Цей Високоповажний відправляється за зброєю
Хаскі та його Вчитель білий кітНесподіваний поцілунок розколов навпіл божественний розум Чу Ваньніна, він від шоку навіть не зміг розібрати бурмотіння Мо Жаня — слова перетворилися на далеке дзижчання, а у вухах шуміло так, немов зовсім поруч лютувала злива.
Зате Мо Вейю почувався просто чудово* — він пробурмотів ще кілька слів та знову поринув у глибокий сон.
风轻云淡 – легенький вітерець і розсіяні хмари – про чудову погоду.
«…»
Чу Ваньнін хотів струсонути учня, щоб той прокинувся.
За вікном похитувалося хайтанове дерево в повному цвітінні. І варто було Чу Ваньніну підняти руку, як світло-рожева пелюстка м’яко осіла на кінчик носа Мо Вейю.
«…»
Мо Жань лише трохи потер носа, але так і не прокинувся від такого солодкого сну. Чу Ваньнін простягнув руку, щоб зпихнути учня з ліжка, але демони змушують святих грішити — долоня змінила свій напрямок і підхопила пелюстку. Вивчаючи, він затис її між пальцями.
Поки занурений у власні думки Чу Ваньнін розглядав світло-рожеву пелюстку, з глибин його пам’яті почали виринати деякі спогади.
Він згадав, як напередодні Мо Жань обробив його рани й дав ліки.
Після чого огорнув Старійшину Юхена своїми руками й аж до глибокої ночі* пестив його волосся та спину, шепочучи щось на вухо.
В оригіналі тут гра слів: фразеологізм 漫漫长夜 — дослівно «безкінечна ніч», означає робити щось «до безкінечності», а оскільки тут дія відбувається вночі, розкривається і буквальний і метафоричний сенс.
Чу Ваньнін на мить застиг: то ж йому просто наснилося, чи не так?
Кінчики вух мимоволі порожевіли, уподібнюючись до затиснутої між пальцями пелюстки, до прекрасної квітки, від якої неможливо відірвати погляд.
Чу Ваньнін приготувався вже читати нотації, та так і не зміг вимовити й слова.
Він... і гадки не мав, із чого тут можна почати.
«Як ти опинився в моєму ліжку?»
Ці слова радше злетіли б з уст юної діви, яка зробила помилку.
«Ану геть звідси! Хто дозволив тобі тут спати?!»
Немов сварлива жінка, яка пошкодувала про скоєне.
«Як ти посмів мене поцілувати?»
Відверто кажучи, це не було чимось більшим, аніж доторком губ. Якщо порівнювати з інцидентом в ілюзорному світі, те дійство ледве тягнуло на поцілунок. Зчинивши зараз ґвалт, Чу Ваньнін лише продемонструє, що йому є що приховувати.
Остаточно заплутавшись, Старійшина Юхен перекотився на інший бік та зарився у постіль. У суміші хвилювання та принизливої люті він зім’яв тонкими пальцями край ковдри.
Урешті-решт Чу Ваньнін вирішив розчепити руки Мо Жаня, піднятися, привести себе до ладу й лише потім як слід струснути учня.
Тому першим, кого побачив Мо Вейю, розплющивши очі, був Старійшина Юхен, що з холодним, непроникним обличчям сидів на краю ліжка.
Його тіло одразу вкрилося холодним потом.
— Учителю, я...
— Це ти зламав мій бар’єр Квіткового духа вчора? — байдуже спитав Чу Ваньнін.
— Я не хотів...
— Забудь, — коротко кинув Чу Ваньнін, змахнувши рукавом так, наче то були дрібниці. — Тобі слід поспішити на ранкові заняття.
Мо Жань відчував, що от-от зомліє. Він судомно запустив пальці у волосся.
— Як так вийшло, що я тут заснув?..
— Ти втомився, — з кам'яним спокоєм відповів Чу Ваньнін. — Судячи з твого вигляду, вчора ти не відпочив як слід. — Він зиркнув на ліки на столі й продовжив: — І на майбутнє: не вламуйся в павільйон Червоного Лотосу без дозволу. Якщо тобі щось треба, попередь мене про це.
— Так, Учителю.
— Можеш іти.
