Цей Високоповажний дещо збентежений

Чу Ваньнін відповів:

— Якби це був справжній Піднесений Ґовчень, то хіба б він використовував мертвих, а не живих? Хоча в цього пана досить багато сил, вони не зрівняються із силами богів.

   Це мало сенс, проте Мо Жаня досі непокоїло кілька речей.

— Коли Вчитель побачив цього… цього мертвого лиса… Це тоді ви зрозуміли, що той чоловік був самозванцем?

   Чу Ваньнін похитав головою.

— Ні.

— Тоді як ви можете знати?

— Ти пам’ятаєш, про що саме запитав мене Ґовчень, коли вперше з’явився перед нами? — поцікавився Чу Ваньнін.

   Мо Жань на мить замислився.

— Здається, щось про вашу зброю?

— Саме так, — підтвердив Чу Ваньнін. — Я ніколи не приховував аури своєї божественної зброї, тож її можна легко відчути, варто лише бути трохи уважнішим. То чому ж так званий Бог тисячі видів зброї не зміг одразу визначити, що я маю дві божественні зброї з озера Дзіньчен, а припустив, що лиш одну? Ще тоді в мене виникли підозри, але ти мав отримати зброю, тож це був неслушний час, щоб сперечатися. Відтоді я просто пильно стежив за всім, що він робив, аби не втрапити в пастку.

— Але… — промовив Мо Жань, — якщо це не Піднесений Ґовчень, то як він зміг створити всю цю священну зброю з арсеналу?

— По-перше, про те, що Ґовчень викував усю цю зброю, нам відомо лише з легенд. Насправді ж ніхто достеменно не знає, звідки в цьому озері стільки зброї, тож не факт, що вона вийшла з-під рук Ґовченя. По-друге, ця людина дозволила вам узяти з божественного арсеналу все, що заманеться, але хто знає, чи належало це йому із самого початку? Крім того, я вже оглянув зброю Сюе Мена й Ши Мея — це фальшивка.

   Почувши це, Мо Жань ще більше занепокоївся.

— Фальшивка?

— Гм.

   Довгу мить Мо Жань вдивлявся в порожнечу, а тоді усвідомив:

— Тоді Дзяньґвей?..

— Дзяньґвей справжній, — запевнив Чу Ваньнін. — Але в цього буцімто Ґовченя була й інша ціль, окрім як дати тобі зброю.

— Тоді що він, врешті, хотів зробити? — Мо Жань із відразою зиркнув на дохлу лисицю на кам’яному ложі. — Спершу він витратив стільки зусиль, аби схопити нас, а потім створив цю гидоту. Що йому взагалі потрібно?

— Ти. — Відповів Чу Ваньнін.

— Га?..

— Твої слова — лише частина правди. Ґовчень зробив це все не для того, щоб заманити нас усіх у пастку, йому потрібен лише ти.

— Що йому від мене треба? — Мо Жань сухо засміявся. — Я ж справжнісінький йолоп.

— Ніколи не зустрічав йолопа, який зміг би сформувати ядро за один рік, — зазначив Чу Ваньнін.

   Мо Жань хотів продовжити, але тут його осяяло усвідомлення, і він закляк. Невже Чу Ваньнін щойно… похвалив його?

   Від цієї думки його серцебиття пришвидшилося, і він витріщився на Чу Ваньніна широко розплющеними очима. Минуло кілька секунд, перш ніж він повільно моргнув. Непохитність, якою він завжди так пишався, кудись зникла, а на обличчі проступив легкий рум’янець.

   Чу Ваньнін, утім, не звертав на нього жодної уваги і далі бубонів собі під ніс.

— Крім того, Тяньвень і Дзяньґвей, здається, якось пов’язані з тією вербою на подвір’ї. Ця історія траплялася мені в стародавніх текстах. Коли Піднесений Ґовчень зійшов у царство смертних, він приніс із собою три вербові гілки з імператорського двору. Але в цих писаннях подекуди були прогалини, тож я так і не зміг дізнатися, що Ґовчень зробив із тими трьома гілками небесної верби.

   Він зробив паузу, перш ніж продовжити.

— Але якщо вірити чуткам, то схоже, що Тяньвень, Дзяньґвей і старе дерево на подвір’ї — це і є ті три вербові гілки. Дві стали божественною зброєю, а одну віднесли на дно озера Дзіньчен, перетворивши на могутнього охоронця арсеналу Ґовченя.

— Але як це стосується мене? — запитав Мо Жань.

   Чу Ваньнін похитав головою.

— А як це може бути не пов’язано з тобою? Це ж ти розбудив Дзяньґвей.

   Мо Жань зітхнув.

— Як я вже казав: справді, якого біса?!

— Припускаю, що прихований мотив цього лиходія якось пов’язаний із вербою у дворі. Але це все, що я можу сказати, зважаючи на те, що ми дізналися. Наразі мені більше нічого не відомо.

