Цей Високоповажний на двадцять тисяч лі під водою

Манеру триматися з гідністю, без зарозумілості та підлещування Чу Ваньнін зберігав навіть перед обличчям небожителів.

— Піднесений Бог впізнає мене? — стримано запитав він.

— Хіба я можу не пам'ятати? — Піднесений Ґовчень усміхнувся у своїй звичній витонченій манері. — Багато років тому, коли ви прийшли на озеро Дзіньчен у пошуках зброї, ваша духовна сила була настільки глибинною і чистою, що я ледь втримався, щоб не вийти і не поглянути на вас особисто. — То як? Зброя припала вам до душі?

— Про яку саме зброю говорить Піднесений Бог?

— Йой, — Піднесений Ґовчень на мить здригнувся, ніби від легкого переляку, а згодом промовив з усмішкою: — Яка недбалість з мого боку: забути, що я подарував вам дві.

— Нічого страшного, — відповів Чу Ваньнін. — Тяньвень працює надзвичайно добре.

— Тяньвень?

— Вербова лоза.

— О. Зрозуміло. — На обличчі Піднесеного Ґовченя з’явилась посмішка. — То ви назвали її Тяньвень? А як щодо іншої? Яке ім’я ви дали їй?

— Дзьовґе*, — відповів Чу Ваньнін.

九歌 (jiǔgē) — дев'ять од.

— То як там Дзьовґе?

— Холодний вітер має надзвичайну силу, тому я доволі рідко нею користуюся.

— Як прикро. — Піднесений Ґовчень зітхнув. Закінчивши розмову, він озирнувся, заклавши руки за спину. — Ван'юе, я відведу їх униз. Тобі теж не варто тут затримуватися: над водою духовна енергія геть слабка, тож краще повертайся якнайшвидше.

Старий дракон кивнув. Злиснувши лускою і здійнявши величезну хвилю, він пірнув назад в озеро.

Тим часом Чу Ваньнін накладав водовідштовхувальні заклинання на трьох своїх учнів.

Піднесений Ґовчень зацікавлено спостерігав за ним, про себе розмірковуючи: «Такий рівень майстерності рідко зустрічається серед заклиначів. Цікаво, хто його вчитель?»

Але Чу Ваньнін здавався відстороненим і був схожим на людину, яка не схвалює пустих балачок, а Піднесений Ґовчень знав, що краще не пхати носа в чужі справи.

Після того, як всі приготування було завершено, заклиначі разом увійшли в крижану воду озера Дзіньчен. Завдяки чарам вони пересувалися безперешкодно, ніби йшли суходолом. Впродовж занурення перед ними повільно розгортався неосяжний пейзаж підводного світу.

Дно озера вкривав дрібний білий пісок. Водорості м'яко пливли за течією, а вздовж доріжок вишикувалися ряди витончених будівель. На вулицях і в провулках то з'являлися, то зникали всілякі звірі та чудовиська. У цьому місці навіть істоти, які зазвичай не уживалися разом, співіснували в повній злагоді.

— Озеро Дзіньчен має потужну духовну енергію, тому його можна назвати своєрідним раєм, — сказав Піднесений Ґовчень. — Створіння, що оселилися тут, поколіннями залишаються в цьому місці, ніколи не покидаючи його, тому їхні порядки дещо відрізняються від тих, що ви могли бачити у земному світі. Якщо бажаєте, можете роздивитись усе навколо.

Поки він говорив, повз них проїхав дух білосніжного кролика з червоними очима верхи на такому ж білому тигрові, розкосі очі якого виглядали лютими. Кролик був одягнений у білі шати, він тримався зверхньо і пихато та безперестанку сварив тигра, щоб той їхав швидше. Тигр натомість поводився покірно і слухняно, без жодного натяку на власну велич.

Група спостерігала, не в змозі вимовити ані слова.

Піднесений Ґовчень вів їх головною вулицею. Обабіч дороги рясніли незліченні крамниці, а повз проходили всілякі істоти. Незабаром вони вийшли до шумного ринку. Там зібралося ще більше духів, створюючи досить дивне видовище.

