Цей Високоповажний потурбується про тебе, добре?

Мо Жань, сховавшись за шарами листя лотоса, стояв приголомшений і нерухомий, наче в нього влучила блискавка. Щось усередині розбилося, відобразившись у скривленному виразі його обличчя.

Шок, обурення, ревнощі й роздратування феєрверком спалахнули в голові Мо Жаня. Його губи беззвучно ворушилися. Він навіть не знав, що його так розлютило. Лише одна думка промайнула в голові: «Як сміє хтось торкатися того, з ким спав Цей Високоповажний?! Чу Ваньніне, ти дволика хитра шльондра! Ти смієш… Смієш…»

Йому навіть не спало на думку, що в цьому житті Чу Ваньнін взагалі-то ніколи не мав з ним інтимних стосунків. Однак у цю мить все свідоме покинуло голову Мо Жаня.

Зрештою, вони провели отак разом понад десять років — ціле життя, від народження до смерті. Перебуваючи в здоровому глузді, Мо Жань, звісно, міг відкинути ці спогади та зберегти контроль.

Але коли почуття оволоділи ним, розум зметушився і справжнє «я» вислизнуло. Підсвідомо він усе ще вважав Чу Ваньніна своїм. Лише зараз він усвідомив, наскільки чітко пам’ятав навіть смак губ Чу Ваньніна під час поцілунку, не кажучи вже про пристрасть і бажання в момент, коли їхні тіла спліталися та поринали в несамовиту насолоду.

Це речі, про які він не наважувався багато думати після переродження. Але тепер вигляд оголеної спини Чу Ваньніна — цієї знайомої постаті, цих широких плечей і довгих ніг, цих напружених м’язів і цієї тонкої, але міцної талії, зануреної в чисту воду…

Усі спогади та емоції, яких він навмисне уникав і щосили намагався придушити, в один момент вирвалися на волю. Навіть маківка Мо Жаня заціпеніла.

Він реагував на це тіло. Це була мимовільна реакція, але настільки сильна, що він нічого не міг вдіяти, щоб її зупинити. Від одного погляду в нижній частині живота почало розливатися тепло. І поки Мо Жань усвідомив, що робить, його ротяка вже встигла гнівно скрикнути:

— Чу Ваньніне!

Чу Ваньнін взагалі мав нахабство ігнорувати його.

Через туман, що стелився над ставком із лотосами, було важко розгледіти двох людей, що підтримували його плечі. Але вони стояли надзвичайно близько до Чу Ваньніна, відстань між ними була ледь помітна.

Вилаявшись під ніс, Мо Жань шубовснувся прямо в ставок із лотосами й, пробираючись крізь воду, попрямував до Чу Ваньніна. Підійшовши ближче, він зрозумів, як же все було насправді.

Ці двоє «людей» насправді були механічними, зробленими з металу та китайського лавру. Навіть гірше, схоже, вони використовували чарівну енергію ставка з лотосами, щоби передати духовну силу Чу Ваньніну. Коли ж Мо Жань необачно кинувся у воду, то зламав магічне поле…

Він не знав, яке саме магічне поле використав Чу Ваньнін. Той і сам перебував у несвідомому стані, притулившись до механічних людей, поки світло безперервно лилося крізь їхні долоні в рану на плечі. Глянувши ближче, стало очевидно, що Чу Ваньнін був у процесі зцілення.

Коли Мо Жань промчав через межу, світло розсіялося. На його жах, потік запрацював із протилежним наміром.

Світло розсіювалось у Мо Жаня на очах, і рани Чу Ваньніна почали швидко роз’їдатися. Чу Ваньнін насупився, видихнув від неприємного відчуття й викашляв повний рот крові. Тоді всі шрами на тілі повідкривалися. В одну мить кров пофарбувала ставок у червоне.

Мо Жань був приголомшений. Це ж була техніка Чу Ваньніна — Жертвоприношення Духу Квітів! У цю мить він зрозумів, що міг... вчинити серйозну помилку…

Духовна енергія Чу Ваньніна складалася з елементів металу та дерева. Енергія металу — така, як сила в Тяньвень — використовувалася для нападу та захисту, тоді як енергія дерева слугувала для зцілення.

