Цей Високоповажний* помер

本座 (běnzuò) — досл. «це сидіння» також має значення «цей високоповажний», «моя величність». Раніше в Китаї було прийнято, щоб володарі говорили про себе в третій особі. 本座 — відсилання до трону — місця, яке було символом величності та лідерства володаря.

До того, як Мо Жань став Імператором, люди часто порівнювали його з собакою. Господар називав щеням, відвідувачі — сучим сином, двоюрідний брат — шавкою. Проте найбезжальніше його лаяла названа мати: «псячий виродок» — так вона казала.

Утім, порівняння з собакою не завжди мали образливий характер. Наприклад, численні коханці з удаваним обуренням скаржилися на те, що в ліжку він поводиться, наче пес у шлюбний період. Його слова були настільки солодкими, що легко западали в душу, а знаряддя між ніг настільки великим, що могло забрати чиєсь життя. Та щойно цей безпритульний собака покидав тепле ліжко коханця, він одразу ж біг вихвалятися досягненнями комусь іншому. Врешті всі в місцевих домах розпусти знали про Мо Жаневе миле личко і разючий «інструмент». Ті, хто хоч раз із ним спав сягали вершини задоволення, а всі інші, наслухавшись, жадали спробувати.

От лишень коли він став імператором світу вдосконалення, собачі прізвиська відразу ж зникли.

Одного разу з далекого села на кордоні йому привезли в дарунок маленьке цуценя. Кумедне, світло-сіре, чимось схоже на вовка. Воно мало мітку у вигляді трьох язиків полум’я на лобі, але в іншому було цілком звичайним: круглим, як гарбуз, і таким дурним, наче в нього насіння замість мозку. Безстрашне щеня шалено влетіло в тронну залу і навіть кілька разів спробувало залізти високими сходами нагору, щоб розгледіти людину на троні. Втім, через надто короткі та опецькуваті лапи, усі спроби завершилися крахом.

Мо Жань довго спостерігав за повним завзяття але позбавленим мозку клубком шерсті, а коли тому нарешті вдалося на коротку мить зазирнути імператору в обличчя, раптом розсміявся і сказав:

— Шавка.

Незабаром маленьке цуценя стало дорослим собакою, дорослий собака — старим псом, а старий пес — мертвою тушею.

Мо Жань лише кліпнув очима, а вже минуло тридцять два роки його життя, сповненого перемог і поразок, злетів і падінь.

Він уже з усім награвся, ніщо не могло його зацікавити. До того ж, із плином часу усі, кого Мо Жань знав поступово зникли, через що з’явилося почуття самотності. Навіть пес із міткою-вогником на голові, і той його покинув. Мо Жань відчував, що час майже настав. Час усе завершувати.

Встромивши нігті в прозорі пухкі виноградинки, він знімав із них фіолетову шкірку. Його рухи були спокійними та майстерними: такими цянські* королі з лінивою байдужістю роздягали своїх наложниць.  Смарагдовий м’якуш плоду дрібною краплею тремтів на кінчику його пальця та сльозив соком, тьмяно-фіолетовий відтінок якого нагадував пір’я диких гусей, що проносилися над Данься, і зів’ялі навесні квіти хайтану.

І брудну кров.

羌 (qiāng) — некитайські народності західних регіонів.

Уважно розглядаючи свої пальці, він проковтнув липкий сироп, а потім ліниво підняв повіки.

У цей момент він вирішив: «Пора».

Пора вирушати до пекла.

Мо Жань*, пізніше названий Вейю*.[1] Перший володар світу вдосконалення.

墨 (mò) — туш, чорний, темний, книжні знання. 燃 (rán) — запалювати, горіти. 微雨 (wēiyǔ) — імжити, дощик-мряка.

Зайняти це місце завдання непросте — для цього потрібно мати не тільки видатні вміння, а й жорстке, як скеля, нахабство.