— Озеро Дзіньчен рідко контактує із зовнішнім світом, але тут можна виторгувати майже все, що вам необхідно.

— Легенди кажуть, що озеро Дзіньчен було створено з вашої крові, — сказав Сюе Мен. — То ви господар цього місця? Адже саме ваша духовна енергія підтримує все, що тут є.

— Я би не назвав себе господарем, — Піднесений Ґовчень легко всміхнувся. — До того ж, це все в минулому. Я давно покинув царство богів, і моя духовна сила вже не така, як раніше. Спогади про ті події, що зруйнували водночас і небо, і землю, зараз здаються лише сном. Як вони пов'язані з теперішнім мною? Сьогодні я звичайний зброяр.

Розповідаючи, він показував їм центр міста. Істоти на дні озера, проживши весь цей час поруч із Піднесеним Ґовченем, здавалося, зовсім забули про його статус бога-засновника. Заклопотані продажем товарів й іншими справами, вони навіть уваги не звертали на те, що той проходив повз.

— Маньтов з риб'ячої крові, щойно знята з вогню!

—  Шкіра швайжаньської змії*, високоякісний матеріал для одягу! Залишилося лише три чи! Щойно вона закінчиться, вам доведеться чекати моєї наступної линьки!

率然 (shuàirán) — міф. Швайжань. Змія з гір Чаншань, яка б'є хвостом, коли її вдарять по голові, й головою, коли її вдарять по хвосту; б'є головою та хвостом, якщо її вдарять посередині.

— Продаю кальмарову фарбу для брів! Зроблена зі свіжого чорнила, виплюнутого якраз сьогодні вранці вашим покірним слугою. Вона творить дива з вашими бровами… агов! Гей, зачекайте, пані, не йдіть!

Ринок повнився звуками різноманітних звірів, які виставляли на продаж свої товари. Чудернацькі сцени, що поставали перед очима, вартували не меншого подиву.

Безголовий дух сидів біля свого прилавку, продаючи гребінці та косметику. Він тримав гребінець між двома пальцями з довгими, пофарбованими в багряний колір нігтями, і розчісував волосся на власній ще закривавленій голові, вклавши ту собі на коліна.

— Високоякісні кістяні гребінці, — закликав він м'яким голосом, розпрямляючи пасма. — Візьміть один собі додому.

Сюе Мен зиркав ліворуч і праворуч широко розплющеними очима. Неподалік він побачив крамницю, де жителі підводного царства продавали всілякі лікарські трави, яких він ніколи раніше не бачив. Він саме збирався підійти і подивитися, чи можна принести щось додому для матері, коли позаду пролунав надзвичайно верескливий нестерпно гучний голос.

— Розступіться, розступіться! Дайте пройти!

Нога Сюе Мена застигла на півкроці, але коли він озирнувся, там нікого не було.

Піднесений Ґовчень посміхнувся:

— Поглянь уважно. Під твоєю ногою.

Звичайно, Сюе Мен примружився і побачив купу крихітних кругляків, що рухалися самі по собі.

— Що ж, це щось новеньке, — пробурмотів він. — Навіть каміння тут може ходити. Це що, дух камінця, чи що?

— Фубань, — виправив Чу Ваньнін.

— Губань?

Чу Ваньнін кинув на нього холодний погляд:

— Одна справа, коли Мо Жань байдикує на заняттях, але невже й ти туди ж?

Сюе Мен належав до тих, хто з головою поринає в практику бойових мистецтв, віддається їй усім серцем і тілом, при цьому геть не звертаючи уваги на такі речі, як література та історія. Остерігаючись могутньої сили Вчителя, він сидів рівно та витримано на лекціях Чу Ваньніна, але слова залітали в одне вухо і вилітали з іншого. Тепер, коли цей Учитель спіймав його на гарячому, обличчя Сюе Мена запалало.

Мо Жань, розреготавшись, сплеснув у долоні.

— Учителю, це дуже несправедливо щодо мене. Я повністю прослухав ту лекцію.