Щойно врятувавшись від смерті, Тасянь-дзюнь кинувся якнайдалі від павільйону.
Коли Мо Жань пішов, Чу Ваньнін влігся на спину та витягнув руку перед собою. Крізь пальці він спостерігав, як сяючі пелюстки кружляли, немов сніжинки у вітряному потоці.
Їхні м’які барви були схожі на тьмаві спогади минулої ночі. Такі тендітні, що й не вгадаєш, що з того всього правда, а що — вигадка.
Він радше помре, аніж першим заговорить про те, що сталося вчора.
Який сором!
Старійшина Юхен настільки дорожив своєю гордістю, що пожертвував би життям заради неї. Тому, коли Мо Жань через кілька днів побачив свого Учителя, той знову став старим-добрим Чу Ваньніном. Убраний в білі одежі, що ледь гойдалися в повітрі, той був спокійним і витонченим, немов легкий вітерець.
Жоден із них не згадував тієї ночі. Але коли їхні погляди час від часу перетинались, очі Мо Жаня трохи довше затримувалися на Вчителеві, перш ніж, за звичкою, знаходили Ши Мея.
А як щодо Чу Ваньніна?
Варто було їм встановити зоровий контакт, як Старійшина Юхен холодно відводив очі. І все ж, коли Чу Ваньнін думав, що Мо Жань не звертає на нього уваги, він, буцімто абсолютно випадково, ловив поглядом учневу постать.
Невдовзі голова ордену дізнався про покарання Чу Ваньніна.
Як і слід було очікувати від людини, схильної до надмірного заступництва, Сюе Дженйон, охоплений люттю, мало не плювався вогнем на всі боки. Утім, тому полум’ю не було за кого вчепитися, тож чоловікові тільки й лишалося, що грюкнути дверима та гніватися на самого себе.
Якби він лише знав, що таке станеться, то в той час, коли вони складали правила, додав би ще одне: не застосовувати покарання до старійшин.
Пані Ван заварила горнятко чаю та довго і терпляче заспокоювала чоловіка лагідними словами — і гнів його потроху вщух.
— Старійшина Юхен ще той упертюх, — нарешті сказав він. — Якщо він бодай ще раз спробує втнути щось подібне, прошу тебе, допоможи мені стримати його. Він настільки впливовий дзонши, що заклиначі Верхнього Царства зі шкіри пнулися, намагаючись переконати його приєднатися до них, та Чу Ваньнін був невблаганним. І ось він із нами, але ти лише глянь, через які страждання йому доводиться проходити. Як же мені не картати себе за це?
— Не те щоб я не намагалася, — промовила пані Ван. — Але ти ж знаєш, що впертішої людини годі й шукати.
— Ох... Та най його. Кохана, дай мені якісь із тих твоїх знеболювальних. Хочу відвідати Юхена.
— Біла для внутрішнього застосування, червона — для зовнішнього, — пані Ван вручила йому дві порцелянові пляшечки. — Жань-ер казав, що останнім часом Старійшина Юхен наводить чистоту на мості Найхе. Скоріш за все, він зараз там.
Сюе Дженйон запхав пляшечки в кишеню та вирушив до нефритового мосту.
Чу Ваньнін і справді був там. Пополудні учні зазвичай займалися самовдосконаленням, тому міст був майже безлюдний. Прямий і високий силует Чу Ваньніна у своїй непохитності самотньо вимальовувався на пологому вигині мосту. М’яко шелестіло листя. На тлі бамбукових заростей одягнений у білі шати Чу Ваньнін здавався взірцем досконалості.
Усміхнений Сюе Дженйон підійшов до нього.
— Спостерігаєш за рибками, Старійшино Юхене?
Чу Ваньнін озирнувся.
— Голова ордену, мабуть, жартує. Ця ріка з’єднана з жовтими водами світу демонів, звідки ж тут рибі взятися?
— Пха-ха, це просто жарт. Ти сама витонченість, але почуття гумору геть кепське. Як ти собі дружину знайдеш, га?
Чу Ваньнін не удостоїв співрозмовника відповіддю.
— Ось, візьми ліки. Їх виготовила дружина. Білі — для внутрішнього застосування, червоні — для зовнішнього. Вони дуже дієві й зроблені спеціально для тебе.