До його правління десять великих орденів змагалися один з одним, проте нікому не вдавалося взяти гору. Кожен тягнув ковдру на себе, але жодному не вистачало сил докорінно змінити світовий устрій. До того ж освічені шляхетні пани, попри бажання залишити своє ім’я в історичних рукописах, остерігалися пера літописця, яке у разі чого могло подарувати їм погану славу на тисячі років.

Але Мо Жань не такий.

Він був справжнім халамидником.

Він робив усе те, на що не наважувались інші: пив найміцніший алкоголь, одружився з найвродливішою дівчиною на землі, а перед цим став володарем світу вдосконалення — Імператором, що Наступає на Безсмертних.*

踏仙君 (taxian jun). 踏 — топати, наступати; 仙 — безсмертний, геній, божественний; 君 — імператор, володар.

Увесь світ упав на коліна та схилив голови перед ним.

А тих, хто не горів бажанням коритися, він жорстоко знищував. За часів його правління заклинацький світ перетворився на криваву бійню, де звідусіль чулися стогони стражденних. Загинула безліч благородних людей, що натхненно йшли на смерть, не шкодуючи себе. Один із десяти великих орденів — орден Жуфен* — був практично повністю знищений.

儒风 (rúfēng) — манери навчених людей.

Після того навіть наставник Мо Жаня не уникнув пазурів смерті. Вчитель зазнав поразки в битві з ним і став в’язнем колись улюбленого учня. Його доля нікому невідома.

Отож завжди прекрасне мирне життя в країні в одну мить поринуло в хаос.

Псячий імператор Мо Жань не читав священні книги, а на людські заборони взагалі чхати хотів, тому в період його панування абсурдні ситуації виникали одна за одною. Чого тільки варті назви періодів його правління.

Перші три роки називалися Ван Ба.* Цю назву він вигадав, коли сидів біля озера та годував рибок.

王八 (wángba) — черепаха; виродок, сволота; вбивати, відправляти на той світ.

Наступні мали назву Ква, бо одного літнього дня посеред дворового саду він почув квакання жаби і сприйняв це як знак небес, який не можна ігнорувати.

Добре освічені люди думали, що не буде страшнішої епохи, ніж Ван Ба та Ква, але вони дуже недооцінили Мо Вейю.

На третьому триріччі люд сполошився: неважливо, чи то буддійські вчені, чи то поважні заклиначі або духовенство, усі втомилися від деспотичної тиранії Мо Жаня, тож так один за одним почали зароджуватися повстання.

Тому цього разу Мо Жань тривалий час серйозно думав над назвою, перебрав безліч варіантів, і врешті в його голові з’явилася приголомшлива ідея — Дзіба.

Назва мала хороший сенс. Імператор добряче поклопотався над цими двома словами, втіливши у них задум «припинення воєнних дій». Утім, коли ця назва лунала в народі, людям одразу ставало трохи ніяково. Особливо бентежно вона звучала для не навченого письму населення, адже словосполучення «перший рік Дзіба» на слух сприймалося, як «рік члену та яєць».*

Китайська мова тонована, тому багато слів на слух сприймаються дуже схоже. Словосполучення «не дратуйте» (戟罢 jǐbà) співзвучно із 鸡巴 jība, що в слензі означає пеніс.

Люди обурювалися за зачиненими дверима:

— Це ж безглуздя! Яка така Дзіба на старості років? Тепер, щоб дізнатися скільки років чоловіку, треба питати наскільки старий його прутень! А столітній дід може відповідати, що він Член Століття!

Та врешті тяжкий трирічний період Дзіба майже добіг кінця і ця назва скоро залишиться в минулому.

Усі жителі Піднебесної тремтіли від страху в очікуванні четвертої епохи правління Його Імператорської Величності. Утім, цього разу Мо Жаню було не до вибору назви, тому що незадоволення народу вилилося в численні бунти. Люди всіх орденів, які майже десять років мовчки терпіли знущання, нарешті об’єдналися в грандіозну багатомільйонну армію, аби змусити Імператора Мо Вейю зректися престолу.