Сюе Мен і не думав відступати.

— О, та невже? Тоді ну ж бо, пояснюй.

— Фубань — це різновид жуків, дуже жадібних за своєю природою. Комаха прагне зібрати всі гарні камінці, які тільки бачить, і зазвичай закінчує життя, будучи розчавленою цією купою. — Мо Жань із легкою усмішкою на обличчі зиркнув на Чу Ваньніна, очікуючи підтвердження. — Чи не так, Учителю?

Чу Ваньнін кивнув.

— Фубань вимерли у зовнішньому світі. Не думав, що побачу їх тут.

— Цьому просто поталанило, — посміхаючись пояснив Піднесений Ґовчень. — Він досі живий лише завдяки тутешньому аптекареві. Погляньте, ось куди він іде.

Вони спостерігали, як фубань із величезними зусиллями дошкандибав до сходів аптеки, де закричав:

— Я більше не витримаю! Швидше, врятуйте мене, лікарю!

Бірюзовий морський дракон стрімко виплив вперед. Він, вочевидь, звик до таких ситуацій, тому, невимушено усміхаючись, дістав білу порцелянову пляшечку. Він лив на фубаня золотаво-червоне цілюще зілля, немов це було найбуденнішою справою.

— Вітаю, дурний старигане. Гарний врожай сьогодні?

Так званий «дурний стариган» ліниво пирхнув, насолоджуючись лікувальною ванною.

— Гм, непогано, геть непогано. Ще сотня завтра, і в мене вдома буде чотириста мільйонів вісімдесят п'ять тисяч шістсот сімнадцять камінців.

Ні Мо Жань, ані Чу Ваньнін не знали, що й сказати.

— Це... чималий скарб, — пробурмотів Ши Мей.

Тим часом дракон закінчив виливати ліки.

— Не забудь прийти завтра раніше. Запізнишся — і навіть ця зміцнювальна роса тебе не врятує.

— Так, так, звісно. Я прийду раніше, — відповів фубань упівголоса. Аж тут його увагу привернув гарний блідо-жовтий камінь у кутку, і він знову почав кричати: — Гей, вугре, тобто лікарю Драконе, чи не міг би ти покласти мені на спину отой гарненький круглячок? Тоді завтра у мене буде чотириста мільйонів вісімдесят п'ять тисяч шістсот вісімнадцять камінців.

Сюе Мен не втримався і теж підійшов:

— Ну і навіщо тобі стільки? — поцікавився він. — Ти будуєш дім?

— Що за...? — пронизливий, чванливий голос фубаня пролунав з-під купи каміння. — Людина? Лишенько, я не бачив жодного з вас цілу вічність. Яке тобі діло, навіщо я збираю камінці? Авжеж не для того, щоб будувати дім. Мені не настільки нудно!

Ши Мею теж стало цікаво:

— Навіщо ж тоді, якщо не для цього?

— Щоб рахувати, звичайно! — гордовито відповів фубань.

Усім присутнім відібрало мову.

Так чи інакше, після прогулянки Піднесений Ґовчень повів їх до своєї резиденції.

На розі вулиці вони натрапили на величезну морську мушлю, що слугувала своєрідною ширмою* і загороджувала помешкання від зовнішнього світу. За нею розкинулося широке подвір'я, поділене на шість ошатних і просторих ділянок. Зали та коридори вели до бокових приміщень і квіткових садків. Бісерні фіранки, виготовлені з перлів і водоростей, тихо погойдувалися разом із хвилями. Деякі кімнати були темними, а зсередини тих, що освітлювались вогниками запалених ліхтарів, долинали слабкі, ледь чутні звуки сюнь та конхов*.

照壁 (zhàobì) — екран-стіна. Її ставлять перед дверима будинків, щоб відлякувати нечисту силу і захищатися від несприятливого впливу.
箜篌 (kōnghóu) — арфа.

