«Якого біса» Цього Високоповажного

Виявилося, що зброя всередині Вічної Туги — це Тяньвень, а точніше — золота вербова лоза, що нічим від Тяньвені не відрізнялася: ані візерунком, ані оформленням.

«Від туги мимоволі ламається вербова гілка». Чу Ваньнін із виразом невпевненості на обличчі простягнув вербову лозу Мо Жаню, перш ніж викликати Тяньвень. Світло зібралося в його долоні, формуючись у зброю. Дві лози наче відображали одна одну в дзеркалі й не мали ані найменшої відмінності.

Ніхто не очікував чогось подібного. Навіть Мо Жань не повірив своїм очам. Як той, хто в минулому житті отримував удари Тяньвені, мабуть, із тисячу разів, він ніяк не очікував, що на озері Дзіньчен йому запропонують таку ж зброю.

Що ж відбувається?

Усі гуртом підняли погляд на Піднесеного Ґовченя.

Піднесений Ґовчень здавався здивованим не менше за них.

— Тож зараз у світі одночасно існують дві духовні сутності елемента дерева?

— Духовна сутність дерева? Що це взагалі таке? — спитав Сюе Мен.

— А ось що, — почав Піднесений Ґовчень. — Як відомо, у світі існують п’ять елементів. Розвиваючи духовне ядро, людина виявляє, що за своєю природою пов’язана з одним або двома з них. У світі смертних того, хто має найтісніший зв’язок із певним елементом, називають його духовною сутністю. Наприклад, богиня гори Ву свого часу була духовною сутністю землі. Але взагалі-то, у кожному поколінні може існувати лише один такий представник будь-якої зі стихій. І наразі духовна сутність дерева вже віднайдена — йому я і подарував першу зброю дерев’яного елемента багато років тому.

На цих словах його погляд зупинився на Чу Ваньніні.

— Коли я кував п’ять наймогутніших божественних знарядь, то спочатку планував зробити лише по одному втіленню кожного елемента. Задум вдався із чотирма, але зброя стихії дерева розламалася в кузні на дві частини. Я зрозумів, що це воля небес, тому зробив із кожної половини вербової лози дві окремі зброї. І все ж я був певен, що ці два знаряддя ніколи не знайдуть власників одночасно. Тому довірив одну Дзі Байхва і його парчевій скриньці, щоб застерегтися від будь-чиїх недобросовісних намірів. Ніколи б не подумав…

Піднесений Ґовчень похитав головою і збирався сказати щось іще, коли з вербової лози в руці Мо Жаня вирвалось яскраве сяйво. Його золотий блиск поступово змінився багрянцем розбурханого полум’я.

У думках Мо Жаня коївся повний безлад, і він, не подумавши, ляпнув:

— Ох! Якого біса?

Чу Ваньнін спробував спинити його, та було запізно.

Тож і Чу Ваньнін, і Піднесений Ґовчень могли лише зі співчуттям поглянути на Мо Жаня. Хлопець швидко зрозумів причину їхніх поглядів: божественна зброя спочатку змінює колір, щоби показати, що вона визнала власника. Цей сигнал — також прохання до нового господаря дати їй ім’я.

На жаль, цю нагоду було втрачено. Вони безпорадно спостерігали, як на срібному руків’ї вербової лози повільно з’являються слова, виведені вишуканим і впевненим почерком.

Ох! Дзяньґвей*.

见鬼 (jiànguǐ) — досл. «якого біса».

Божественна зброя «Ох! Якого біса»?!

Мо Жань на мить замовк. А потім зойкнув.

Хоч Сюе Мен і Ши Мей небагато знали про ритуал іменування божественної зброї, вони досить легко здогадалися, що відбулося.

Сюе Мен зігнувся вдвоє від сміху, схопившись обома руками за живіт. Він реготав так, що мало не заплакав.

— Таке ім’я тільки ти міг дати! Ха-ха-ха, чудове ім’я, прекрасне. Тяньвень Учителя і твій «Ох! Якого біса», ха-ха-ха.

Мо Жань отримав божественну зброю, тож Сюе Мен і Ши Мей також узяли собі по одній. Сюе Мен обрав довгий меч, а Ши Мей — коротку флейту. Жодне зі знарядь не змінило кольору, очевидно, не бажаючи коритися новим господарям. Але це неважливо; завжди можна придумати спосіб.

Отже, до павільйону Весняної Ночі на вечірнє застілля всі повернулись у гарному настрої. Піднесений Ґовчень ніколи раніше не приводив смертних до глибин озера Дзіньчен, а їм він великодушно запропонував залишитися на ніч перед виїздом. Господар не поскупився на гостину для перших смертних гостей. Банкетні столи вгиналися від м’яса та вина, а святкування супроводжував жвавий барабанний бій. Під кінець дійства всі були трохи напідпитку.

Після цього Ґовчень наказав свиті провести гостей до кімнат, де ті могли відпочити й переночувати.