Світу вдосконалення не потрібен імператор.

Тим більше такий тиран.

Після декількох місяців кривавих походів військо союзників нарешті дісталося підніжжя піку Сишен. Вишуканий імператорський палац Цього Високоповажного розміщувався на вершині найвищої скелі, яка цілий рік була затягнута хмарами та туманом.

До цілі залишився один вирішальний постріл, який, втім, не так просто було зробити. Щойно на горизонті з’явилася перемога, об’єднані ненавистю до спільного ворога союзники насторожилися. Всі розуміли, що після падіння теперішнього імператора настане час встановлювати нові порядки, тож краще приберегти сили до цього моменту. Таким чином, ніхто не хотів очолювати сходження на гору і брати на себе удар.

Вони боялися, що цей в’юнкий деспот може раптово звалитися з небес, і, вишкіривши білі ікла, наче дика тварина, роздерти животи всім, хто наважився напасти на його палац.

Хтось невпевнено заговорив:

— Мо Вейю надзвичайно могутній і підступний. Ми мусимо бути обережними та не ризикувати людськими життями даремно, потураючи його бажанням.

Інші командири один за одним закивали головами.

Але один молодик із неймовірно вродливим обличчям і пихатим поглядом вийшов уперед. Його срібні обладунки блищали поверх синього одягу, на поясному ремені красувалася голова лева, а волосся було зібране вишуканою коштовною шпилькою у високий кінський хвіст.

Із виразною люттю на обличчі молодик вигукнув:

— Ми всі зуміли дійти до підніжжя гори, а ви все відтягуєте сходження! Невже надумали стояти й чекати, поки Мо Вейю сам зійде до вас? Ви — воістину стадо боягузливих покидьків!

Після його слів люди навколо почали обурюватися:

— Молодий пане Сюе, чому ти так говориш? І що значить «боягузливі»? Навіть простий солдат розуміє, що в таких справах треба бути обережним. Якщо підемо пробоєм, як ти того хочеш, хто нестиме відповідальність у разі чого?

У цю ж мить хтось глумливо заговорив:

— Ха-ха, якщо молодому пану Сюе так кортить схрестити зброю з Імператором, що аж несила чекати, то можливо йому варто самотужки піднятися на гору? Врешті, молодий пан — улюбленець небес, а ми лише нікчемні прості смертні. Ми залишимося і підготуємо бенкет, щоб відзначити його урочисте повернення з головою Мо Вейю в руках. Хіба це не найкращий варіант?

Подібні вигуки залунали все частіше. Тим часом старий монах вийшов уперед, щоб перегородити шлях вкрай роздратованому юнаку, і м’яко звернувся до нього:

— Молодий пане Сюе, будь ласка, послухай старого монаха. Ми знаємо глибину твоєї особистої ненависті до Мо Вейю. Проте змусити Імператора зректися престолу — наше найважливіше завдання. Що б не трапилося, ти мусиш прислухатися до думки інших, а не діяти зопалу.

«Молодого пана Сюе», що став предметом загального обговорення, звали Сюе Мен*. Десять років тому люд хвалив та підносив цей юний талант, називаючи його улюбленцем небес. Але час ішов — і він утратив минулу славу, тож тепер був змушений терпіти усі ці глузування лише заради того, щоби піднятися на гору і знову зустрітися з Мо Жанем.

薛蒙 (xuē mēng). 薛 — поширене китайське прізвище. 蒙 — обманювати; дуріти; закритися.

Обличчя Сюе Мена викривився, а губи затремтіли. Щосили стримуючи себе, він запитав:

— Тоді, врешті-решт, скільки ви збираєтеся чекати?

— Ну принаймні допоки не зрозуміємо, що там коїться.

— Правильно! Бо раптом Мо Вейю влаштував засідку?

