Цей Високоповажний воскрес

«Серце моє — мов тиха вода, безліч думок обернулись на пил.
Кригу зимову пробило ураз тепле проміння ясної весни.
Може, помилує воля Небес тую самотню билинку в долині.
Ох, лиш боюся — лукавства земного вітри холодні піднялися нині.»

Солодкий чистий голос красуні досягав вух. Красу його можна було порівняти з передзвоном перлин та смарагдів, проте Мо Жаню він був подібний ударам по голові. Кожен звук відлунював жахливим болем і навіженою пульсацією в скронях.

— Якого біса так голосно?! Звідки це плаксиве створіння?! Гей, хто-небудь! Скиньте цю суку зі скелі замість мене!

Лише почавши галасувати, Мо Жань зрозумів, що щось було не так.

…Хіба ж він не помер?

Холод та ненависть, страждання та самотність — усе це боляче кололо в груди. Раптом Мо Жань розплющив очі.

Розмаїття почуттів, що він відчував перед смертю, поступово розвіялося, неначе сніг серед вітру. Він помітив, що лежить у ліжку, але не в тому, яке було на піці Сишен. Це ліжко було прикрашене намальованими феніксами та різьбленими фігурами драконів, а від деревини линув тяжкий аромат косметики. Зношена постільна білизна рожево-фіолетового кольору була розшита зображеннями качок-мандаринок*, що плюскочуться у воді. Такою постіллю користувалися лише жінки в будинках розпусти.

鸳鸯戏水 (yuānyāng xì shuǐ) — досл. «качки-мандаринки граються у воді». Качки-мандаринки символ кохання і вірності в Китаї.

Мо Жань застиг на хвилину.

Він знав, де опинився.

Це був вадзи неподалік піка Сишен. «Вадзи»* — називали будинки розпусти, де з клієнтами можна швидко воз'єднатися, і так само швидко розійтися*. У юні роки Мо Жаня був період, коли він дуже вдавався до пияцтва й розпусти. Бувало, що за пів місяця понад десять ночей він засинав у цьому місці. Але, коли Мо Жаню було двадцять із хвостиком, власники вадзи змінилися, і згодом це місце перетворили на корчму. Тож після смерті він раптово опинився в давно вже неіснуючому домі розпусти. Як таке могло статися?

*瓦子 (wǎzǐ) — досл. «черепиця». У стародавньому Китаї так називали борделі, місця для розваг та торгівлі за часів династії Сун.

*"来时瓦合，去时瓦解" (lái shí wǎ hé, qù shí wǎjiě) — уривок, взятий із твору Менлянлу автора Ву Дзиму. Це означає, що люди швидко збираються під черепицею і так само швидко йдуть.

Невже за життя він накоїв стільки зла й завдав шкоди безлічі людей, що тепер владика пекла Янь-ван покарав його, змусивши переродитися повією в будинку розпусти?

Захопившись беззмістовними думками, Мо Жань, сам не помічаючи того, перевернувся на інший бік.

І зрозумів, що витріщається на солодко спляче обличчя.

Що відбувається?! Чому біля нього хтось лежить?!

І до того ж — повністю оголений! Цей молодий та ніжний на вигляд хлопчина, мав витончені риси обличчя — з першого погляду було важко сказати, дівчина це чи хлопець.

Обличчя Мо Жаня нічого не виражало, але всередині метушився вир емоцій. Він довгий час не зводив очей із зануреного в солодкий сон красеня і раптом згадав.

Це часом не той хлопець-повія, якого він ще юнаком любив? Здається, його звати Жон Сань?

Чи, може, його звали Жон Дзьов?

Чи то був Сань, чи Дзьов — зараз ролі не грало. Важливо те, що цей блудник пізніше підхопив сороміцьку хворобу й давно помер. Напевне, його тіло вже й розкластися встигло. Утім, зараз він, живий і неушкоджений, ніжно тулився до боку. Ковдра трохи оголила його плечі та шию, на яких скрізь виднілися фіолетові сліди кохання.

З кам'яним обличчям Мо Жань скинув із себе ковдру, переводячи погляд усе нижче.

Цей Жон — не знаю, чи Дзьов, чи Сань, чи хтось ще, нехай поки буде Жон Дзьов — цей красень мав сліди від батога по всьому тілу, а його біле, ніби нефрит, стегно було декілька разів обв’язане червоною мотузкою.

Потай зітхнувши, Мо Жань погладив підборіддя: «Як цікаво».

Лише погляньте на те, як вишукано зав’язані ці вузли, на цю вмілу техніку та знайому сцену.

На біса! Невже він власноруч це зв’язав?!

