лише здалеку спостерігати за проявами близькості між його учнями.

Тож він дорожив тією дрібкою тепла, що зараз зігрівало його долоню.

ㅡ Ши Мею!

…Але для людини, що тримала його руку, те коштовне, немов скарб, тепло ㅡ не цінніше за пару дірявих чобіт, не варте згадки, а може, навіть непомітне.

Щойно Мо Жань угледів Ши Мея, він випустив долоню Чу Ваньніна зі своєї.

Пальці Чу Ваньніна злегка ворухнулись, і на долю секунди здалося, ніби вони хотіли затримати Мо Жаня.

Але які підстави він мав для цього тепер?

Йому бракувало сміливості плекати ніжні почуття до когось.

Він не бажав втратити ту жалюгідну крихту гідності, що в нього ще залишалась.

Чу Ваньнін бачив, з якою легкістю Мо Жань дарував посмішки Ши Мею, як невимушено обіймав його і ніжно пестив волосся.

Кінчики пальців Чу Ваньніна опустились.

Це сором. І біль.

Та все гаразд.

Він, як завжди, залишився байдужим іззовні, обличчя не виражало жодних емоцій. Можливо, через те, що він постарів, ㅡ хоча і замолоду був товстошкірим, ㅡ після бурхливого переміщення заклинач відчув, як під серцем стало зимно.

Але то не так вже і погано. Зрештою, на кінчиках пальців ще залишилося трохи тепла. Тож він, схопившись за цю останню ниточку, що ось-ось мала урватися, повільно випростався і привів до ладу вираз обличчя та погляд.

ㅡ Учителю, Вам зле? Ваше обличчя так зблідло...

Чу Ваньнін озирнувся на Сюе Мена.

ㅡ Усе гаразд. ㅡ Він застиг на мить, а потім запитав: ㅡ Вас обох сюди також переніс той русал?

Перш ніж Сюе Мен встиг відповісти, залом прокотилося густе булькання. Чу Ваньнін обернувся і побачив, як із розпеченого горнила з бризками випірнуло жахливе понівечене обличчя, а за ним ㅡ і решта спотвореного тіла.

Створіння однозначно не могло бути смертним, або принаймні, точно не було живим, адже ніщо живе не витримало б жару від занурення в чан з розплавленим металом. На диво, покрита ранами і опечена з усіх боків істота досі дихала. Всі чотири її кінцівки скували ланцюги, що не дозволяли створінню вибратись із котла, прирікаючи на муки.

Він повільно розплющив очі й почав кланятися заклиначам, поглядом благаючи їх наблизитися до горнила.

Хоч він і не міг говорити, але мав інші способи спілкування. Він змахнув руками, на яких ледь трималося криваве лахміття плоті, й над поверхнею розплавленого металу піднялася хвиля, утворивши в повітрі рядки старовинних письмен.

ㅡ Що це за мова? ㅡ здивовано запитав Сюе Мен. ㅡ Чому я не впізнаю жодного ієрогліфа?

ㅡ Це стародавні символи Цандзє*, ㅡ відповів Чу Ваньнін. ㅡ Цьому я вас ще не навчав.

仓颉 (cāngjié) ㅡ легендарна історична постать, придворний історик Жовтого Імператора; вважається винахідником китайського письма.

ㅡ І що ж там написано? ㅡ поцікавився Мо Жань.

Чу Ваньнін підійшов і ретельно оглянув напис.

ㅡ Він... Просить про допомогу.

За легендою, символами Цандзє послуговувалися небожителі. В світі смертних мистецтво цього писання було майже втрачене ㅡ ним володіли одиниці, й навіть такий видатний майстер, як Чу Ваньнін, не пізнав його досконало. Втім, його знань вистачило, щоб вловити основну ідею.

Чу Ваньнін якийсь час вдивлявся в символи, повільно перекладаючи.

ㅡ Він каже, що є духом цієї верби і його звати Джайсінь Льов ㅡ Верба, що Вириває Серце. Коли він був лише саджанцем, Піднесений Ґовчень приніс його сюди з сьомих небес божественної обителі. Пізніше, з невідомих причин, Ґовчень полишив цей світ. Відтоді Джайсінь Льов не бачив його і навіть не відає, чи він є серед живих. Та навіть за відсутності Піднесеного Ґовченя Джайсінь Льов виконував його вказівки, впродовж сотень тисячоліть захищаючи озеро Дзіньчен та оберігаючи арсенал божественної зброї. Духовна енергія цього місця довгі роки напувала маленький саджанець, і дерево врешті-решт сформувало людську подобу. Минали роки, і не було жодних проблем, допоки одного дня… ㅡ Чу Ваньнін раптом зупинився.

ㅡ Що таке? ㅡ запитав Мо Жань.

ㅡ Я не впізнаю ці три символи. Схоже на ім'я. ㅡ Чу Ваньнін вказав на складні, заплутані ієрогліфи. ㅡ Так чи інакше, ця людина прийшла до озера Дзіньчен. Могутній і жорстокий, він вбив усіх, хто тут жив, а тоді за допомогою забороненої техніки Фігур Дженьлон взяв під контроль їхні тіла. Ця доля не оминула і божественний дух верби.

ㅡ О! Певно, це фальшивий Ґовчень! ㅡ вигукнув Мо Жань.

Щойно Джайсінь Льов почув ці слова, очі духа зблиснули, і він двічі кивнув.