Старий монах, якому щойно вдалось згладити гострі кути, продовжив переконувати:

— Молодий пане Сюе, не кваптеся. Ми вже дісталися підніжжя гори, проте все ж не буде зайвим лишатись обережними, можливо, ми зможемо перехитрити ворога. У будь-якому разі Мо Вейю в палаці, наче в пастці, він не зможе втекти. Зараз його сили на межі, тож чи варто поспішати? Тут зібралося так багато людей зі знатних родів, якщо хтось із них загине, хто понесе за це відповідальність?

Сюе Мен раптово розлютився:

— Хто нестиме відповідальність? Дозволь я тебе спитаю, чи хтось здатен понести відповідальність за мого Вчителя? Мо Жань тримає його під замком уже десять років! Рівно десять років! Просто зараз мій Учитель перебуває на горі, тож як я можу спокійно чекати?

Щойно Сюе Мен згадав свого наставника, обличчя деяких людей змінилося. Одні почервоніли від сорому, інші відвели погляд убік, і жоден не наважувався заговорити.

— Десять років тому Мо Жань оголосив себе Тасянь-дзюнем. Він вирізав сімдесят два міста ордену Жуфен, а потім збирався знищити й інші дев’ять орденів та повбивати вас усіх. І хто зупинив його? Чи стояли би ви тут, якби мій Учитель не ризикнув своїм життям?

На цих словах хтось кашлянув та ніжним голосом промовив:

— Молодий пане Сюе, не гарячкуй. А щодо Чу-дзонши*… Ми всі відчуваємо і провину, і вдячність. Але, як ти і сказав, він у полоні вже десять років. Все що могло з ним статися — вже сталося. Тож, якщо до цих десяти років додасться ще кілька днів, це особливо нічого не змінить, чи не так?

宗师 (zōngshī) — майстер, наставник, поважна особа.

— Чи не так? Іди до сраки зі своїм «чи не так»!

Народ із подиву округлив очі.

— Чому ти лаєшся?

— А як тут не лаятися? Учитель погодився піти на смерть заради добробуту такого роду, як… Роду, подібного до…

Він не зміг договорити. До очей підступили сльози, а подих перехопило.

— Здається, його жертва була марною.

Після цих слів Сюе Мен різко відвернувся, його плечі злегка затремтіли, і він заплакав.

— Ми не казали, що не будемо рятувати Чу-дзонши…

— Саме так! Усі присутні пам’ятають доброту Чу-дзонши, і авжеж ми не забули про його вчинок. Молодий пане Сюе, своїми словами ти ставиш на нас клеймо невдячних нікчем, ми не будемо це терпіти.

Хтось тихо продовжив:

— Проте з іншого боку, хіба Мо Жань не був теж його учнем?

— Я вважаю, якщо учень скоїв злочин, його наставник також має нести за це відповідальність. Як то кажуть, ненавчений син — то батькова провина, а ненавчений учень — то вчителева лінь. І це дійсно так, тож тут немає на що скаржитися.

Це прозвучало досить категорично, тому хтось голосно перебив:

— Що за дурню ти верзеш! Слідкуй за язиком!

Монах знову повернувся до Сюе Мена і продовжив умовляння:

— Молодий пане Сюе, не турбуйся…

Сюе Мен із вибаньченими від люті очима різко обірвав його:

— Не турбуватися? Вам легко язиками плескати, але це мій Учитель! Мій!!! Я стільки років не міг із ним побачитися! Я не знаю що з ним, навіть не знаю чи він іще живий! По-вашому заради чого я взагалі тут?

У нього знову перехопило подих, а очі налилися кров'ю.

— Невже ви збираєтеся чекати, поки Мо Вейю сам спуститься до вас і, впавши на коліна, благатиме про прощення?

— Молодий пане Сюе…

— Учитель — остання близька мені людина, яка ще залишилася в цьому світі.

Сюе Мен висмикнув з рук монаха край свого одягу, та хрипло прогарчав:

— Якщо ви не йдете зі мною, я піду сам.

