Нова зброя Цього Високоповажного

У дуплі дерева відкрився вузький прохід. Вони йшли сходами, утвореними з тальку, слизьке відчуття від кожного кроку наче мандрувало від їхніх стоп до самісіньких глибин сердець. Подолавши цей шлях, вони побачили світло в кінці тунелю* — раптовий спалах сяйва.

柳暗花明 (liǔànhuāmíng) — букв. «Яскраві квіти в тіні верби», значення таке саме, як у нашого «світла в кінці тунелю».

«Невеличкий і трохи безладний» арсенал божественної зброї Піднесеного Ґовченя за обсягом виявився зовсім не таким, яким здававсь іззовні. Розмір стародавнього дерева вражав, але хто ж міг знати, що це дивовижне місце зсередини виявиться і зовсім божественним за величиною. Здавалося, що землі тут зовсім не було, а полиці, що простягались у саму височінь, вишикувалися вздовж усього арсеналу й були заповнені десятками тисяч одиниць зброї, гордо виставленої для демонстрації. Коли вони зводили погляд догори, то не могли навіть бачити стелі, лише безкінечні ряди стелажів, заповнених божественною зброєю, що вражала безмежною розкішшю та нечуваною помпезністю.

А в центрі арсеналу було горнило. Хвилі пекучого жару сходили від розпеченого до кольору помаранчу металу досередини, де чекали свого вивершення кілька мечів. Кожна одиниця зброї, створена Піднесеним Ґовченем, у багато разів перевершувала легендарні клинки Дзидянь і Ціншван*. Жахливий жар не міг їм зашкодити ні на йоту — навпаки, леза й вістря променились і сяяли ще яскравіше.

Букв. «Фіолетова блискавка» та «Пірузовий мороз».

Проте різноманітна зброя, що під дією заклинання стародавнього дерева стихійно витала в повітрі, вражала навіть більше.

Невеликі декоративні елементи й прикрашені орнаментами коштовності витанцьовували вгорі, наче безліч маленьких фей. Вони повсякчас випадково врізались одне в одного, вибиваючи яскраві іскри й наповнюючи приміщення прегарним дзенькотом.

Ґовчень озирнувся з посмішкою.

— Тут трохи тісно, еге ж?

Ши Мей промовчав.

Кхм.

Сюе Мен також.

Тісно? Де ж тоді просторо?

Мо Жань теж змовчав.

От же ж «сучий син»!

Чу Ваньнін також нічого не відповів.

Піднесений Ґовчень сказав Сюе Мену та Ши Мею, що вони можуть роздивитися й обрати зброю, і вільні забрати будь-яку, яка їм сподобається.

Що ж до Мо Жаня… Ґовчень проявляв до нього особливу цікавість, тож пропонував йому спробувати різні види зброї одну за іншою, але всі не надто йому підходили.

— «Фенмін Дзяовей»*, — анітрохи не розчарований Ґовчень тримав у руках іншу зброю, уже чотирнадцять. — Спробуй оцю.

Дзяовей — один із чотирьох великих цінів давнини. Фенмін — букв. спів фенікса.

— Ем, я не вмію грати, — сказав Мо Жань.

— Неважливо, просто торкнися струн.

Інструмент був гладеньким та блискучим спереду й вугільно-чорним ззаду. Підкорившись наказу, Мо Жань кілька разів смикнув за струни, але вони неочікувано завібрували, резонуючи високим тоном.

Ґовчень умить відкинув Фенмін убік, а заклинання повернуло інструмент назад до полиці, замінивши на нефритову піпу.

— Гадаю, цю пропустимо, — сказав Мо Жань. Піпа була надто жіночною для такого чоловіка, як він. Цей інструмент набагато краще пасував би тим гарненьким хлопцям із палацу Квеньлвень Тасюе.

Але Піднесений Ґовчень наполягав.

— Спробуй її.

— …Добре. — У Мо Жаня не було вибору, окрім як здатись і взяти піпу. Але, схоже, він так сильно обурився, що лише після кількох щипків струна луснула під його рукою.

Ґовчень глянув на порвану струну й після довгого мовчання сказав:

— Ти знаєш, із чого вона зроблена?

— Ти ж не збираєшся змусити мене платити за неї, правда? — спитав Мо Жань.