Як і в аптеці, вся прислуга божественної оселі належала до племені русалок. Дехто залишив свої драконячі хвости, а інші перетворили їх на ноги, вважаючи за краще ходити пішки. Проте, здається, вони не дуже полюбляли взуття, бо всі розгулювали босоніж.

Побачивши розгубленість на їхніх обличчях, Піднесений Ґовчень сяйнув усмішкою.

— Панове, не дивуйтесь. Я мешкаю разом із моїм добрим приятелем Ван’юе, який колись був першим принцом східних морів, — пояснив він безтурботно. — Вони всі — слуги, які прийшли слідом, щойно принц оселився тут.

Ван’юе — той старий чорний дракон.

Мо Жань прихильно ставився до Ван’юе, адже в минулому житті саме від нього отримав свою божественну зброю.

— То де ж він? — не стримавшись, спитав Мо Жань із усмішкою. — Напевно, дракон приймає зовсім іншу форму тут, внизу, чи не так? Він такий величезний, тож я маю сумніви, що інакше він міг би поміститися в цьому місці.

Піднесений Ґовчень кивнув:

— Ясна річ, — сказав він бадьоро. — Але Ван’юе швидко втомлюється через похилий вік. Напевно, після вилазки на поверхню він пішов відпочивати раніше. Якщо хочете побачити його знову, доведеться почекати, поки прокинеться.

Саме в цей момент до Ґовченя підплив русал із довгим каштановим волоссям і низько вклонився йому.

— Піднесений Боже, вітаю вас із поверненням додому, — промовив він ніжним, витонченим голосом. — Його високість Ван'юе розповів усе цьому покірному слузі. Чи не бажає Піднесений Бог зараз-таки відвести своїх гостей до арсеналу божественної зброї?

Піднесений Ґовчень не одразу відповів. Натомість він спочатку ввічливо подивився на гостей і кивнув, лише переконавшись, що вони готові.

— Так, чудово. Будь ласка, попроси кухарів приготувати наїдки і вино. Як  повернемося з арсеналу, влаштуємо бенкет.

Вони пройшли через внутрішній двір до найглибшої частини будинку. В центрі двору стояла розлога плакуча верба, що здіймалася аж до небес. Вона мала настільки товстий стовбур, що знадобилось би десять дорослих чоловіків, щоб, взявшись за руки, обхопити його. Кора дерева була старою і покрученою, а тисячі лозин звисали, немов смарагдові фіранки. Ця верба і ті, що ростуть над озером, мабуть, належали до різних видів.

— Ого, скільки взагалі років цьому дереву? — із захватом вигукнув Сюе Мен.

— Я не рахував точно, але щонайменше сто тисяч, — відповів Піднесений Ґовчень.

— Як дерево може жити настільки довго? — налякано перепитав Сюе Мен.

— Дерева живуть довше, ніж люди, а зокрема, ця верба живиться духовною енергією озера Дзіньчен, тож то не так вже й дивно. Хай там як, будь ласка, слідуйте за мною. Вхід до арсеналу знаходиться в дуплі. — Піднесений Ґовчень зробив невеличку паузу і подивився на Сюе Мена. — Прошу вас, не торкайтеся гілок. Це дерево стало духом і може відчувати біль.

Але його слова пролунали трохи запізно: Сюе Мен уже встиг зірвати листок.

— Йой! — скрикнув Сюе Мен.

Тієї ж миті у просторі навколо пролунав ледь чутний стогін, ніби хриплий голос тихо схлипнув:

— Ай.

Сюе Мен зблід, немов уражений блискавкою, і поспішно відкинув листок геть.

— Що? Чому на ньому кров?

З пошкодженої гілки цівкою потекла кров. Відкинутий убік листок борсався і судомами здригався на землі, ніби якась жива істота, а потім поступово закляк, скрутився та швидко зів'яв.

— Як я вже згадував, це дух, — безпорадно відповів Піднесений Ґовчень. — Чому молодий пан?.. — Він похитав головою і підійшов до зламаної гілки, щоб оглянути її, а тоді використав свою духовну енергію, аби заспокоїти вербу і зупинити кровотечу.

