Дядько Цього Високоповажного

Хаскі та його Вчитель білий кіт
Перекладачі:

Аби засвідчити Вчителю свою симпатію, молодий господар піку Сишен попросив цілих три порції обвугленого тофу й пообіцяв з'їсти все до останнього шматочка.

Чу Ваньнін був дуже задоволений — у його погляді промайнуло таке рідкісне схвалення.

Мо Жань, який ішов позаду, украй засмутився, побачивши це. Імператор Тасянь-дзюнь був невимовно зациклений на отриманні схвалення від Учителя, тому одразу ж теж попросив три порції тофу. Чу Ваньнін зиркнув на нього.

— А ти не луснеш, якщо так багато з’їси?

Мо Жань неодмінно мусив перевершити Сюе Мена.

— Три порції для мене — ніщо. Та хоч іще три мені дайте.

— Гаразд, — м'яко сказав Чу Ваньнін і дав Мо Жаню шість порцій тофу. — Ти теж з’їж усе до крихти.

Мо Вейю мовчки втупився у свої шість порцій. Оскільки його брати понабирали їжі, Ши Мей, природно, з усмішкою послідував їхньому прикладу.

— Тоді, Учителю, я теж візьму три порції.



Так у перший день покарання Старійшини Юхена всі його учні злягли з розладом шлунку. Наступного дня Старійшина Дзєлю розшукав Чу Ваньніна й тактовно повідомив йому, що зал Менпо більше не потребує додаткової допомоги. Він також попросив змести опале листя та відполірувати опори мосту Найхе.

Міст Найхе з'єднував головні території піку Сишен із житловими зонами учнів. Велична споруда була достатньо широкою, щоб розмістити пліч-о-пліч п’ять кінних екіпажів. Дев'ять звірів із білого нефриту, що представляли дев'ятьох синів дракона*, стояли на головних стовпах, а триста шістдесят низьких колон, прикрашених левовими головами, утворювали надзвичайне видовище.

В оригіналі ідіома 龙生九子 — позначає велике різноманіття істот, що відрізняються одна від одної; також часто використовується для позначення різних за характером дітей одних батьків. Походить із твору «玉芝堂谈荟» («Буяння розмов у палаці Юджи»), де автор покликається на народну легенду про 9-х синів дракона.

Чу Ваньнін мовчки підмів землю, а потім почав старанно начищати нефритових звірів.

Ця робота зайняла більшу частину дня, а коли небо почало темніти, пішов дощ.

Учні, що поверталися з уроків, здебільшого не мали парасольок. Вони з вереском мчали до своїх кімнат, розбризкуючи воду в калюжах. Краплі дощу стукотіли по кам'яних сходах. Чу Ваньнін глянув на учнів удалині: спокійні безтурботні всмішки на їхніх обличчях сяяли навіть попри те, що самі юнаки геть змокли.

Чу Ваньнін знав, що ці всмішки зникнуть, варто тільки учням побачити Старійшину Юхена. Тому, трохи поміркувавши, він зайшов під міст і залишився там.

Коли перші учні добігли до мосту й побачили, що перед ними постало, вони не втримали здивованого «Е?».

— Бар'єр?

— Чому на мосту Найхе стоїть бар'єр?

— Напевно, його встановив Старійшина Сюаньдзі, — поділився своєю здогадкою один з учнів. — Він завжди такий добрий до нас.

Напівпрозорий золотий бар'єр покрив міст Найхе й простягнувся в повній красі вздовж головної доріжки до домівки учнів, захищаючи їх від дощу.

— Це, безумовно, робота Старійшини Сюаньдзі. Це ж він відповідає за цю частину вершини, хіба ні?

— Старійшина Сюаньдзі найкращий!

— Який гарний бар'єр! Старійшина Сюаньдзі неймовірний!

Сміючись, учні струшували воду з волосся, штовхали одне одного під бар’єр і перемовлялися всю дорогу до своїх домівок.

