Цей Високоповажний не хоче, щоб ти помер

Тієї ночі Мо Жань лежав у своєму ліжку на піку Сишен, заклавши руки за голову. Він дивився на балки під дахом, абсолютно не в змозі заснути.

Спогади промайнули перед очима одні за одними, і з їхніх шматочків, урешті-решт, постало сповнене крижаної елегантності обличчя Чу Ваньніна.

У дійсності, Мо Жань ніколи не розумів, що відчуває до цієї людини.

Уперше він побачив Чу Ваньніна під квітучим деревом перед Небесною пагодою. Він був одягнений у просторі одежі з широкими рукавами — єдиний із двадцяти старійшин, хто не носив розкішні сріблясто-блакитні обладунки піку Сишен.

Того дня, коли Чу Ваньнін, опустивши голову, задумано розглядав  металевий кіготь на руці. Видима сторона його обличчя була зосередженою, але ніжною, чимось нагадуючи білого кота, залитого теплим золотистим сонячним світлом.

Мо Жань спостерігав здалеку, не в змозі відвести погляд.

Його перше враження від Чу Ваньніна було чудовим.

Та Мо Жань не витримав байдужості, жорстокості й покарань, які згодом звалилися на нього. Гострі зуби та кігті білого кота рясно вкрили Мо Вейю ранами.

Життя Мо Жаня висіло на тонесенькій волосині, коли дядько нарешті врятував його з моря вогню. Мо Вейю гадав, що, опинившись на піку Сишен, знайде вчителя, який ставитиметься до свого учня зі співчуттям і щиро цінуватиме його.

Але як би він не старався догодити Вчителеві, скільки би праці не доклав, Чу Ваньнін ніби нічого й не помічав. Будь-яку найменшу помилку той щедро винагороджував жорстокими покараннями, які перетворювали плоть Мо Жаня на криваву кашу.

Згодом він дізнався, як сильно Чу Ваньнін зневажав свого третього учня.

«Паскудний характер. Неможливо виправити».

То он яким він був в очах прекрасного пана в білій одежі, що стояв під квітучим деревом?

Колись він вважав Чу Ваньніна холодним місяцем на дев’ятому небі*, щиро шанував його — обожнював. Але ким Мо Вейю був у серці цього небесного світила?

*В оригіналі 九天寒月 — «дев’яте небо» — означає щось далеке й недосяжне; часто цим словом позначалась імператорська родина. «Холодний місяць» — натяк на холодний, як білий колір місяця, характер Чу Ваньніна.

Зухвалим хлопчиськом, який нав’язався до нього в учні.

Мерзенним нікчемою від маківки до кінчиків пальців.

Паскудним вихованцем будинку розпусти із зіпсованим єством.

Незважаючи на те, що Мо Жань завжди був безтурботним і спокійним, він поступово зненавидів Чу Ваньніна. Він плекав гірку образу на свого Вчителя, але вперто відмовлявся коритися. День за днем Мо Жань знову й знову провокував його, намагаючись привернути увагу, здобути схвалення чи захоплення. Якби Ши Мей похвалив Мо Жаня простим «добре», той злетів би в небо від щастя. Але якби Чу Ваньнін вшанував його холодним «непогано», Мо Жань із радістю віддав би за це життя.

Однак годі й чекати похвали від Чу Ваньніна.

Хоч яким би старанним чи вправним не був Мо Жань, ця безжальна людина ніколи не вважала його гідним чогось більшого, ніж легкий кивок головою чи байдуже відведений погляд.

Мо Вейю мало не божеволів.

Лиш небо знало, як сильно хотів Мо Жань, ухопивши Чу Ваньніна за щоку, змусити Вчителя подивитися на свого учня і нарешті побачити його, проковтнути ненависне «Паскудний характер. Неможливо виправити»!

Однак він тільки й міг, що стати перед Чу Ваньніном навколішки, як слухняний бездомний пес, схилити голову й шанобливо промовити: «Учень запам’ятає настанови Вчителя».

