Цей Високоповажний знову цілує не того

У цій кам’яній кімнаті не було геть нічого особливого. Три звичайні стіни. Замість четвертої застигли решітки, окутані червоним магічним сяйвом. Єдиним предметом у цьому приміщенні було грубе кам’яне ліжко, вкрите соломою.

Мо Жань просто лежав на ньому. Його руки і ноги скували кайдани, а залізні ланцюги відзивались дзвоном на кожен порух. Ба гірше: здавалося, вони пригнічували духовну силу, відсікаючи можливість її застосування. Аж раптом від тривожних думок у голові його відволік тихий скрип.

Він озирнувся і побачив двох русалів, що увійшли до кімнати.

— Ви! — з люттю загарчав Мо Жань. — Ви навіжені! Що в біса відбувається? Ви що намилилися робити? Де мої друзі? Де Ґовчень?! Гей! Я до вас звертаюся!

Але хоч би як Мо Жань не кричав та не лаявся, створіння не звертали на нього жодної уваги. Слідуючи один за одним, вони притягли когось, загорнутого в довге хутро червоної лисиці, й беземоційно поклали його на кам'яне ліжко.

В Китаї існував звичай заносити наречену до кімнати закутаною в ковдру/хутро/тканину. Так само вносили наложниць до власника гарему.

— Ви, вугрі малі… — прогарчав Мо Жань.

— Досить вже волати, — врешті-решт презирливо буркнув один із них. — Ти духовна сутність дерева, тож нічого скаржитись.

— Де там скаржитись – навпаки: це піде тобі на користь, — гидотно посміхнувся другий.  Мо Жань настільки розлютився, що вже був готовий плюватися кров’ю.

— Та чого ти хочеш?! Якого біса ти мене тут замкнув?! І що оце на ліжку?!

— Що оце на лі-і-і-іжку? — передражнила його істота.

— Людина, яка тобі подобається, звичайно, — сказала друга.

Кінчики пальців Мо Жаня пронизав холод.

— Ши Мей?

Русали не підтвердили його здогадки, але і не відкинули. Лиш продовжували паскудно скалитися.

— Весняна ніч до болю коротка*. Оскільки ви суджені один одному, ми дозволимо вам провести цю ніч разом. А по закінченню ти дізнаєшся, чому Піднесений Бог усе так ретельно організував.

Цитата з 白居易《长恨歌》— Бай Дзюї «Наспів вічного жалю».

Кинувши ці слова, вони пішли.

Кімнату огорнула мертва тиша.

Зі скутими руками й ногами Мо Жань взагалі не міг поворухнутися. Хвилини злилися в один безперервний потік, і було важко визначити, скільки часу минуло. Він боровся щосили, аж доки не роздер зап’ястки й щиколотки, але позбутися ланцюгів так і не зміг.

Хапаючи ротом повітря, Мо Жань обернувся, щоб поглянути на людину, закутану в лисяче хутро. Втім, він міг бачити лише довгі пасма чорнильно-чорного волосся. Мо Жань відчував, як безладно б’ється серце від суміші нерозуміння і збудження.

Він не знав, навіщо тому збоченцеві Ґовченю робити щось подібне, але якби завдяки цьому Мо Жань міг втілити свої жадібні бажання щодо Ши Мея...

Тут він зупинився.

Бо якби зайшов далі, то зневажив би цю прекрасну людину.

Мо Жань втупився в склепіння кам’яної кімнати. На груди тисло так, наче туди поклали важелезний камінь. Дихання обважіло. Він так довго прагнув цього, але тепер, коли випала нагода, з ніг до голови відчував зніяковіння і цілковитий неспокій.

Безліч думок, брудних бажань, що спалахнули напочатку, помалу зникали. Поступово він заспокоївся.

Що б не задумав Ґовчень, це явно не піде їм на користь. Одна справа, якби мішенню був лише Мо Жань, але як він міг стерпіти те, що сюди втягнули Ши Мея?

Крім того, все було сплановано кимось іншим. Ши Мей взагалі ні на що не погоджувався. Мо Жань, може, і покидьок, але навіть він хотів захищати людину, яка йому подобається, а не завдавати їй болю. Тож він вирішив для себе, що незалежно від задумів Ґовченя точно не скористається Ши Меєм, коли той прокинеться.

В тиші минуло багато часу, й раптом він відчув, як людина поруч ледь-ледь ворухнулася — вона нарешті прокидалася.

Мо Жань спішно повернув голову, видихаючи глухим голосом:  — Ши….

«Мей» не встигло пролунати – зробило крутий оберт на кінчику язика й повернулося назад. Мо Жань ковтнув, кадик на горлі смикнувся, перш ніж хлопець нарешті спромігся виплюнути:

— Вчителю?

Вчитель?! Його Вчитель?

