Шиґе Цього Високоповажного

Хм…Оскільки моя душа переродилася, то чи може це означати, що й попередні могутні сили теж повернулися?

Мо Жань промовив заклинання й відчув, як усередині нього збирається духовна енергія. Незважаючи на те що вона була величезною, їй дещо не вистачало потужності. Це свідчило лиш про одне: його сила не успадкувалася з переродженням.

Але це не так важливо. З його природною обдарованістю і блискучим розумом він без зайвих зусиль зможе наново вдосконалити свої здібності. До того ж, хоч переродження дуже радісна подія, цілком природно, що навіть вона має недоліки. Мо Жань подумав про це й дуже швидко змінив похмурий і лютий вигляд на той, який личить п'ятнадцятирічному юнаку, і в піднесеному настрої вирішив повертатися до ордену.

У передмісті літня спека відчувалася сильніше. Іноді повз проносились екіпажі, колеса яких видавали клекотливі звуки, і ніхто не звертав уваги на п'ятнадцятирічного Мо Жаня.

Лиш зрідка селянки, що працювали в полі та час від часу підводили голови, щоб витерти піт, помічали цього неймовірного парубка. У їхніх очах одразу ж з'являлись іскорки, і вони пильно спостерігали за ним, ні на мить не відводячи погляд.

Він усміхався, безцеремонно оглядаючись на тих заміжніх жінок, обличчя яких пашіли рум’янцем.

Надвечір Мо Жань прийшов до містечка Вучан*, неподалік якого був пік Сишен. Червоне, наче кров, сонце й багряні хмари ще більше виділяли вершину в сутінках. Він доторкнувся до живота, відчувши, як у шлунку прокидається почуття голоду, і зайшов до добре відомого шинку. Із цікавістю оглянувши червону вивіску з меню, розміщену навпроти стійки, він постукав по прилавку і швидко промовив:

— Господарю, принесіть порцію шаткованої курятини в гарячому кунжутному соусі, тарілку салату зі свинячого язика, шлунку та огірка із сичваньським перцем, налийте два дзіні** рисової горілки й ще наріжте тарілочку яловичини.

*Вучан (无常) — букв. «непостійний», «мінливий»; також «умирати».
**斤 (jīn) — міра ваги, що дорівнює 0,5 кг.

О цій порі корчма була переповнена людьми, тісно було настільки, що відвідувачам доводилося тулитися один до одного. Пан оповідач стояв на столі й, злегка обмахуючись віялом, розповідав історію піку Сишен. Він настільки захоплено її переказував, що аж бризки слини розліталися з його рота.

Мо Жань вирішив замовити окрему кімнату. Насолоджуючись їжею, він одночасно прислуховувався до того, що говорили люди.

— Всім відомо, що світ самовдосконалення ділиться на два Царства, а ми з вами живемо поміж ними. До Верхнього Царства входять ті, хто перебувають на горі вдосконалення, а до Нижнього — ті, хто внизу. Сьогодні ми поговоримо про найвидатніший орден Нижнього Царства Вдосконалення — пік Сишен. Гей, вам треба знати, що сто років тому наше містечко Вучан було безлюдним селищем, у якому панувала бідність. Оскільки недалеко від нього проходила межа світу мертвих, з настанням ночі жодна жива душа не наважувалася виходити за двері свого будинку. Якщо все ж таки вночі доводилося патрулювати вулиці, то обов'язково треба було розмахувати дзвіночком, який відганяв демонів, та розвіювати попіл ритуальних паперових грошей. До того ж у цей час потрібно було бігти щодуху й голосно промовляти: «Людина не пройде крізь гору, злий дух не пройде крізь попіл». Але сьогодні, як бачите, наше містечко жваве й процвітаюче і нічим не відрізняється від інших місць. Це все завдяки тому, що за піком Сишен почали доглядати. Цей орден був створений справедливими та неупередженими безсмертними, і розташований він прямо на розломі, де сходяться енергії їнь та ян. Хоча цей орден заснували зовсім нещодавно, однак…

Прослухавши частину цієї історії, Мо Жань знудився, тож він знічев’я почав розглядати краєвид за вікном. Якраз внизу стояла торгова палатка, біля якої зупинилися декілька чоловіків, одягнених як даоси, але з їхнього вигляду можна було зрозуміти, що це нетутешні. Вони привезли клітку, накриту чорною тканиною, і вже готувалися розпочинати виставу.

Порівнюючи з історією того оповідача, це дійство було набагато цікавішим. Уся увага Мо Жаня зразу перейшла до них.