Кинувши цю фразу, він рушив до вершини гори з одним мечем.

Похмурий холодний вітер змішувався з тисячами звуків. Здавалося, ніби злі душі без вини загиблих людей спілкувалися між собою, блукаючи та шурхочучи серед туманного лісу.

Сюе Мен один підіймався схилом до величного палацу Мо Жаня, що світився у темряві ночі спокійним сяйвом. Перед пагодою Тонтянь він помітив три могили і підійшов ближче. На одному з надгробків, тому, що давно поріс травою, кривою псячою лапою було вишкрябано: «Могила шляхетної імператриці Чу».

Навпроти «Звареної на пару»* правительки, спочивала ще одна. Її свіжу, щойно присипану землею могилу вінчав камінь із надписом: «Могила смаженої в олії імператриці Сон».

卿 贞(qīngzhēn) — шляхетна, співзвучно із 清蒸  (qīngzhēng) — «варена на парі без бобів».

Десять років тому Сюе Мен пирснув би зі сміху, побачивши це абсурдне видовище. Тоді вони вчилися в одного наставника і Мо Жань був тим ще жартівником. Сюе Мен не дуже любив ті жарти, зокрема, тому що час від часу сам ставав об’єктом глузувань. Тим не менш, іноді вони весилили навіть його.

Біс його знає, що то за варена і смажена імператриці. Ці титули стоять в одному ряду із «Ван Ба», «Ква» та «Дзіба», тож, швидше за все, їх вигадав сам Високоталановитий володар Мо. Але навіщо він взагалі нагородив подібними прізвиськами власних дружин все ще не зрозуміло.

Сюе Мен повернув голову до третьої, ще не заритої, могили. У сутінках чорніло провалля ями, на дні якої лежала порожня труна. Біля надгробка, на якому ще не було жодного надпису, стояв глечик вина з грушевого цвіту, чаша холодних вонтонів у соусі чилі та кілька тарілок із гострими закусками — улюблені страви Мо Жаня.

Сюе Мен деякий час розгублено витріщався на це все, аж раптом злякався — невже Мо Жань, усупереч усім очікуванням, не бажав чинити спротив? Невже він сам шукав смерті й цю могилу підготував для себе?

Він умить покрився холодним потом, не в змозі повірити в побачене. 

Усі ці десять років Мо Жань непорушно стояв на піку влади, то що ж трапилося зараз? Цей чоловік не знав ні втоми, ні відчаю та завжди боровся до останньої краплі крові. Він мав би битися з об’єднаною армією до самого кінця. Тоді чому ж…

Відповіді не знав ніхто.

Сюе Мен повернувся і зробив крок у густі сутінки, направляючись до теплого світіння палацу Вушань.

Мо Жань сидів у тронній залі, міцно заплющивши очі.

Сюе Мен таки вгадав: той дійсно геть зневірився. І могилу він викопав власноруч. Дві години тому Імператор, використавши заклинання, наказав своїм слугам іти геть, а сам випив отруту. Втім смертельна сироватка діяла дуже повільно. Долаючи потужну духовну енергію жертви, вона поволі просякувала кожну клітину його тіла і роз’їдала органи, поки сам Мо Жань страждав у муках.

Двері палацу прочинилися з тонким скрипом

Мо Жань не підняв голову, лише хрипло промовив:

— Сюе Мене. Ти прийшов.

Під золотим дахом палацу самотньо стояв Сюе Мен, його лати блищали сріблом, а волосся трохи розтріпалось.

Колишні співучні знову разом. Проте обличчя Мо Жаня залишилося байдужим. Він так і продовжив сидіти, підперши голову рукою і опустивши на очі завісу густих довгих вій.

Про нього говорили, як про дике чудовисько з трьома головами і трьома парами рук, але насправді Імператор був дуже вродливим: м’які риси, витончене перенісся з горбинкою, тонкі, але соковиті губи. Він мав природну грацію та харизму, тож зовні здавався порядною людиною.

