Цей Високоповажний справді не може його терпіти!

Слова «Забирайся до біса» застрягли у Чу Ваньніна у горлі, він довго мовчав, насупившись, а потім  вимовив:

— Заходь.

— А? У вас не зачинено? — Мо Жань мав на меті помиритися після цілого дня гри в холодну війну, тож він штовхнув двері й увійшов так, ніби нічого й не сталося. Чу Ваньнін беземоційно сидів за столом, підняв повіки і холодно глянув на непроханого гостя. Щиро кажучи, Мо Жань був справжнім красенем: він освітив кімнату однією лиш присутністю. Мо Жань пашів молодістю, пружна шкіра юнака мало не випромінювала сяйво, а кутики його губ мали такий природний вигин, що здавалося, ніби на його обличчі завжди майорить усмішка, навіть якщо це не так. Чу Ваньнін упевнено зберігав самовладання, відвів погляд від Мо Жаня й опустив довгі вії, після чого підняв руку, гасячи паличку ладану на столі.

— Що ти тут робиш? — незворушно запитав він.

— Я прийшов, щоб... Оглянути вашу рану. — Мо Жань прочистив горло, перевів погляд на плече Чу Ваньніна й замовк. — Ви вже подбали про це?

— Мгм… — м’яко відповів Чу Ваньнін. Мо Жань не знав, що й казати. Він справді мав образу на Чу Ваньніна, а також злився, що той завдав болю Ши Мею. Але заспокоївшись, Мо Жань знайшов у собі трохи совісті; ненависть ненавистю, але він не забув, як саме Чу Ваньнін отримав поранення.

У тій задушливій труні Чу Ваньнін міцно тримав його в руках і власним тілом блокував пазурі примарної господині. Він не відпускав навіть тоді, коли все тіло тремтіло від болю…

Мо Жань, певна річ, терпіти не міг Чу Ваньніна. Але чомусь до цієї ненависті завжди домішувалась купа інших складних почуттів. Він був грубою людиною, яку нікому було навчити в молодості. Незважаючи на те, що пізніше він здобув певну освіту і дещо компенсував це, Мо Жаню було важко замислюватися над багатьма делікатними питаннями, особливо тими, що стосувалися почуттів.

Наприклад, коли мова заходила про Чу Ваньніна, Мо Жань чухав голову й довго розмірковував над цим, але так і не міг зрозуміти, які емоції той у нього викликає. Мо Жань визнавав лише прості почуття: подобається, не подобається, ненависть, щастя, нещастя. Але коли кілька емоцій змішуються разом, вони викликають запаморочення та іскри в очах у могутнього видатного Імператора, Що Наступає на Безсмертних: «Я не розумію! У цьому немає жодного сенсу. Що це? Врятуйте мене! Ой, моя голова!».

Тож Мо Жань перестав думати про це; він не хотів витрачати свою енергію ні на кого, крім Ши Мея. Глибоко в душі він записав той інцидент на рахунок Чу Ваньніна, потай плануючи здерти з нього подвійну плату, коли випаде така нагода. Але в той же час Мо Жань відчував провину. Він довго боровся із собою, перш ніж, зрештою, постукати у двері Чу Ваньніна.

Він не хотів бути в боргу перед ним. Та він недооцінив упертість та байдужість Чу Ваньніна. Мо Жань витріщився на купу закривавлених бинтів на столі, багряну воду в мисці й на недбало відкинутий убік ніж. На його кінчику залишились шматочки закривавленого м’яса. Мо Жань відчув, як головний біль починає стискати його скроні.

Як же Чу Ваньніну вдалося вилікувати плече? Невже він власною рукою, не  змигнувши й оком, вирізав мертву плоть навколо своєї рани? Кров холоне в жилах від однієї лише думки про це. Він узагалі людина чи кам’яна брила? Мо Жань згадав, як Ши Мей тихо скиглив від болю з повними сліз очима, коли він промивав тому рану. Хоча Мо Жань і не любив Чу Ваньніна, він не міг подумки не виявити йому шану.

