Думки цього Високоповажного трохи в безладі

Новина, що старійшина Юхен буде покараний за порушення правил, рознеслась так, наче в неї проклюнулись крила. Це навіть не почекало до наступного ранку. Майже всі в школі дізнались про це тієї ж ночі.

Звичайну людину дві сотні ударів, напевно, вбили б. Навіть для заклинача, це, мабуть, буде вкрай нестерпно.

Почувши про це, Сюе Мен скочив на ноги:

— Що? Вчитель піде до Дисциплінарного Суду?

— Молодий пане, будь ласка, поспішіть поговорити з володарем. Вчитель вже поранений, як він витримає ще двісті ударів?

Сюе Мен так хвилювався, що був майже на межі зриву.

— З моїм батьком? Не вийде. Він ще не повернувся з палацу Тасюе*. Птах з листом долетить до нього не раніше завтрашнього дня. Чому ви, хлопці, не зупините Вчителя?

踏雪 tàxuě — йти снігом.

Мо Жань і Ши Мей перекинулись поглядами. Зупинити Чу Ваньніна? Хто в світі був здатен на таке?

— Трясця, я зараз же піду за ним. — Сюе Мен кинувся до Дисциплінарного Суду. Ще навіть не зайшовши на подвір’я, він помітив групу учнів Старійшини Дзєлю, що скупчилися біля дверей головної зали й перешіптувалися між собою.

— Що ви всі тут робите, чого скупчилися? Геть з дороги! Рухайтесь!

— Молодий господар!

— Ох, молодий господар тут!

— Дорогу молодому господарю!

Учні похапцем розійшлися в сторони, щоб пропустити Сюе Мена. Двері Зали Чистого Неба були відчинені. Чу Ваньнін стояв на колінах всередині, випрямивши спину, заплющивши очі і не промовляючи ані слова. Старійшина Дзєлю, тримаючи металеву палицю, читав вголос правила піку Сишен, супроводжуючи кожне правило одним жорстоким ударом металевого стрижня по спині Чу Ваньніна.

— Дев’яносто перше правило цієї школи: «Не кривдити невинних і не використовувати техніки для самовдосконалення проти простих людей». Під палицею, маєте заперечення?

— Без заперечень.

— Дев’яносто друге правило цього ордену: «Не діяти необдумано за власним бажанням і не вдаватись до самовтіхи». Під палицею, маєте заперечення?

— Без заперечень.

Старійшина Дзєлю не наважився проявити поблажливість у покаранні. Приблизно дев’яносто ударів і білі одежі Чу Ваньніна наскрізь просочились кров’ю.

Сюе Мен ставився до Чу Ваньніна з неймовірною повагою. Тож від цього видовища його очі миттєво налились кров’ю, і він щосили заволав:

— Вчителю!

Чу Ваньнін удав, що не чує. Його очі лишились заплющеними, між бровами — легка борозна.

Старійшина Дзєлю глянув на двері і тихо сказав:

— Старійшино Юхене, молодий господар тут.

— Я не глухий. Я чув. — З куточка губ Чу Ваньніна потекла кров, але він все одно не підвів очей. — Він просто галаслива дитина. Не звертайте на нього уваги.

Старійшина Дзєлю зітхнув:

— Юхене, це дійсно необхідно?

— Що поробиш, мої учні завжди такі неслухняні, — Чу Ваньнін говорив байдуже. — Якщо я не отримаю належного покарання сьогодні, хіба я матиму нахабство дисциплінувати когось іншого в майбутньому?

Старійшина Дзєлю вагався.

— Будь ласка, продовжуйте.

Старійшина Дзєлю знову зітхнув. Він подивився на бліду, витончену шию Чу Ваньніна, що спускалась у відгорнутому комірі тонким туманом, і не міг не запропонувати:

— Тоді я принаймні буду обережніше?

— Це нічим не відрізнятиметься від шахрайства, — сказав Чу Ваньнін. — Не переймайтесь. Це лише двісті ударів. Я можу з цим впоратись.

— Старійшино Юхене…

— Дзєлю, немає необхідності говорити далі. Продовжуйте.

Металева палиця знову обрушилась на спину.

Голос Сюе Мена зірвався:

— Старійшино Дзєлю! Ти, сучий сину, все одно не зупиняєшся? Геть не поважаєш свого молодого господаря? Ти зараз мого Вчителя б’єш! Мого Вчителя!

Старійшина Дзєлю міг лише змусити себе вдати, що він нічого не чує.