— Сюе Мене, ходи сюди, — сказав Чу Ваньнін. — Більше не чіпай нічого.

— Так, Учителю. — Зрозумівши, що він накоїв, Сюе Мен слухняно підійшов до нього з низько опущеною головою.

На щастя, цей інцидент не був надто значним. Чу Ваньнін вибачився перед Піднесеним Ґовченем, який лише посміхнувся з усією притаманною богу-засновнику великодушністю.

— Молодий пан справді неймовірно моторний і прудкий.

Сюе Мен не промовив жодного слова, його обличчя стало яскраво-багряним, а сам він, похнюпившись, тримався позаду Чу Ваньніна.

Вони пройшли крізь завісу пишного гілля і підійшли до самого стовбура. Зблизька верба виявилася ще більш приголомшливою, ніж здавалося здалеку. Те початкове припущення про десять чоловіків було, можливо, величезною помилкою, оскільки вони значно недооцінили її розміри.

У стовбурі верби було дупло. Точніше, величезні аркоподібні ворота, достатньо широкі, щоб троє кремезних чоловіків могли пройти через них одночасно. Піднесений Ґовчень один за одним розвіяв численні складні бар’єри, що перекривали дупло, а потім з усмішкою промовив:

— Арсенал божественної зброї розташований всередині. Він невеликий і трохи безладний, вибачте за незручності.

Мо Жань вельми зацікавився і одразу ж рушив слідом за Піднесеним Ґовченем, але Чу Ваньнін, ніби рефлекторно, зупинив його.

— Не поспішай, — м'яко сказав він.

За мить Чу Ваньнін попрямував всередину попереду нього.

Мо Жань уже давно звик до того, що Чу Ваньнін має звичку так робити. У минулому житті, коли вони вчотирьох вирушали на завдання з приборкання демонів, Чу Ваньнін завжди йшов першим. Тоді Мо Жань вважав, що Вчитель просто занадто нетерплячий, ще й на додачу дуже зарозумілий, тому не хоче, щоб його випередили молодші заклиначі. Але, отримавши шанс на друге життя, теперішній Мо Жань побачив речі дещо іншими, ніж вони здавалися в минулому.

Коли він дивився, як білі шати Чу Ваньніна зникають у темряві дупла, в його серці зародилася ниточка сумніву.

Чи справді ця людина воліла бути попереду саме через нетерплячку й пихатість?

---

Нотатки авторки:

Починаємо пошук зброї! Додамо трішки інформації про звичну зброю цих трьох.

Чу Ваньнін: має три божественні знаряддя, а саме: Тяньвень, Дзьовґе та Хвайша.

Вчитель досконало знається на механіці, бар’єрах, атаках та лікуванні. Але дуже поганий у захисті; якщо вдатися до ігрового сленгу, він — скажений пес із низьким ХП та захистом, але з високим дамагом на секунду.

Мо Жань: у минулому житті мав божественну зброю Буґвей. У цьому житті включно до цієї глави має лише старий меч учня-початківця.

Імператор добре володів першою забороненою технікою світу вдосконалення, атаки і захист теж доволі непогані. На ігровому сленгу він DD зі стабільним дамагом, у якого не буває проколів.

Сюе Мен: Лончен* не є божественною зброєю. Але це чудовий ятаган, відлитий на горі Квеньлвень в палаці Тасюе у Верхньому Царстві. Молодий господар повністю наслідує Вчителя, він теж скажений пес, який вбиває монстрів потужною атакою і високим дамагом на секунду. Він не вміє накладати бар’єри, тому захист ще гірший, аніж у Вчителя.

Ши Мей: лікує голими руками. Каже, що не має зброї.

龙城 (lóngchéng) — дослівно «місто драконів».

 

---

Від команди перекладачів:

Фубань (蝜蝂) - комаха, що могла існувати в давньому Китаї. Здебільшого вона відома з творів танського поета Льов Дзон'юаня. Існує версія, що фубань був вигаданий поетом, однак згадка про нього зустрічається і в ранішому словнику "Ер'я" 3-го століття до н.е.