Цей Високоповажний зустрічає Бога

«Місяць холодний на сніжному тлі,
Озера крига на скелі спочила.
Тисячі саженів вверх від землі,
Край цього світу — се тая вершина».

Сюе Мен, одягнений у рукавички з оленячої шкіри, струсив сніг із великого каменю і вголос зачитав кіноварний напис. А тоді радісно озирнувся.

— Учителю, ми на місці!

Сніг на піку Сюїн ішов цілий рік. Величний повний місяць* висів у небі, розливаючи своє холодне мерехтливе сяйво на крижане озеро, а морозяне повітря заповнило ліс. Озеро Дзіньчен замерзло, однак сніг не торкнувся криги, і вона, полискуючи, немов кольорове скло з вишуканими перлами, простягалась аж до горизонту. Над ними розкинувся Чумацький шлях, і на тисячі лі навколо були розсипані зірки — видовище безмежної величі. Воно було неперевершене, гідне того, аби з побілілими скронями закінчити тут життя.

В оригіналі тут використане слово 婵娟 chánjuān, його перше значення — прекрасна жінка.

Група дійшла до озера. Його дзеркальною поверхнею, гладкою і лискучою, розтікалися тоненькі цівки чарівливого сяйва, а до самої середини водойми простягався кам’яний вал. Поруч лежала помережана морозяними візерунками кам’яна табличка. Іній оплітав камінь, на якому хтось твердо й живо викарбував давні символи*: «Важкий шлях попереду». І хоч минули тисячі років, напис досі був чітким, а кіновар яскраво-червоною, неначе хтось невтомно її поновлював.

Тут ідеться про китайський шрифт 篆书 zhuànshū. Це шрифт, яким писали ще до нашої ери, коли ієрогліфи мали суттєво відмінний від сучасного вигляд. Зараз використовується в декоративних і стилістичних цілях, для підкреслення давнього походження написаного.

Чу Ваньнін зупинився перед кам’яним насипом.

— Лиш одна людина за раз може піти до озера шукати зброю. Хто з вас буде першим?

Сюе Мен випалив:

— Учителю, я піду перший!

Чу Ваньнін глянув на нього, якусь мить подумав і, врешті-решт, похитав головою.

— Ти занадто квапишся. Не думаю, що це гарна ідея.

Тоді Ши Мей, що стояв поряд, з усміхом сказав:

— Учителю, то першим піду я? Гадаю, мені однаково не вдасться пробитися крізь лід.

Він попростував валом, ширини якого вистачало лише на одного, вздовж поверхні озера, і швидко добрався до його кінця.

Як і передбачали правила, Ши Мей зібрав у долоні кулю духовної енергії, та, нахилившись, торкнувся нею крижаної поверхні. Його енергія повільно пробивалася крізь лід — здалеку яскраве біле сяйво мерехтіло, то спалахуючи, то знову зникаючи.

Мо Жань затамував подих і аж закляк від напруження, міцно стиснувши кулаки.

Хоч би як довго Ши Мей не намагався, лід не зрушив із місця ні на йоту. Учень витиснув із себе усмішку й, опустивши руки, попрямував назад.

— Учителю, прошу мене пробачити, — сказав він Чу Ваньніну.

— Це нічого. За кілька років тренувань спробуєш ще раз.

Мо Жань тихо зітхнув. І хоч він чомусь виглядав найбільш розчарованим з усіх, та все одно підійшов, щоб утішити Ши Мея.

— Усе добре, ще буде можливість. Наступного разу я піду з тобою.

— Досить балачок, — сказав Чу Ваньнін, — ступай на вал. Тепер твоя черга.

У минулому житті Мо Жань вирушив шукати божественну зброю в найбезтурботніші дні своєї юності й чекав цього з нетерпінням. Та в новому житті було не так: він просто прийшов за зброєю і знав наперед, що станеться, тож не було ані хвилювання, ані радісного очікування. Лише щось теплілося всередині, ніби напередодні зустрічі зі старим другом.

Мо Жань пройшов кам'яним валом і опустився на коліна перед крижаним озером.

Нахилився, притиснув долоню до льоду.