Перед цією людиною Мо Вейю завжди почувався немов виваляним у багнюці*.

В оригіналі 卑微入骨 — букв. мерзенним до самих кісток.

Хоча він зараз і «панич», та все одно залишився все тим же нікчемою.

Зрештою, Мо Жань зрозумів, що такі, як Чу Ваньнін, завжди ставитимуться до нього з презирством.

Та з того часу багато чого змінилося...

Мо Жань захопив пік Сишен, націлився на найвищі з вершин і став першим в історії володарем світу самовдосконалення. Його темне військо змушувало всіх тремтіти від жаху, ім’я його наважувалися промовляли тільки пошепки. Ніхто й не згадував про його брудне минуле чи сумнівне походження.

Мо Вейю більше не існувало, залишився тільки Тасянь-дзюнь

Тасянь-дзюнь.

Його ненавиділи з усіх сил. А бодай би нестерпному Мо Жаню ніколи не бачити переродження чи спокути!

Тасянь-дзюнь… Мо Вейю… ТТасянь-дзюнь… Мо Вейю… Тасянь-дзюнь… Мо Вейю.

Та. Сянь. Дзюнь.

Але що ж вони могли йому заподіяти, дрижачи від страху? Пік Сишен усе ще гудів від голосів тисяч людей, що падали навколішки перед палацом Вушань, ушановуючи свого нового володаря.

«Хай живе імператор Тасянь-дзюнь! Вічного йому правління!»

Мо Жань почувався просто неймовірно.

Аж поки не помітив у натовпі обличчя Чу Ваньніна.

У той час духовну силу Чу Ваньніня вже було знищено. Його прив’язали під палацом, перетворивши на жалюгідного в’язня.

Мо Жань вирішив стратити Чу Ваньніна. Але він не хотів дарувати йому швидку безболісну смерть, тому скував його кінцівки, зробив надріз на  шийній артерії, проте не надто глибокий, та зачарував його так, щоб той не загоювався. Крапля за краплею з рани точилася кров, разом із нею знесилене тіло потроху покидало життя.

Сонце припікало голову. Церемонія коронації тривала вже довгий час і Чу Ваньнін майже стік кров’ю. Смерть цієї людини нарешті розіб’є кайдани минулого і звільнить Мо Жаня, тому він, власне, і призначив страту Вчителя тоді ж, коли й коронацію. Ось так у мить, коли Мо Вейю стане господарем світу самовдосконалення, Чу Ваньнін обернеться порожньою оболонкою, позбавленою життя.

І все минуле буде стерто.

Просто чудово.

Але чому, навіть стоячи однією ногою в могилі, цей чоловік зоставася байдужим? Таким же елегантним і холодним… Обличчя Чу Ваньніна було жахливо блідим, але його вираз залишався незворушним. Дивлячись на Тасянь-дзюня, той не виказував ні захоплення, ні страху.

Лише відразу, зневагу й… Мо Жань подумав, що він, мабуть, несповна розуму, або що це Чу Ваньнін збожеволів, коли в його погляді зловив ледь помітний відблиск співчуття.

Перебуваючи на порозі смерті, переможений і поневолений Чу Ваньнін справді вирішив пожаліти Мо Жаня, володаря світу, наймогутнішого з-поміж усіх! Та як він сміє!!!

Гнів, що накопичувався в серці Мо Жаня понад десять років, нарешті звів його з розуму. Прямо там, у залі Вірності — звісно, на той момент перейменованій на палац Вушань — у присутності тисяч людей, оточений громом їхніх схвалень і лестощів, він рвучко підвівся, відкинувши краї чорної роби, і покрокував сходами вниз.

На очах у всіх Мо Вейю схопив Чу Ваньніна за щоку, посміхаючись так солодко, але водночас зловмисно, що його лице спотворилося до невпізнаваності.

— Учителю, сьогодні великий день для твого учня. Чому ж не радієш за нього?

У натовпі запала мертва тиша.

Обличчя Чу Ваньніна було немов висічене з криги; він не був ані улесливим, ані владним, коли промовив:

— У мене немає такого учня, як ти.