— Біла волосина богині гори Ву, — буркнув Ґовчень. — Вона з магічної есенції землі, витримає атаку меча та вогню. Але ти… Ти…

Мо Жань тривожно озирнувся.

— Учителю! У мене немає грошей, щоби заплатити за це!

Чу Ваньнін мовчав.

Піднесений Ґовчень перебирав струну між пальцями й бубонів собі під ніс.

— Елемент землі зазвичай слабшає перед елементом дерева. Якщо ти здатен знищити магічну есенцію землі… Можливо, зброя, яка тобі підійде, має належати до елемента дерева?

— Що?..

— Але цього не може бути… — з якоїсь причини Ґовчень глянув на Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін помітив його погляд.

— Чого не може бути?

Замість відповіді Піднесений Ґовчень змахнув рукою, прикликаючи керамічний сюнь. Він подув у нього, і коли звук поступово затих, простір між ними розділився, відкриваючи криваво-червоний портал.

— Дзі Байхва, іди сюди.

Мо Жань підняв голову. Сюе Мен і Ши Мей почули, що щось відбувається, і також підбігли. Вони бачили, як під дією магії Ґовченя повітря закручувалося навколо кінчиків його пальців, утворюючи хитромудрий портал над ними. З нього з’явився дух лисиці з розкішними пухнастими хвостами, огорнений яскравим сяйвом і припорошений блискучим сріблястим пилком.

Дух лисиці зробив коло в повітрі й розслаблено зісковзнув вниз, приземлюючись перед Мо Жанем.

Лис здавався доволі милим. Зблизька стало зрозуміло, що це дух чоловічої статі. Шкіра між його бровами була темно червона, а зіниці — кольору персикового цвіту. Дух був одягнений у вишукане гаптоване вбрання і тримав скриньку із золотої парчі. Глянувши на Ґовченя, він посміхнувся.

— Піднесений Боже.

— Ти, мабуть, знаєш, навіщо я покликав тебе, правда? — сказав Ґовчень.

— Цей смиренний відає.

— І що ти думаєш?

Дзі Байхва посміхнувся.

— Незле. Варто спробувати.

Вони повернулись один до одного й розмовляли так, наче їх узагалі не турбувала присутність ще чотирьох людей поруч.

Мо Жань не втримався й спитав:

— Про що це ви говорите?

— Гм? Юному безсмертному вже вривається терпець? — із посмішкою запитав Дзі Байхва. — Взагалі-то, се взаправду цікаво: я відчув твою духовну силу ще до того, як прибув, і був упевнений, що зустріну не отрока, а сивого старця. Єсмь подивований, що ти заправду такий прегарний юнак.

Мо Жань не знав, що сказати.

— Дзі Байхва, — сказав Піднесений Ґовчень, — берімося до справи.

— Звісно, звісно, я лише трохи потішився, — Дзі Байхва примружив очі, його пухнасті хвости вертілися в повітрі. — У чому ж там справа? Ой леле, не гляди на мене так, Сяо-Ґов*. Що ж до сеї речі, то притча вийде зело довга…

小 (xiǎo) — маленький. Фамільярне звертання до Ґовченя.

— Тоді можеш, будь ласка, скоротити цю довгу історію? — усміхнувшись, попросив Мо Жань.

— Так-так, коли баятиму коротко, заправду вийде зело коротко, — також із посмішкою відповів Дзі Байхва, примружившись. Послуговуючись духовною енергією, він спрямував парчову скриньку до Мо Жаня.

— Ось, візьми її.

Це справді було дуже коротко.

Мо Жань зважив і покрутив її в руках, вивчаючи.

Блискучу золоту скриньку огортало променисте сяйво, але не було жодних натяків на те, що за божественна зброя була всередині. Крім того, вона не мала ані швів, ані щілин; прикрашена була лише візерунком із чорно-білою парою рибок кої у вигляді їнь-ян, кожна тримала в роті хвіст другої, утворюючи в такий спосіб символ баґва*.

八卦 (bāguà) — 8 триграм у традиційних китайських релігійних практиках, кожна з яких утворює комбінацію із цілих (ян) або перерваних (їнь) ліній. Кожна з триграм асоціюється з певним елементом та концепціями, напр. 坎 кань представляє воду, небезпеку й невідоме та асоціюється з елементом води.