Техніка Жертвоприношення Духу Квітів була одним із мистецтв лікування. Чу Ваньнін міг вплести духовну силу рослин у лікувальний потік, щоб загоїти рани. Але якщо хтось увійде у магічне поле під час процесу, духовні сили рослин негайно розвіються, і не тільки не відбудеться зцілення, а навіть травма може погіршитися. У найжахливішому випадку й духовне ядро Чу Ваньніна повністю зруйнується квітковими духами.

На щастя, Мо Жань був мимохідь знайомий із технікою Жертвоприношення Духу Квітів із минулого життя, тож він діяв швидко, перекриваючи потік енергії. Утративши підтримку магічного поля, Чу Ваньнін нахилився вперед. Мо Жань упіймав його й утримав на ногах.

Обличчя його непритомного Вчителя було блідим, губи посиніли, а тіло — схолодніло, як лід. Мо Жань не став довго оглядати його, а одразу підняв зі ставка. Подекуди він ніс Чу Ваньніна, а подекуди й тягнув, однак усе ж дібрався до кімнати й поклав Учителя на ліжко.

— Учителю? Учителю! — Мо Жань кілька разів звернувся до нього, але Чу Ваньнін навіть оком не змигнув. Єдине, що відрізняло його від мерця — груди, які ледь помітно піднімалися й опускалися.

Вигляд Чу Ваньніна в такому стані нагадав Мо Жаню його попереднє життя. Незрозуміло чому горло стислося, а серце швидко застукотіло.

У минулому житті двоє людей померли в нього на руках.

Ши Мей. Чу Ваньнін.

Один із них був коханням усього його життя, про яке він думав удень і вночі, а інший — смертельним ворогом, з яким усе життя він був пов’язаний.

Коли Ши Мей пішов, Мо Вейю зник зі світу.

А коли пішов Чу Ваньнін?

Мо Жань не знав. Усе, що він пам’ятав — відчуття, як людина в його руках стає все холоднішою й холоднішою, і що з того дня він не сміявся і не плакав, що радість і горе стали недосяжними.

Після смерті Чу Ваньніна Мо Вейю більше не бачив сенсу в цьому світі.

При світлі свічки він подивився на оголеного вище пояса Чу Ваньніна. Зазвичай Юхен Нічного Неба носив одяг, який відкривав якомога менше шкіри. Він надавав перевагу високим комірам, огортав пояс тричі, підкреслюючи свою порядність та стриманість. Через це ніхто не бачив, як сильно його травмували ті двісті ударів.

Незважаючи на те, що під час покарання в Дисциплінарному Суді Мо Жань на власні очі бачив рани на спині Чу Ваньніна, усе, що він справді був здатен зрозуміти, це те, що тіло Вчителя зазнало серйозних пошкоджень. Але коли наступного дня Чу Ваньнін піднявся на ноги і, як зазвичай, тинявся повсюди, Мо Жань подумав, що, зрештою, усе не настільки погано.

Лише зараз він збагнув, що рани Чу Ваньніна набагато гірші, ніж він собі уявляв. П’ять ран, залишених примарною розпорядницею, розійшлися, і в найгірших місцях він міг бачити аж до білої кістки.

Чу Ваньнін, мабуть, не просив нікого допомогти йому змінити пов’язки, намагаючись зробити все самотужки. Мазь була нанесена нерівномірно, а місця, до яких він не зміг дотягнутися, загноїлися через запалення.

А ще були синьо-фіолетові синці, залишені ударами металевої палиці. Вони покривали всю спину, не залишивши жодної ділянки без плям чи ушкоджень. Додати до цього ще реакцію магічного поля і рани Чу Ваньніна були наново омиті свіжою кров’ю, яка невпинно стікала, забарвлюючи простирадла під ним у червоний колір.

