Цей Високоповажний упав у немилість

Тільки Чу Ваньнін міг сказати щось настільки приголомшливе таким спокійним і розважливим тоном. Щойно учні це почули, у кожного з них з'явилися певні міркування щодо цього. У Сюе Мена вони були найпростішими — лише єдиний вигук: «О!». Мо Жань роздумував дещо складніше. Погладжуючи підборіддя, він пригадав деякі події зі свого минулого життя і переконався, що це життя точно хоче прожити, так і не побачивши третьої зброї Чу Ваньніна.

Ши Мей нахилив голову, і в парі туманних персикових очей замиготіло слабке сяйво, немов у пошані чи зачаруванні.

— Ви дістали Тяньвень з озера Дзіньчен?

— Так, — відповів Чу Ваньнін.

— Тоді дві інші?..

— Одна з них теж звідти, але не інша… — відповів він. — У будь-якому разі зброя, як правило, не має особливо буйного норову, тож нею можна керувати. Не варто занадто перейматися.

Сюе Мен захоплено зітхнув.

— Хотілося б мені побачити іншу божественну зброю Вчителя.

— Тяньвені більш ніж достатньо для вирішення майже всіх проблем, — зазначив Чу Ваньнін. — Що стосується двох інших, то буде краще, якщо мені ніколи не доведеться їх використовувати.

Сюе Мен неохоче видав звук згоди, але в його очах усе ще горіли вогники. Чу Ваньнін помітив це. Він знав, що войовничу натуру Сюе Мена вкрай складно стримати. На щастя, серце Сюе Мена лежало до добра, тож, якщо його гарно наставляти, не буде про що непокоїтися.

Мо Жань стояв осторонь, усе ще погладжуючи підборіддя, і ледь помітно посміхався. Мета зброї — забрати життя іншої людини. Той, хто осягнув істину, вдається до таких методів лише тоді, коли не має іншого виходу. Чу Ваньнін... Чи то в цьому житті, чи в минулому — праведність Учителя стала його справжнім лихом.

Усі ці нісенітниці про «справедливість, яка завжди перемагає зло», працюють лише в книжках, але цей бовдур наполягав на тому, щоб сприймати подібні слова цілком серйозно. Попри весь його винятковий талант і бойову вправність, він, зрештою, став лише нікчемним* в'язнем.

冢中枯骨 (zhǒngzhōngkūgǔ) — досл. зотлілі кістки в могилі; мертвечина; про нікчемну, ні на що непридатну людину.

— Учителю, — голос Ши Мея перервав роздуми Мо Жаня. — Цей учень чув, що сотні людей — якщо не тисячі — щороку піднімаються на пік Сюїн у пошуках зброї, але тільки один або двоє здатні розморозити озеро Дзіньчен. До того ж за останні кілька років це взагалі нікому не вдавалося. Рівень цього учня занадто низький... У мене дійсно... немає жодного шансу. А-Жань і молодий господар — обидва виняткові учні, а мені, можливо, варто просто залишитись і далі вдосконалювати свої навички.

Чу Ваньнін нічого не відповів, його обличчя було схоже на вишукану порцеляну, вкриту легким серпанком, неначе він глибоко занурився в роздуми.

У минулому житті Ши Мей також відмовився від шансу піднятися на пік Сюїн через невпевненість у власних силах.

Мо Жань одразу ж усміхнувся.

— Немає нічого поганого в тому, щоб спробувати. Навіть якщо нічого не вийде, просто вважатимеш це за подорож. Це краще, ніж цілий день безвилазно сидіти на піку Сишен. Чому б натомість не вийти й не подивитися світ?

Ши Мей тільки ще більше занервував.

— Так, але я справді занадто слабкий. І на піку Сюїн так багато людей… Якщо учні з іншого ордену викличуть мене на бій, я точно програю та осоромлю Вчителя...

Чу Ваньнін підняв очі.

— Ти саме цього боїшся? — ці слова звучали дивно, ніби фраза й вимагала відповіді, але в той же час була схожою на риторичне запитання.

Інші учні нічого не відчули, але по тілу Ши Мея пробіг холодок, а коли він підняв очі, то зустрівся з холодним, пронизливим поглядом Чу Ваньніна.

— Учителю…

Чу Ваньнін залишався незворушним, поли говорив.

— Ти знаєшся на лікуванні, тож бійки — не твоя сильна сторона. Якщо хтось потурбує тебе такими речами, просто відмовся. У цьому немає нічого ганебного.

На обличчі Мо Жаня з'явилась усмішка.

— Не хвилюйся, Ши Мею, у тебе є я.

Тож троє учнів зібрались і вирушили в дорогу.