«Старійшина Юхен — справжній чоловік! Вражаюче, справді вражаюче».

Мо Жань трохи постояв, перш ніж порушити мовчання. Він двічі легенько кашлянув, поколупав носками підлогу, і ніяково пробурмотів:

— За те, що сталося в маєтку Ченів… Пробачте, Учителю, — Чу Ваньнін нічого не відповів. Мо Жань крадькома зиркнув на нього. — Мені не варто було на вас кричати.

Чу Ваньнін продовжував ігнорувати його з, як завжди, байдужим обличчям. Він ніколи б цього не сказав, але він образився. Підійшовши ближче, Мо Жань  побачив, що Чу Ваньнін перемудрив з перев’язкою: марля була обмотана навколо його плеча так, наче він прив’язував краба на продаж. Знову ж таки, чого можна було очікувати від того, хто навіть не вміє прати білизну? Мо Жань зітхнув.

— Учителю, не гнівайтесь більше.

— Де це ти бачив, щоб я гнівався? — роздратовано відмовив Чу Ваньнін. Мо Жань мудро втримав язика за зубами. Але трохи згодом:

– Учителю, рани не так перев’язують…

Чу Ваньнін зухвало відповів:

— Думаєш, що знаєш краще за мене?

Мо Жань промовчав, але підняв руку, бажаючи допомогти Чу Ваньніну. Тоді він глянув на вираз обличчя свого вчителя і знову завагався. Він приблизно вирахував імовірність отримати ляпаса, якщо наважиться доторкнутися до Чу Ваньніна: вона була досить високою. Мо Жань опускав руку, потім знову підносив — і так кілька разів. Чу Ваньнін роздратувався й кинув на учня косий погляд:

— Ти що, хочеш мене вдарити чи що?

Мо Жань справді хотів би його добряче гепнути, але не зараз. Він роздратовано посміхнувся та простягнув руку, щоб притиснути її до плеча Чу Ваньніна, і будь-що-будь. На щоках проступили ямочки.

— Ось, Учителю, я допоможу вам перев’язати.

Спершу Чу Ваньнін хотів відмовитися, але теплі пальці Мо Жаня вже торкалися його, і в роті раптом пересохло. Його губи злегка ворухнулися, але Чу Ваньнін, зрештою, нічого не сказав і просто дозволив Мо Жаню робити все, що той хоче. Мо Жань розгортав марлю, шар за шаром, кожен з яких був наскрізь просочений кров’ю, доки не побачив п’ять жахливих отворів. Від самого їхнього вигляду Мо Жань здригнувся; ці рани були набагато гіршими, ніж поріз на обличчі Ши Мея. Мо Жань деякий час мовчки дивився, а потім, він і сам не розумів чому, тихо запитав:

— Боляче?

Чу Ваньнін, опустивши довгі вії, лише байдуже кинув:

— Не дуже.

— Я буду ніжним, — сказав Мо Жань.

Чу Ваньнін не знав, що це раптом на нього найшло, але мочки його вух трохи почервоніли, і він знову розлютився на себе, подумавши, що, мабуть, сходить з розуму, увесь день думаючи про якісь нісенітниці. Вираз його обличчя став ще жорсткішим, настрій ще гіршим, тому він сухо пробурмотів:

— Роби, що хочеш.

Полум'я свічки затріщало. У тьмяному жовтому світлі Мо Жань побачив, що на деякі частини рани навіть не було нанесено лікувальну мазь. Мо Жаню просто відняло мову, він лише подумав, що тільки диво могло допомогти Чу Ваньніну дожити до цього дня.

— Учителю.

— Хм?

— То що таки сталося в маєтку Ченів? Чому ви їх побили? — запитав Мо Жань, наносячи мазь. Чу Ваньнін трохи помовчав, перш ніж відповісти:

— Я був злий, от і все.

— Що ж вас так розлютило? — допитувався Мо Жань.