Сюе Мен глянув йому в обличчя й одразу зрозумів, що той уже випив отруту. Він не міг збагнути, що то було за відчуття. Наче хотілося щось сказати, але не виходило ні пари з вуст. Зрештою, він стиснув кулак та просто спитав:

— Де Вчитель?

— Що?

Сюе Мен суворо повторив:

— Я питаю, де Вчитель?! Твій, мій, наш! Де він?!

— А-а! — Мо Жань тихенько застогнав та зрештою повільно розплющив чорні очі, в глибині яких жевріло фіолетове сяйво. Здавалося, пройшла вічність, поки він нарешті сфокусував погляд на Сюе Мені.

— Якщо порахувати, то з твоєї останньої зустрічі з Учителем на горі Квеньлвень у палаці Тасюе* минуло вже п’ять років.

踏雪 (tàxuě) — іти по снігу.

На цих словах Мо Жань легенько посміхнувся.

— Сюе Мене, ти сумуєш за ним?

— Годі базікати! Поверни його мені!

Мо Жань, пересилюючи біль, що пульсував у шлунку, спокійно поглянув на співрозмовника. Кутики його губ піднялися в уїдливій посмішці, і він відкинувся на спинку імператорського трону. Перед очима час від часу темніло, а нутрощі скручувалися у вузол і розчинялися, перетворюючись на смердючу криваву кашу.

— Повернути тобі? — ліниво перепитав Мо Жань. — Як наївно. До тебе так і не дійшло — я ненавиджу Вчителя всім своїм нутром. Хіба я міг залишити його в живих?

— Ти!.. — Сюе Мен умить зблід і відступив на крок назад. Він дивився на Мо Жаня широко розплющеними очима. — Не може бути… Ти би ніколи…

— Що я би ніколи? — ще одна ядуча посмішка. — Нумо, розкажи мені, чому б я ніколи так не вчинив?

— Але він твій… — голос Сюе Мена тремтів. — Він же твій Учитель! Як ти міг?!

Він підняв погляд до трону, на якому сидів Мо Жань. На небі правив Фусі, у пеклі — Яньлво,* а на землі — Мо Вейю.

阎罗 (yánluó) — верховний володар Пекла. Міф. Яма.

Втім Сюе Мен був певен, що навіть ставши імператором людського світу, Мо Жань не вчинив би так. Хлопець тремтів з голови до п’ят, сльози ненависті покотилися по його щоках.

— Мо Вейю, ти взагалі людина? Він же…

Мо Жань підвів байдужий погляд.

— Він же що?

Сюе Мен мовив тремтячим голосом:

— Ти сам знаєш, як він до тебе ставився…

На вустах Мо Жаня на мить з’явилася посмішка.

— Ти маєш на увазі, як він бив мене допоки на тілі живого місця не залишиться? Чи як перед натовпом змусив опуститися на коліна і визнати свою провину? Або ж йдеться про те, як він заради тебе та якихось незнайомців неодноразово ставав на моєму шляху і псував усі мої великі плани?

Сюе Мен тяжко похитав головою.

— Це не так, Мо Жаню.

«Добряче подумай, вгамуй люту ненависть та озирнися назад.

Він узявся наставляти тебе у вдосконаленні.

Він захищав тебе.

Він учив тебе грамоті, вчив складати вірші та писати картини.

Він заради тебе сам вчився. Пробував готувати. Щоправда, виходило все одно незграбно, тому на його руках часто залишались порізи.

Колись він… Колись він кожен день чекав твого повернення. Наодинці. З вечора і до самого світанку…»

Сюе Мену хотілося ще багато чого сказати, та подих перехопило, і він лише промовив:

— Учитель… У нього дійсно складний характер і сувора натура. Проте навіть я розумію, що він піклувався про тебе. Тоді чому? Як тобі вистачило жорстокості?..

Сюе Мен підняв погляд, стримуючи гіркі сльози, що підступили до горла. Більше він нічого не сказав.