Цього разу місце призначення знаходилося досить далеко, аж у Верхньому Царстві Вдосконалення. Їхати верхи на конях було б надто виснажливо, а Чу Ваньнін, як і раніше, не хотів використовувати меч, тож вони вирушили повозкою. Вони їхали не поспішаючи понад десять днів, поки нарешті не прибули до містечка біля підніжжя піку Сюїн.

Троє учнів уже зійшли з повозки, але Чу Ваньнін ще вагався і не виходив. Він відсунув бамбукову завісу вбік.

— Ми залишимося тут на ніч. Завтра ще трохи пройдемося пішки й опинимося на піку Сюїн.

Їхнім прихистком стало місто Дай. Хоч і невелике, але процвітаюче й галасливе. Жінки тут носили шовк і нефрит, а чоловіки — парчеві капелюхи та шовкові сорочки. Воно було набагато розкішнішим, ніж найбільш заможні поселення в Нижньому Царстві Вдосконалення.

Сюе Мен цмокнув язиком.

— Подивіться на цих сучих синів із Верхнього Царства. З дверей багатіїв лине аромат м'яса й вин, а кістки замерзлих лежать біля дороги.

Мо Жаню це теж не сподобалося, тому цього разу він не сперечався із Сюе Меном. Натомість він із милою посмішкою на обличчі став насміхатися з картини, що розгорнулася перед ними.

— Серйозно. Я так заздрю. Не дивно, що так багато людей відчайдушно прагнуть потрапити у Верхнє Царство. Навіть простолюдин, який не займається вдосконаленням, тут живе набагато краще, ніж люди в Нижньому Царстві.

Чу Ваньнін дістав срібну маску й одягнув її, перш ніж неквапливо вийти з повозки. Він озирнувся на юрбу, але важко було здогадатися, про що він думає.

— Чому Вчитель вирішив одягнути маску? — спантеличено спитав Сюе Мен.

— Це територія ордена Жуфен із Ліньї, — відповів Чу Ваньнін. — Буде краще, якщо ніхто не знатиме про мою присутність тут.

Побачивши розгубленість на обличчі Сюе Мена, Мо Жань зітхнув.

— Маленький фенікс, мабуть, забув, що Вчитель колись був запрошеним майстром ордена Жуфен.

Його слова сколихнули пам'ять Сюе Мена, але улюбленець небес не збирався визнавати, що він справді забув. Почервонівши, він закотив очі.

— Звісно, я це знав! Але Вчитель був лише їхнім гостем, він їм не належав. Не було жодної причини, чому він не міг просто встати й піти. Навіть якщо люди з ордену Жуфен побачать його, що вони зроблять? Потягнуть його назад?

— Дурню, ти що, справді не розумієш? — запитав Мо Жань. — Після того, як Учитель покинув орден Жуфен, майже ніхто з Верхнього Царства Вдосконалення так і не зрозумів, куди він пішов. Щоразу, коли ми йдемо виганяти нечисть і нас запитують, у кого ми навчаємося, хіба ми не відповідаємо просто «пік Сишен», не вказуючи на Вчителя?

Сюе Мен на мить розгубився, перш ніж його осяяло розуміння.

— О, то місцезнаходження Вчителя є таємницею у Верхньому Царстві? Але ж Учитель такий сильний — навіщо йому ховатися?

— Не те щоб я прямо ховався. Я просто не хочу, щоб мене турбували, — відповів Чу Ваньнін. — Ходімо, знайдемо ночівлю.

До них підбіг слуга із заїжджого двору з блискучим масним обличчям.

— Пани Безсмертні шукають ночівлю?

— Нам потрібно чотири кімнати, — відповів Сюе Мен.

Слуга видав посмішку й, потираючи руки, сказав:

— Мені дуже шкода, пане Безсмертний, але той… усі заїзди в місті Дай останнім часом переповнені, тому, боюся, у нас немає чотирьох вільних кімнат. Чи не буде проблемою попросити Безсмертних розділити кімнати? Як щодо двох кімнат?

Нічого не вдієш, треба якось поділитися. Але коли справа дійшла до розподілу, виникла невеличка проблема.

— Я хочу жити в одній кімнаті із Ши Меєм.

Мо Жань скористався можливістю і зробив цю заяву, поки Чу Ваньнін оплачував ночівлю, а вони втрьох стояли неподалік.

Сюе Мен не збирався цього терпіти.

— Чому це?

Мо Жань прикинувся здивованим.

— Га? Я думав, тобі подобається бути поруч з Учителем.

— Це не означає, що я хочу...

Сюе Мен дуже поважав Чу Ваньніна, але водночас і боявся його. Відверто кажучи, навіть він сам не міг визначити, чого в його почуттях було більше — обожнювання чи страху.

Почервоніле обличчя Сюе Мена змусило Мо Жаня самовдоволено посміхнутися.