Чу Ваньніну не хотілося сперечатися зі своїм учнем, тому він коротко переповів йому історію Лво Сяньсянь. Дослухавши розповідь, Мо Жань похитав головою:

— Це було нерозумно. Навіть якщо ти не міг впоратись зі своїм гнівом, ти все одно не повинен був вплутуватися з ними в конфлікт. Якби то був я, просто вигадав би щось, зімітував екзорцизм, струсив пил з рук і пішов би собі. Нехай  самі з усім розбираються. Тільки глянь, ти зчинив такий великий безлад через якогось нікчемного негідника, і навіть випадково вдарив Ши Мея…

Мо Жань перехопив себе на півдорозі. Він замовк і глянув на Чу Ваньніна. Він був надто зосереджений на лікуванні, тому на мить забувся і мимоволі почав розмовляти з Чу Ваньніном, як його зухвала тридцятидворічна версія. Чу Ваньнін теж не пропустив це повз вуха. Він непривітно зиркнув на Мо Жаня краєм ока, і в цьому погляді виразно читалося знайоме «Я відшмагаю тебе до смерті».

— Ем…

Він усе ще намагався придумати якесь виправдання, як раптом Чу Ваньнін незворушно мовив:

— Думаєш, я хотів нашкодити Ши Міндзіну?

Варто було лише імені Ши Мея торкнутися його вух, як тверезий розум покинув Мо Жаня, і свавілля взяло гору. Навіть тон його став жорсткішим.

— То це не ви його вдарили?

Чу Ваньнін теж шкодував про той удар, але його обличчя було незворушним, він лише насупився й промовчав. Чу Ваньнін був упертюхом, а Мо Жань — закоханим дурнем, тому, коли їхні погляди зустрілися, між ними ніби розлетілися іскри. Напруга, яка, здавалося, трохи послабла, знову завела їх у глухий кут.

— Ши Мей не зробив вам нічого поганого, — сказав Мо Жань, — Учителю, невже ви не бажаєте принаймні вибачитися за те, що випадково його поранили?

Очі Чу Ваньніна небезпечно зіщулилися.

— Це допит?

— Ні… — Мо Жань зробив паузу, — Мене просто засмучує те, що він несправедливо постраждав, і перед ним навіть не вибачились.

При світлі свічок красивий юнак закінчив перев’язувати рани Чу Ваньніна й акуратно зав’язав вузол. Сцена все ще здавалася ніжною, як і хвилину тому, але настрої її дійових осіб кардинально змінилися. Особливо це стосувалося Чу Ваньніна, у грудях якого ніби горщик оцту розколовся, заливаючи нутрощі кислотою ревнощів, просочуючи нею шкіру.

Вибачення? Як взагалі пишеться це слово? Хто б його навчив?

— Знадобиться щонайменше півроку, щоб рана на його обличчі загоїлась, — продовжив Мо Жань. — Коли я допомагав йому нанести ліки, він продовжував просити не звинувачувати вас. Учителю, це правда, що він не тримає на вас зла, але навіть так, ви справді вважаєте, що були праві? — Ці слова лише підлили масла у вогонь. Чу Ваньнін стримувався з усіх сил, але все ж не витримав і тихо загарчав:

— Забирайся до біса.

Мо Жань замовк.

— Геть! — гаркнув Чу Ваньнін.

Мо Жаня вигнали, грюкнувши дверима в нього перед носом і ледве не прищемивши пальці. Мо Жань не на жарт розлютився. Ні, ну ви гляньте на це!  Ну що за людина? Це ж просто вибачення! А таке обличчя корчить! Невже так важко просто вибачитися? Навіть цей шановний Імператор, Що Наступає на Безсмертних знає, що треба вибачитися, але Безсмертний Бейдов ніби пороху в рота набрав, вибухаючи і показуючи свій кепський характер!

Не дивно, що в нього немає прихильників, незважаючи на гарне обличчя! Яке марнотратство! Він заслужив бути самотнім до кінця свого життя!