ㅡ Овва, я справді вгадав, ㅡ Мо Жань усміхнувся дещо збентежено й почухав потилицю. ㅡ Ха-ха, я й не думав, що такий розумний.

Чу Ваньнін кинув на нього короткий погляд і продовжив:

ㅡ Після цього Джайсінь Льов роками перебував у непритомному стані, ні на день не повертаючись до свідомості. На превелике щастя, дві інші вербові лози, що колись були з ним єдині духом і тілом ㅡ Тяньвень і Дзяньґвей ㅡ водночас пробудилися. Позичивши трохи їхніх сил, Джайсінь Льов зміг тимчасово прийти до тями. Якби не це, він, вірогідно, уже втратив би контроль над собою і знищив усіх присутніх.

«Усім присутнім» стало моторошно, коли вони почули про цей варіант розвитку подій. Троє юнаків синхронно підвели голови і витріщилися на створіння в плавильному котлі, не впевнені, як реагувати на таке щире зізнання.

ㅡ Старійшино Верболозе, ㅡ почав Мо Жань.

ㅡ Старійшина Верболіз? ㅡ перебив його Сюе Мен.

ㅡ Ну, а як до нього звертатися? Старійшина Виривайко?* ㅡ Мо Жань роздратовано зиркнув на нього і продовжив: ㅡ Старійшині навряд чи сподобається те, що я збираюся сказати, проте у вашій історії присутні логічні діри.

Джай (摘) у Джайсінь Льов (摘心柳) означає «виривати». Якщо Джайсінь Льов вважати іменем, Джай виходить прізвище, і утворюється правильна форма звертання ㅡ прізвище + титул.

Джайсінь Льов не міг говорити, але розумів звернені до нього слова. Він повернувся обличчям до Мо Жаня.

ㅡ Спочатку ви сказали, що були під контролем фальшивого Ґовченя, ㅡ промовив Мо Жань, ㅡ та потім заявили, що свідомість повернулася до Вас завдяки пробудженню Тяньвень і Дзяньґвея. Але саме фальшивий Ґовчень дав мені Дзяньґвей. Хіба він міг не знати наслідків цього кроку?

Джайсінь Льов похитав головою, й ієрогліфи перед Чу Ваньніном змінилися на нові.

ㅡ Я належу до обителі богів, ㅡ прочитав Чу Ваньнін, ㅡ Він мало знає про мене, тож не розумів, що божественна зброя може вплинути на мою свідомість. Він прагне опанувати три заборонені техніки, використовуючи мою силу, але мій вік добігає кінця, тож він відчайдушно шукає спосіб подовжити моє існування. Однак я не бажаю жити далі й радше згину, ніж допомагатиму лиходію здійснити план. Якби я не був під його контролем і міг вільно чинити, як забажаю...

Чу Ваньнін зупинився, розмірковуючи вголос.

ㅡ То ось чому фальшивий Ґовчень заманив сюди Мо Жаня. Мо Жань ㅡ духовна сутність дерева, тож план, напевно, полягав у поєднанні його енергії із духовною силою Дзяньґвея, аби потім використати їх як жертовне підношення вам.

Дух верби закивав.

Мо Жань все ще не до кінця допетрав.

ㅡ Але фальшивий Ґовчень сам сказав, що існує два втілення стихії дерева. Учитель також має підходящу зброю, то чому він замкнув лише мене?

Джайсінь Льов написав: «Що молодша жертва, то краще. Коли мова заходить про підношення для духа дерева, необхідно бути ретельним і обережним. Ба більше: кожне бажання, прагнення і потребу жертви треба задовольнити. Її життя слід поглинати, поки вона перебуває в блаженній ілюзії, що виконує всі забаганки жертви і доводить її до повного забуття. Інакше енергія образи і відрази тільки пришвидшить мій кінець.

Почувши це, Мо Жань раптом повернувся думками до покійного духа-лиса, що набув подоби Чу Ваньніна там, у камері в’язниці.

Тож це мало задовольнити його бажання? Наче годувати свиню, перед тим як пустити на сало. Це також пояснює, чому він тоді бачив образ Чу Ваньніна, а не Ши Мея. Він надто сильно дорожив Ши Меєм і оберігав його, щоб отак осквернити. Щодо плотських втіх, то Чу Ваньніна він справді жадає значно сильніше...

Помітивши дивний вираз його обличчя, Чу Ваньнін подумав, що учню досі не по собі, тому співчутливо запитав:

ㅡ Що у тебе на думці?

Обличчя Мо Жаня помаковіло.

ㅡ Н-нічого.

На якусь мить Чу Ваньнін невинно глядів на учня, аж раптом на нього зійшло розуміння. Він стиснув уста і відвернувся, розлючений та зніяковілий.

Та хіба цьому хлопчиську моторошно? Певне, щойно згадав, як задовольняли його «сім емоцій та шість бажань» перед жертвоприношенням, і фантазував про це!

Чу Ваньнін роздратовано сплеснув рукавами, демонструючи праведний гнів, після чого з морозним виразом обличчя просичав:

ㅡ Ні краплі сорому!

Мо Жань не дібрав слів на свій захист. Добре, що Чу Ваньнін не знав, хто саме виконував його бажання в тій ілюзії. Інакше він в пориві злості, певно, заживо здер би з Мо Жаня три шкури.

Поки Мо Жань розмірковував, підлога арсеналу божественної зброї раптом затрусилась, і Сюе Мен спантеличено крикнув:

ㅡ Якого біса відбувається?!