Легені Сюе Мена були готові ось-ось вибухнути від гніву:

— Ти оглух, старий шмат лайна? Твій молодий господар наказує тобі зупинитись! Як-якщо ти насмілишся вдарити його знову, я… Я… Я…

Він застряг на «Я» і не міг придумати, що сказати. Врешті-решт, він всього лише п’ятнадцятирічний юнак. «Улюбленець небес» чи ні, але його сила та статус були набагато нижчими, ніж у старійшин. Тож, почервонівши, він зміг лише вичавити вперте: «Я скажу батьку!»

Старійшина Дзєлю не вшанував його слова відповіддю.

Чу Ваньнін майже непомітно зітхнув. Дев'яносто сім ударів. Дев'яносто вісім ударів.

Дев'яносто дев'ять ударів. Сотня ударів…

Тканини його одеж порвались від ударів. Жахливо — червона кров сліпила очі.

Сюе Мен більше не міг стримуватись. З панікою у почервонівших очах він відчайдушно кинувся в залу, але Чу Ваньнін раптом розплющив очі і здійняв руку. Бар’єр миттєво розділив простір надвоє, блокуючи двері і змушуючи Сюе Мена відступити на кілька кроків, майже падаючи на землю.

Чу Ваньнін, кашлянувши кров’ю, озирнувся навколо, його примружені очі фенікса лютували, як блискавка.

— Ганьба. Іди туди, звідки прийшов!

— Вчителю!

— Відколи молодий господар піка Сишен вповноважений наказувати старійшині Дзєлю порушити правила заради власної вигоди? — відрізав Чу Ваньнін. — Швидко зникни!

Сюе Мен витріщився на нього широко розплющеними очима, в яких поблискувала волога.

Мо Жань стояв осторонь, погладжуючи підборіддя, кутики його губ все ще підгинались.

— Йой, о ні, маленький фенікс зараз заплаче.

Після цих слів Сюе Мен крутнув головою і злісно витріщився на Мо Жаня. Його очі почервоніли, але він вперто стримував сльози.

Він не скаржився і більше не сперечався. Лише піднявся з землі й стер пил із себе, а тоді опустивши голову й скрегочучи зубами, став на коліна перед Залою Чистого Неба.

— Вчителю, учень помилявся.

Чу Ваньнін продовжував приймати удари, його спина трималась прямо і жодного разу не зігнулась. Але обличчя зблідло, і на лобі виступив холодний піт.

— Але я не піду, — вперто продовжив Сюе Мен. — Я складу компанію Вчителю.

Сказавши це, він схилився і відмовився вставати.

Очі Мо Жаня майже викотились з повік. Сюе Мен, Сюе Дзимін, улюбленець небес, опустився би до такого лише перед Чу Ваньніном. Для всіх інших він був феніксом, але для свого Вчителя він міг стати перепілкою. Якби Мо Жань не був настільки впевненим, що Сюе Мен не цікавиться чоловіками, він задумався б, чи той не закоханий у Чу Ваньніна, щоб бути таким непохитним і зовсім не шкодувати. Якби вчитель дав ляпаса, “перепілочка” покірно підставив би другу щоку.

Ну, ну. Неймовірний підлабузник.

Серце відчувало презирство, але чомусь в роті був кислий присмак. Мо Жань якийсь час спостерігав за Сюе Меном, і чим довше він дивився, тим неприємніше йому було. Мо Жань не міг дозволити йому бути єдиним, хто виявляє відданість.

Чу Ваньнін вже недолюблював Мо Жаня: після витівки, яку втнув Сюе Мен, чи не буде він ще більш упередженим?

Тому Мо Жань також став на коліна поруч з Сюе Меном.

— Я теж складу Вчителю компанію.

Звичайно, Ши Мей взяв з нього приклад і всі троє учнів стали на коліна біля бар’єру, чекаючи. Почувши новину, всі учні інших старійшин знайшли той чи інший привід, щоб прийти до Дисциплінарного Суду і подивитися виставу.

— Небеса, як це може бути старійшина Юхен?

— Я чув, він у пориві люті побив звичайну людину.

— Ох! Жахливо.

— Тсс, тихо. Якщо старійшина Юхен почує, ти будеш наступним у списку на побиття!

— Але чому молодий господар на колінах? — спитав хтось ще.

— Молодий пан Мо теж…

Мо Жань був красивим і красномовний, чим заслужив прихильність незліченних учениць, просто проживаючи своє буденне життя. Тож дехто з глядачів співчував йому, обмінюючись шепітками:

— Бідний молодий пан Мо… Що робити? Чи маємо ми попросити за нього?

— Мабуть, нам не варто втручатись в їхні наставницько-учнівські справи. Можеш піти, якщо смілива, але я ще не хочу помирати. Ти вже забула ту ученицю, яку старійшина Юхен відшмагав пару сотень разів?

Запала тиша.

Покарання було завершено. Бар’єр — нарешті знято.