Якби Мо Жань не бачив цього на власні очі, він ніколи б не повірив, що та людина, яка наполегливо чистила колони мосту й створила величезний бар’єр для захисту учнів від дощу, була тим самим, хто зараз лежав перед ним. Була цим чоловіком, чиї рани виявилися настільки важкими й жахливими, що йому належало б зараз бути під пильним наглядом лікаря.

Якби не той факт, що Чу Ваньнін був непритомний, Мо Жань із задоволенням схопив би його за комір і потряс, запитуючи:

«Чу Ваньніне, що, у біса, не так з тобою та твоєю дурною гордістю?»

Хто б осудив тебе, якби ти хоч раз у житті схилив голову й проявив трохи слабкості? Чому ти такий до сраки впертий? Ти вже дорослий чоловік, але навіть не можеш подбати про себе? Обійтися із собою хоч трохи краще?

Чому ти нікого не попросив допомогти тобі перев'язати рани?! Чому просто не розтулив рота й не попросив допомоги замість того, щоб використовувати ці механізми для свого цілющого магічного поля?!

Чу Ваньніне, ти довбаний придурок?! Наскільки ж упертим ти можеш бути?!»

Мо Жань вилаяв його під ніс і, затискаючи акупунктурні точки, намагався швидко зупинити кровотечу. Потім зачерпнув трохи гарячої води й витер кров зі спини Чу Ваньніна. Очистивши ніж у полум’ї, він почав зрізати плоть, яка прогнила наскрізь.

Після першого надрізу, здригнувшись, Чу Ваньнін застогнав від болю. Мо Жань притримав його.

— З біса ти стогнеш? — пробурмотів він. — У тебе недотрах? Якщо вимовиш ще звук, Цей Високоповажний встромить ніж тобі в груди. Після смерті ти нічого не відчуєш! Усе, проблема вирішена!

Лише зараз Мо Жань міг дозволити своїй справжній розгнузданій натурі показатися й вищати на Чу Ваньніна, як це було в минулому.

Але занадто багато ран загноїлося, шкіра стала білою й мертвою. У міру того, як Мо Жань відрізав шматок за шматком, дихання Чу Ваньніна ставало дедалі важчим. Навіть у несвідомому стані ця людина старанно намагалася стримувати несамовитий крик і терпіти весь біль. Тільки холодний піт знову виступив на його щойно витертому тілі.

Через годину Мо Жань нарешті закінчив наносити ліки та перев’язувати рани. Він допоміг Чу Ваньніну одягти спідні одежі, а потім знайшов товсту ковдру й накрив нею палаючого гарячкою Вчителя. Лише тоді він зітхнув із полегшенням. Згадавши про ліки пані Ван, запечатані в паперовий пакунок, він підвівся й заварив їх у чаші, а потім повернувся з ними назад до ліжка Чу Ваньніна.

— Ну ж бо, час приймати ліки.

Однією рукою Мо Жань підняв сплячого Чу Ваньніна й притулив його до свого плеча. Другою рукою він підніс чашу з ліками до власних губ, злегка подув на неї, перш ніж зробити ковток для перевірки. Він скривився, стиснувши губи.

— Якого біса! Та воно ж гіркуще!

І все ж він дав лікам охолонути й напоїв ними Чу Ваньніна. Однак він зумів дати лише з половину ложки, перш ніж Чу Ваньнін не стримався і все викашляв. Більша частина рідини потрапила на одяг Мо Жаня.

Мо Жань притримав язика. Він знав, що Чу Ваньнін не любить гіркого, можна навіть сказати, не переносить. Але при тямі непоступливо впертий Старійшина Юхен обов’язково стримав би огиду й без нарікань осушив би всю чашу за один ковток. Щонайбільше, з кам’яним лицем він міг потайки з’їсти якусь цукерку.

На жаль, Чу Ваньнін наразі був непритомний.

Із цим нічого не вдієш. Не те щоб Мо Жань міг вийти з рівноваги через непритомну людину. Він просто мусив набратися терпіння й отак терпляче поїти Чу Ваньніна маленькими ковтками. Час від часу він навіть користувався рушником, щоб витирати куточки рота від ліків.