— Тільки подивіться! Увага! Це люті дитинчата стародавнього дикого звіра Пісю*, якого я зміг приборкати. Тепер це мої слухняні малюки, які вміють жонглювати та рахувати! Здійснювати благородні вчинки нелегко, тож усі, у кого є гроші — беріть їх, а в кого немає — беріть за руку інших людей і підходьте ближче подивитися нашу першу виставу: як Пісю вміє рахувати!

貔貅 (píxiū) — істота з китайської міфології у вигляді крилатого лева.

У цей момент кілька даосів із шумом підняли чорну тканину: у клітці сиділи дивовижні перевертні з людськими обличчями та ведмежими тілами.

Мо Жань навіть не знав, що й сказати.

Це ось ці слухняні пухнасті ведмежата? І вони наважилися назвати їх Пісю?

Так це ж справжній провал! Той, хто в це повірить, напевно, несповна розуму!

Та не минуло і хвилини, як із двадцять-тридцять чоловік, що дійсно втратили залишки здорового глузду, почали підходити ближче, щоб подивитися виставу, викликавши неабияке здивування на обличчі Мо Жаня. Час від часу вони бурхливо аплодували та кричали так голосно, що цей шум привернув увагу відвідувачів корчми, і ті не змогли втриматися, щоб не з’ясувати, що за дійство там відбувається, чим дуже збентежили оповідача.

— Зараз високоповажний господар піку Сишен широковідомий...

— Добре! Давай ще раз!

Натхненний пан оповідач знайшов очима того, хто вигукнув слова підтримки. Він побачив, як на обличчі гостей розквітає щастя, але їхній погляд був спрямований зовсім не на нього, а на вуличну виставу.

– Ох, Пісю рахує?

– Ого, неймовірно!

– Гаразд! Це було вражаюче! А зараз Пісю підкидатиме яблука!

Люди, що перебували в корчмі, зареготали. Вони всі стовпилися біля вікна, аби спостерігати за тим, що відбувається внизу.

Оповідач усе ще продовжував свої невтішні спроби щось розповісти.

— А-ха-ха, цей світлий Пісю хотів зловити і з'їсти яблуко. Подивіться, він досі катається по землі.

Оповідач протер своє обличчя від поту широкою хустиною*, його губи почали тремтіти.

汗巾 (hànjīn) — хустина або серветка для витирання поту. Ілюстрація до твору «Сон у червоному теремі».

Мо Жань стиснув губи, а потім на його обличчі з'явилася посмішка. Із-за перлової завіси він неквапливо сказав:

— Не розповідайте цю історію про пік Сишен, краще розкажіть щось із «Ши Ба Мо*», так ви точно зможете знову привернути їхню увагу.

十八摸 (shíbāmō) — так звані національні пісні (балади) з непристойною пропозицією сексуального характеру, що були поширені серед народу й мали різні версії та мелодії.

Оповідач не знав, що чоловік, який сидів за завісою, не хто інший, як справжній господар піку Сишен — Мо Жань. Від почутих слів він так розізлився, що аж почав заїкатися.

— Я-які безсоромні та зухвалі слова, не-необтесаний грубіяне! Такому, як ти, не місце серед культурних людей!

Мо Жань, сміючись, відповів:

— То ти називаєш це культурним місцем? Тоді тобі також має бути соромно.

Як тільки він це сказав, з першого поверху почувся гомін.

— Нічого собі! Який швидкий кінь.

— Це ж заклинач із піка Сишен.

Поки вони це обговорювали, чорний кінь, що швидко мчав із гори, уже через мить опинився біля них.

На тому коні сиділо двоє людей. Один із вершників носив капелюх доулі* чорного кольору, та був так щільно закутаний у чорний плащ, що було складно визначити стать та вік цієї людини. Поряд сиділа жінка, на вигляд десь тридцяти-сорока років. Вона здавалася незграбною, і, судячи з виразу її обличчя, ця поїздка далася їй нелегко.

斗笠 (dǒulì) — крислатий конічний капелюх, зазвичай із бамбукових трісок, для запобігання дощу та сонцю.

Щойно жінка побачила людиноподібних ведмежат — одразу ж розплакалася, вона без вагань швидко злізла з коня й кинулася, ледь не падаючи, до них. Упавши на коліна вона обійняла одного з ведмежат і почала голосно ридати.

— Синочок! Мій синочок!

Усі люди навколо були спантеличені.

Хтось, чухаючи потилицю, бурчав:

— А? Хіба це не дитя міфічного Пісю? Чого ця жінка називає його своїм сином?

— Невже це мати Пісю?

— Ого! Неймовірно, вона перетворилася на людину.

У цій місцевості жителі здебільшого необізнані, тому й верзуть якусь нісенітницю, але Мо Жань одразу зрозумів, що до чого.