Мо Жань розреготався. Його нестримний сміх пронісся галереями золотої зали, мов стерв’ятник, жахаючи всіх присутніх.

— Учитель такий безсердечний. Цей Високоповажний розчарований.

Голос його був дзвінким, коли він, сміючись, продовжив:

— Як це немає такого учня, як я? А хто ж тоді навчив мене практик самовдосконалення? Хто ж заклав у голову моральні принципи? Від кого я перейняв бойові навички? А холоднокровній безжалісності хто мене навчив?! А шрамам, які залишилися від ударів батога, кому, дозвольте спитати, я завдячую?!

Мо Жань перестав усміхатися, його тон раптом став недобрим, в очах палахкотів холодний вогник.

— Чу Ваньніне! Ти настільки мене соромишся? Моє походження занизьке чи, може, кров моя для тебе занадто брудна? Чу Ваньніне, тебе питаю: який це, у біса, такий «паскудний характер, неможливо виправити»?!

Під кінець Мо Жань уже шаленів від люті, голос спотворився, коли він кричав:

— Ти ніколи не ставився до мене, як до учня. Ніколи мене ним не вважав! Але я... колись я... дійсно визнавав тебе своїм учителем. Я щиро поважав, любив тебе — і яка мені за це дяка? Чому ти ні разу не хвалив мене? Чому, хоч би що я робив, ніколи і слова доброго від тебе не чув?!

Тіло Чу Ваньніна здригнулося, обличчя зблідло ще більше. Прекрасні феніксові очі трохи розширилися, коли він глянув на Мо Жаня, губи ворухнулися, ніби той хотів щось сказати, але так і не зміг.

Усі, хто раніше жили на піку Сишен, давно зникли. Двоє останніх людей, що залишилися, дивилися зараз один на одного.

Неприємна тиша, здавалося, нарешті вгамувала лють Мо Жаня. Він заплющив очі, а згодом розплющивши їх, засяяв тією огидною* посмішкою, що змушувала людей, яким не пощастило її побачити, обливатися холодним потом.

*В оригіналі ідіома 神憎鬼厌 — «не терплять боги, ненавидять демони», тобто — бридка, огидна.

Мо Жань ласкаво і якомога щиріше сказав:

— Учителю, ви ж завжди дивилися на мене зверхньо, чи не так? Вважали нижчим за інших.

Він замовк, окинув поглядом тисячі людей, які, немов улесливі пси, стояли навколішки перед палацом, визнаючи його володарем світу самовдосконалення, що піднявся над усіма смертними.

Мо Вейю ледь посміхнувся.

— Доки ти не сконав, спитаю ще раз: ну і хто ж тепер нікчема, а хто пан? Хто перед ким сьогодні плазує? Хто, зрештою, переможець, а хто невдаха?

Повіки Чу Ваньніна були опущені, ніби він усе ще був спантеличений зізнанням Мо Жаня і не міг прийти до тями. Нарешті той схопив його за підборіддя та силою припідняв обличчя.

І тієї миті Мо Жань закляк.

Він уперше в житті бачив жаль на обличчі Чу Ваньніна.

Цей вираз був настільки незнайомий Мо Жаню, що він, немов обпікшись, мимоволі відсахнувся.

— Ти...

Подоба Чу Ваньніна була сповнена страждань. Здавалося, він мовчки ковтав нестерпний біль, що пронизував усе його тіло, дроблячи кістки, розриваючи серце й легені.

Голос Чу Ваньніна був тихий і хрипкий.

Він ледь сколихнув повітря, осідаючи у вухах тільки одного Мо Жаня.

Чу Ваньнін промовив:

— Пробач мені, Мо Жаню. Це провина твого Вчителя…

Раптом світ немов замовк. Шум вітру, шелест рослин, тріпотіння шат — усе зникло.

Лише  звернене до нього обличчя Чу Ваньніна лишалося яскравим серед огорнувшого його мороку. Єдине, що тепер Мо Жань міг бачити.