Заплющив очі.

Його довгий клинок без піхов...

Жахливий і гріховний супутник, що разом зі своїм власником дійшов до самісінького краю світу. Не було місця, де б він не спробував людської крові.

Мо Жань розплющив очі й прошепотів до поверхні озера:

— Буґвею, я тут.

Ніби відчувши поклик свого господаря, під кригою негайно зринула величезна чорна тінь. Вона спіраллю закручувалася під поверхнею — все чіткіша, все яскравіша.

Раптом тисячі чи льоду розлетілися на друзки, і Мо Жань почув крик Сюе Мена — такий далекий, що його ледь можна було розчути:

— Лід скреснув!

Поверхню озера нещадно сколихнули хвилі. Величезний бірюзово-чорний дракон виринув з-під води, кожна луска його була завширшки із сім чи. Драконяча шкіра виблискувала барвами в місячному сяйві, а з ніздрів виривалося важке дихання. За мить озеро Дзіньчен із його бурхливими водами огорнув густий туман.

Стародавній бар'єр опустився навколо озера, відокремлюючи Мо Жаня від його супутників.

Усередині бар’єру людина й дракон дивилися одне на одного.

Мо Жань закинув голову догори й примружився, вивчаючи дракона крізь мряку.

Звір тримав у пащі смоляно-чорний клинок без піхов. Незважаючи на древність та зовнішню простоту, лезо досі було гострим настільки, що могло легко розтинати крицю і нищити золото.

Дракон зменшив його до розміру, зручного для людини, і повільно вигнувшись своїм сяючим тілом до землі, опустив клинок перед Мо Жанем.

Втім, голову він підняв не одразу. Натомість золоті очі, кожне з яких удвічі перевищувало зріст дорослої людини, вперлись у Мо Жаня.

Вони були схожі на два великі бронзові дзеркала, відображаючи в собі постать Мо Жаня. Той не рухався і чекав, поки дракон заговорить.

Якби нічого не змінилося, його б попросили відшукати сливовий цвіт біля підніжжя гори й принести сюди. Зрештою, старий дракон шукав лише спокою та краси, тож минулого разу Мо Жань відбувся досить легко.

Хто міг знати, що цього разу дракон не вчинить так, як у минулому житті, і не віддасть зброю Мо Жаню так просто? Драконяча борода сколихнулася, немов у танці. Він звузив свої величезні золоті очі, а потім підняв передній пазур, виводячи на снігу перед Мо Жанем одне слово:

«Смертний?»

Мо Жань був вражений.

Він чітко пам'ятав, що в його минулому житті дракон міг говорити. Чому ж у цьому житті створіння раптом стало німим?

Написавши це слово, безмовний дракон миттєво стер його грубою лускатою лапою і натомість нашкрябав рядок:

«Ні, смертний не мав би такої сильної духовної енергії. Тоді божество?»

Мо Жань мовчав.

Старий дракон на мить задумався, потім ще раз змахнув кігтем і написав:

«Не божество — у тобі є зла енергія. Демон?»

«Якого біса?! — подумки вигукнув Мо Жань. — Цей Високоповажний просто переродився — що тут думати? Просто віддайте вже Цьому Високоповажному його клинок!»

Немов відчувши його нетерплячість, старий дракон раптом підняв страшну лускату лапу й затис нею зброю. Іншою лапою він змахнув попередній напис, підгріб сніг і продовжив писати:

«Не варто сприймати це як образу. Я бачу ще дві тіні у твоєму тілі. Нечасто в житті зустрічаєш щось подібне. Тож скажи мені: ти людина чи привид? Божество чи демон?»

Мо Жань здійняв брову.

— Людина, звичайно. Хіба не ясно?

Просто… людина, що колись уже померла.

Старий дракон на мить завмер, а потім знов написав:

«Одна людська душа, розділена надвоє. Це нечувано. Неймовірно».

Спостерігаючи за тим, як дракон спантеличено похитувався вперед-назад, Мо Жань не міг утримати смішок:

— І що тут дивного? Отже, предку, що ви все-таки хочете від мене за цей клинок?