Він був заклиначем і колись поверхнево вивчав техніку переродження. Тепер він мимоволі почав підозрювати, що, можливо, переродився.

Аби ще більше впевнитись у своїй думці, Мо Жань відшукав бронзове дзеркало. Поверхня його була сильно подряпана, але на тьмяному скельці, хоч і неясно, можна було розгледіти своє відображення.

Коли Мо Жань помер, йому було тридцять два роки. У цьому віці він уже був зрілим*, проте обличчя юнака в дзеркалі виглядало доволі дитячим.

而立之年: посилається на 三十而立 — самостійний вік; у китайській традиції — 30 років.

У цих вродливих рисах вбачалося нахабство, властиве лише молоді, а йому самому, певно, було не більше п'ятнадцяти-шістнадцяти років.

У цій кімнаті більше нікого не було. Отож — після тривалого мовчання — тиран світу вдосконалення, злодій із царства Шу*, імператор світу людей, господар піку Сишен, Тасянь-дзюнь*, щиро висловив те, що було в нього на душі:

— Трясця…

蜀 (shǔ) — назва провінції Сичвань, яка була взята з історії цього краю.

踏仙君 (taxian jun) — Імператор, що Наступає на Безсмертних; 踏 — топтати, наступати; 仙 — безсмертний, геній, божественний; 君 — імператор, володар.

Цим «трясця» він розбудив сплячого Жон Дзьов.

Красень ліниво піднявся з ліжка, велика ковдра сповзла з його плеча, оголюючи більшу частину блідого тіла. Його довге шовковисте волосся вільно спадало, у куточках очей ще залишалися помітні сліди червоних тіней. Він сонно поглянув довкола схожими на цвіт персика очима й позіхнув.

— Ох… Молодий пане Мо, ви сьогодні рано прокинулися.

Мо Жань не промовив жодного слова. Більш ніж десять років тому йому ще подобалися юнаки такої небаченої вроди, як Жон Дзьов. Проте зараз він, як тридцятидворічний Тасянь-дзюнь, почав підозрювати, що в ті часи його мозок був повністю порожнім, якщо такі чоловіки здавалися йому привабливими.

— Ви вчора погано спали, так? Вам наснився страшний сон?

Цей Високоповажний помер. Хіба це не страшний сон?

Жон Дзьов помітив, що Мо Жань увесь час мовчить, тому подумав, що той у поганому гуморі. Хлопчина зліз із ліжка, підійшов до гравійованого візерунками дерев'яного вікна та міцно обійняв Мо Жаня ззаду.

— Молодий пане Мо, чому ж не поглянете на мене? Чому ігноруєте, дивлячись у нікуди?

Після цих обіймів обличчя Мо Жаня потемніло. Він хотів зірвати це кляте чортеня зі своєї спини та надавати з десяток ляпасів по його ніжному обличчю, але стримав себе.

У Мо Жаня досі трохи паморочилось у голові, і він не міг повністю усвідомити, що відбувається.

Усе ж таки, якщо він справді переродився, то здався би божевільним, якби після того, як вночі розважавсь із Жон Дзьов, прокинувся й наставив йому синців. Недобре, зовсім недобре.

Мо Жань угамував свої емоції та з удаваною безтурботністю спитав:

— Який сьогодні день?

Жон Дзьов остовпів і відразу ж, сміючись, відповів:

— Четвертий день п’ятого місяця.

— ***Тридцять третій рік шістдесятирічного циклу?

Шістдесятирічний цикл — китайська система числення, що базується на двох циклах: 10 «небесних стовбурів-ґань» 天干 та 12 «земних гілок-чжи» 地支; вони об'єднуються в пари стовбур-гілка й у такий спосіб утворюють унікальну назву для кожного року в циклі.

— Це було минулого року. Зараз тридцять четвертий рік шістдесятирічного циклу. Молодий пане Мо, ви такі забудькуваті, що, здається, чим більше живете, тим більше плутаєтеся.

Тридцять четвертий рік циклу...

Шквал емоцій віддзеркалився в його очах, змушуючи мозок шалено працювати.

У тридцять четвертому році циклу йому було п’ятнадцять, і саме в той час господар піку Сишен упізнав у ньому свого загубленого племінника. Ось так він за одну мить перетворився із зацькованого собаки в славного фенікса, що сидить на верхівці дерева.

То він справді переродився?

Чи це був лише посмертний сон...

Жон Дзьов засміявся.

— Молодий пане Мо, мені здається, що у вас запаморочення, якщо ви вже й дати не згадаєте. Посидьте тут трошки, а я принесу вам із кухні щось поїсти. Як щодо смажених коржиків?