Чу Ваньнін стояв під мостом, прислухаючись до галасу, що здіймався вгорі, аж поки звуки не стихли, а учні не зникли вдалині. Лише тоді він повільно опустив бар'єр і неквапливо вийшов назовні.

— Учителю.

Чу Ваньнін здивувався, збагнувши, що його хтось кличе.

Він різко підняв голову, але на березі нікого не було.

— Я тут.

Чу Ваньнін озирнувся на голос і побачив Мо Жаня, який сидів боком на білому нефритовому мосту, ліниво перекинувши ногу через край. Одягнений він був у звичні для ордену сріблясто-блакитні легкі обладунки.

Навдивовижу довгі й густі чорні вії, схожі на маленькі віяла, нависали над очима. Мо Жань тримав паперову парасольку і, нещиро всміхаючись, виглядав Чу Ваньніна.

Учень на мосту, де від вітру шелестіло листя, і Вчитель під мостом, де холодний дощ крапав у річку.

Якийсь час вони мовчки дивились один на одного.

Невимовно сумна туманна злива розмивала межу між небом і землею. Час від часу між ними, кружляючи, пролітало підхоплене негодою опале бамбукове листя.

Нарешті Мо Жань засміявся, уїдливо сказавши:

— Старійшино Сюаньдзі, ви зовсім змокли.

Майже одночасно з ним Чу Ваньнін холодно мовив:

— Як ти зрозумів, що то був я?

Мо Жань стиснув губи, і на щоках його з'явилися глибокі ямочки, а очі вигнулися в посмішці.

— Старійшині Сюаньдзі не під силу створити такий великий бар’єр, хіба ні? То хто ж, крім Учителя, міг це зробити?

Чу Ваньнін промовчав.

Мо Жань знав, що Вчитель не стане витрачати сили на те, щоб захиститися від дощу. Раптом у нього з’явилася ідея — він кинув парасольку вниз.

— Це вам, ловіть.

Чу Ваньнін ухопився за яскраво-червону паперову парасольку, що, танцюючи, плавно падала додолу. На лискучій нефритово-зеленій бамбуковій ручці збереглося трохи тепла, а краплі дощу мерехтіли, ковзаючи поверхнею парасольки. Чу Ваньнін підвів очі до учня.

— А як же ти?

Мо Жань хитро посміхнувся.

— А хіба простенького заклинання Вчителя не досить, щоб я лишився сухий і чистенький?

Чу Ваньнін хмикнув, але все ж злегка махнув рукавом, і над Мо Жанем умить розкинувся напівпрозорий золотистий бар'єр. Мо Жань глянув угору й розреготався:

— Ха-ха, як гарно, навіть на візерунок із півоній розщедрилися. Дякую.

Чу Ваньнін глипнув на нього.

— Це квіти хайтану. У них п'ять пелюсток.

Договоривши, біла постать під червоною парасолькою хутко пішла геть, залишивши Мо Жаня рахувати пелюстки під дощем.

— Один, два, три, чотири, п'ять... А, дійсно. Лише п'ять…

Коли той озирнувся, Чу Ваньнін був уже далеко. **

Стоячи під бар’єром, Мо Жань примружив очі, а його дитяча усмішка поволі згасла. Обличчя набуло стурбованого виразу.

Несподівано він сам перестав розуміти власні думки.

Якби ж то Мо Жань завжди відчував до людей тільки щось настільки ж просте, як-от любов чи ненависть.

Дощ не вщухав чотири дні. Коли хмари врешті розсіялися, а негода стихла, на пік Сишен, дзеленькаючи дзвіночками, прибула вервечка коней із повозками. Вони промчали калюжами, розбиваючи на бризки відображення неба і хмар, і зупинилися перед головними воротами. Бамбукова завіса піднялася, і назовні визирнуло складне віяло із червоною китицею.

За ним одразу ж з'явилася пара ніг у синіх бойових черевиках, перестрибнула голоблі воза та з важким тупотом приземлилася на землю, здійнявши хмару пилу.

