Цей Високоповажний зварить тобі миску локшини

У Чу Ваньніна запаморочилося в голові.

Він міг звинувачувати тільки себе в тому, що захопившись роботою, втратив пильність та не відчув, як до нього наблизилися.

Що сталося?! Звідки взявся цей хлопець? А, це ж нібито той Мо… Як його там? Мо Шао? Мо Джу? Мо... Ю?

Він швидко вгамував емоції та взяв під контроль свою подобу; миттєво приховав переляк і здивування з прекрасних очей, надавши обличчю вираз звичної статечної непоступливості.

— Ти…

Тільки-но Чу Ваньнін зібрався за звичкою розтулити вуста для чергової лайки, як раптом його руку схопили.

Чу Ваньнін був приголомшений.

Він прожив на цьому світі чимало років, та за весь цей час ніхто й ніколи не наважувався так просто схопити його за зап'ясток. На якусь мить він завмер, спохмурнівши й не знаючи, як реагувати.

Висмикнути руку й дати зухвальцю ляпаса?

…Це все одно, що вигукнути «Безсоромник!» та остаточно уподібнитись до ображеної жінки?

Отже, вирвати руку й не давати ляпаса?

…Але чи не буде він тоді немов собака, яка гавкає, та не кусає?

Чу Ваньнін надовго застиг у нерішучості, як раптом юнак посміхнувся:

— Що це у вас на руці? Гарненьке. Ви навчаєте, як таке робити? Інші вже представилися, ви єдиний, хто нічого не сказав. Яким старійшиною ви є? Ах, ви ж щойно вдарилися об дерево, голівонька не болить?

Засипаний питаннями, Чу Ваньнін подумав, що якщо раніше голова його не турбувала, то тепер точно болітиме. У скронях пульсувало так, що здавалося, голова ось-ось розколеться навпіл.

У руці роздратованого Чу Ваньніна почало зростати слабке золотисте сяйво, сповіщаючи про те, що з миті на мить з’явиться Тяньвень. Інші старійшини злякалися не на жарт — невже Чу Ваньнін із глузду з'їхав? Він наважиться відшмагати самого панича Мо?

Але Мо Жань зненацька захопив і цю руку.

Тепер він міцно тримав обидві його руки. Гадки не маючи, у якій небезпеці опинився, він стояв навпроти Чу Ваньніна, обаровуючи його яскравою посмішкою. Дивлячись на нього знизу вверх, Мо Жань весело промовив:

— Моє ім’я Мо Жань. Я тут нікого не знаю, а ваше обличчя мені подобається найбільше. Тож, дозвольте мені стати вашим учнем!

Такий несподіваний поворот подій нажахав присутніх ще більше: обличчя деяких старійшин мало не покрилися тріщинами від напруження.

— Гм? — пробурмотів старійшина Сюаньдзі.

— Ого! — вигукнув старійшина Подзюнь.

— Ох… — зітхнув старійшина Ціша.

— Ух... — мовив старійшина Дзєлю.

— Ха, кумедно, — сказав старійшина Таньлан.

Старійшина Луцвень, який вирізнявся серед інших жіночною елегантністю, накрутив пасмо волосся на палець і закліпав своїми персиковими очима.

— Айя, цей маленький панич такий сміливий. Направду, юний герой! Навіть вербовий прутень старійшини Юхена його не лякає.

— А щоб тебе! Невже було необхідно говорити так вульгарно? — зневажливо кинув Старійшина Ціша.

Старійшина Луцвень граційно закотив очі й буркнув:

— Гм, тоді скажу більш вишукано: направду, юний герой — навіть Тяньвень старійшини Юхена його не лякає.

«Покінчити б із ним та й годі», — подумав старійшина Ціша, але промовчав.

Серед старійшин найпопулярнішим був добрий і лагідний старійшина Сюаньдзі. Наука його була нескладна, а вдачу мав скромного праведника, тому велика частина новачків на Піку Сишен набивалася в учні саме до нього.

Чу Ваньнін гадав, що Мо Жань не стане винятком. Навіть якщо не вибере Старійшину Сюаньдзі, то точно піде до веселого й енергійного Старійшини Подзюня. Хай там як, це буде хто завгодно, тільки не він.

Та ось Мо Жань стояв так близько перед ним. Обличчя юнака, звернене до нього, абсолютного незнайомця, випромінювало щиру прихильність і любов. Він почував себе гидким каченям*, на яке раптом звернули увагу. Безпричинна розгубленість охопила його, залишаючи неспроможним вичавити із себе хоча б якусь реакцію.

*Ужито термін 丑角 — другорядна роль клоуна в традиційній китайській опері; мається на увазі, що героя зненацька вибрали, хоча сам він був доволі непримітним у порівнянні з іншими.

Чу Ваньнін знав лише, як відповідати на «повагу», «страх» та «ненависть». Що ж до «любові» — це було надто складно.

Ні миті не вагаючись, він відмовив Мо Жаню.