Після довгої паузи залою прокотилося тихе зітхання Мо Жаня.

— Так. Але, Сюе Мене, знаєш що? — врешті відповів він утомленим голосом. — Він погубив єдине кохання всього мого життя. Єдине.

Запала мертва тиша.

Біль горів у шлунку бурхливою пожежею, що роздирала плоть на тисячі шматочків, перетворюючи її на дрібне лахміття.

— Але все ж таки, він був моїм учителем. Його тіло покоїться в павільйоні Червоного Лотоса, на південному схилі гори. Він лежить серед лотосових квітів і виглядає так, наче просто заснув. — Мо Жань повільно видихнув, заспокоюючись. Він промовляв ці слова із кам’яним обличчям, але фаланги пальців, що стискали сандалові ручки трону, вже набули мертвотно-синього відтінку.

— Я підтримую його тіло в цілості своєю духовною силою. Якщо хочеш побачити Вчителя, не марнуй час на пусті балачки. Краще швидше біжи туди, поки я ще не вмер.

Мо Жань відкашляв кров, що залила горло. Його рот заплямився червоним, але погляд лишився безтурботним.

Він мовив хриплим голосом:

— Іди вже. Іди подивися на нього. Якщо не встигнеш до того, як я помру, мої духовні сили зникнуть і він перетвориться на попіл.

Договоривши, Мо Жань утомлено заплющив очі. Отрута добралася до серця та зайнялась усередині диким полум’ям. Агонія була настільки нестерпною, що скорботні ридання Сюе Мена здавалися приглушеними, наче їх здалеку приносили хвилі безкрайнього океану.

Кров безперестанку витікала із кутиків рота, Мо Жань стиснув рукав одежі, а м'язи звело судомою.

Коли він розплющив мутні очі, Сюе Мен був уже дуже далеко. Слід віддати належне цінґону* цього хлопця — він дістався південного схилу всього за кілька митей.

轻功 (qīnggōng) — різноманітні способи легкого пересування (дуже великі стрибки).

Він повинен встигнути востаннє побачити Вчителя.

Мо Жань, притримуючись та хитаючись, звівся на ноги. Закривавлені пальці сформували печатку, що перемістила його до пагоди Тонтянь.

Надворі стояла пізня осінь, квіти хайтану буяли пишним цвітом. Він сам не знав, чому вирішив покінчити зі своїм грішним життям саме тут. Але це місце, оточене ароматом яблуневих квітів, здавалося непоганою могилою.

Мо Жань ліг у відкриту труну та підняв погляд на пелюстки, що беззвучно кружляли у нічному небі. Вони опадали в труну та лягали на щоки, спливали перед очима й розчинялись у небутті, наче спогади з далекого минулого.

У цьому житті він із байстрюка-голодранця, який зазнав тисячі нещасть, став імператором світу смертних.

Через злодіяння його руки омились у крові. Він кохав та ненавидів, звеличував та проклинав, але врешті-решт залишився ні з чим.

Він навіть не потурбувався про напис на своєму надгробку. Ані безсоромного титулу на кшталт «Імператор віків», ані дурнуватої епітафії у дусі «Засмажена в олії» чи «Варена на пару» — геть нічого не нашкрябав. Від імператора світу вдосконалення не залишилося і півслова.

Ця комедія тривала цілих десять років, і нарешті завіса опустилася.

Кілька годин потому юрба з факелами у руках вогняною змією рушила до володінь імператора. Але на них чекали лише безлюдний пік Сишен, порожній палац Вушань та Сюе Мен у павільйоні Червоного Лотоса, який ридав до втрати голосу над купкою попелу.

А також уже задубіле тіло Мо Вейю біля пагоди Тонтянь.

---

Від команди перекладачів:

[1] У Китаї існувала традиція носити два імені: перше давалося при народженні, а друге — з досягненням повноліття. Друге ім'я подавалось як символ дорослішання та поваги.