То з карети вийшов кремезний чоловік із великими очима, густими бровами й пишною, доглянутою бородою. Він мав років сорок на вигляд і був одягнений у повний комплект сріблясто-блакитних легких обладунків. Чоловік мав грубу зовнішність, а його подібні до залізних веж руки, розмахуючи витонченим віялом ученого, створювали невимовно дивне видовище.

Віяло з характерним звуком розгорнулося. На боці, поверненому від себе, було написано: «Сюе прекрасний», тоді як на звороті: «Решта — потвори».

Це віяло було широковідоме як через бойову доблесть його власника, так і через надзвичайну незграбність напису на ньому.

Одна сторона вихваляла його господаря, тоді як друга — висміювала інших.

Легкий помах віяла, і всі за сто лі відчували запах нарцисизму власника. Справді, про цю річ чув кожен у світі вдосконалення.

То хто ж власник? Це ніхто інший, як сам господар піку Сишен, що був відсутній понад два місяці. Батько Сюе Мена й дядько Мо Жаня — Сюе Дженйон, шановний безсмертний Сюе.

У народі кажуть: дракони народжують драконів, фенікси — феніксів, а мишачий син риє нори.

Та й навпаки це працює так само: батько павича схильний хизуватися своїм пір’ям.

Хоча Сюе Мен виріс гарненьким і був повною протилежністю м'язистому й кремезному Сюе Дженйону, зліплені вони були все ж з одного тіста.

Обидва вважали, що «Сюе прекрасний, решта — потвори».

Сюе Дженйон потягнувся, потрусив кінцівками, покрутив шиєю й усміхнувся.

— Ну, нарешті, вдома. Я так утомився від сидіння в повозці.

Пані Ван упорядковувала лікарські порошки в залі Відданості. Мо Жань і Сюе Мен сиділи обабіч неї.

— Чотири ляни кровоспинних трав і один женьшень шов’ян, — м’яко промовила вона.

— Ось, зважте, будь ласка.

Сюе Мен, що сидів схрестивши ноги, простягнув кровоспинні трави. Пані Ван понюхала їх.

— Не годиться. Занадто довге зберігання поруч із ґванхво* зіпсувало їх — якщо використаємо ці трави, відвар буде не таким дієвим. Будь ласка, принеси свіжі.

广霍 (guǎnghuò) — індійські пачулі; чагарникова рослина, що використовується для ароматизації приміщень, тканин та інших продуктів, а також для отримання ефірної олії.

— Гаразд. — Сюе Мен підвівся і пішов до комори нишпорити в ящику для ліків.

— Три цяні вулінджи* й один цянь насіння тусидзи**, продовжила пані Ван.

*五灵脂 — лікарський засіб у традиційній китайській медицині, що складається з екскрементів різних видів летючих білок. Має знеболювальну дію і поліпшує циркуляцію крові. Застосовується як знеболювальне, а також при укусах тварин, комах та ін.
**Тусидзи — лікарський засіб у традиційній китайській медицині, який використовується при хворобах печінки й нирок, діареї, імпотенції та ін.

Мо Жань спритно подав їй інгредієнти.

— Тітонько, скільки часу знадобиться, щоб закип'ятити ці ліки?

— Не обов’язково кип’ятити, можна просто заварити, — відповіла пані Ван. — Коли я закінчу перетирати порошок, чи не міг би ти, А-Жаню, віднести їх Старійшині Юхену?

Спочатку Мо Жань не хотів цього робити, але потім зиркнув у бік Сюе Мена. Він знав, що якщо не погодиться, то доручення виконає Сюе Мен.

Чомусь думка про те, що той проводитиме час наодинці із Чу Ваньніном, геть не тішила Мо Жаня, тому він відповів:

— Авжеж.

Після паузи він запитав:

— Тітко, а ці ліки гіркі?

— Ну, є таке. А що?

Мо Жань посміхнувся.

— Та просто питаю.

