Цей Високоповажний не хоче їсти тофу

— Гей, гей, чи ви чули? Старійшина Юхен повинен буде три дні стояти на колінах у залі Яньлво, це його покарання за недотримання правил!

Наступного дня на ранкових заняттях учні зібралися біля коні Вад і Чеснот, щоб помедитувати. Всі вони були досить юними: років від тринадцяти і десь до двадцяти. Тож для них виконання такого завдання, як спокійно посидіти в медитації, видалось неможливим. Варто було вчителю відвернутись — в ту ж мить починалось базікання.

Звістка про покарання Чу Ваньніна ширилась зі швидкістю лісової пожежі. Учні, які напередодні стали свідками цієї події, без жодних пересторог обмінювались плітками.

— Ого, ви тільки зараз дізнались про це? Ох... Ви вчора зі Старійшиною Луцвенем збирали квіти ранньої роси в горах, так? То дозвольте мені розказати, що ви пропустили! Минулої ночі в залі Чистого Неба кров забризкала землю — це була справжня бійня! Старійшина Юхен отримав більше двохсот ударів! Більше двох **сотень! І кожен удар був надзвичайно жорстоким! Це було абсолютно безжально!

Цей учень старанно випучував очі і робив страшні гримаси на кожне речення. Він був повністю задоволений собою, спостерігаючи, як захоплено хапали повітря шиді та шимей, що зібралися навколо.

— Ви взагалі можете собі уявити двісті з чимось ударів? Навіть кремезний чоловік не витримав би такого, не кажучи вже про Старійшину Юхена. Він втратив свідомість прямо на місці! Наш молодий господар ледь не збожеволів. Він одразу ж увірвався туди і почав битися зі Старійшиною Дзєлю. Сказав, що не дозволить йому торкнутися навіть волосини Старійшини Юхена. О Небеса, що то була за сцена!

Його обличчя скривилося у награному збудженні, від чого цей учень став схожий на м'ясну булочку. Він підморгнув, а на завершення відтопирив палець, помахуючи ним для привертання уваги:

— Ц-ц-ц!

Маленька учениця миттєво зблідла:

— О ні! Старійшина Юхен знепритомнів?

— Молодий господар справді побився зі Старійшиною Дзєлю?

— Не дивно, що Старійшини Юхена не було сьогодні на ранкових заняттях... Це так жахливо... Що ж це за правило він порушив?

— Я чув, що він побив людину в запалі люті.

Всі були приголомшені настільки, що втратили дар мови.

Час від часу ці легковажні плітки сягали і вух Сюе Мена. Молодий господар піку Сишен успадкував жахливу вдачу свого Вчителя. Від галасу в нього наїжачилося пір'я, але він нічого не міг з цим вдіяти. На його нещастя, про покарання Старійшини Юхена теревенили не просто кілька людей, а всі, хто знаходились біля кону Вад і Чеснот.

Жилка на лобі Сюе Мена безперервно пульсувала, а Мо Жань безупинно позіхав, адже за всю ніч так і не зімкнув очей.

Сюе Мен не придумав нічого кращого, аніж як виплеснути свій гнів на Мо Жаня:

— Ранок — найважливіша частина дня. А ти чим займаєшся? Сонце тільки-но зійшло, а ти, сучий сину, вже лінишся? Це те, чому тебе навчив Вчитель?

— Га? — Мо Жань, з затуманеними очима, знову сильно позіхнув. — Сюе Мене, тобі нудно чи що? Одна справа, коли мене Вчитель перцює, але ти хто ще в біса такий? Прояви хоч трохи поваги до свого старшого двоюрідного брата, нахабна ти дитино!

— Мій старший двоюрідний брат — собака, але якщо ти наполягаєш! — плюнув отрутою Сюе Мен.

Мо Жань засміявся:

— Ти такий неслухняний, так грубиш своєму старшому братові. Якби Вчитель дізнався, він був би надзвичайно розчарованим.

— Як тобі взагалі стає зухвалості згадувати Вчителя?! Чого ти не зупинив його вчора, коли він пішов до зали Дисциплінарного Суду?