Гостьові кімнати межували з божественним арсеналом. Глянувши на величезне дерево, Мо Жань подумав про щойно отриманий Дзяньґвей і, не втримавшись, викликав вербову лозу, щоб роздивитись її.

«Від туги мимоволі ламається вербова гілка».

Що було відомо тому духові лисиці Дзі Байхва? Чому він сказав щось подібне і що саме мав на увазі?

Мо Жань трохи сп’янів, й алкоголь в організмі сплутав думки, але йому це однаково здавалося дивним. Якщо Вічна Туга не була зламаною, як тоді Чу Ваньнін її відчинив?

Авжеж, він не любив Чу Ваньніна. А стосовно глибокої закоханості Чу Ваньніна в нього… Якась нісенітниця!

Міркуючи отак, він озирнувся на Вчителя. Несподівано Чу Ваньнін теж глянув на нього. Їхні погляди зустрілися, і серце Мо Жаня затрепетало, ніби його вкололи чимось крихітним та гострим — тягуче, кисло-солодке відчуття. Недовго думаючи, він радісно усміхнувся Чу Ваньніну, але одразу ж пошкодував про це.

Він точно не любив Чу Ваньніна. Тоді чому іноді від погляду на нього ставало так спокійно й затишно?

Чу Ваньнін же залишився незворушним, як завжди. Побачивши, що Мо Жань викликав Дзяньґвей, він на мить задумався і дістав Тяньвень. А тоді наблизився до Мо Жаня.

Дзяньґвей здавався трохи роздратованим. Відчувши поряд ще одне потужне втілення елемента дерева, він затріщав червоними вогняними іскрами (деякі долітали до Сюе Мена), наче агресивно демонстрував, що не поступається тому в силі.

Тяньвень повелася інакше. Вона, ймовірно, теж відчула присутність рівного собі, утім, провівши багато часу із Чу Ваньніном, перейняла його манери. І тому, попри гордовиту войовничість, її золотаве світло не метушилось у збудженому божевіллі, як Дзяньґвей, а яскравішало поступово. Господар не заперечував, тож сяйво поволі наростало, аж поки не почало засліплювати. Здавалося, вона має намір показати Дзяньґвею непохитний самоконтроль, з яким унікальна зброя повинна зустріти бій.

Дві божественні зброї, створені з однієї гілки.

Одна недосвідчена, інша — загартована сотнями боїв. Одна спалахнула червоним світлом, як нетерплячий, запальний юнак, якому ще молоко на губах не обсохло, інша сяяла золотим, наче могутній гордий майстер, що стоїть на вершині найвищої гори.

Чу Ваньнін глянув на лозу у своїй руці й на мить задумався, а тоді звернув свій погляд з-під густих опущених вій на Дзяньґвея.

— Мо Жаню.

— Учителю?

— Приготуй свій… — йому було ніяково сказати «Дзяньґвей». Чу Ваньнін зробив паузу, перш ніж продовжити: — Приготуй свою вербову лозу. Влаштуймо двобій.

Каша в голові Мо Жаня кипіла й булькотіла, і він уже геть нічого не тямив. Хлопець стиснув пальцями перенісся і вимушено посміхнувся.

— Будь ласка, не жартуйте так, Учителю. Змилуйтеся наді мною.

— Я дам тобі зробити перші три удари.

— Я ще ніколи не користувався вербовою лозою…

— Десять ударів.

— Але…

Не витрачаючи більше слів, Чу Ваньнін змахнув рукою — і сліпучий золотий спалах полетів прямо в Мо Жаня.

Мо Жань, який глибоко в душі таїв страх перед Тяньвенню, смертельно злякався і підняв Дзяньґвей, щоб заблокувати атаку. Вербові лози розітнули вітер і сніг, сплітаючись у повітрі, наче пара драконів у битві. Золоті й багряні іскри без упину розліталися вусібіч.

Хоча Мо Жань ніколи не вчився користуватися цією незвичайною зброєю, він уже довго спостерігав за стилем бою Чу Ваньніна. У поєднанні з винятковим вродженим талантом це дало йому змогу, хоч і насилу, але захиститися від атак Учителя.

Оточені крижаною озерною водою, вони обмінялися кількома десятками ударів. Чу Ваньнін стримувався, проте блискуча реакція Мо Жаня перевершила всі його очікування.

Золото Тяньвені й багрянець Дзяньґвея танцювали в парі. Дві вербові лози рвалися крізь потік і збурювали колись спокійні води, повертаючи їм життя. Вони залишали за собою сяючі сліди: золоте й багряне перепліталися, рівноцінно поєднуючись, і не бажали розділятися знову.

Погляд Чу Ваньніна сповнився захоплення, але повністю виснажений боєм Мо Жань боровся за кожен ковток повітря, зовсім цього не помічаючи.

— Тяньвень, повернися, — промовив Чу Ваньнін.

Золота вербова лоза, яка ще кілька митей тому невблаганно лютувала, ураз стала поступливою, немов весняна крига. Вона замерехтіла, слухняно повертаючись у долоню Чу Ваньніна.