І все ж дорогою Мо Жань прихопив із собою жменю цукерок із вази з фруктами й запхав їх собі в рукав.

Усі в приміщенні наполегливо працювали над приготуванням ліків, коли біля дверей пролунав сміливий, нестримний сміх. Сюе Дженйон увійшов до зали, променисто регочучи й волаючи:

— Дружино, я повернувся! Ха-ха-ха-ха-ха!

Незважаючи на статус голови ордену, він прибув без попередження. Пані Ван так сполохалася, що ледь не розсипала з ложки весь порошок. Здивована, вона широко розплющила свої гарні очі.

— Чоловіче?

Мо Жань також підвівся вітаючись.

— Дядьку.

— А, Жань-ер, ти теж тут?

Зовні кремезний і поважний Сюе Дженйон у спілкуванні був людиною доброзичливою. Він сильно поплескав Мо Жаня по плечу.

— Хлопчику мій, так давно тебе не бачив. Ти знову підріс? Як все пройшло в місті Кольорових Метеликів?

Мо Жань посміхнувся.

— Все пройшло добре.

— Добре. Добре, добре, добре! Та й що могло піти не так, якщо за справу взявся Чу Ваньнін! Ха-ха-ха-ха! До речі, де він? Знову вовтузиться зі своїми іграшками, замкнувшись на горі?

Тут Мо Жань почав трохи хвилюватися.

— Е-е, Вчитель, він…

Дядько мав запальну вдачу, тож зопалу й діяв завжди. У минулому житті він помер здебільшого через цю рису.

Певна річ, що Мо Жань не хотів розповідати про те, що Чу Ваньніну дісталися двісті ударів, а потім ще заборона покидати пік на три місяці. Він саме міркував, як би краще повідомити цю новину, як раптом позаду хтось вигукнув «А!».

Сюе Мен повернувся, тримаючи в руках в'язку кровоспинних трав. Побачивши батька, він захоплено закричав:

— Тату!

— Мен-ер!

Мо Жань потай зітхнув із полегшенням. Щоразу, коли зустрічалися батько з сином, неодмінно починався їх взаємообмін лестощами й вихваляннями. Це дасть йому достатньо часу, щоби придумати, як тактовно повідомити про покарання Чу Ваньніна.

Звісно, павич-батько й павич-син розправили свої хвости й почали засипати один одного компліментами.

— Мій син став ще гарнішим за два місяці! Ти все більше й більше схожий на свого тата!

Сюе Мен удався в матір, але юний павич прийняв батьковий комплімент.

— Твоя статура теж покращилася, тату!

Сюе Дженйон махнув рукою, усміхаючись.

— Увесь той час, що я був на хребті Квеньлвень у палаці Тасюе, не переставав думати про те, що жоден із тамтешніх молодиків і нігтя моїх сина й племінника не вартий! Ох, я так утомився дивитись на зграйку цих незграбних хлопчаків. Мен-ер, ти ж пам'ятаєш Мея Ханьсюе?

Обличчя Сюе Мена вмить сповнилося презирством.

— Товстуна, який уже з десяток років тренується відлюдником? Я чув, що він найстарший учень палацу Тасюе. Невже він нарешті вийшов з усамітнення?

— Ха-ха-ха, у мого сина чудова пам'ять. Так, це він. Хлопчина жив у нас деякий час колись дуже давно. Ви навіть спали в одному ліжку.

— Товстий, мов пес, та ще й штовхається уві сні — як же такого забудеш? Він постійно скидав мене з ліжка. То ти бачив його, тату?

— Бачив, бачив.

Сюе Дженйон розгублено потер бороду, занурившись у роздуми.

— Ну і? — нетерпляче поквапив Сюе Мен, сильний тілом і гарний лицем улюбленець небес.

Сюе Дженйон розреготався.

— Звичайно ж, ти кращий. Хоч він і хлопчик, але вчитель чомусь навчав його танцям і грі на музичних інструментах. Мей Ханьсюе навіть розкидає пелюстки квітів, коли використовує свій цінґон! Твій тато мало не луснув зі сміху, ха-ха-ха-ха!