Здавалося б, Мо Вейю мав би бути переповнений емоціями: радістю, самовдоволенням, ба навіть захватом.

Але нічого із цього не було.

У голові Мо Жаня промайнула лише одна дивна думка: коли це він настільки перевершив Чу Ваньніна?

Минуло дійсно немало часу. Відтоді багато чого змінилися.

Губи Мо Жаня ворухнулися, він прошепотів:

— Що… ти щойно сказав?

На це Чу Ваньнін лише посміхнувся, та так, що Мо Жань водночас і впізнавав цей вираз, і сприймав, як щось чуже, незнайоме. У глибині його феніксових очей Мо Вейю зустрів відображення власних, майже спотворених рис.

Тоді Чу Ваньнін поволі заплющив очі й упав додолу. Тієї ж миті Мо Жань схопив Учителя за плечі й несамовито заволав, ніби лютий звір у передсмертній агонії:

— Чу Ваньніне! Чу Ваньніне, що ти щойно сказав? Ану повтори!!!

Людина, що лежала в його руках, не відповіла. Її губи були бліді, як грушевий цвіт. Це гарне обличчя завжди здавалося таким холодним, але тепер перед смертю на нім застигла легка сумна посмішка в кутиках губ. Вона була такою схожою на ту, що закарбувалося в спогадах Мо Жаня при його першій зустрічі із Чу Ваньніном перед Небесною пагодою.

Він усміхався так невимовно лагідно й тепло.

— Чу Ваньніне!!!

Та лагідність розбилася; квіти хайтану зів'яли й розсипалися по землі.

Нарешті Мо Жань отримав те, чого хотів. Він розтоптав життя Вчителя і зійшов на вершину людського світу.

Але що ж це, у біса, таке? Як так сталося!

Чому туга й ненависть у його грудях тільки посилюються… Що з ним коїться?

Слабкий чорний туман зібрався в руці Мо Жаня, завис на кінчиках пальців та крапнув на артерії Чу Ванніна, запечатуючи його останні життєві сили.

— Думав отак просто взяти й померти?

Очі Мо Жаня вирячилися, обличчя набуло лихого виразу.

— Це ще не кінець, Чу Ваньніне. Навіть не думай ось так уникнути відплати! Я ще не закінчив! Якщо ти чітко й виразно не повториш те, що сказав, я розчавлю Сюе Мена, палац Квеньлвень Тасюе та всіх, кого ти хотів захистити! Я розірву їх усіх на шмаття! Тому добре подумай, що ти маєш робити!

Він геть забув про церемонію і про величезний натовп людей, які все ще стояли перед ним на колінах.

Мо Жань змінив своє рішення. Він більше не бажав Чу Ваньніну смерті.

Мо Вейю ненавидів Учителя, але хотів, щоб той жив… Щоб вижив…

Одним широким рухом Мо Жань підняв знекровленого Чу Ваньніня і, використавши цінґон, скочив на високий дах — одежі розвівалися на вітрі, мов крила самотнього сокола. Мо Вейю хутко минав одну будівлю за іншою, прямуючи до павільйону Червоного Лотоса — колишнього помешкання Чу Ваньніна.

Це місце було багате духовною енергією та численними лікарськими травами. Мо Жань мав на меті врятувати Чу Ваньніна.

Коли людина помирає, немає сенсу її ненавидіти. Саме тому Чу Ваньнін мусить жити. Чи то Мо Жань геть із глузду з’їхав, коли збирався власноруч убити Вчителя?

Якщо Чу Ваньнін загине, що ж у Мо Вейю залишиться?..

Мо Жань лежав у ліжку, відчуваючи на язику гіркоту спогадів. Була вже пізня ніч, але він не міг заснути. Зрештою він підвівся, умив обличчя, одягнувся і з ліхтарем у руці попрямував до залу Яньлво.

Чу Ваньнін, хто б сумнівався, лише недбало перев’язав свої рани перед тим, як піти отримувати покарання. Мо Жань знав, що той був упертим і непоступливим і ніколи не замислювався над тим, чи здатне його тіло витримати подібне. Навіть якби Сюе Мен спробував, не зміг би зупинити Вчителя.