Приголомшений Мо Жань завмер на місці; у глибині його очей, обрамлених тоненькими віями, несподівано з’явився натяк на смуток та заперечення. Він замислився, схиливши голову, і раптом вперто стиха пробурмотів:

— І все-таки це будете ви.

Чу Ваньнін застиг у німому здивуванні.

Голова ордену, який з цікавістю спостерігав за всім збоку, не зміг утриматися від сміху:

— А-Жаню, ти хоч знаєш, хто він такий?

— Та звідки ж мені знати? Він не сказав.

Той засміявся:

— Нащо ж накинувся на того, про кого геть нічого не знаєш?

Мо Жань, усе ще не відпускаючи рук Чу Ваньніна, повернувся і з посмішкою відповів:

— Тому що він виглядає найлагіднішим і найпривітнішим, звичайно ж!

У темряві Чу Ваньнін враз розплющив очі, зір заволокло пеленою, усе було як у тумані.

…Точно привида побачив.

Він уявлення не мав, яким місцем Мо Жань розглядав його, щоб завважити «лагідним». Та це збило з пантелику не лише Чу Ваньніна — кожен на піку Сишен це чув і всі поблажливо обдаровували панича Мо Жаня красномовними поглядами «що за нерозумне дитя».

Чу Ваньнін притис руку до пульсуючої скроні. У нього боліло плече, плуталися думки, у шлунку було порожньо, а в голові паморочилося.

Сон не йшов.

Деякий час він заціпеніло лежав у ліжку та зрештою сів. Тільки-но зібрався запалити паличку з пахощами, щоб втихомирити думки, як у двері знову постукали.

Це був Мо Жань.

Чу Ваннін мовчав, з його уст не зірвалося ані «завалюйся вже», ані «забирайся до біса».

Та двері відчинилися самі собою.

Чу Ваньнін похмуро підвів голову. Запалений між його пальцями сірник завис у повітрі, не торкнувшись пахощів, і через деякий час погас.

— Вимітайся, — сказав Чу Ваньнін.

Та попри слова Вчителя Мо Жань ввалився до кімнати. У руках він тримав миску з гарячою, свіжозвареною локшиною.

Цього разу все було простіше, без надмірностей: звичайнісінька локшина в прозорому бульйоні, посипана подрібненою цибулею та насінням білого кунжуту, зверху свинячі реберця, капуста напа і яйце-пашот з ледь підсмаженими краями.

Чу Ваньнін був голодний, та зовні він залишався незворушним. Він зиркнув на локшину, на Мо Жаня і врешті-решт відвернувся, не сказавши ні слова.

Мо Жань поставив миску на стіл і тихо мовив:

— Я попросив кухаря корчми приготувати це.

Чу Ваньнін опустив погляд. Звісно, Мо Жань не готував би для нього.

— Спробуйте, — сказав Мо Жань. — Юшка негостра й у ній немає яловичини чи бобових паростків.

Договоривши, Мо Жань вийшов і зачинив за собою двері. Він відчував себе погано через те, що став причиною травми Вчителя. Та наразі це все, що він міг зробити.

Тим часом Чу Ваньнін у кімнаті сидів біля вікна, не знаючи, що й думати. Схрестивши руки, він здалеку приглядався до миски з локшиною із запашними реберцями, поки пара не розвіялася і страва не охолола, не залишивши й натяку на тепло. Лише тоді він нарешті підійшов, сів, підняв палички, прихопив ними холодну, застиглу локшину й повільно почав їсти.

Так справа з привидами сім'ї Чень дійшла до свого завершення.

Наступного дня заклиначі забрали своїх чорних коней зі стайні й попрямували назад до ордену тією ж дорогою, якою вони їхали сюди.

По всьому місту Кольорових Метеликів — від чайних яток до продуктових лавок — прокотилися чутки про діяння сім’ї Чень.

У цьому ні маленькому, ні великому місті подібний скандал міг легко стати темою для жвавих обговорень на цілий рік.

— Хто б міг подумати, що панич Чень потайки одружився з пані Лво? Ай, бідолашна панночка Лво.

— Я вам так скажу: цього б не трапилося, якби сім’ї Чень на голову не звалилося те багатство. Великі гроші до добра не доведуть. Багатство отруює думки, як мертва риба воду.

Один чоловік, почувши це, незадоволено викрикнув:

— У панича Чена не було поганих намірів! Це все його батьки заколотили. Бодай би діти й внуки цього старого покидька Ченя родилися без дуп!

— Мертвих, звісно, шкода, але як щодо живих? — запитав хтось інший. — Гляньте-но на пані Чень-Яо, дорогоцінну доньку родини Яо. Саме їй випав найкоротший кінець палиці, як не крути. Цей безсердечний пройдисвіт Чень пошив у дурні бідолашну дівчину. Самі подумайте, що їй зараз залишається робити?

— Знову вийти заміж, звичайно ж.

Чоловік глузливо закотив очі.