Старий дракон окинув його поглядом і написав:

«Просто стій і не рухайся. Дозволь мені скористатися технікою, щоб зазирнути у твою душу, і після цього зброя стане твоєю. Згоден?»

Мо Жань не очікував такого прохання. Під цим поглядом, що наче проникав у саму його сутність, він почав вагатися.

Він думав: якщо це старе одоробло може бачити його минуле життя… що тоді?

Але Буґвей був прямісінько перед ним. Цей клинок могутній і надзвичайно потужний — божественна зброя, що її не так легко дістати в смертному світі. Якщо він відмовиться від клинка зараз, то шансу його отримати більше не випаде.

Повагавшись ще мить, Мо Жань підвів погляд і спитав:

— Воно, авжеж, можна, але, предку, ви віддасте мені клинок незалежно від того, що побачите в мене всередині?

Старий дракон надряпав на землі:

«Звичайно. Такі правила, тож я, природно, не відступлюся від свого слова».

— Незалежно від того, добрим чи злим я був у минулому?

Старий дракон знову на мить зупинився, а потім написав:

«Навіть якщо колись ти був злим, я не зможу зупинити тебе. Лише сподіватимуся, що будеш прагнути до добра в майбутньому».

Мо Жань розслабив долоні й усміхнувся:

— Гаразд, якщо предок так каже, я, звісно, не маю жодних заперечень. Прошу, розпочинайте огляд.

Старий дракон підвівся. Його барвисте тіло вигнулося, з ніздрів вирвався видих, а очі одразу ж сповнилися яскраво-червоного сяйвом.

Мо Жань підняв голову й зрозумів, що бягряне світло насправді було туманом. Криваво-червоним туманом, що густішав, поступово приховуючи його образ в очах дракона. Минуло немало часу, і туман повільно розсіявся, а крізь нього проступила людська фігура.

Але цього разу Мо Жань несподівано усвідомив, що тепер в очах дракона віддзеркалюється не лише він — було ще два відображення, туманних, нечітких. Одне ліворуч, інше праворуч одразу за його плечима.

Мо Жань приголомшено озирнувся, але позаду нього було порожньо: лише безкінечний сніг довкола. То звідки ж ці силуети?

Обернувшись, він побачив, як фігури в очах дракона набували чіткості, наче щось занурене у воду повільно спливало на поверхню. Мо Жань порозглядав їх ще мить і з подивом усвідомив, що ці постаті були йому знайомі. Він мимоволі ступив два кроки вперед, й очі людей перед ним раптом розплющилися.

Ши Мей!

Чу Ваньнін?!

Він аж ніяк не очікував побачити саме їх. Не на жарт приголомшений, Мо Жань зробив два кроки назад і спіткнувся. Його голос тремтів, цілісної фрази не вдавалося зліпити:

— Я-як ц-це?..

Люди в очах дракона були непорушні. Їхні спокійні обличчя зовсім не виражали емоцій — просто отак мирно дивилися кудись удалину.

Мо Жань був спантеличений, аж за мить криваво-червоний туман знов піднявся і постаті почали розпливатися, поки врешті не зникли без сліду.

Старий дракон видихнув, і його борода струсонулася. Аж ось він блискавично написав:

«Я не можу цього осягнути. Я багато бачив за своє життя, але душі людини з відбитками двох інших — ніколи. Направду дуже дивно».

— На моїй… моїй душі… є їхні відбитки?

«Так».

Написавши це єдине слово, старий дракон на мить зупинився, перш ніж продовжити:

«Я не знаю, що тобі довелося пережити. Наскільки ж глибокою має бути одержимість, щоб душа так нерозривно сплелася з іншими людьми?»

Поки Мо Жань дивився на безладні лінії на снігу, його обличчя покрилося багрянцем, наче щось застрягло в горлі.

Одержимість Ши Меєм пронизала його до самих кісток, тож зчитування драконом того, що Ши Мей закарбувався в його душі, не надто бентежило Мо Жаня.

Але Чу Ваньнін… Звідки там взявся він?

Що то була за «одержимість» Чу Ваньніном?