Чу Ваньнін не збирався приймати ліки, але, побачивши, з якою гордістю Голова їх простягав — немов найцінніший свій скарб — не зміг відмовитися.
— Дякую.
Сюе Дженйон був людиною простою, навіть дещо грубою, але поруч із Чу Ваньніном він поводився стриманіше. Були речі, що голова ордену не наважувався Старійшині Юхену висловлювати отак просто. Тому й зараз Сюе Дженйон трохи подумав, перш ніж обрав тему для розмови.
— Ти знаєш, Юхене, що через три роки відбудеться Ліншанський турнір. Талановита молодь з усіх орденів змагатиметься за перше місце. Як думаєш, які шанси в а-Мена й а-Жаня?
— Три роки — досить довгий термін, — відповів Чу Ваньнін. — Тут складно щось сказати. Наразі Мо Жаню бракує прагнення до досконалості, а Сюе Мен аж надто самовпевнений і схильний недооцінювати суперника. Жоден із них поки не готовий.
Сказане Чу Ваньніном було різким і прямолінійним — він аж ніяк не старався добирати слів.
— Та годі тобі… Вони ж іще діти, — дещо спантеличено пробурмотів Сюе Дженйон.
— Їхній вік вказує на протилежне.
— Не те щоб ти неправий. Та все одно їм ще навіть двадцяти немає. Не можу не заступатися за них як батько й дядько, пха-ха.
— Недисциплінована дитина — це провина недбалого батька та безвідповідального вчителя, — мовив Чу Ваньнін. — Якщо вони й надалі йтимуть хибним шляхом, ця ганьба впаде і на мою, і на твою голову. Яка тоді користь із твого заступництва?
Сюе Дженйон не знав, що й відповісти. Чу Ваньнін продовжив:
— Чи пам’ятає шановний Голова двох «улюбленців небес» з ордену Жуфен, розташованого в місті Ліньї?
Від самої згадки про них серце Сюе Дженйона впало в п’яти.
Років зо двадцять тому жили собі в ордені Жуфен — найкращому у Верхньому Царстві Вдосконалення — двоє братів. Змалечку обидва демонстрували виняткові здібності й талановитість. Уже в десять років кожен із них був здатний самотужки побороти сторічного демона, а у п’ятнадцять вони створювали нові заклинання — таких умінь достатньо для заснування власного ордену.
Та двійко тигрів не поділять одну гору. Обидва були надзвичайно обдарованими, що врешті-решт і розпалило ворожнечу між ними. Під час Ліншанського турніру молодший навіть використав украдену в старшого брата техніку, через що від нього відвернулись усі ордени та засудили всі старійшини. Батько покарав його, щойно закінчились змагання. Гордість юнака не змогла цього витримати, тож він затаїв зло на них усіх, через що його заклинацькі методи ставали все більш огидними й безпринципними. Врешті-решт молодший брат перетворився на оскаженіле чудовисько.
Згадуючи їх у цій розмові, Чу Ваньнін мав на меті нагадати Сюе Дженйону: Мо Жань та Сюе Мен, безсумнівно, талановиті, але моральні якості набагато важливіші за здібності самовдосконалення.
На жаль, незважаючи на те, що Голова був вимогливим як до самого себе, так і до учнів, очі його немов туман застилав, щойно заходила мова про племінника й сина: так уже той їх розпестив. Тож Сюе Дженйон і зараз не сприйняв слова Чу Ваньніна серйозно й лише розсміявся:
— Поки з ними Старійшина Юхен, вони точно не стануть на цю слизьку стежку.
— Людина народжується з певною вдачею, — похитав головою Чу Ваньнін. — І змінити її не так просто: це завжди коштує величезних зусиль.
Сюе Дженйон все ж трохи зніяковів після слів Чу Ваньніна, не впевнений, чи мали його слова якийсь прихований зміст. Голова ордену дещо вагався, але все-таки запитав:
— Юхене, ти… Ой, тільки не злися, але чи не дивишся ти на мого дурнуватого племінника зверхньо?
Чу Ваньнін зовсім не мав цього на увазі й не очікував, що Сюе Дженйон настільки неправильно все зрозуміє, тому на якусь мить йому перехопило подих.