— Як вона відчиняється?

— Хі-хі, сій таємниці нужда єсть у тиші. — Мовив Дзі Байхва. — Вона не для чужих ух.

— Ти хочеш сказати, що нам треба вийти? — спитав Сюе Мен.

— У сім нема нужди. Я лише позичу сього панича на минуту, — повторив Дзі Байхва з посмішкою, махнувши рукою.

Мо Жаню потемніло в очах, і він раптом усвідомив, що перебуває у маленькій таємній камері наодинці з Дзі Байхва.

— Будьте в супокої, юний безсмертний. Я тилько перемістив нас до свого чаровницького древа. Це оружжя ся покоїть у скрині, котра єсть артефактом мого потайного лаштунку; саме тому я не смів повідати, як суть її одчиняти, у присутності всіх інших. Не тримай обиди.

Мо Жань посміхнувся.

— Все гаразд. Але що це за зброя така, що має бути схована в подібного роду скриньці?

— Сего я тобі повідати не можу, — проказав Дзі Байхва. — Усяке святе оружжя йме свій характер. Се не жалує, коли про його форму звідують задуже просто. Як обідиш його, воно відмовиться визнавати тебе владарем, навіть якщо ти здужиш одтворити скриню.

Мо Жань на деякий час втратив дар мови і зміг тільки насилу посміхнутися.

— Яка ж зброя… такий дивний характер. Гаразд, гаразд, тоді скажи: як мені відчинити скриню?

Зрозумівши, що Мо Жань не збирається наполягати, Дзі Байхва був задоволений. Сміючись, він склав долоні разом.

— Панич прямолінійні, затим і я не буду ходити коло та навколо. Ймення сій скрині Вічна Туга. Видиш, же на їй зовсім бракує швів? Щоби вона одчинилася, мають бути сповнені дві умови.

— І ці умови?.. — спитав Мо Жань.

— Духи лисів ймуть віру в милість, що призначена судьбою, — відповів Дзі Байхва. — Тож у сім світі єсть тилько одна людина, котра може одчинити для тебе скриню Вічної Туги. Ся людина єсть неймовірно важливою у твоїм життю; мусиш любити її беззаперечно, яко і вона має любити тебе в отвіт — оддаючи всю себе.

Мо Жань посміхнувся.

— Зрозуміло. Однозначно, це дивна умова, але вона не виглядає надскладною. — Він був упевнений у своїх почуттях до Ши Мея.

Кутики уст Дзі Байхва ледь піднялися, варто було йому почути ці слова.

— Як се може бути нескладно? Чуже серце було таїною для чоловіка з незапам’ятних времен. Те, що ти завважиш правдою, необов’язково нею окажиться. Я зело довго животів на сім світі й зобачив уже весьма немало людей, які втратили себе, заким не відали, ким заправди були їхні кохані. За сі тисячі років нікчемно мала кількість подужала одчинити Вічну Тугу.

— Чому це? — здивовано спитав Мо Жань. — Навіть якщо ти натрапив на неправильну людину, можна ж спробувати іншу? Навіть якщо доведеться спробувати всіх знайомих, то рано чи пізно ти однаково знайдеш цю так звану найважливішу людину у твоєму житті, хіба ні?

— А тут я маю повідати другу умову, — відповів Дзі Байхва. — Опріч тебе, єдна лише людина може торкатися Вічної Туги. Інакшими словами, ймеш ти лише єдину пробу. Коли ж обереш неправильну людину, залишиться вона для тебе повік зачиненою, і ніхто більш не здужає дістати те, що заховано в її нутрі.

Мо Жань засміявся.

— Не дивно, що ти нас від усіх відокремив. Це справді важко було б зробити, якби інші також нас почули. Як незручно було б, якби всі знали, що кому б я не запропонував відчинити її, це людина, яка мені подобається, — він замовк, продовжуючи вертіти парчову скриньку в руках. — У будь-якому разі, ця річ дійсно цікава. По суті, це замок з одноразовою шпариною, і неправильний ключ одразу її зіпсує.