Сюе Мен підскочив з землі і, спотикаючись, рвонувся до Зали Чистого Неба. Опинившись достатньо близько, щоб побачити стан Чу Ваньніна, вигукнув оскаженіле: «Ах!» і розвернувся, хапаючи старійшину Дзєлю за комір:

— Сраний стариган! — прогарчав він. — Трясця, хіба ти не міг полегше бити?

— Сюе Дзимін, — Чу Ваньнін заплющив очі, його закривавлені вуста то відкривались, то закривались, але хрипкий голос звучав наказово.

Було чутно як затріщали суглоби Сюе Мена, коли він відпустив старійшину Дзєлю та відштовхнув його в бік.

Мо Жань, що якраз підійшов, все ще посміхався, думаючи, що старійшина Дзєлю точно стримувався, враховуючи статус Чу Ваньніна. Але коли він побачив стан Чу Ваньніна, посмішка на його обличчі застигла.

«Невже Чу Ваньнін дійсно не сказав Старійшині Дзєлю про рану на плечі?! Більшість із цих двох сотень ударів безжально припали на цю травму. Нові рани поверх старої. Чу Ваньнін, ти… Ти з глузду з’їхав?»

Зіниці Мо Жаня звузились, його накрила приливаюча хвиля сильної ненависті.

Він не знав що саме ненавидить і чому так злиться, лише відчував жар багаття, що палало в шлунку і огортало всі нутрощі. Він звик доводити Чу Ваньніна до межі страждань власними руками, знищуючи його гідність і оскверняючи чистоту. Але Мо Жань терпіти не міг, коли Чу Ваньнін отримував синці та шрами від будь-кого іншого.

Можливо, через те, що Мо Жань не міг забути того, що сталось в попередньому житті, Мо Жань підсвідомо відчував, що ця людина належить йому. Живий або мертвий, відчуває він до нього огиду або ненависть – все одно Чу Ваньнін належав йому.

Спочатку він був не проти покарання Чу Ваньніна. Думав, так як він старійшина, двісті ударів точно не будуть завдані із справжньою силою — або, ці удари принаймні оминуть ще не загоєні рани на його плечі.

Але Чу Ваньнін ні слова про них не сказав! Він взагалі нічого не сказав! До чого цей божевільний був такий упертий? Чому змусив себе пройти через усе це? Що в біса цей дурний ідіот намагався довести?!

З повним безладом в голові, Мо Жань підняв руку, щоб підтримати Чу Ваньніна, але Сюе Мен випередив його і вже допомагав Чу Ваньніну підвестись.

Рука Мо Жаня завмерла в повітрі і опустилась через деякий час. Він дивився, як вони відходять, як Сюе Мен підтримує Чу Ваньніна, і в його грудях відчувалось щось незнайоме.

Він хотів піти слідом, але не міг поворухнутись. Все, що було в попередньому житті, залишилося в минулому. Тепер Чу Ваньнін був лише його вчителем. Нічого з їхніх плутаних, ненависних, ніжних взаємодій ще не сталось.

Йому не варто плекати такі думки. Для нього не мало жодного значення, хто побив Чу Ваньніна, хто його підтримав, з ким він любив проводити час, чи навіть якщо б його хтось вбив. Усе це ніяк не стосується Мо Жаня.

Ши Мей підійшов до нього:

— Ну-бо, ходімо за ними, глянемо.

— Я не піду. Сюе Мена достатньо. Я все одно нічим не можу допомогти, а забагато людей лише будуть завдавати клопоту. — Вираз обличчя Мо Жаня не змінився, але його думки були розбурханими. Він дійсно не міг зрозуміти, що саме відчував у цю мить.

Чи була це ненависть?

---

Нотатки авторки:

Подарункова картка персонажа №2

Сюе Мен

Друге ім’я: Дзимін

Посмертний титул: Ця Людина Ніколи Не Вмирала

Професія: його батько – володар гори, а він син володаря гори – молодий господар.

Простіше: гірний господар в другому поколінні.

Соціальний образ: ще не закінчивши навчання, відмінний учень— заклинач

Простіше: безробітній юнак, який чекає працевлаштування

Полюбляє: коли його хвалять, звеличують і вихваляють до смерті

Улюблена їжа: страшенно гостре хвоґво*

Не подобається: коли його ніхто не хвалить

Ріст: зараз 169, в дорослому віці 178

火锅 хвоґво (буквально «вогняний казан») — китайський посуд для відварювання їжі, який конструктивно нагадує самовар. Використовується для споживання їжі в компанії: їдці занурюють у бульйон, грітий внутрішньою жаровнею, дрібно нарізані інгредієнти й ведуть світські бесіди, поки харч готується. Виловлюють готове й додають нове побіжно розмові, не припиняючи розпочату варку.