— Насправді мене не те щоб хвилює, переможуть вони на тих змаганнях через три роки чи ні, — стурбовано продовжив Сюе Дженйон. — Особливо А-Жань, усе-таки дитинство в нього було не найліпше, тому не дивно, що час від часу з ним виникають труднощі. Я лише сподіваюся, що ти не недолюблюєш хлопця через те, що той виріс у будинку розпусти. Ех, Мо Жань — це все, що лишилося від мого старшого брата. Не можу не відчувати провини за всі ті роки, що не був поруч…
— Голова ордену помиляється, — обірвав його Чу Ваньнін. — Я не дивлюсь на нього згори вниз. Якби мене бентежило його минуле, я б не прийняв його в учні.
Ця чітка й зрозуміла відповідь втішила Сюе Дженйона.
— Тоді добре, добре.
Чу Ваньнін знову повернувся до споглядання річки, що неслася під мостом бурхливим потоком, врізаючись у кам’яні перепони, та знову затих.
На жаль, цю бесіду й зізнання Чу Ваньніна, як і в минулому житті, поглинув клекіт води.
Ніхто інший так і не почув, що насправді він ані недолюблював Мо Жаня, ані ставився до того зверхньо.
Три місяці покарання Чу Ваньніна минули в одну мить.
І ось одного дня він викликав усіх своїх учнів до павільйону Червоного Лотоса.
— Оскільки ваші духовні ядра стабілізувалися, ми вирушимо на пік Сюїн, де ви спробуєте викликати свою зброю.
Тільки-но почувши цю новину, Сюе Мен та Ши Мей широко розплющили очі, їхні обличчя осяяв вираз нестримного захвату.
Пік Сюїн був священною горою, розташованою у Верхньому Царстві Вдосконалення, що здіймалася вгору на тисячі чи посеред крутих скель та глибоких ущелин.
Згідно з легендою, пік Сюїн був тим місцем, де сам Піднесений Ґовчень колись кував зброю.
Піднесений Ґовчень — бог зброярства, що наглядав за північною та південною частиною небес, йому належала вся зброя світу.
Коли Небесний Імператор воював проти демонів, Ґовчень створив перший у світі меч. Гори були в основі цього творіння, моря загартували лезо, а його кров стала кувальним вогнем. Меч пройшов крізь небо і простромив землю, одним ударом розрубавши її на безліч частин, і морські течії змінили свій хід.
Із такою зброєю в руці Небесний Імператор лише двома ударами змусив демонську расу зникнути під землею, унеможлививши її повернення нагору.
Ті два удари пройшлися вздовж володінь смертних, залишивши в землі глибочезні рубці. І коли все скінчилося, саме небо проливало сльози, а вночі чулося завивання привидів. Несамовито гуркотіли громовиці, зливи не вщухали, аж поки тисячі років по тому вода не заповнила ті рови. Звідти й беруть свій початок річки Янцзи та Хуанхе, що й виплекали безліч людських життів.
Через це пік Сюїн, де, за легендою, було викувано божественний меч, став місцем паломництва для багатьох заклиначів. Навіть зараз духовна енергія, залишена давніми богами, не втратила своєї сили. Безліч таємничих створінь бродили тими горами й ущелинами, буйним цвітом розквітали там найрізноманітніші рослини. Саме там багато заклиначів досягали просвітлення та підносилися на Небеса.
Утім, більшість вважала найпривабливішою частиною піку Сюїн місце, де був створений божественний меч — озеро Дзіньчен.
Поверхня цієї водойми протягом усього року була вкрита кригою.
Згідно з легендою, коли Піднесений Ґовчень порізав долоню, щоб загартувати божественний меч своєю кров’ю, одна крапля впала в западину на вершині гори. Та крапля так і не висохла навіть через тисячі років і стала шанованим нащадками озером Дзіньчен, чиї води видавалися настільки прозорими, що можна було сягнути поглядом самого його дна.
Достеменно не відомо, чи правдивою є та легенда, та хай там як, балачки про дива цього місця аж ніяк не були пустими. І хоч лід, що вкривав озеро, був завтовшки в три чи, зрідка таки траплялися заклиначі, які, використовуючи силу їхнього духовного ядра, могли тимчасово розморозити поверхню. Після чого стародавній міфічний звір вистрибував на берег зі зброєю в зубах і пропонував її людині.