— Звісно, у тебе єсть тилько одна проба одчинити її. Чого ж ти ждав? — зараз Дзі Байхва суворо дивився на нього. — Ви, смертні, ймете лише кілька десятиліть на життя та однаково задуже зайняті самопотуранням. Скільки кохання, призначеного судьбою, ви одкинули, не розуміючи цього? Врешті-решт, милість — точно як ся Вічна Туга. Коли зробив хибний вибір, нічого вже не вернеш назад.

— Ха-ха, тобі немає через що перейматися, о Великий Безсмертний Лисе. Можливо, інші й робили неправильний вибір, але в мене, вважай, він уже в кишені, — Мо Жань вклонився йому й посміхнувся. — Я не відкину це попередження.

Дзі Байхва окинув його поглядом.

— Не будь таким зело впевненим у сьому, юначе, — сказав він м’яким граційним тоном. — Я можу глаголити, що ти, як бачиться, зовсім не відаєш, хто єсть та людина, що приписана тобі судьбою.

Мо Жань замовк, усмішка застигла на його обличчі.

— Що ти маєш на увазі?

Але вродливий безсмертний, самопроголошений «адепт кохання, що призначене долею», не виявив бажання додати щось іще. Він тільки м’яко зітхнув:

— Від туги мимоволі ламається вербова гілка. Ах…

Мо Жань не був освіченою людиною, тож не зрозумів цієї вченої кислятини. Але він не міг позбутися відчуття, що дух лисиці намагався йому про щось нагадати. Та, на жаль, він був надто дурний, і, хоч як не ламав голову, не зміг уторопати, про що мова.

Він уже хотів перепитати, але Дзі Байхва, знаючи, що його завдання виконане, злегка всміхнувся й змахнув рукавом, щоб відправити Мо Жаня назад. За мить після того, як Мо Жань зник, Дзі Байхва застиг і ствердів, а потім із тріскотом розсипався на шматочки. Усе, що залишилося — це один-єдиний чорний гральний камінець*, що впала там, де він тільки-но стояв.

棋子 (qízǐ) — фігура з настільної гри. У цьому випадку йдеться про фігурку подібну до камінців з гри «вейці», більш відомої під назвою «ґо».

Дуже шкода, що Мо Жань цього не застав. Багато подій на дні цього озера склалися б зовсім інакше, якби тільки він побачив це…

Коли Мо Жань отямився з Вічною Тугою в руках, він зрозумів, що знову перебуває в арсеналі божественної зброї, де четверо інших чекали на нього. Піднесений Ґовчень широко посміхнувся, коли побачив, що той повернувся.

— Цей маленький лис перегинає палицю: невже це така вже велика таємниця — просто відчинити скриньку? Що ж, тепер ти знаєш, як це робиться?

Момент істини настав, тож Мо Жань не мав багато часу, щоб обдумати все надто ретельно. Він усміхнувся.

— Так, це просто.

І спокійно підійшов до Ши Мея.

— Замок має дуже цікавий і хитромудрий дизайн. Ви, мабуть, не здогадаєтеся про це навіть за десять років. Хочеш переконатися?

Промовивши це, він подав скриню Ши Мею, знову ж таки дуже спокійно.

Парчова скринька яскраво сяяла перед Ши Меєм, її золотаве світло підкреслювало його ніжні, вишукані риси обличчя.

— Ши Мею, чому б тобі не спробувати першим? — Мо Жань намагався поводитися розслаблено, але його серце зав’язалося в тугий вузол, а долоні ніяк не припиняли пітніти.

У цей момент він ризикував можливістю отримати божественну зброю. За всіма правилами йому варто було поводитись обережно в такій справі, але насправді він відчував, що й так проявляє безмежну обачність. Врешті-решт, він уже один раз помер. Як він досі міг не знати, хто йому справді подобається?

Він же не дурний.

Ши Мей трохи вагався, та все ж прийняв скриньку.

Серце Мо Жаня підскочило до горла. Він напружено витріщався, але скільки б часу не минуло, нічого не відбувалося.

Мо Жань далі ошелешено дивився перед собою.

Вивчаючи скриньку, Ши Мей обережно крутив її та водив пальцями по рибках кої на її поверхні.

— Тут зовсім немає швів, — сказав він, роздумуючи вголос. — І щілини теж не розгледіти.

Чому не було реакції?!