— Мен-Мене, ти зараз про Вчителя говориш? Юхена Нічного Неба, Безсмертного Бейдов? Хотів би я глянути на те, як ти його зупиниш.

Сюе Мен вибухнув люттю, брови зійшлися в гніві, він схопився на ноги і вихопив меча:

— Як ти, трясця твоїй матері, мене тільки що назвав?!

Мо Жань посміхнувся, підперши щоку рукою:

— Мен-Мене, будь хорошим хлопчиком і сядь на ммісце.

— Мо Вейю, я вб'ю тебе! — заволав Сюе Мен.

Ши Мей, що опинився між ними, слухаючи їхню буденну суперечку, лише багатостраждально зітхнув і потер скроні, намагаючись зосередитися на своїй книзі.

— Наповнюй вмістилище вдень і вночі; духовне ядро сформується у свій час. Небесний порядок абсолютний; життя і смерть повинні залишатися розділеними, як зірки Шен і Шан...

Три дні промайнули як одна мить. Чу Ваньнін відбув частину покарання, яка вимагала від нього обмірковування власних помилок.

Згідно з правилами, протягом наступних трьох місяців він не міг покидати пік Сишен. Він також мав виконувати різну роботу, наприклад, допомагати в залі Менпо, чистити колони мосту Найхе, підмітати сходи біля воріт та інші подібні завдання.

— Старійшино Юхене, чесно кажучи, я думаю, що вам слід просто пропустити цю частину, — занепокоївся старійшина Дзєлю. — Зрештою, ви ж видатний майстер. Такі речі, як миття тарілок і витирання підлоги... Це нижче вашого рівня.

Він тактовно вирішив не озвучувати решту своїх думок: «Що найважливіше, цей старий дуже сумнівається, що ти взагалі вмієш робити такі прості речі, як підмітати підлогу, готувати їжу та прати білизну!»

Чу Ваньнін, з іншого боку, вирушив до залу Менпо, не виказуючи навіть натяку на сумніви у власних здібностях.

Почувши, що Чу Ваньнін прийде аби виконувати роботу, як частину свого покарання, всі в залі Менпо — від прислуги до наглядача — зблідли від страху і тривоги, наче до них наближався страшний ворог.

Чу Ваньнін увійшов, його білі шати тріпотіли. Його вродливе обличчя було спокійним і врівноваженим, абсолютно позбавленим будь-якого виразу. Якби можна було додати хмаринку під ногами і мухогін, він би нічим не відрізнявся від безсмертних.

Наглядач залу Менпо відчував себе вкрай незручно і ніяково через те, що йому доведеться доручити такому вродливому чоловікові мити овочі та готувати їжу. Але Чу Ваньнін, абсолютно не усвідомлюючи свого статусу красивого чоловіка, просто зайшов на кухню. Люди, які там працювали, не могли не зробити крок назад, коли його холодний погляд ковзнув по них.

Зіткнувшись з цією тишею, Чу Ваньнін відразу перейшов до справи.

— Що мені робити?

Наглядач ніяково повтузився з подолом свого одягу і на деякий час замислився, а потім обережно запитав:

— Чи не міг би Старійшина вимити овочі?

— Звісно, — відповів Чу Ваньнін.

Наглядач полегшено зітхнув. Спочатку він думав, що витончені руки* Чу Ваньніна ніяк не пристосовані до праці і що він, можливо, не захоче займатися такими речами, як прибирання. Проте вся інша робота, яка не була з цим пов’язана, потребувала певних навичок, і він боявся, що Чу Ваньнін не зможе добре впоратися із завданнями. Оскільки Чу Ваньнін так легко погодився мити овочі, він вирішив, що йому більше немає про що хвилюватися.

十指不沾阳春水 (shízhǐ bù zhān yángchūn shuǐ) «десять пальців не торкаються весняної води». Метафора людини, у якої хороші сімейні умови, тому їй не потрібно самому прати білизну у холодній березневій воді.

Як виявилося, наглядач був занадто наївним.