Кажуть, що деякі шарлатани, вдаючи із себе монахів, виманюють і крадуть дітей, після чого висмикують їм язики, позбавляючи можливості говорити. Потім вони кидають дітей в окріп, і в той момент, коли плоть перетворюється на криваву кашу, їх загортають у шкуру тварини. Коли свіжа кров застигає, шкура тварини й тіло дитини з’єднуються воєдино, і вони набувають вигляду справжніх перевертнів. Ці діти не можуть ані говорити, ані писати. Усе, що їм лишається, це терпіти приниження від крадіїв, виступаючи у виставах, схожих на «Пісю вміє рахувати». Якщо ж вони чинитимуть опір, то на них чекає покарання у вигляді побиття батогом.

Не дивно, що Мо Жань не відчував ні найменшої демонічної енергії. Ці так звані «пісю» зовсім не якісь містичні перевертні, насправді це живі люди…

Поки він розмірковував, по той бік чоловік у чорній накидці пошепки сказав щось кільком даосам. Почувши його слова, вони одразу ж розгнівалися й почали кричати:

— Вибачитися? Такі поважні люди, як ми, навіть не знають, як пишеться це слово!

— Ну й що з того, що ти з піку Сишен?

— Не пхай свого носа у чужі справи й дай нам спокій!

Даоси стягнули цього чоловіка з коня, обступили його й почали бити.

— Ай-яй!

Побачивши, що свояка б'ють, Мо Жань таки потай посміхнувся й сказав:

— Ех, як жорстоко.

У нього навіть думки не було про те, щоби простягнути руку допомоги.

У минулому житті він відчував огиду до подібної манери, прийнятої в його ордені: побачивши несправедливість — одразу ж кидатися на допомогу. Один чи двоє, а то й більше, усі, як ідіоти, стрімголов бігли на порятунок. Варто було кошеняті забратися на дерево й не могти злізти звідти, як одразу всі, як один, починаючи від голови й закінчуючи звичайнісінькими учнями, поспішали його рятувати. Усі вони були недоумками.

У світі стільки несправедливості, що втомишся з усім боротися.

— Бійка! Бійка! Ух, як добряче йому прилетіло!

Відвідувачі корчми приєдналися до натовпу на вулиці та підхопили їхній азарт.

— Так багато людей на одного? Які ж безсовісні!

— Пане заклиначу, обережніше, позаду! Ай-яй! Пронесло! Оце так!

— Він добре ухилився від цього удару.

Цим людям подобалося дивитися на бійки, але це не стосувалося Мо Жаня. За своє життя він бачив таку величезну кількість кривавих боїв, що нікому й не снилося. Тому те, що зараз відбувалося на вулиці, для нього не більше, ніж дзижчання мухи. Він струсив з одягу лушпиння арахісу й вийшов із кімнати.

Спустившись на перший поверх, Мо Жань побачив, що даоси все ще билися з людиною в чорному плащі, а почувши свист меча, він схилився на одвірок щоб подивитися, як б’ється вершник. Уже через мить Мо Жань невдоволено цокнув язиком.

Який сором!

Кожний учень піку Сишен славився хоробрістю. Він один міг протистояти десятьом, але цей чоловік у плащі не був завзятим бійцем. Кілька брехливих даосів, поваливши того на землю, обступили його й почали оскаженіло бити, а він тільки те й робив, що ухилявся від ударів, навіть не намагаючись застосувати свою духовну силу проти них. Ба більше, він навіть намагався ввічливо з ними поговорити.

— Благородна людина не буде застосовувати кулаки, коли можна все обговорити. Чому б нам не продемонструвати розсудливість і не поговорити спокійно? Чому ви мене не слухаєте?

Даоси на це нічого не відповіли. Мо Жань теж ніяк не відреагував.

Про що думали даоси в той момент? Найімовірніше, вони подумали: «Ми побили цього хлопця, а він, як бабця, усе торочить: «Шляхетна людина вирішує справи словами, а не силою». У нього що, фарш замість мізків?»

Однак обличчя Мо Жаня враз змінилося, усе закружляло перед очима. Він почав тяжко дихати й ледве розплющив очі. Цей голос…

— Ши Мей!

Мо Жань схвильовано крикнув і кинувся до нього. Він наповнив свою долоню духовною силою і розкидав п'ятьох даосів. Опустившись на коліна, Мо Жань допоміг підвестися хлопцеві, чорний плащ якого був увесь у слідах від ніг. Він не втримався і його голос трохи затремтів:

— Ши Мею, це ти?

---

Нотатки авторки:
Хоча його звати Ши Мей, але він Ши Ґе.