Щось подібне не обтяжувало Мо Жаня. Зрештою, у минулому житті був період, коли він щодня годував Чу Ваньніна ліками саме ось так. Тоді Чу Ваньнін навіть намагався чинити опір, тож Мо Жань міг ляснути його по обличчю. А потім схопити за підборіддя і грубо поцілувати, намагаючись просунути язик якомога глибше, аби насолодитися цим металевим присмаком крові.

Не наважуючись слідувати далі за цією думкою, Мо Жань доволі неохайно згодував Чу Ваньніну останні кілька ложок так, що більшість рідини Чу Ваньнін знову відкашляв. Тоді Мо Жань поклав Чу Ваньніна назад до ліжка й не надто дбайливо закутав.

— Я роблю це з доброти сердечної. Не смій уночі скинути ковдру. У тебе й так вже гарячка, а ще застудишся…

На половині своєї промови він погарячкував, пнувши ніжку ліжка.

— Як би там не було — чому я маю хвилюватися, якщо ти застудишся?! Я сподіваюся, що тобі стане гірше, ба навіть, що ти подохнеш від хвороби!

Він розвернувся й пішов геть.

Коли Мо Жань підійшов до дверей, щось занило в підсвідомості. Він повернув голову назад і покосився на кімнату. Зрозумівши, що саме його непокоїло, він підійшов і задув свічку. І знову вийшов.

Цього разу Мо Жань дійшов аж до ставка з лотосами. Вигляд квітів, що розцвіли, поглинувши кров і життєву енергію Чу Ваньніна, посилив роздратування в його серці.

Коли збентеження переросло в гнів, він все ж таки помарширував назад у спальню. Брязкаючи, наче старий іржавий механізм, що ледь переставляв ноги, Мо Жань намотував круги кімнатою і врешті неохоче підійшов до ліжка Чу Ваньніна.

Місячне сяйво м’яко світило крізь напіввідкрите бамбукове вікно, освітлюючи сріблястим переливом чисте й гарне обличчя Чу Ваньніна з блідими губами й злегка зведеними бровами.

Мо Жань трохи задумався, а потім зачинив для нього вікно. Клімат у царстві Шу дуже вологий, для здоров’я було б недобре залишати вікно відчиненим під час сну.

Зробивши це, Мо Жань таємно поклявся собі: «Якщо я ще раз увійду в ці двері, то я точно просто дурна шавка!»

Тільки-но він вийшов за двері, як почув глухий стук. Чу Ваньнін таки скинув із себе всю ковдру.

Мо Жань зіщулився. Ну і що йому робити зі звичкою цієї людини скидати ковдру уві сні?

Щоб не бути дурною шавкою, шістнадцятирічний Тасянь-дзюнь з усією своєю твердістю духу все ж таки вийшов. **Він не відмовиться від своїх слів. І точно не увійде в ці двері знову!

Тож натомість неймовірний і могутній імператор згодом заліз у кімнату через вікно.

Він підняв ковдру із землі й накрив нею Чу Ваньніна. Почувши болісне й важке дихання Чу Ваньніна та побачивши, як він лежить калачиком у кутку ліжка і як здригається його спина, Мо Жань не зміг зібрати й краплі того гніву, який зазвичай відчував до свого Вчителя. Він міг би сказати: «Так тобі й треба!» — насправді це все, чого він хотів, але раптом відчув, як серце сповнилося співчуттям до цього чоловіка.

Він сидів біля ліжка Чу Ваньніна й слідкував, аби той знову не скинув ковдру.

Хоча й із запізненням, але після довгого дня врешті осіло виснаження. Голова Мо Жаня повільно опустилася, і він задрімав.

Цей сон не був анітрохи спокійним. Чу Ваньнін совався і крутився, Мо Жань крізь морок дрімоти чув, як він стогне собі під ніс.