Перед залою Менпо протікав невеличкий чистий струмок. Чу Ваньнін притягнув до нього кошик темно-зеленої капусти і, засукавши рукави, почав її мити.

Оскільки ця місцевість була володінням старійшини Сюаньдзі, його учні час від часу проходили повз. Коли вони побачили, що Чу Ваньнін миє овочі, вони були вражені до такої міри, що не могли нічого вдіяти, окрім як заїкатися і вимовляти обірвані речення. Протерши очі три або чотири рази і переконавшись, що так, вони не помилилися, вони заціпеніло промовили:

— Старійшино Юхене, д-д-доброго ранку.

Чу Ваньнін глянув догори.

— Доброго ранку.

Учні Старійшини Сюаньдзі затремтіли на місці, а потім кинулися навтіки.

Чу Ваньнін не став витрачати на них час. Він просто зосередився на своїй капусті, промиваючи її, а потім кидаючи до кошика. Він мив її з усією серйозністю, ретельно очищаючи листок за листком і старанно промиваючи кожен з них знову і знову. В результаті такого підходу кошик з капустою наповнився тільки тоді, коли вже настав обід.

Кухарі, тим часом, розпачливо крокували туди-сюди по кухні.

— Що ж нам робити? Якщо він не повернеться, не буде і капусти. Як ми будемо готувати тушковану яловичину з овочами?

Наглядач подивився на висоту сонця в небі.

— Забудьте про це. Не чекайте більше. Просто замініть страву на тушковану яловичину в червоному соусі.

І ось, коли Чу Ваньнін повернувся, яловичина вже тушкувалася в горщику з прянощами і вбирала в себе всі ці насичені смаки. Капуста, очевидно, більше не була потрібна. Чу Ваньнін притиснув до себе капусту, над якою він так довго працював, і засмучено насупився.

— Навіщо ви попросили мене мити капусту, якщо навіть не збиралися її готувати? — крижаним тоном запитав він.

Чоло наглядача вкрив холодний піт, і він схопив хустину, щоб його витерти. В паніці він вимовив слова, про які потім буде шкодувати все життя:

— Тому що ми сподівалися, що Старійшина приготує горщик тофу з тушкованою капустою!

Чу Ваньнін без жодного виразу на обличчі тримав свою капусту, нічого не кажучи, але мовчки розмірковуючи над цим.

— Якщо старійшина не бажає, нічого стр… — поспішно додав наглядач.

— Де тофу? — Чу Ваньнін різко перебив його, перш ніж він встиг закінчити.

— Старійшино Юхене, ви... вмієте готувати?

— Я не цілком необізнаний у цьому. Я можу спробувати.

Коли настав обідній час, учні, як завжди, веселі та балакучі, увійшли до зали Менпо. Вони зайняли свої місця групами по троє-п'ятеро і підійшли до стійки за їжею. На піці Сишен завжди годували смачно і різноманітно, тож вони не мали жодних підстав очікувати, що сьогодні буде якось інакше.

Тушкована яловичина була ідеальної соковитості, свинина в рибному соусі — насиченого кольору та аромату, хрусткі шматочки свинини — золотисті та піджаристі, а риба на пару з подрібненим перцем — ароматна та апетитна, червона від спецій. Учні поспішили вишикуватися в чергу за улюбленими стравами, сподіваючись, що головний кухар дасть їм додаткове кисло-солодке реберце або збризне рис підливою чи олією чилі.

Тими, хто найшвидше ставав у чергу, завжди були учні Старійшини Луцвеня. Молодий хлопець з величезним прищем на носі стояв попереду і з нетерпінням чекав на свій мапо-тофу*. Він спритно прослизнув разом з тацею до останньої стійки і, навіть не піднявши очей, сказав:

Мапо тофу (mápó dòufu) — популярна китайська страва з провінції Сичуань. Складається з тофу в гострому соусі, як правило, рідкої, жирної та яскраво-червоної суспензії, на основі доубанджан (ферментованої квасолі та пасти з чилі) та доучі (ферментованої чорної квасолі), а також фаршу, традиційно яловичини.