— Учителю, а яка міфічна істота з’явилася, коли ви прибули за своєю божественною зброєю? — схвильовано запитав Сюе Мен.
— Квеньпен*, — відповів Чу Ваньнін, й очі учня заблищали.
鲲鹏 kūnpéng — китайська міфологічна істота, яка складається з величезної риби 鲲 (квень) і гігантського птаха. Квеньпен виглядає як гігантський птах або риба-птах, настільки великий, що може затьмарити небо, коли злетить — крила його простягаються на тисячі лі.
— Як чудово! Я побачу Квеньпена!
— Ти спершу озеро розморозь, а потім патякай, — кепкував Мо Жань.
— Що це ти маєш на увазі? Думаєш, я не зможу цього зробити?!
— Ай-я, не розпушуй пір’я, — розсміявся Мо Жань. — Я нічого такого не казав.
— Це не обов'язково буде Квеньпен, — мовив Чу Ваньнін. — Подейкують, що існує більше сотні магічних звірів, які мешкають на дні озера, охороняючи божественну зброю. Який би з них не виказав вам свою прихильність, він принесе артефакт, що, імовірно, вам належатиме. До того ж кожне міфічне створіння має свій унікальний характер. Воно висуне вимогу, яку ви маєте задовольнити. У разі невдачі створіння відмовиться віддавати вам зброю і повернеться з нею до озера.
— То он воно як, — зацікавився Сюе Мен. — Учителю, а що Квеньпен попросив у вас?
— Він сказав, що йому кортить поласувати м’ясною булочкою.
На якусь мить запала тиша, та опісля троє учнів вибухнули сміхом.
— Ви налякали мене, — крізь сміх вичавив із себе Сюе Мен, — а я вже подумав, що там буде щось надскладне.
Чу Ваньнін теж ледь посміхнувся.
— Мені просто пощастило. Міфічні створіння мають чудернацькі прохання — це може бути абсолютно що завгодно. Я колись чув історію заклинача, до якого вийшов Сішу*: той маленький пацюк попросив віддати йому дружину. Заклинач відмовився, тож міфічне створіння забрало зброю та й зникло в озері. Врешті-решт тому чоловікові більше ніколи не випало нагоди отримати божественний артефакт.
奚鼠 xīshǔ — міфологічний щур.
— Шкода його… — пробурмотів Сюе Мен.
— Чому шкода? — глянув на нього Чу Ваньнін. — Відверто кажучи, я поважаю його за благородний вчинок.
Сюе Мен негайно виправився:
— Учитель не так зрозумів! Я не те мав на увазі. Звичайно, не можна проміняти дружину на зброю, нехай і наймогутнішу. Просто шкода, що йому так не пощастило.
— Утім, це просто чутки, — сказав Чу Ваньнін. — На жаль, мені ніколи не випадало можливості зустріти таку людину особисто. Зате доводилось бачити дещо справді огидне.
Він змовк, схоже, поринаючи в спогади. Обличчя насупилось, на високе чоло ніби насунулася тінь.
— Пусте, не звертайте уваги. Хто знає, скільки випадків непохитної відданості та крижаної бездушності бачило це озеро за останні тисячі років? Скільки людей здатні протистояти спокусі божественної зброї, втрачаючи шанс стати сильнішими, просто заради того, щоб лишитися вірними своєму серцю?.. — Чу Ваньнін зітхнув.
Холодна іронія в тоні Старійшини Юхена вказувала на те, що спогади зачепили щось болюче в його душі, та зовсім скоро вираз обличчя Чу Ваньніна набув звичної відчуженості. Однак брови досі похмуро сходилися на переніссі, немов у відразі, а з вуст не злітало й слова.
Через те, що Вчитель здавався засмученим, Сюе Мен спробував змінити тему.
— Учителю, подейкують, що божественна зброя цього озера теж має свій норов. Чи легко вам було опанувати її?
Чу Ваньнін здійняв брову та рівно зазначив:
— Учитель володіє трьома божественними артефактами. Про який саме ти говориш?