Погляд Безсмертного Мо, ще мить тому рішучий і сповнений майже сакральної впевненості, затьмарився, щойно він побачив обличчя, що визирало з-під лисячого хутра. Всі самопереконання, що далися йому з таким зусиллям, було зруйновано. Укріплення, що їх він старанно зводив навколо свого серця, вмить розсипалися на друзки із пронизливим тріскотом.

Наміри захищати цю людину, не скористатися нею, не осквернити ні за яких обставин перетворилися на ляпаси, кожен наступний гучніший за попередній.

Обличчя Мо Жаня позеленіло.

Нарешті він міг з абсолютною впевненістю заявити, що у мешканців цього озера, з Ґовченем на чолі, дупа на очі налізла!

Вирішити, що він любить Чу Ваньніна?

Тьху!

Спочатку той лис, а тепер ці створіння — він справді не міг второпати, що могло наштовхнути їх на думку, що володарем його серця є Чу Ваньнін. Можливо, вони якось здогадалися, що Мо Жань спав з Чу Ваньніном раніше, і придумали, що він і зараз цього хоче? Просто безглуздя! Невже любити людину — те саме, що жадати близькості з нею?

Безсмертний Мо кипів від люті. Втім, він не міг і пів слова із себе вичавити — лише дурнувато спостерігав за тим, як феніксові очі Чу Ваньніна повільно розплющуються.

…

Трясця…

Мо Жань майже почув, як у голові щось із тріскотом ламається.

За мить уламки в грудях спалахнули, здіймаючи огидний сморід, чорний попіл і якийсь хворий жар.

Пекельно гаряче.

Ніби жахливий вогнедишний дракон раптом розірвав мертву тишу цієї темної ночі; ніби пекуча лава й шалене полум’я вирвалися з мовчазної безодні.

Залишки раціональності, як і його самовладання, розтанули у тому полум’ї.

Це останнє, чого він міг очікувати.

Очі Чу Ваньніна, зазвичай ясні та пронизливі, були затягнуті сонним туманом, млосні й безтямні. Як бамбуковий ліс після дощу, де кожен із безлічі листків вкритий вологою. Чу Ваньнін повільно сів. Судячи з виразу його обличчя, щось контролювало розум Учителя. Лисяче хутро ковзнуло з його плечей, оголюючи гладку шкіру. Під хутром не було нічого, а спину і плечі вкривали синці: любовні укуси червоних і синіх відтінків…

Як це… так?..

Мо Жань відчув, що скаженіє.

Хто це зробив?

Хто скоїв таке з його... з його... з його Вчителем?

Зрештою, це ж Чу Ваньнін...

Кожна кістка в тілі Мо Жаня тремтіла від люті, а його кров спалахнула ненавистю.

Це Чу Ваньнін!

Хто торкався людини, яка належить йому?!

Ця людина нале…

Мо Жань був настільки охоплений люттю, що йому навіть не спало на думку, що в цьому житті Чу Ваньнін ще не належав йому — не належав нікому. Єдине, що він бачив, — це сильне, добре складене тіло Чу Ваньніна, а на цьому до болю знайомому тілі — невідомі сліди.

— Вчителю!

Та Чу Ваньнін, схоже, не почув його хриплого, перекрученого крику. Він опустив вії й, наче маріонетка, схилився над Мо Жанем. Учитель підняв руку, щоб погладити його обличчя, і їхні погляди на мить зустрілися. Але Чу Ваньнін заплющив очі й схилився нижче. Лискучі від вологи губи зімкнулися в поцілунку на вустах Мо Жаня.

Чу Ваньнін рідко цілував його першим. Від дотику йому стислося серце, а перед очима спалахнули захопливі, неймовірні зарева. Пульс бився дико і шалено.

Тіло Чу Ваньніна було прохолодним на дотик, але там, де поєднувалися їхні вуста, народжувалося тепло. І попри свою ревниву агонію з приводу того, що Чу Ваньніна принизив хтось інший, Мо Жань не зміг встояти перед спокусою. Біль і збудження стали єдиним цілим.

Коли поцілунок скінчився, груди Мо Жаня здіймалися від важкого дихання. Він розплющив очі лише для того, щоб побачити блиск в очах Чу Ваньніна та його залиту рум’янцем шкіру — ознаки надзвичайної жаги. Кров Мо Жаня забурлила, і він не зміг встояти перед бажанням охопити долонями обличчя Вчителя.

Втім, він досі був скутий ланцюгами, не здатний поворухнутися. Чу Ваньнін глянув на кайдани, але не мовив ані слова. Натомість він опустився на коліна й осідлав його. Мо Жань ковтнув, смикнувши кадиком. І тут він помітив, як з-поміж довгих струнких ніг Чу Ваньніна крапає щось в’язке і липке…

Очі Мо Жаня вмить почервоніли. Він рвонувся у спробі підвестися, але ланцюги потягли тіло назад, і він знов опинився на ліжку.