Груди Мо Жаня здіймалися від важкого дихання, Дзяньґвей у його руці потріскував вогнем. Вмить у нього підкосилися ноги, і хлопець безсило звалився на засніжену землю. Образа проступила на його обличчі.

— Ну годі, годі. Учителю, ви знущаєтеся з мене.

— Я дав тобі десять ударів фори, — сказав Чу Ваньнін.

— Хіба десяти досить? — Мо Жань безсоромно заскиглив. — Можливо, вистачило б сотні. Ай-яй, моя долоня, мої руки — вони зараз відваляться. Ши Мею, Ши Мею, порозминай їх трошки

Він продовжив базікати, Сюе Мен — глузувати з нього, а Ши Мей з усіх сил намагався примирити обох.

Чу Ваньнін мовчки глянув на них і не сказав більше ні слова.

У зелених водах застиглого озера здалося, що куточки вуст Чу Ваньніна злегка ворухнулися, народжуючи ледь помітну, але теплу усмішку — утім, це тривало лише мить, і нікому було переконатися, чи було насправді. Він одразу відвернувся, буденно заклавши руку за спину, і поглянув на пониклу крону величезного дерева в центрі подвір’я. Думки його були незбагненними.

Вночі Мо Жань сидів у своїй кімнаті, підлога якої була вкрита м’яким і чистим білим піском, а стіни пофарбовані в синій колір. Завдяки заклинанню вони вигравали відблисками світла, як і морська вода. Вікно було напіввідчинене, перламутрова завіса ніжно колихалася на вечірньому вітрі. На столі палахкотіла лампа з нічних перлин, занурюючи кімнату в атмосферу затишку та спокою.

У центрі кімнати стояла велика мушля, обшита всередині шарами тонкого, м’якого сатину. Мо Жань зручно вмостився на ліжку і знову викликав Дзяньґвея. Випроставши руку, він вивчав зброю. Можливо, і справді занадто виснажений, невдовзі він заснув.

Спочиваючи в Мо Жаня на грудях, Дзяньґвей пульсував тьмяним червонястим світлом, ніби заснув разом із господарем.

Мо Жань не знав, скільки проспав, але прокинувшись, першим відчув крижаний холод, за яким послідував спалах пекучого болю в зап’ясті.

Він рвучко вдихнув і повільно сів, тримаючись за голову. Коли до нього повернулася свідомість, дивний біль у зап’ястку став більш виразним. Мо Жань із подивом виявив там глибокий поріз, вкритий кіркою крові.

Що відбувається? Де він?

Мо Жань різко розплющив очі.

Він прийшов до тями в темній, геть незнайомій кам’яній кімнаті з лише одним маленьким отвором для вентиляції в стелі. Крізь нього проникало холодне світло озера, ледве освітлюючи ці покої — вузькі, мабуть, менш ніж один чи завдовжки. Попелясто-зелені кам’яні стіни були вологими та слизькими і злегка мерехтіли в слабкому освітленні.

---

Нотатки авторки:

Балакуха Жовбао шанобливо відкриває сьогоднішню виставу:

Жовбао: Одного разу у світі вдосконалення з’явилася таємна магічна зброя під назвою «Ґуґл транслейт». Кажуть, що якщо написати на ньому своє ім’я, то можна побачити якусь нісенітницю з Далекого Заходу.

Небесний володар: Людською мовою!

Жовбао: Введіть ім’я персонажа в Google та клацніть двічі, щоби переглянути англійський переклад.

Вийшов наступний недоексперимент:

Прим. перекл.: Жовбао робила переклад на англійську, тут ви бачите переклад з англійської на українську — звірений ;)

Чу Ваньнін: чу ніч швидше (звучить дуже тупо ха-ха-ха-ха-ха).

Сюе Мен: сюе мен (вітаю, молодому воїну пощастило).

Ши Мей: учитель невіглас (…вибачте, мене зараз знудить від сміху ха-ха-ха, учитель-невіглас ха-ха-ха-ха-ха).

Мо Жань: чорнило горить (а це навіть прикольно).

Сюе Дженйон: сюе джен йон (ясно, люди з прізвищем Сюе заплатили гуглу).

Тоді давайте спробуємо оригінальне (дане при народженні) ім’я Ши Мея. Пам’ятаєте, що його оригінальне ім’я було Сюе Я?

Сюе Я: сюе ах (так, а цей, здається, переспав із гуглом).

Давайте подивимося ще імена двох другорядних персонажів:

Мей Ханьсюе: може містити сніг (дуже сумніваюся).

Є Вансі: Є жируха в минулому (моя пошана!).

Зрештою, я подумала, що ім’я пані Ван, матері Сюе Мена, має бути безпечним для перекладу, чи не так?

А потім…

Пані Ван: місіс ван.

Тут проблем немає, але чомусь мені згадалася пані Сміт з підручника англійської мови… фейспалм

Прим. перекл.: в ориг. Мітбан написала імена головних героїв китайського підручника з англійської 1990-их.