— Кухарю, я хочу миску тофу.

Бліді, витончені пальці шеф-кухаря виклали щедру порцію тофу. Однак це була не та страва, до якої звик цей учень. Це була миска з якоюсь чорною субстанцією — невиразною жижею, яку можна було назвати лише помиями.

Учень злякано витріщився на нього:

— Що це в біса таке?

— Тофу з тушкованою капустою.

Зал Менпо почав наповнюватися гомоном.

Учень не звернув уваги на голос того, хто йому відповів.

— Ти що, намагався приготувати зілля безсмертя?! — гнівно запитав він. —У якому світі ця штука схожа на тофу і тушковану капусту?! Я не хочу її — заберіть це назад!

Посеред своєї тиради він підняв голову, щоб глянути на кухаря. І як тільки учень побачив, хто, власне, стоїть за стійкою, він закричав від жаху і мало не перекинув свою тацю.

— Ст… Старійшино Юхене!

— Мгм.

Учень ледь не розплакався:

— Ні, я... Тобто... Я не мав цього на увазі, просто зараз... Я…

— Якщо не хочеш це їсти, поверни назад, — сказав Чу Ваньнін, абсолютно байдужий до ситуації. — Не витрачай даремно.

Учень заціпеніло підняв чашу і рішуче передав її Чу Ваньніну, після чого незграбно пошкандибав геть.

Тепер усі знали, що Старійшина Юхен стоїть в кінці стійки, тож колись жвава зала Менпо поринула в тишу.

Немов цуценята, яких потягнули за загривок, учні слухняно стояли в черзі і в паніці наповнювали свої тарілки. Вони шанобливо пройшли до кінця стійки, затинаючись та заїкаючись віталися зі Старійшиною, а потім щодуху кинулись навтьоки.

— Вітаю, Старійшино Юхене.

— Мм.

— Добридень, Старійшино Юхене.

— Добрий день.

— Дякую за турботу, Старійшино Юхене.

Старійшина Юхен затих.

Учні були всі до одного шанобливі та надзвичайно обережні, тож Чу Ваньнін приймав їхні схвильовані привітання... Але жоден з них не попросив тушкованого тофу з капустою з його горщика.

Поволі черга ставала все коротшою і коротшою, а їжа перед іншими кухарями майже закінчилася. Лише горщик перед Чу Ваньніном залишався наповнений по вінця, а їжа в ньому охолола. Ніхто не хотів її їсти.

Обличчя Чу Ваньніна нічого не виказувало, але в глибині душі він щось відчував. Весь ранок він тяжко працював, аби помити цю капусту...

В цей момент увійшли троє його учнів. Сюе Мен, одягнений у свою звичайну форму сріблясто-блакитних легких обладунків, бадьоро йшов до стійок. Він радісно підступив до Чу Ваньніна і привітався:

— Вчителю! Як ви почуваєтесь? Ваші рани ще болять?

— Ні, — спокійно відповів Чу Ваньнін.

— Тоді… Тоді це добре, — відповів Сюе Мен.

Раптом Чу Ваньнін подивився на нього і запитав:

— Хочеш скуштувати тофу*?

Сюе Мену відібрало мову.

吃豆腐chī dòufu —  їсти тофу; розмов:. чіплятися, лізти, загравати, розпускати руки; лапати за груди; жартувати, кепкувати, глумитися (над кимось).

 

---

Нотатки авторки:

Чу Ваньнін: Ти хочеш тофу?

Учень А: Ні, не їм.

Чу Ваньнін: А ти їсиш тофу?

Учень Б: У м-м-мене алергія на тофу!

Чу Ваньнін: А ти їсиш тофу?

Сюе Мен: Що?!...(раптово почервонів). Я натурал! Як.. як я можу їсти тофу Вчителя!

Чу Ваньнін: Ти про що подумав?.. Геть до зали Чистого Неба і подумай про свою помилку! Зараз! І щоб більше не тинявся поряд з Мо Вейю! (гнівно перевертає стіл)