   Чу Ваньнін висловив майже всі свої припущення, і Мо Жань вважав, що, враховуючи інтелектуальні здібності Вчителя, його висновок має бути досить близьким до істини.

   Розмірковуючи про це, вони швидко йшли похмурим підводним підземеллям. Минувши один звивистий, заплутаний коридор, вони потрапили до іншого, аж поки, нарешті, не опинилися біля виходу. Скориставшись тим, що чергові вартові не чекали на них, вони вислизнули з підземелля.

   Вихід із підземної темниці вів на подвір’я, де росла велетенська верба. Та видовище, що очікувало їх на поверхні, шокувало Мо Жаня.

   Перед гігантською вербою стояли чотири труни, одна з яких була порожня. У трьох інших лежали Чу Ваньнін, Ши Мей і Сюе Мен.

   Мо Жань аж зблід.

— Що це, у біса, таке?!

— Домовини для жертвоприношень, — пояснив Чу Ваньнін. — Бачиш лозу, обвиту навколо краю труни? Інший кінець з’єднаний із гігантською вербою. Несправжньому Ґовченю потрібен лише ти, тому, напоївши нас отруєним вином, він наказав слугам відвести тебе в підземну в’язницю і покласти нас трьох у ці домовини. Через труну із жертвою усередині можна передавати вербі досвід усього життя людини разом із її духовними силами — ось чому вони лежать тут. Це наче висмоктування крові.

   Чу Ваньнін помітив похмурий погляд Мо Жаня і продовжив.

— Не переймайся, Ши Мей і Сюе Мен не постраждали. Я вдав, що знепритомнів, і дочекався нагоди, щоб позбутися істот, які охороняли труни. Ці троє, яких ти бачиш перед собою — насправді тіла тих демонів.

   Він розповідав про все це абсолютно спокійно та розважено, та Мо Жань мимоволі звів догори брови і крадькома кинув на нього погляд.

   Наскільки ж високим був рівень вдосконалення мешканців озера Дзіньчен? Так званий простий план Чу Ваньніна «дочекатися слушної нагоди, щоб позбутися їх» означав, що він мусив побороти їх трьох одним ударом, не зронивши жодного звуку.

   Наскільки ж майстерним був цей чоловік?

   Минуло занадто багато років відтоді, як він востаннє мірявся силами із Чу Ваньніном, тому, почувши це, він був трохи приголомшений. Перед його очима промайнула сцена з минулого життя — та дивовижна, незабутня постать, що застигла під градом, зі зверненим до нього обличчям і очима, що сяяли яскравіше за Меркурій у небесах.

— Щось не так? — запитав Чу Ваньнін, помітивши, що він поринув у роздуми.

   Мо Жань трохи оговтався і повернувся до реальності.

— Ні, нічого.

   На якусь мить повисла тиша.

— Просто цікаво, як Учитель змусив цих істот набути такої форми.

   Чу Ваньнін похмуро всміхнувся.

— Звичайна ілюзія. Якщо цей фальшивий Ґовчень може їх робити, то чим я гірший? Залишимо підставні тіла тут, щоб нас не знайшли ці в’юни. Дамо йому спробувати на смак його власні ліки.

   Мо Жань утратив мову.

   Це місце було надто небезпечним, щоб залишатися тут надовго. Коротко перепочивши, вони одразу ж рушили далі. Однак, прибувши на місце зустрічі, про яке Чу Ваньнін домовився із Сюе Меном і Ши Меєм, вони не побачили нікого. Ані душі.

   Обличчя Мо Жаня сполотніло.

— Де Ши Мей?!

   Вираз обличчя Чу Ваньніна також видавав занепокоєння. Він не відповів, натомість підняв безіменний палець, на кінчику якого з’явилося золотаве світло. Він міг відстежити місцезнаходження квітів хайтану, які заховав за пояси учнів перед сходженням на пік Сюїн.

   Невдовзі Чу Ваньнін вилаявся собі під ніс і загасив світло.

— Можливо, трапилося щось, чого ми не очікували. Думаю, ці двоє втекли звідси, щоб сховатися від істот, які патрулюють місто, ймовірно, у напрямку ринку. Ходімо глянемо.
Чу Ваньнін і Мо Жань були надзвичайно вправними, тож легко уникнули уваги патрулів мешканців озера. Вони швидко перелетіли через високі стіни двору й помчалися в напрямку ринку, на який Ґовчень приводив їх раніше.

   Зазвичай під водою немає поняття дня і ночі, але озеро Дзіньчен було винятком. Тут можна спостерігати захід сонця і сходження місяця. Зараз довга ніч уже минула й сонце підіймалося на сході.

   Мо Жань міг розрізнити вдалині ранковий ринок озера Дзіньчен. Галасливий центр міста наповнила метушлива юрба. Він мимоволі полегшено зітхнув. Схоже, Ши Мей і Сюе Мен в безпеці, інакше сцена, що розгорталася перед ними, не була б такою затишною та спокійною.