Мо Жань щойно переродився й не знав, як йому реагувати на все це, та, зрештою, хіба було щось погане в тому, щоб знову йти тією ж стежкою? Тож він згадав свою розпущеність і, стримуючи огиду, ущипнув Жон Дзьов за стегно.

— Було б непогано. Принеси мисочку каші — заодно й нагодуй мене, як повернешся.

Жон Дзьов накинув на себе верхній одяг і вийшов. Незабаром він повернувся з дерев’яною тацею, на якій стояли мисочка гарбузової каші, два смажені коржики та гарнір.

Мо Жань якраз трохи зголоднів. Він уже поривався схопити коржа, як Жон Дзьов прибрав руку й солодко промовив:

— Дозвольте нагодувати вас, пане.

— ...

Жон Дзьов, вдягнений у просторий халат, під яким абсолютно нічого не було, узяв шматок коржа й сів Мо Жаню на коліна. Його м'які й ніжні стегна розвелися, притиснувшись до Мо Жаневої шкіри, хтиво обтираючись об нього.

Ці спроби спокусити Мо Жаня були ясними, мов день.

На секунду Мо Жань витріщився в обличчя Жон Дзьов.

Жон Дзьов подумав, що той знову збудився й жартівливо дорікнув:

— Чому ви завжди так на мене дивитеся? Їжа вистигне.

Мо Жань помовчав трохи, згадуючи всі ті речі з минулого життя, які Жон Дзьов проробляв за його спиною. Його обличчя розтяглося в солодкій і ласкавій усмішці.

Як Тасянь-дзюнь він зробив чимало огидних речей. Варто тільки забажати, і він, не роздумуючи, повторив би те все знову, ба навіть ще гидотніше. Зараз же — це просто випадкові походеньки, якісь дитячі забавки, для яких не потрібно було докладати жодних зусиль. Мо Жань сперся на спинку крісла, з усмішкою мовивши:

— Ходи, сядь тут.

— Я...я ж уже тут сиджу.

— Нумо, ти знаєш, де я кажу тобі сісти.

Жон Дзьов сором'язливо видав:

— Ви занадто поспішаєте, пане. Чому ж не доїсти перш ніж... Ах!

Не давши закінчити, Мо Жань підняв його, із силою притягнув до себе та знову притиснув донизу. Руки Жон Дзьов затряслися, впустивши миску каші на підлогу. Налякано ахнувши й тяжко дихаючи, він усе ж прошепотів:

— Пане Мо, миска...

— Забудь.

— Але вам треба спершу щось з’їсти... Мгх... Аах...

— Я вже їм, чи ж ти не бачиш? — Мо Жань тримав його за талію. У чорних, мов смола, очах проскочила іскра, а в зіницях відбивалося гарненьке обличчя Жон Дзьов та його чудова шия.

У минулому житті йому дуже подобалося цілувати ці червоні вуста щоразу, як вони кохалися. Як-не-як хлопчина був вродливим, хитромудрим, умів говорити речі, які Мо Жаня страшенно збуджували. Було би брехнею стверджувати, що той зовсім нічого не відчував.

Однак знаючи, що Жон Дзьов ляпав язиком за його спиною, Мо Жаню здалося, що з рота хлопчини віддавало неприємним смородом, і в нього вже не було ніякого бажання цілувати його.

Тридцятидворічний і п’ятнадцятирічний Мо Жань були занадто різними у всьому.

Наприклад, його п’ятнадцятирічне «я» знало, що таке любов та ніжність під час інтимних розваг, тоді як тридцятидворічне знало тільки насилля.

Закінчивши справу, він глянув на Жон Дзьов. Той був виснажений настільки, що лежав без тями — його груди ледве здіймалися при подиху. Мо Жань примружив свої очі, повні темних півтонів, і, здавалося, ніжно усміхнувся. Усміхненим він виглядав дуже гарно: його глибокі темні очі з певних ракурсів віддавали відтінками розкішного фіолетового. Саме зараз із посмішкою на обличчі він підхопив непритомного Жон Дзьов за волосся і потягнув його на ліжко. Піднявши з підлоги уламок порцелянової миски, Мо Жань підніс його до лиця хлопчини.

Він завжди шукав помсти, і цей момент не був винятком.

Коли він замислився над тим, як піклувався про Жон Дзьов та навіть хотів викупити з дому розпусти в той час, як той змовився з іншими, аби підставити його, очі Мо Жаня зігнулися в півмісяці від нестримного сміху. Він притис гострий край уламку до щоки Жон Дзьов.