— Хто...

Він не міг більше терпіти і заревів, мов скажений звір у клітці.

— Хто, в біса, вчинив це з тобою?! Я його вб'ю! Я вб’ю його!!!

Не має значення, зробив це Ґовчень, чи хоч сам Небесний Імператор. Бог, демон, привид чи навіть довбаний Будда; він — Тасянь-дзюнь! Чу Ваньнін належить Тасянь-дзюню! І хоч зараз Мо Жань у пастці молодого тіла, в душі він залишається Імператором Царства Смертних! Хто наважився торкнутися його — біс із тим, що Вчителя, — хто наважився торкнутися його чоловіка? Того, хто належав йому, Мо Вейю, Тасянь-дзюню!

— Мо Жаню!

Його ніби хтось покликав.

Але в полум’ї люті його почуття притупилися. Він начебто чув звуки, але не сприймав їх.

— Мо Жаню!

…всіх вбити. Нікому не пробачить. Де Дзяньґвей? Куди поділися його духовні сили? Чому він не може викликати Дзяньґвея?! Він божеволів.

Нестерпне приниження, немислима ненависть… нестерпне приниження, немислима ненависть!

Хто посмів торкнутися Чу Ваньніна? У минулому житті він виколупував очі кожному, хто наважився хоча б поглянути на Юхена Нічного Неба, і змушував нахабу їх з’їсти. А потім, вночі, він накривав Чу Ваньніна собою і трахав до повного виснаження. Але в цьому житті…

— Мо Вейю!!!

Хто це, врешті, його кличе?

Голос справді здавався знайомим.

Ніби він його десь чув...

Ні, навіть не так.

Ніби він чув його постійно, всюди, ніби власник цього голосу був поряд із ним цілу вічність...

— Мо Вейю, прокинься! Ти з глузду з'їхав? Що ти робиш?!

Очі Мо Жаня розплющилися.

Обернувшись на голос, він побачив сніжно-білі одежі, гострий погляд, сповнений тривоги, і напружено зведені брови, що свідчили про бажання вбивати. Це був ніхто інший, як Чу Ваньнін.

— Учителю?! — Мо Жань зблід.

Тоді на ліжку…

Він оглянувся і ледь не вмер зі страху, нарешті побачивши обличчя того, хто лежав зовсім поруч. Це не Чу Ваньнін! Це якийсь дохляк із людським тілом і лисячою мордою!

І «дохляк» в цьому випадку – не перебільшення і не художній опис.

Ця штука, що притискалася до нього, що так пристрасно цілувалася з ним лише кілька митей тому, справді мертва.

Очі лисиці були порожні, а шкіра бліда, без жодного натяку на життя.

Мо Жаня ледь не знудило від згадки про те, як він щойно цілував оце, перебуваючи під дією якоїсь ілюзії. Його обличчя вмить зблідло.

— Що відбувається?!

Чу Ваньнін стояв за межами камери, затиснувши між пальцями проклятий талісман. Побачивши, що мертвий лис вже не рухається, Мо Жань припустив, що Чу Ваньнін застосував заклинання, щоб зірвати талісман з потвори.

Зі спалахом духовної енергії з талісмана вирвався потік темно-червоної крові й дикий крик, а сам папірець вмить перетворився на попіл.

Чу Ваньнін розкрив долоню, і прах у ній повільно зібрався докупи, оформлюючись у чорну, як смола, гральну фігурку. Обличчя Чу Ваньніна набуло вкрай стурбованого виразу.

— Це справді техніка Фігур Дженьлон... — пробурмотів він, перш ніж підвести очі й впертись поглядом у Мо Жаня: — Яку їжу Ши Міндзінь зазвичай готує для тебе, коли ти хворієш? Відповідай!

— Га? Е-е... — Надто багато подій за надто короткий проміжок часу. Мозок Мо Жаня був у повному безладді.

— Чого ви про це питаєте?

— Говори!

— …Вонтони.

Лише тоді обличчя Чу Ваньніна трохи розслабилося, хоча брови залишалися насупленими.

— Мо Жаню, слухай уважно. Цей Ґовчень — самозванець, а не справжній бог зброярства. Він вправний в ілюзіях і знає техніку Фігур Дженьлон, одну з трьох заборонених технік. Я мусив бути обережним, бо ти також міг виявитись однією з його ілюзій.

Мо Жань ледь не завив від обурення:

— Навіщо б мене зв’язували, якщо я теж ілюзія?!

Чу Ваньнін зробив паузу.

— Я зараз витягну тебе звідси.

Мо Жань гарячковито кивнув.

— До речі, — сказав він, — Учителю, а як щодо Ши Мея і Сюе Мена?