Сюе Мен зморщив носа, удаючи ніби його нудить.

Маленький товстун, схожий на порося, грає на інструментах і танцює, а навколо тріпочуть пелюстки...

— А як у нього з бойовими мистецтвами?

Зрештою, Мей Ханьсюе тренувався в усамітненні понад десять років. Він вийшов лише кілька місяців тому й ще не розкрив свої здібності перед світом.

Оскільки в плані зовнішності Сюе Мен уже мав перевагу над своїм суперником, то й у бойовій майстерності програвати не хотів. Цього разу Сюе Дженйон відповів не одразу. Він трохи подумав, а потім промовив:

— Я бачив небагато з його навичок. Та нічого страшного. Мен-ер неодмінно зможе схрестити з ним мечі на турнірі Ліншань*.

灵山 (língshān) — духовна гора.

Брова Сюе Мена сіпнулася.

— Хм. Хтозна, чи буде в цього дурного товстуна можливість кинути мені виклик?

Пані Ван закінчила змішувати ліки й встала. Вона з усмішкою погладила Сюе Мена по голові.

— Мен-ер не повинен бути таким зарозумілим. Будь скромним і шанобливим.

— Який сенс бути скромним? — запитав Сюе Мен. — Це для слабаків. Краще бути прямолінійним і відвертим, як мій батько.

Сюе Дженйон розсміявся.

— Бачиш? Син тигра не може бути щеням.

— Це все твоя вина. Ти тільки й знаєш, як навчити його чогось поганого, — незадоволено пробурчала пані Ван.

— Та де таке бачено? — роздратування на обличчі жінки дало Сюе Чженйону зрозуміти, що вона дійсно розлючена. Він стер із лиця посмішку й почухав голову.

— Дружино, я був неправий. Ми слухатимемо все, що ти скажеш. Не сердься!

Мо Жань і Сюе Мен мовчали.

У юності пані Ван була ученицею ордену Ґуюеє, і ходили чутки, що Сюе Дженйон викрав її. Невідомо, правда це чи ні, але Мо Жань знав, що дядько глибоко закоханий у свою дружину, та так сильно, що цей суворий чоловік біля неї перетворювався на лагідне кошеня. Пані Ван, з іншого боку, не відчувала такої ж пристрасті. Лагідна від природи, вона часто показувала Сюе Дженйону свій норов.

За роки подружнього життя вони бачили і щастя, і горе, та із часом стало зрозуміло, хто плекав глибші почуття до свого партнера — й уважні люди легко це помічали.

Сюе Мен, звісно, не мав наміру ставати свідком загравань своїх батьків. Трохи з огидою прицмокнувши язиком, він роздратовано розвернувся і пішов геть.

— Мен-ер? — пані Ван трохи зніяковіла й одразу ж гукнула його.

Сюе Мен махнув рукою і широкими кроками вийшов.

Мо Жань також не бажав заважати возз'єднанню пари й скористався можливістю зручно ухилитися від запитань дядька. Зрештою, було б краще, якби пані Ван підняла тему покарання Чу Ваньніна. Мо Жань точно не хотів мати із цим справу. Зібравши ліки зі столу, він усміхнувся і теж вийшов, навіть зачинив за собою двері.

З ліками в руках Мо Жань неквапливо рушив до павільйону Червоного Лотоса. Тіло Чу Ваньніна було виснажене покаранням, тому він зняв бар'єри, які зазвичай оточували його резиденцію. Тож Учитель не міг дізнатися, що хтось прийшов.

Саме тому Мо Жань мав можливість споглядати…

Сцену купання Чу Ваньніна в ставку з лотосами.

Та все б нічого, якби той купався сам. Але річ у тім, що в цій водоймі, недоторканій для всіх, крім доброчесного й непідкупного Старійшини Юхена, виднілися силуети двох інших людей…

Коментарі

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Увійти, аби лишити коментар!