— Заміж? То, може, ти її заміж візьмеш? — Селянин, з якого насміхалися, теж вишкірився і, колупаючись між зубами, сказав:

— Якщо моя жінка не проти, то чом би й ні? Панночка Яо нівроку гарненька, дарма що вдова.

— Пхе, мрій далі — жаба наміряється з’їсти лебедя.

Мо Жань нашорошив вуха та енергійно роззирався навколо, сидячи на коні. Якби не Чу Ваньнін із насупленими бровами — на його обличчі точно був напис «занадто галасливий» — Мо Жань, можливо, навіть зіскочив би з коня, щоби приєднатися до пліткарів.

Нарешті вони пліч-о-пліч виїхали з міста і прибули на околицю.

Ши Мей раптом здивовано скрикнув, указуючи кудись у далечінь:

— Учителю, погляньте туди!

Перед зруйнованим храмом примарної розпорядниці церимоній зібрався великий натовп селян у сірому грубому одязі, який жваво переносив цеглу. Очевидно, що вони мали намір відбудувати храм і відновити статую Примарної розпорядниці.

— Вчителю, примарна розпорядниця церимоній тільки зникла, а вони одразу ж створюють нову. — занепокоєно сказав Ши Мей. — Чи не перетвориться вона на божество і не створюватиме неприємностей, як її попередниця?

— Не знаю,— відповів Чу Ваньнін.

— Може, підемо й спробуємо їх відмовити?

— Традиція посмертних шлюбів у місті Кольорових Метеликів існує вже багато поколінь. Це не те, на що можна вплинути кількома словами. Ходімо звідси.

Він помчав риссю, здіймаючи хмари пилу за собою.

Коли вони повернулися на пік Сишен, уже вечоріло. Біля головних воріт Чу Ваньнін наказав учням:

— Ви двоє, ідіть відзвітуйте в залі Вірності. Я піду до зали Дисциплінарного суду.

Мо Жань не второпав:

— Навіщо вам туди?

Обличчя Ши Мея випромінювало занепокоєння, та він мовчав.

Чу Ваньнін був незворушним.

— Щоб отримати покарання.

Злочин є злочином, незалежно від того, чи скоїв його селянин, чи імператор. Але який імператор коли-небудь був кинутий до в'язниці, чекати на свою страту за вбивство людини? Серед тих, хто став на шлях самовдосконалення, панували ті ж правила. Переступ залишався переступом, незалежно від того, чи вчинив його учень, чи старійшина — та для більшості орденів це були порожні слова. Старійшина, який провинився, насправді міг щонайбільше написати листа з вибаченнями. Який бовдур покірно піде і отримає порцію батога або з десяток ударів палицею?

Ось чому обличчя Старійшини Дзєлю позеленіло, коли він закінчив вислуховувати зізнання Чу Ваньніна.

— Ні, просто, Старійшино Юхен, ви справді... Справді вдарили замовника?

— Мгм, — м'яко відповів Чу Ваньнін.

— Ви дійсно занадто…— Чу Ваньнін підняв голову, похмуро глянувши на нього. Старійшина Дзєлю замовк.

— Відповідно до правил, покарання за це порушення — двісті ударів, сім днів стояння на колінах у залі Яньлво і три місяці ув'язнення, — заявив Чу Ваньнін. — Я не заперечую свого злочину й готовий прийняти покарання.

Ошелешений старійшина Дзєлю по-змовницьки подивився спочатку ліворуч, потім праворуч, після чого махнув пальцем — двері до Дисциплінарного суду з гуркотом зачинилися, залишивши їх віч-на-віч у тиші.

— Що це означає?— запитав Чу Ваньнін.

— Як би це сказати… Старійшино Юхене, не схоже на те, що ви не знаєте… Правила правилами, але ви не повинні насправді отримувати покарання. Двері зачинені, це залишиться між нами. Забудьмо про це. Якщо я справді вдарю вас і голова ордену дізнається, то хіба ж не мені гірше буде?

Чу Ваньніну було не до суперечок, тому він просто сказав:

— Я слідкую за дотриманням правил іншими, тому й сам ними нехтувати не повинен.

Після цього він став навколішки просто серед зали, перед табличкою з написом «Дисципліна».

— Покарайте мене.

---

Нотатки авторки:

Щодо того, як з’явилася нова назва твору.

Я: Я хочу змінити назву на «Хаскі та його вчитель Самоїд»

Друг: …Та хіба ж самоїд не усміхнене янголятко? А вчитель — усміхнене янголятко? Він буде усміхатися?..

Я: Схоже, таки не буде…

Друг: Буде котом.

Так і з’явилася назва «Хаскі та його вчитель білий кіт». Та набираючи ці слова, у голові безперервно кружляло: «ооо, чорний котик-поліціянт, ооо, чорний котик-поліціянт…»

Після такого можна відкривати маленький театр персоніфікованих тваринок :)

Великий учитель білий кіт, лис-пес Ши Мей, хаскі Мо Жань і маленький павич Сюе Мен.