Чи вважалася палка ненависть достатньо сильною одержимістю, щоби сплести воєдино душі?

Людина та дракон були глибоко занурені у власні роздуми, тож жоден не помітив, як поверхня озера почала дивно хвилюватися.

Коли темні хвилі перетворилися на вали, було вже запізно.

Наче перерубане мечем навпіл, озеро Дзіньчен розкололося на дві частини, і вода піднялася до самих небес. З-поміж бурхливих хвиль вистрибнули два згуртованих стада звірів із тілами леопардів і головами волів. Вони були меншими за старого дракона, проте роги на їхніх головах сяяли холодним світлом, а пазурі були гострими й грізними. Їх зібралися сотні, та дракон не виявляв страху; він тільки дивився на них своїми золотими очима.

— Що відбувається? — запитав Мо Жань.

Старий дракон зробив паузу, а потім написав:

«Піднесений Ґовчень».

Коли Мо Жань прочитав ці слова, його ніби вразила блискавка.

Піднесений Ґовчень — бог-володар усієї зброї світу. Саме він створив перший на світі меч, щоб Фусі з його допомогою зміг подолати ворожу навалу демонів.

То цим первісним богом насправді були сотні корів?!

Ця думка злякала Мо Жаня надто сильно, щоб він міг її прийняти. Поки хлопець, анічогісінько не розуміючи, витріщався на чудернацьких звірів, удалині почувся звук флейти сюнь*.

埙 (xūn) — флейта сферичної форми, що нагадує флейту-зозулю / окарину.

Сюнь була стародавнім інструментом, і небагато людей зараз уміли на ній грати. По мірі того, як звук наближався, розбурхане стадо звірів повільно замовкало й згинало передні лапи, поки не стало навколішки двома рядами. І ось нарешті на прокладеній звірами стежці з’явився одягнений у дорогий одяг і озброєний довгим мечем чоловік верхи на ціліні*.

麒麟 (qílín) — істота з китайської міфології, яка зображається з ратицями, часто з головою дракона та одним рогом.

Юнак мав гарне обличчя, тонкі риси і м’яку вдачу.

Він стояв лицем до вітру, і той розбурхував його одежі, вкриті снігом. У його руках темніла глиняна сюнь. Пальці ледь торкались отворів, коли він підносив інструмент до губ, щоб грати.

Тільки-но пролунала остання примарна нота, сотні бикоподібних звірів перетворилися на росу — а отже, це були лише чари. Чоловік відклав глиняну сюнь, глянув на Мо Жаня і м’яко усміхнувся.

— І справді, яка дивна людина — такої не зустрінеш і раз за тисячоліття. Не дивно, що ти зацікавив Ван’юе. Я Піднесений Ґовчень, який живе в озері Дзіньчен. Уся зброя, що є в цьому озері, викувана моїми руками. Втім, нічого особливого.

Незважаючи на те, що старий дракон написав це ім’я, і чоловік також сам представився, Мо Жань однаково не міг повірити. Його обличчя зблідло.

— Ви Піднесений Ґовчень?

Чоловік терпляче усміхнувся.

— До ваших послуг.

Мо Жань ледь не задихнувся.

— Бог тисячі видів зброї? Cаме він?!

— Так-так. — Піднесений Ґовчень здійняв брови, в очах виблискували смішинки. — Наступні покоління називають мене саме так… Який сором. Я лише викував кілька нікчемних лез та сплів пару маленьких батогів на дозвіллі, щоб не нудьгувати, а люди так захоплюються мною.

Мо Жаню відібрало мову.

Від цієї простоти аж під шкірою свербіло! Чу Ваньнін байдуже, наче це звичайнісінька річ, кинув: «У мене є три божественні зброї». Але цей Піднесений Ґовчень дратував ще більше. Він справді називав створену ним зброю «нікчемними лезами» та «маленькими батогами»?! Чому б тоді йому й імператора Фусі не назвати «маленьким стариганем», якщо вже на те пішло?