   Проте обличчя Чу Ваньніна чомусь мало не найкращий вигляд. Він не мовив ні слова, лише мовчки потягнув Мо Жаня до себе.

— Учителю?

— Підійди сюди.

— Що трапилося?

— Будь поруч.

   У голосі Чу Ваньніна, здавалося, бриніла тінь провини, хоча ззовні він був холодний, як і завжди.

— Сюе Мен і Ши Мей уже загубилися. Я боюся, що якщо не буду обережним, ти також…

   Мо Жань помітив, що обличчя Чу Ваньніна трохи зблідло: певно, він справді дуже хвилювався про нього. Спочатку він безмовно дивився на Вчителя. Потім його серце чомусь ледь-ледь затріпотіло, і він спробував утішити Чу Ваньніна.

— Я не загублюся. Ходімо, Учителю. Спробуємо знайти їх.

   Він уже було рушив уперед, тож потягнувся і невимушено схопив Чу Ваньніна за руку.
Чу Ваньнін змовчав, проте кінчики його пальців у долоні Мо Жаня, здавалося, затріпотіли на якусь незначну мить.

   Але цей порух був надто коротким і невиразним. Серце Мо Жаня заполонив Ши Мей, тому він не надавав особливого значення тому, що відчув, списавши на власне хибне сприйняття.

— Маньтов із риб’ячої крові, щойно знята з вогню!

— Шкіра швайжаньської змії, високоякісний матеріал для одягу! Залишилося лише три чи! Щойно вона закінчиться, вам доведеться чекати моєї наступної линьки!

— Продаю кальмарову фарбу для брів! Зроблена зі свіжого чорнила, виплюнутого якраз сьогодні вранці вашим покірним слугою. Вона творить дива з вашими бровами… Агов! Гей, зачекайте, пані, не йдіть!

   Крики торговців на ринку безперестанку долинали до їхніх вух. Ця сцена була настільки вражаючою, що аж очі розбігалися.

   З дурнуватою посмішкою на обличчі Мо Жань потягнув Чу Ваньніна за собою на декілька кроків уперед, перш ніж зрозумів, що тут щось не так. Він різко зупинився, очі вмить широко розплющилися, а вся кров у його тілі застигла.

   Щось було не так. Щось справді було дуже неправильним у цьому місці.

   Він озирнувся довкола, і лише тоді до нього дійшло…

   Безголовий дух сидів біля свого прилавку, продаючи гребінці та косметику. Він тримав гребінець між двома пальцями з довгими, пофарбованими в багряний колір нігтями, і розчісував волосся на власній ще закривавленій голові, вклавши ту собі на коліна.

— Високоякісні кістяні гребінці, — закликав він м’яким голосом. — Візьміть один собі додому.

   Саме так! Точно так, як він гадав!

   У цьому місті кожен рух, кожне слово, кожен вираз обличчя були точнісінько такими, як і напередодні, коли Піднесений Ґовчень приводив їх сюди.

   Мо Жань відскочив на кілька кроків і наштовхнувся на Чу Ваньніна, який впіймав його. Він рвучко підняв голову й тихо промовив:

— Учителю, що це?

   Чу Ваньнін, здавалося, уже давно мав певні припущення, але після того, як побачив усе на власні очі, серце йому стиснулося в грудях. Він міцніше вхопився за Мо Жаня.

— Що відбувається? Що це? Якась ілюзія?

   Чу Ваньнін похитав головою. Обдумавши все, він відповів:

— Мо Жаню, певно, це спадало тобі на думку й раніше. В озері Дзіньчен є багато різних звірів та істот, і принаймні деякі з них мали б бачити справжнього Піднесеного Ґовченя раніше. То як же вони не змогли б розпізнати, що цей — фальшивка?

   Обличчя Мо Жаня втратило колір, його охопив страх.

— Так… ви маєте рацію.

— Тоді ще одне питання, — продовжив Чу Ваньнін. — Якби ти вдавав із себе Піднесеного Ґовченя і переховувався в озері Дзіньчен, як би ти змусив усіх інших говорити те, що ти хочеш, робити те, що ти бажаєш, прислухатися до кожного твого слова й розігрувати перед тобою виставу?

   Мо Жань зрозумів одразу.

   Техніка Фігур Дженьлон. Коли чорні та білі камінці стають на свої місця, усі під небесами скоряються її волі. Ніхто не пізнав сили цієї забороненої техніки краще за Мо Жаня.

   Він ледь не вигукнув це, але побачив очі Чу Ваньніна і вчасно зупинився. Як шістнадцятирічний міг так легко впізнати одну з трьох заборонених технік?

   Тож він промовив лише:

— Це має бути досить складно.

— Ні, — сказав Чу Ваньнін. — Насправді дуже просто, — він зробив секундну паузу, — достатньо того, щоб вони всі були мертві.