— Брате, чому в мене таке відчуття, що ти не просто не хочеш спати разом з Учителем, а ще й боїшся його?

Очі Сюе Мена стали круглими.

— Учитель, між іншим, не кусається! Чого мені боятися?!

— О, — капосна посмішка Мо Жаня лише розширилася, — але Вчитель б’є людей уві сні, ти знав про це?

Сюе Мен заїкнувся, його обличчя змінилося з ніжно-блідого до блакитного й назад, перш ніж він раптом дещо зрозумів.

— Звідки ти знаєш, що Вчитель робить уві сні?! — розпачливо вигукнув він у відповідь. — Ти хіба спав із ним колись?

Це прозвучало трохи двозначно, хоча Сюе Мен точно не мав на увазі нічого такого. Але, як то кажуть, у кого що болить... Мо Жань захихотів про себе. У тому житті Цей Високоповажний не тільки спав з Учителем, а ще й не раз переспав.

Але справжні чоловіки не виставляють напоказ свої минулі перемоги, тому він і далі лише посміхався.

— Якщо ти мені не віриш, то сьогодні ввечері зможеш переконатися в цьому сам. І не забудь прихопити із собою пляшечку лікувальної мазі — вона тобі знадобиться.

Сюе Мен якраз збирався вибухнути гнівом, але Чу Ваньнін уже оплатив кімнати й підійшов до них. Учитель окинув їх холодним поглядом і сказав:

— Ходімо.

Троє молодих людей хвостиком піднялися нагору за своїм Учителем. Незважаючи на те, що кілька хвилин тому вони сварилися, зараз усі троє, покірно опустивши погляд, стояли перед кімнатами та чекали, коли Чу Ваньнін заговорить.

Направду, їхні суперечки не мали жодного значення. Коли справа дійшла до розподілу кімнат, усі мовчки очікували рішення Чу Ваньніна.

Чу Ваньнін зробив паузу, перш ніж сказати:

— Тут лише дві кімнати. Хто з вас...

Він нишком завагався, почуваючись трохи ніяково. Як він міг сказати щось на кшталт: «Хто з вас хоче бути зі мною»? Це звучало дещо ніяково й жалюгідно і геть не пасувало Старійшині Юхену.

Як він мав це сказати? «Мо Вейю, ти йдеш зі мною». Це повинно звучати так?

У жодному разі. Дати йому ще палицю із шипами та тигрову шкуру, і він нічим не відрізнятиметься від якогось сумнівного бандита, що викрадає молоду доньку в родини. Він був шанованим майстром і мусив триматися гідно. До того ж після тієї ночі в павільйоні Червоного Лотоса, коли вони заснули в обіймах один одного, обидва почувалися ніяково й намагалися не залишатись наодинці.

Обличчя Чу Ваньніна здавалося байдужим, але в його голові проносилися тисячі думок. Минуло чимало часу, перш ніж він спокійно й зібрано підняв підборіддя, а потім легенько кивнув у бік Сюе Мена.

— Сюе Мен житиме зі мною.

Сюе Мен був заскочений зненацька.

Мо Жань посміхався, але веселість одразу ж зійшла з його обличчя. Він справді сподівався, що Сюе Мен буде жити в кімнаті із Чу Ваньніном — тоді Мо Жань міг би залишитися із Ши Меєм. Але почувши це рішення з вуст Чу Ваньніна, він чомусь дуже сильно обурився.

Він абсолютно не помічав, наскільки сильно скидався на безпритульне цуценя із завищеною думкою про власну значущість. Це безпритульне цуценя зустріло чоловіка, який не дуже добре до нього ставився, але принаймні кидав погризти кісточки за кожним прийомом їжі. Та цуценяті не подобався цей злий чоловік. Він гриз кістки, а закінчивши, облизував лапу й невпинно дзявкав на того, хто його годував. Він зовсім не вважав його своїм господарем.

Та от одного разу, коли чоловік знову вийшов із мискою в руках, з невідомих цуценяті причин, у ній не лежало звичних кісточок. Натомість вона була повна зерна пшениці. Красивий птах із яскравим оперенням злетів і сів чоловікові на плече, ласкаво потерся дзьобом об щоку, витріщивши на нього очі-намистинки. Чоловік, відвернувшись, поплескав птаха по пишних крилах і став обережно годувати його пшеницею.

Безпритульне цуценя було приголомшене. Адже він був такий упевнений, що Чу Ваньнін обере саме його...

---

Нотатки авторки:

Пихатий пес упав у немилість! Ти більше не потрібен хазяїну! Хазяїн тепер полюбляє птахів! (Гей-гей-гей!) Хазяїн воліє грати з птахом, а не з тобою! Можеш піти поплакати!