Мо Жаню знадобилося трохи часу, щоб відійти, аж нарешті він заговорив:

— Тоді… тоді це… тоді ви мали б бути в небесному царстві? Як ви в цьому… цьому озері…

— Так склалося, що я люблю погупати, тож досить часто я порушував спокій і тишу Небесного Імператора. Відчувши, що його терпець уривається, я вирішив просто спуститися у світ смертних.

— То скільки ви вже тут? — запитав приголомшений Мо Жань.

Піднесений Ґовчень задумався, перш ніж усміхнутися.

— Не надто довго. Лише кілька сотень років.

— Кілька сотень років, — луною відгукнувся Мо Жань і сухо розсміявся. — Чи не вважає Піднесений Бог, що це все-таки трохи довгувато?

Піднесений Ґовчень спокійно усміхався. Безтурботно махнувши рукавом, він відказав:

— Це таки недовго. Крім того, кування меча для Небесного Імператора вартувало мені багато духовної сили. Та ще перебування в царстві, такому пишному й багатому, як небеса, наводить нудьгу; тут набагато краще.

Хоча Мо Жаню і кортіло дізнатися більше про цього легендарного бога зброї, він розумів, що не варто далі розпитувати про особисте. До того ж у нього були важливіші справи.

— То пан Бог вийшов до мене лише тому, що завважив мою душу особливою?

— Чого б ні? У тебе рідкісна духовна сила, таке нечасто зустрінеш, — Піднесений Ґовчень усміхнувся. — Мене турбує те, що якщо дам тобі цей клинок, він не розкриє всієї повноти твоїх можливостей.

— Ха-ха, він не настільки поганий, — відповів Мо Жань. — Мені здається, цей клинок мені підійде.

— Я теж спочатку так вважав, — говорив далі Піднесений Ґовчень, досі усміхаючись. — Але при більш детальному вивченні я виявив, що це не так. У тебе рідкісний талант, ти привернув мою увагу. Я з’явився тут сьогодні, бо хотів запросити тебе на дно озера на маленьку розмову. Можливо, якесь інше з мільйонів моїх лез пасуватиме тобі краще.

Мо Жань був приголомшений.

Це зовсім не було дрібницею. Незважаючи на те, що Тасянь-дзюнь бачив багато речей у своєму житті, йому перехопило подих.

Бог тисячі видів зброї справді запрошував його... вибрати зброю?

Піднесений Ґовчень сприйняв мовчання Мо Жаня як знак того, що він не хотів іти через страх.

— Не варто хвилюватися; хоч під водою і живе багато створінь, усі вони служать мені. Тож я запевняю: вони вам не зашкодять. Ван’юе підтвердить це.

Старий дракон нічого не сказав, але повільно схилив голову.

То його… його справді запросили?! Серце схвильовано тенькнуло.

— Тоді, якщо я піду, Піднесений Бог зможе виконати моє прохання?

— Що за прохання?

— Людина, яка шукала зброю до мене, — мій близький друг, — Мо Жань здійняв руку в напрямку берега за бар’єром, вказуючи на Ши Мея. — У нього щойно не вийшло отримати меча, тож я думаю: якщо я виконаю бажання Піднесеного Бога, то Піднесений Бог виконає і моє бажання — подарує йому зброю?

— І це все? Така дрібниця, — Піднесений Ґовчень засміявся. Він махнув рукою, і стародавній бар’єр, що закривав небо, швидко зник.

— Це прохання дуже легко виконати. Нехай приходять усі троє. Якщо якась зброя їм приглянеться, можуть забирати.

Мо Жань був у захваті від того, як обернулися справи. Він ніколи не думав, що так легко знайде спосіб вирішити цю проблему. Так уже вийшло, що можливість отримання божественної зброї Ши Меєм хвилювала його більше, аніж власне вдосконалення. Швидко прийнявши запрошення Піднесеного Ґовченя, він побіг за іншими. Поки Мо Жань переказував усе, що щойно відбулося, очі Ши Мея і Сюе Мена ставали все більшими й більшими. Здавалося, це сколихнуло навіть непорушний спокій Чу Ваньніна.

Піднесений Ґовчень спостерігав за всім збоку, але, ніби раптом щось усвідомивши, гмикнув, упершись поглядом у Чу Ваньніна.

— Ти?