Ши Мей торкався Вічної Туги, але чому нічого не відбувалося?

Невже?.. Ой! Точно! Рукавиці!

Зрозумівши це, Мо Жань глянув на рукавиці з оленячої шкури на руках Ши Мея. Він уже хотів попросити зняти їх і спробувати ще раз, коли без жодного попередження рука з тонкими пальцями простяглася до Вічної Туги і спокійно забрала її.

Мо Жаня ніби блискавка вразила.

— Учителю!

Чу Ваньнін підскочив, мало не впустивши скриньку з рук, але спокійний вигляд ніби вже закарбувався в Чу Ваньнінові до самих кісток, тож ніхто не міг помітити його внутрішніх переживань.

Мо Жань скорботно завив:

— Учителю!

Сюе Мен аж сиротами вкрився.

— Агов! Це ж лише скриня! Та що з тобою не так? Верещиш, наче в тебе хтось жінку вкрав.

— Я… Я… — Мо Жань відчував, що ось-ось звалиться з ніг від люті, але досі не міг уголос пояснити чому. Хіба лише заховати обличчя і безпорадно вити. — О боженько…

Чу Ваньніне! Чому ти не носиш рукавиць?!

Ти ж так боїшся холоду!

Там навкруги тільки сніг та лід! Ми всі в рукавицях, то чому тільки ти…

Раптом Мо Жань зупинився.

Ой…

Кожен з учнів мав на собі квітку хайтан для відлякування демонів, що була пов’язана з магічною енергією Чу Ваньніна, яку він зосереджував у своїх долонях. Тож Чу Ваньнін навіть не купив для себе рукавиць. Причина, чому він їх не носив, полягала в тому, що він захищав учнів.

Але за весь цей час Мо Жань не надто задумувався над цим. Тільки зараз, у цей критичний момент, він помітив: Чу Ваньнін, що серед них найбільше боявся холоду, мерз із самого початку шляху.

Мо Жань хотів плакати, але сліз не було. Він лютував на свою погану вдачу за те, що божественна зброя отак просто вислизнула з його рук. Груди заполонила невимовна туга. Але ніхто не чекав, що коли пальці Чу Ваньніна раптом ковзнуть чорно-білими рибками, ця металеві кої наче оживуть і почнуть кружляти поверхнею скриньки.

На мить усе стихло.

Із сухим лясканням рибки їнь-ян об’єднались і піднялися над скринькою, сформувавши пару ручок. Чу Ваньнін повернув їх — і Вічна Туга відчинилася, розкриваючи світові сяючий предмет усередині, що випромінював золотаве світло.

Мо Жань був вражений.

Слова Дзі Байхва лунали в його голові.

«У сім світі єсть лиш одна людина, котра може одчинити скриню Вічної Туги для тебе. Ся людина буде неймовірно важливою у твоїм життю; ти мусиш любити її беззаперечно й вона має любити тебе навзаєм — оддаючи всю себе».

…Цією людиною був Чу Ваньнін?

Як це може бути Чу Ваньнін?!

Нізащо, абсолютно ніколи в житті! Як він може любити Чу Ваньніна, і як Чу Ваньніну може хоча б трохи подобатися він? Це що, жарт?!

Тут має бути якась помилка… щось не так зі скринькою, вона, однозначно, зламана.

Поки Мо Жань розмірковував над цим, Чу Ваньнін дістав божественну зброю зі скриньки Вічної Туги, і дещо інше вразило всіх навколо.

Цього разу не тільки Мо Жань був шокований; інші троє відчували те саме. Навіть вираз обличчя Чу Ваньніна на мить змінився.

Пломениста вербова лоза освітила їхні обличчя, її ясне світло відбивалося в їхніх зіницях.

Поки всі мовчки стояли поруч, Мо Жань крізь шок та заціпеніння із силою витиснув із себе неймовірне:

— Тяньвень?!

---

Нотатки авторки:

Якби це була онлайн-гра, ми могли б так проаналізувати причину смерті всіх чотирьох:

Чу Ваньнін: помер від овертаунту.

Мо Жань: помер, бо спровокував ворогів і був застанений.

Ши Мей: помер, бо тімейти раки.

Сюе Мен: помер, бо грав надто ризиковано.