Цей хлопчина заробляв своєю вродою і без милого личка він нічого б не вартував.

Цього соромітника виженуть на вулицю, як бродячого собаку, аби його копали чоботами, товкли, лаяли, аби люди ставилися до нього з презирством, ах... Лиш уявляючи це, він відчував щастя. Навіть огида від акту із цією особою поступово розвіювалася.

Усмішка Мо Жаня ставала дедалі чарівнішою.

Легкого натиску руки було достатньо — і на шкірі виступила яскраво-червона кров.

Здалося, непритомний хлопчина відчув біль: він тихо простогнав хриплим голосом. Сльози виблискували на його віях, додаючи жалюгідності образу.

Рука Мо Жаня раптово завмерла.

Він подумав про старого друга.

— ...

У цю мить він усвідомив свої дії. Після кількасекундного заціпеніння Мо Жань повільно опустив руку.

У нього справді вкорінилася звичка робити зло. Він навіть забув, що переродився.

Зараз ще нічого не трапилося. Великі помилки ще не скоєні. Ця людина... Ще не померла. Навіщо знов і знов так жорстоко поводитись і йти тією ж стежиною зла, коли отримав шанс почати все із самого початку?

Він присів, сперши ногу на край ліжка, без особливого інтересу граючись порцеляновим уламком у руці. Помітивши на столі масний корж, він узяв його, розгорнув промаслений папір і відкусив великий шматок. Довкола його рота були крихти, а губи почали виблискувати від жиру.

Такі коржі — особлива страва цього дому розпусти. Насправді ж вони не були такими вже смачними. Порівнюючи з тими смаколиками, що йому довелося скуштувати пізніше в житті, вони здавалися не ліпшими за свічковий віск. Проте відтоді, як заклад зачинили, Мо Жань більше не мав змоги скуштувати їх. Зараз же, стільки років потому, він знову відчув цей знайомий смак коржа.

Після кожного шматочка, що Мо Жань ковтав, відчуття неможливості його переродження поступово зникало.

Щойно цілий корж зник із його рук, Мо Жань нарешті поступово відійшов від свого початкового ступору.

Він і справді переродився…

Усе те зло, що трапилося в його житті, усі ті речі, що не можна було повернути назад, ще не відбулися.


Він не вбив дядька та тітку, не вирізав сімдесят два міста, не знечестив наставника, не зганьбив предків, не одружився, не...

Ніхто ще не вмер.

Він задоволено прицмокнув, облизуючи свої білосніжні зуби. Мо Жань відчув, як слабке відчуття радості всередині поступово переростає в бурхливий захват. У минулому житті він поверхнево вивчав три заборонені техніки світу смертних. Навіть володіючи могутньою силою, йому вдалось опанувати тільки перші дві, чого не можна було сказати про останню — Переродження.

Та він і уявити не міг, що те, чого прагнув усе своє життя, здійсниться після смерті.

Байдужість, зневіра, самотність — усі п'ять смаків* усе ще вирували в його грудях. Ті сцени з піку Сишен досі стояли перед очима: вогонь, що підносився до самих небес, та велика армія, яка підійшла впритул до гори.

五味 (wǔwèi) — п’ять смаків: солодкий, кислий, гіркий, гострий, солоний. Метафорично ця фраза позначає суміш різних почуттів.

Тоді він дійсно не хотів жити. Люди говорили, що він несе тільки смерть усім близьким людям та зрештою помре на самоті. Наприкінці він почував себе ходячим мерцем: таким похмурим і самотнім.

Але він не розумів, що й де пішло не так, адже навіть такий мерзотний грішник, як він, після самогубства отримав шанс почати все з нуля.

Тоді чому ж він повинен руйнувати життя Жон Дзьов через минулі ворожнечі?

Жон Дзьов завжди жадібно гнався за багатством. Легенького покарання у вигляді несплати грошей за послуги й викрадення кількох срібняків буде достатньо. Поки що Мо Жань не хотів брати на себе тягар відбирання чужого життя.

— Це ти ще легко відбувся, Жон Дзьов, — сміючись, промовив він, викинувши порцеляновий уламок у вікно.

Тоді він узяв усі цінні речі та коштовності, що належали Жон Дзьов, і позапихав їх до кишень. Лиш після цього Мо Жань спокійно привів себе до ладу та, не поспішаючи, покинув вадзи.

Дядько та тітка, його менший двоюрідний брат Сюе Мен, Учитель, та…

При згадці про «ту саму» людину погляд Мо Жаня враз пом’якшав.

Шиґе*, я тут, щоб знайти тебе.

师哥 (shīgē) — старший співучень.