Чу Ваньнін зачинив двері перед обличчям високоповажного та могутнього Імператора, Що Наступає на Безсмертних, Імператора Королівства смертних, ігноруючи його, мов набридливу муху. Звичайно, він не лишиться стирчати під дверима. Він був надзвичайно наполегливим, як липка цукерка, яку неможливо відклеїти, але той, за ким він упадає, не Вчитель, а Ши Мей. Тому він байдуже одразу пішов скласти компанію Ши Мею.

— Уже повернувся? — красень Ши Мей уже приліг відпочити, коли увійшов Мо Жань. Він замовк перед тим, як сісти, довге чорне волосся спало на його тіло.

— Як Учитель?

— Дуже добре, особливо це стосується його запального характеру, з цим точно ніяких проблем, — Ши Мей промовчав.

Мо Жань підтягнув стілець і сів на нього спинкою до грудей, спершись руками, з млявою посмішкою, що грала на його губах, коли він дивився на Ши Мея з розпущеним довгим м’яким волоссям.

— Можливо, я все-таки повинен відвідати його… — сказав Ши Мей.

— Ні, ти лише собі нашкодиш, — закотив очі Мо Жань. — У нього зараз припадок.

— Ти знову розлютив його?

— Та хіба йому хтось потрібен, щоб розлютитися? Він навіть сам себе здатен розізлити. Чоловік, мабуть, дерев’яний — спалахує від найменшої іскри.

Ши Мей похитав головою, не знаючи, плакати йому чи сміятися.

— Ти лягай раніше, — сказав Мо Жань, - а я піду вниз на кухню щось приготую.

— Навіщо? — спитав Ши Мей. — Ти теж не спав усю ніч. Не лягатимеш?

— Ха-ха, я ще досить бадьорий, — засміявся Мо Жань. — Але якщо ти не хочеш мене відпускати, я можу скласти тобі компанію, поки не заснеш.

Ши Мей квапливо махнув рукою:

— Не треба, — лагідно відповів він, — Я все одно не зможу заснути, якщо  будеш так на мене дивитися. Ти також раніше лягай, не перевтомлюйся.

Мо Жань трохи засмутився, і посмішка на його губах стала трохи напруженою. Ши Мей завжди був добрим до нього, але, здавалося, тримав певну непомітну неозброєному оку дистанцію. Ши Мей був поруч — достатньо руку простягнути, та водночас був ілюзією місяця у дзеркалі, квіткою, відображеною у воді, таким бажаним і таким недосяжним.

— Гаразд, — Мо Жань доклав усіх зусиль, щоб підбадьоритися, повертаючи усмішку на обличчя. У нього був сяйливий сміх. Коли не плете інтриги і не намагається нікому нашкодити, він має вигляд милого дурника.

— Поклич мене, якщо щось треба буде. Я буду поруч, а як ні — значить, я внизу.

— Ммм, — Мо Жань підняв руку, бажаючи погладити волосся Ши Мея. Йому вдалося стриматися й замість цього почухати собі голову.

— Ну то я пішов.

Вийшовши на вулицю, Мо Жань не втримався і чхнув. Принюхався.

Місто Кольорових Метеликів спеціалізується на виробництві ароматів, і пахощі на будь-який смак були досить дешевими, тому корчма теж на них не скупилася. Довгі палички різноманітних пахощів горіли у кожній кімнаті: одна, щоб відвести зло, друга, щоб забрати вологу, інша, щоб у кімнатах приємно пахло.

Від ладану Мо Жаню було нестерпно, але він терпів, тому що Ши Мею це подобалося. Спустившись вниз, Мо Жань, похитуючись, підійшов до хазяїна корчми, всунув йому срібний злиток і примружив очі в посмішці.

— Гей, корчмарю, зробіть мені послугу.

Кинувши погляд на гроші, корчмар усміхнувся ще ввічливіше:

— Які у вас будуть розпорядження, пане Безсмертний?

— Як я бачу, на сніданок людей багато не ходить, тож я про дещо попрошу. Я хотів би скористатися вашою кухнею зранку, й інших гостей в той час, будь ласка, не обслуговуйте, — сказав Мо Жань.