Нотатки авторки:
О-о-о, отримала малюнок маленького Чу Ваньніна від неймовірного золотка Цінцьов (青丘)!!! Я аж почервоніла від милоти!!! Захват!!!
Додаю картинку наприкінці!! Але воно може не відкриватися на телефоні, тож можете підписатися на Цінцьов на Вейбо - 唤作青丘! Я також репостнула її на своєму Вейбо! Цьом! Це щось неймовірне!! Дякую!!
Сьогоднішній маленький театр зосереджений навколо останньої фрази пана Білого Котика: «Учитель володіє трьома божественними артефактами. Про який саме ти говориш?» Розгляньмо кілька версій!
Якби ця історія відбувалася в кампусі:
Черговий Сюе Мен: «Старосто! Я не можу відповісти на це питання QAQ . В тебе ж ідеальні оцінки, дай-но мені зазирнути у твій бланк, мм!»
Староста Чу Ваньнін піднімає повіки, тихо промовляючи: «У мене три бланки з бездоганними відповідями, про який саме ти говориш?»
Якби ця історія була про президента фірми:
Сюе Мен, син багатого підприємця: «Президенте Чу, мій батечко хоче прислати вам подарунок на вашу прибережну віллу, тож, чи не могли б ви, будь ласка, сказати її адресу?»
Могутній Чу Ваньнін піднімає повіки, тихо промовляючи: «У мене три прибережні вілли, про яку саме ти говориш?»
Якби ця історія відбувалася в імператорському гаремі (гей-гей-гей!):
Маленький принц Сюе Мен: «Дядьку імператоре QAQ твоя…Твоя всесвітньо відома наложниця, вона... Вона мене ображає! Коли тебе не було поруч, вона дряпнула мене нігтями!»
Неймовірний дядько імператор Чу Ваньнін піднімає повіки, тихо промовляючи: «Е? У імператора три всесвітньо відомі наложниці, про яку саме ти говориш?»
Якби ця історія відбувалася під час випуску новин (…):
Журналіст CCGV* Сюе Мен: «Секретарю Чу, під вашим керівництвом як зовнішній вигляд міста H, так і рівень життя його мешканців надзвичайно швидко покращилися. Кількість відходів у водостоку значною мірою зменшилась, а щільність трафіку на дорогах помітно знизилася. Після 20-го з’їзду Партії мер Мо відзначив вашу роботу, висловив подяку і від імені керівництва міста Н нагородив вас медаллю «лицаря, що зворушив країну Фу*». Чи не могли б ви продемонструвати нам вашу відзнаку?
Відсилка на китайське державне медіа CCTV
腐国 fǔ guó (букв. Гнила країна) – зокрема, жартівлива назва Великобританії за ставлення в ній до гомосексуальної орієнтації.
Секретар Чу Ваньнін піднімає повіки, тихо промовляючи: «У мене є три відзнаки «лицаря, що зворушив країну Фу», про яку саме ви говорите?»
Якби ця історія відбувалася…
Чу Ваньнін: «Годі! Мені набридло грати!! Повеселилися?! Мене сьогодні ще навіть не годували».
Авторка: «…Останнє, це точно останнє…»
Якби ця історія була про вишукану їжу:
Ненажера Сюе Мен: «Пане, пане! Я чув, що ваші парові булочки були на конкурсі «Китай на кінчику язика»! І на 69-му Великому Кулінарному Змаганні озера Дзіньчен суддя Квеньпен номінував їх за «зворушення свідомості великого птаха пухкими м’ясними булочками». Пане, а яка в них начинка? Скільки коштує порція? Можна мені одну?»
Чу Ваньнін: «Людське м’ясо, 30 тисяч, ні».
Авторка: «…Гей, ти маєш дотримуватись сценарію…»
Чу Ваньнін піднімає повіки, тихо промовляючи: «У мене є кампус, фірма, гарем, CCGV — всього чотири сценарії, про який саме ти говориш?»
Авторка: «……..»
Додаю картинку маленького Чу Ваньніна!
Примітка від китаїста: Згаданий авторкою акаунт (на enjing його нема, знайшов сам — сподіваюсь, це він) :*
Коментарі
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Увійти, аби лишити коментар!