У своєму легкому туманному сні Мо Жань не міг визначити годину чи день, не міг сказати, коли і як він опинився поруч із Чу Ваньніном у ліжку, міцно обіймаючи цього тремтливого чоловіка. Він мружив сонні очі, колисав його у своїх обіймах, і тихенько бурмотів:

— Тсс... Усе буде добре.. Усе буде добре. Нехай біль іде геть, нехай іде геть…

Уві сні Мо Жань почувався так, наче повернувся на пік Сишен із свого минулого життя, до порожнього, похмурого палацу Вушань. Після смерті Чу Ваньніна він більше ніколи нікого не обіймав уві сні.

Навіть якщо ці почуття були породжені ненавистю, у холодній самотності, що тягнулася з дня в день, він однаково сумував за ним із таким болем, наче тисячі мурах вгризалися в його серце. Але неважливо, наскільки сильно він сумував і як часто згадував — Чу Ваньнін усе одно не міг повернутися.

Мо Жань утратив останній вогник свого життя.

Мо Жань обіймав Чу Ваньніна всю ніч. Між видіннями й завісами сну він ясно пам’ятав, що переродився, але часом почувався так, наче все ще був у минулому житті.

Раптом він майже злякався розплющувати очі. Він боявся, що прокинеться вранці поруч із холодною, порожньою подушкою та протягом у шторах. І він знову буде зовсім самотнім до кінця свого життя.

Він був упевнений, що ненавидить Чу Ваньніна. Але коли Мо Жань обійняв цю людину, він відчув, як у кутиках очей зібралася волога. Це було те саме тепло, якого, як думав тридцятидворічний Тасянь-дзюнь, більше ніколи не матиме.

— Ваньніне, скоро не болітиме…

Саме в цьому туманному стані, наче він був Мо Жанем з минулого й гладив волосся чоловіка у своїх руках, ця ніжна фраза зірвалася з вуст.

Він був настільки втомлений, що не зрозумів, що сказав і як назвав цього чоловіка. Слова вислизнули природно, і він не надто над ними роздумував. Мо Жань глибоко вдихнув і заснув ще міцніше.

Наступного ранку вії Чу Ваньніна затріпотіли, коли він повільно прийшов до тями. Завдяки високому рівню вдосконалення, жар, який був у нього вчора ввечері, спав.

Чу Ваньнін утомлено розплющив очі, думки його були заплутані сном. Але коли він спробував підвестися, то побачив, що в ліжку з ним лежить ще хтось.

«М-Мо Вейю?»

Він був, м’яко кажучи, вражений. Чу Ваньнін зблід, але хоч убий не міг пригадати, що сталося минулої ночі. Що ще гірше — його рухи розбудили Мо Жаня.

Юнак позіхнув, молоде обличчя злегка почервоніло від сну. Він примружився від ранкового світла, повернувся до Чу Ваньніна й нерозбірливо сказав:

— Ах… Дай Цьому Високоповажному поспати ще трохи… Але якщо вже ти прокинувся, чому б тобі не приготувати мені кашу з нежирним м’ясом і яйцем?

У Чу Ваньніна відібрало мову.

Що це за нісенітниця? Він балакає уві сні?

Розум Мо Жаня був неясним. Помітивши, що Чу Ваньнін не встає готувати йому сніданок, Мо Жань вирішив не наполягати на цьому. Натомість ліниво посміхнувся, простягнувши руку, притягнув обличчя Чу Ваньніна й залишив звичний поцілунок на його губах.

— Якщо ти не хочеш вставати, то гаразд. Цьому Високоповажному щойно наснився найжахливіший сон. У ньому... Ах… Байдуже.

Він зітхнув, обіймаючи Чу Ваньніна, який до цього моменту остаточно заціпенів. Мо Жань притулив підборіддя до його голови й пробурмотів:

— Чу Ваньніне, дозволь мені ще трохи пообіймати тебе.

---

Нотатки авторки:

Солодощі, солодощі, солодощі! Ось солодощі, які ви так хотіли!

Щодо того, чому Мо Жань назвав його «Ваньнін». Це не була обмовка. У минулому житті він справді називав так Учителя до самого кінця. Що стосується того, чому він так інтимно його називав, будь ласка… Е-е-е, ну колись у якійсь главі ви дізнаєтеся! *поспішно втікає*