Скільки коштує той жалюгідний сніданок? Сніданками навіть за півмісяця неможливо заробити срібного злитку. Корчмар відразу аж засяяв від щастя, швиденько на все погодився і привів самовдоволеного Мо Вейю на кухню.

— Безсмертний хоче сам готувати? Чому б не залишити це на нашого кухаря? Він дуже вправний.

— Нема потреби, — посміхнувся Мо Жань, — Ви чули про будинок П’яного нефриту в Сянтані?

— Ах… той славнозвісний будинок розпусти, який згорів трохи більше року тому?

— Так.

Корчмар визирнув, аби переконатися, що його дружина зайнята роботою і не підслуховує, а потім нишком гигикнув і мовив:

— Та хто ж не чув про це місце? Це був найвідоміший заклад на річці Сяндзян, в якому виступала знана на весь світ талановита акторка. Шкода, що це так далеко, адже я теж хотів би послухати її гру.

Мо Жань розсміявся:

— Ну, дякую за комплімент від її імені.

— Від її імені? Від її імені? — корчмар був спантеличений, — Ви її знаєте?

— Більш ніж просто знаю,— відповів Мо Жань.

— Вау... А від вас, Безсмертний, я не очікував такого. Невже люди, які стали на шлях самовдосконалення, теж можуть… Е-е…

Мо Жань захихотів, перебиваючи корчмаря:

— Окрім тієї актриси, чи чули ви про те місце ще щось?

— Гм… Я чув, що їжа там також була неперевершеною.

Губи Мо Жаня вигнулися хитрою усмішкою, коли він вправно підхопив кухонний ніж.

— До того, як я став на шлях самовдосконалення, багато років працював помічником на кухнях у будинку П’яного нефриту. Як думаєте, хто готує краще: ваш кухар чи я?

Корчмар ще більше ошелешився і безладно пробурмотів.

— Безсмертний справді… справді…

Він продовжував мимрити «справді… справді…», але не міг підібрати слів. Мо Жань поглянув на нього скоса із зарозумілою посмішкою на обличчі і ледачо сказав:

— Гаразд, ідіть тоді. Цей поважний кухар має готувати.

Корчмар і гадки не мав, що зараз розмовляє з колишнім Лордом темряви, і без крихти сорому попросив:

— Я давно чув про делікатеси будинку П’яного нефриту. Можливо, коли Безсмертний закінчить, якщо на те буде його ласка, він дасть трохи спробувати цьому покірному слузі.

Він подумав, що це не таке вже й велике прохання, і Мо Жань обов'язково погодиться. Хто б міг подумати, що той зіщулить очі і з усміхом скаже:

— Хочете спробувати?

— Так!

— Розмріявся! — хмикнув Mo Жань дуже гордовитим тоном, а потім прошепотів: — Ти думав, що цей високоповажний готуватиме для будь-кого? Це для Ши Мея! Якби не це, цей поважний навіть не прийшов би на кухню… — він вибрав редьку і почав її нарізати, продовжуючи щось стиха бурмотіти.

Корчмар піймав облизня і міг лише ніяково стояти збоку, потираючи руки і посміхаючись, а потім, зрештою, вийти з кухні. Про себе він продовжив мимрити:

«Високоповажний? Хлопчина такий молодий, що в нього, мабуть,  навіть духовне ядро ще не сформоване. Він усе белькоче "Ши Мей це", "Ши Мей те", хоча серед його супутників немає дівчат». Корчмар закотив очі. Юнак, мабуть, божевільний, причому на всю голову.

Мо Жань порався на кухні аж чотири години. Був  майже полудень, як він закінчив. Сповнений радості, він побіг нагору, щоб розбудити Ши Мея. Кроки Мо Жаня сповільнилися, коли він проходив повз кімнату Чу Ваньніна.

Чи повинен він і його покликати?.. Згадавши мерзенний характер Чу Ваньніна, Мо Жань з неприємністю насупився. Ні. Він однаково мало приготував. На Чу Ваньніна точно не вистачить!