Підійшовши до палацу Яньлво, Мо Жань, звісно, одразу ж побачив усередині самотнє зеленувате сяйво — воскові сльози свічки без упину котилися додолу.

Чу Ваньнін стояв навколішки спиною до дверей, випроставшись, як сосна.*

*Тут ідіома «俊如松涛», що буквально означає «гарний, як сосна і морські хвилі» та використовується для опису людини приємної зовнішності.

Кинувши на Вчителя погляд, Мо Жань встиг пошкодувати про свій порив. Якого милого він посеред ночі пішов шукати Чу Ваньніна? Чи він збожеволів?

Але якщо Мо Жань уже тут, безглуздо буде просто розвернутись і піти.

Він трохи пометикував і знайшов рішення десь посередині. Мо Жань тихо поставив ліхтар біля ніг. Він вирішив не йти, але й не заходити — отак-от стояти біля вікна, спершись на раму і підклавши під щоки долоні, здалеку спостерігати за Чу Ваньніном.

Мідні дзвіночки, що звисали з країв даху, м’яко погойдувалися, солодкі пахощі квітів і зелені наповнювали нічне повітря.

Дві постаті, одна з яких стояла, а інша сиділа навколішки, розділяло червоне загратоване вікно й порожня тиша зали.

Якби це сталося до його переродження, він міг би просто зайти й наказати Чу Ваньнінові припинити роздуми й повернутися до відпочинку. Якби той відмовився, Мо Вейю міг би скувати його кінцівки і силоміць винести.

Що, якби Мо Жань наважився провернути таке тепер?

Але зараз він не мав ні влади, ні сили. Навіть зростом був нижчим за Чу Ваньніна.

На душі в Мо Жаня було важко. Він дивився крізь вікно на людину всередині зали, але залишався непоміченим. Він не бачив обличчя Чу Ваньніна, а той – його.

І так білий кіт стояв на колінах до ранку, аніразу не озирнувшись, а дурненький пес просидів під вікном всю ніч, але так і не наважився піти.

---

Нотатки авторки:

Влаштуймо сьогодні перед сном маленький театр тваринок :)

Жив був один маленький песик — такий уже брудний та дурний, що ніхто його не любив, тому цуцику нічого не лишалося, окрім як блукати світом.

Аж якось одного дня маленького песика знайшов його дядечко й приніс до свого дому. Нове помешкання було тепле і просторе, цуцик був щасливий, як ніколи —особливо він уподобав великого білого кота, що, скрутившись, спав на подушці. На перший погляд той здався таким теплим і ніжним, що песик гукнув його гавкнувши і весело зарився в його білу пухнасту шерсть.

Але от біда — білий кіт, прокинувшись, не виправдав сподівань дурного цуцика. Він холодно зиркав на песика, відмовлявся від ігор, а коли перебував у кепському настрої, навіть забував ховати пазурі й жорстоко дряпав мордочку щеняти.

Із часом песик виріс і великий білий кіт біля нього тепер видавався маленьким кошеням.

Великий пес вирішив провчити свого мучителя, вкусивши того за шию і пихато потоптавши білосніжну шерсть.

Спочатку він думав, що ця тварина тверда й холодна, немов клятий камінь, але раптом зрозумів, що тіло білого кота м’яке й ніжне… і нагадує йому про ту першу ніч, коли песик поволі засинав, зарившись у теплу білу шерсть.

Та він так і не дізнався, що тієї ночі білий кіт якоїсь миті розплющив свої кольорові очі.

«Звідки взялася ця малеча, така брудна…»

Білий кіт подумав трошки, висунув рожевого язичка й тихенько вимив брудного песика.

Тоді вже чистенький цуцик тихо чхнув і прокинувся, думаючи, що то був сон. Уві сні його поневіряння нарешті завершились і в кінці тієї подорожі песика чекав лагідний до нього білий кіт.