— Вони були одурманені вином, як і ти, і замкнені в іншому місці.

Побачивши вираз обличчя Мо Жаня, Чу Ваньнін додав:

— Не хвилюйся, зараз вони в порядку. Просто я не міг передбачити, яка небезпека чекає у цій в’язниці, тож залишив їх надворі. Ви побачитесь, щойно ми виберемося звідси.

Про техніку Фігур Дженьлон Чу Ваньнін більше не мовив ні слова. Та вони й не були потрібні.

Це була одна з трьох заборонених технік у світі самовдосконалення, така ж сумнозвісна, як і потужна.

Як випливає з назви, техніка Фігур Дженьлон дозволяла використовувати інших істот як ігрові фігури. Заклинач розставляв пішаків, як у грі вейці. Зазвичай гравець не з’являвся на полі бою особисто, він переставляв камінці на гральній дошці, залишаючись у тіні. Так він змушував усіх – від живих людей до привидів, від звірів на землі до птахів у небі – коритися його волі. Жива істота під контролем фігур Дженьлон зберігала вірність гравцю до самої смерті, а мертва виконувала його вказівки, аж допоки взагалі могла.

Втім, обсяг контролю того, хто використовував техніку, залежав від його духовної сили. Найлегше було маніпулювати нещодавно померлими істотами, потім давно померлими, далі — живими звірами. Врешті-решт, якщо заклинач досягав найвищого рівня володіння технікою, то міг брати під контроль живих людей.

Лише жменя людей у всьому світі володіють найвищим рівнем цієї техніки, але на той час, коли Мо Жань проголосив себе імператором, він відточив її до досконалості. Того року, коли він зійшовся з Чу Ваньніном у смертельному поєдинку, він розкотив сувій завдовжки в сто чи. Чорнилом намалював дошку, а фігурами стали розсипані боби.

У цій битві згинули сотні й тисячі гральних камінців. У результаті пір’я горобців затьмарило жовтогаряче сонце, золоті круки полетіли на захід, а морські дракони вирвалися з бурхливих морів. Мо Жань викликав незліченну кількість звірів, земних і небесних, й керував живою нескінченною армією. Стільки крові не бачило навіть пекло.

Очевидно, труп цієї лисиці теж перебував під контролем техніки Фігур Дженьлон, доповнених ілюзією спокуси.

Ходили чутки, що хутро найдавнішого пращура клану лисиць Цінцьов розділили на сорок дев’ять частин різного розміру та зробили з них магічні артефакти. Якщо хтось візьме це хутро, крапне на нього кров’ю, а потім огорне ним щось — будь-що, хоч шматок гнилого дерева, — ця річ набуде вигляду найбажанішої людини для того, чию кров було використано.

Хутро, в яке був закутаний лисячий труп, — якраз один із таких артефактів. Утім, ілюзія діяла лише на власника крові; будь-хто інший бачив все так, як є насправді.

Звільнити Мо Жаня було нескладно. До моменту, як Чу Ваньнін витягнув його з клітки, він встиг більш-менш все пояснити.

Єдине, чого Мо Жань не міг осягнути, це:

— Вчителю, як ти зрозумів, що Ґовчень — самозванець?

---

Нотатки авторки:

У сьогоднішній грі ми будемо вводити перші літери імен персонажів і подивимося, чи клавіатура їх розпізнає!

Найпоширеніший спосіб вводу спрощених китайських ієрогліфів — ввід за піньїнем. Тобто пишеться піньїнь, а клавіатура перетворює його на ієрогліф. Якщо склад пишеться неповний (напр. 墨 «mo» написати як «m»), клавіатура сама підбирає ієрогліфи відповідно до контексту. Часто цим користуються для швидшого введення.

Чу Ваньнін: 宠物鸟 (???)
| Домашній улюбленець-крук.

Мо Жань: 没人 (Кого немає? Людей, яким ти подобаєшся ха-ха-ха)
| Немає людей.

Сюе Мен: 下面 (Зголоднів чи ні, юний майстер спуститься і принесе поїсти)
| Низ. Відома фраза-мем з китайських ТВ драм, «низ» тут символічний.

Ши Мей: s-m (…що з моєю клавіатурою?)

Мей Ханьсюе: 蛮好笑 (Що смішного? Перевертай стіл!)
| Дуже смішно.

Є Вансі: 用微信 (У тренді…)
| Використовувати WeChat

Сюе Дженйон: 写作业 (Ха-ха-ха-ха, суворий батечко)
| Писати домашку.

Пані Ван: 潍坊人 (Агов, не визначайте навмання місце народження пані Ван!)
| Вейфанець (Вейфан — місто в провінції Шаньдон).

Зламали клавіатуру, можна закінчувати, махаю ручкою.